Методические рекомендации 24 страница

"Значну роль відіграла міфологія у виникненні та розвитку філософії. Саме у міфологічному світогляді з'являються зародки бачення суб'єктно-об'єктних відносин, поділу дійсності на предмет і знак, річ і слово, істоту і її образ, річ і її властивості, поодиноке і загальне та ін. І нарешті, мабуть, саме міфологія виховала філософську любов до мудрості, бо саме міфологічний світогляд був першим надбанням в осмисленні фактів зовнішнього світу.

Міфологія справила суттєвий вплив на формування героїчного епосу передусім через образ культурного героя. Саме цей образ став, мабуть, вихідним матеріалом, з якого були створені моделі епічних героїв.

Завдяки казці й героїчному епосу з міфологією генетично пов'язана і література, зокрема жанр оповідання. Відповідно драма і частково лірика сприймали спочатку елементи міфу безпосередньо через ритуали, народні святкування, релігійну містерію.

Ознайомлення з міфологією дає змогу зробити такі висновки.

Міфологія як історичний тип світогляду супроводжує всі періоди існування земної цивілізації, відомі людині. Міфологічна світоглядна культура виявилась одночасно і через ряд сильних, потужних сторін, і через ряд слабких.

Сила, позитивно-прогресивна роль міфології полягає насамперед у тому, що цей світогляд завжди орієнтує людину на мрію. Без мрії людина ніколи ні в що не зможе повірити і назавжди втратить надію. Без мрій неможливо нікого і нічого полюбити. У міфології зароджується бачення одвічного прагнення людини до свободи і щастя. Визнаючи факт одвічної єдності людини і природи, міфологія підкреслює потребу людини в самостійній думці і дії. А це і є перший крок до свободи. Визнаючи факт досконалості природи та нерозривної єдності людини і природи, міфологія прагне звеличити гармонійність відношення людини і світу як взірець щастя.

Слабкості міфологічного світогляду — це передусім сліпе поклоніння силі природи, декларування пасивного характеру відношення людини до світу.

Світогляд як найвища форма самоусвідомлення

Отже, міфологічний світогляд був, є і залишається надбанням світоглядної культури людини, бо, втративши його, людина втратить головного героя, героя, якого вона вибрала сама і яким вона є сама.

§ 6. Загальна характеристика релігійного світогляду

Надзвичайно цікавим і своєрідним проявом світоглядної культури є картина світу, яку творить релігійно орієнтована свідомість людини.

Релігійний світогляд (релігія) був і залишається одним із найвпливовіших історичних типів світоглядної культури. Що ж робить релігію невмирущою, а релігійні світоглядні орієнтири працездатними?

Перш ніж дати відповіді на це питання, потрібно визначитися з поняттям релігії, її сутністю та історією.

Саме слово "релігія" у перекладі з латини означає "благочестя", "побожність". А поняттям "релігія", як правило, позначається такий історичний тип світоглядної культури, який за своєю сутністю є фантастичним відображенням людиною дійсності на основі абсолютизації ролі та значення надприродних сил стосовно явищ світового порядку.

Основною визначальною ознакою релігійного світогляду є його зв'язок із вірою в надприродне — щось таке, що стоїть над закономірностями світового порядку. Така віра має свою структуру: по-перше, це віра в реальне буття надприродних істот (Бога, духів); по-друге, це віра в існування надприродних зв'язків,між природними явищами (магія — дії, обряди і ритуали, за допомогою яких віруюча людина намагається змусити уявні надприродні сили певним чином втрутитися в її життя, вплинути на навколишню дійсність; тотемізм — віра в спільне походження і кровну спорідненість між даною родовою групою людей і певним видом тварин, рослин чи певним явищем природи); по-третє, це віра в надприродні властивості матеріальних предметів (фетишизм).

Відповідно до релігійного світогляду існує уявлення про те, нібито є якийсь таємничий світ, який перебуває поза владою об'єктивних закономірностей розвитку природи і суспільства.

Розділ IX

У світі надприродного відбувається те, що є неможливим для природного світу — так вважає віруюча людина.

Живучи в реальному, природному світі, а також водночас віруючи в існування надприродного, релігійно налаштована людина має подвійний світогляд та подвійний характер діяльності. У своїй трудовій діяльності людина завжди керується стихійно або свідомо пізнаними нею природними закономірностями, а в релігійній — звертається до ілюзорної надії на можливість надприродного примноження своїх сил.

Визнання віри в надприродне є визначальною ознакою релігійного світогляду, дає можливість відрізняти релігійні явища від нерелігійних. Віра в надприродне як особливе відношення до об'єктів, створених людською фантазією, характеризується такими чинниками: вірою в реальне існування надприродного — на відміну від інших форм фантастичного мислення, які, наприклад, зустрічаються у мистецтві; емоційним відношенням до надприродного — релігійна людина не лише усвідомлює і уявляє собі надприродний об'єкт, а й переймається своїм ставленням до нього; ілюзорною діяльністю, яка є невід'ємним елементом будь-якої релігії.

Оскільки релігійна людина вірить в особливі здатності надприродних істот, сил або властивостей впливати позитивно чи негативно на її життя, то будь-яка релігія включає в себе певні настанови, які реалізуються в релігійному культі. За допомогою жертвоприношень, молитов, заклинань, різноманітних маніпуляцій релігійна людина сподівається встановити контакт із надприродними силами та схилити їх на свій бік.

Релігійний світогляд поширюється передусім через такі основні інституції, як церква і мораль.

Церква — це організована форма об'єднання послідовників будь-якої релігії чи її окремих напрямів або течій.

Вона виникла з появою монотеїстичних релігій та існує в усіх основних релігійних течіях. Церква як організація передбачає наявність спільних для віруючих догматики і культу, канонізованих "священних книг" і богослужебної літератури. Вона має централізовану структуру, в якій важливе місце належить духівництву, котре, у свою чергу, утворює сувору ієрархію. Церква є символічним уособленням відповідної релігійної течії. Вона діє, як правило, в спеціальних спорудах,

Світогляд як найвища форма самоусвідомлення

де проходять богослужіння і обряди. У християнстві основна споруда — церква з вівтарем, орієнтованим, як правило, на схід Головна церква міста чи монастиря називається собором, католицька церква — костелом, лютеранська — кірхою. Церковною спорудою у мусульман є мечеть, у іудаїстів — синагога, у ламаїстів — дацан, у синтоїстів — дзиндзя. Культову споруду нерідко ще називають храмом.

Релігійна мораль є системою норм, правил, принципів поведінки людини, що отримала божественну санкцію та ґрунтується на віруваннях і догматах певної релігії.

Релігійний світогляд виник ще в первісному суспільстві, відбиваючи фатальну залежність людини від природних стихій та уявлень про існування надприродних сил.

Як соціально-історичне явище релігія змінювалась разом зі зміною форм суспільного життя, які вона своєрідно відображала. Етапами її еволюції були первісні вірування (тотемізм, фетишизм, анімізм), політеїзм, генотеїзм (визнання багатьох богів на чолі з одним верховним Богом) і монотеїзм світових релігій (християнство, іслам, буддизм).

Християнство — світова релігія, яка має відповідними джерелами догматики і культу Святе Письмо (Біблія) і Священний переказ. Сутність християнського богослов'я зводиться до чотирьох ідей: Бог послав на землю свого сина в образі боголюдини Ісуса Христа (звідси і назва релігії), щоб він своїми стражданнями і мученицькою смертю спокутував гріхи людства; Христос помер, але воскрес, вознісся на небо і вдруге повернеться на землю; відбудеться суд над живими і мертвими, під час якого Христос покарає грішників і винагородить праведників; після "страшного суду" для праведників настане "царство небесне" — вічне життя і блаженство.

Християнство виникло у східних провінціях Римської імперії у другій половині І ст. як форма протесту і сподівань народу на вихід із тяжкого становища гноблення людини людиною. Цей вихід вбачався у допомозі надприродного рятівника — месії. Месіанські ідеї й стали основою нової релігії. Християнство сформувалось на основі давніх східних і греко-римських релігій, насамперед іудаїзму та мітраїзму, а також античної філософії (зокрема, неоплатонізму і стоїцизму). Раннє християнство виступало як релігія пригноблених, у ньому виявилися бунтарські тенденції.

Розділ IX

У процесі зміни соціального стану християнських громад зазнає змін ідеологія християнства. У ній стали переважати ідеї виправдання соціального поділу суспільства, непротивлення злу. На початку IV ст. гоніння з боку офіційної влади змінилися активною підтримкою християнства як універсальної релігії, що справляла вплив на маси і догмати якої слугували ідеологічним і політичним знаряддям поневолення їх. Відомий Міланський едикт дозволив християнам вільну діяльність, а 325 р. Нікейський собор прийняв Символ віри християнства і проголосив його державною релігією Римської імперії.

Однак у теологічному відношенні християнство ніколи не було єдиною течією. Уже в першому християнському творі "Апокаліпсис" йшлося про ворогуючі всередині християнства групи. Суперечності християнства призвели після тривалої боротьби спочатку до утворення перших автокефальних церков, а згодом до розділення у 1054 р. римських і візантійських церков та утворення римо-католицької і православної церков.

У XVI ст. на основі широкого антифеодального і антикатолицького руху в Західній Європу виник протестантизм із його численними церквами і сектами.

У Київську Русь християнство було занесено з Візантії наприкінці X ст. (у 988 р. відбулося хрещення Русі). Тут воно набуло специфічного вигляду руського православ'я. Католицизм з'явився у південно-західній частині України після Флорентійської унії 1439 р. та Брестської унії 1596 р. Протестантські течії почали проникати в Україну в другій половині XIX ст.

За час свого існування християнство не раз вносило змінь в соціально-політичні, ідеологічні і моральні доктрини, догматику і культ, пристосовуючись до існуючих обставин. Нині воно є однією з найпотужніших світових релігій.

Іслам — світова релігія, яка за головні догмати має: визнання єдиним Богом Аллаха, а його посланцем на землі — засновника ісламу пророка Мухаммеда; вчення про цілковиту залежність усього існуючого від волі Бога, який наперед визначає долю кожної людини.

Віровчення ісламу викладено у священних книгах — Корані та Сунні, на основі яких діє шаріат — мусульманське право.

Світогляд як найвища форма самоусвідомлення

Іслам, або мусульманство, магометанство, переважає в країнах Близького та Середнього Сходу, Північної Африки, в Індонезії, Середній Азії та ін. Він виник в Аравії на початку VII ст. у результаті формування державних відносин — халіфату, але остаточно склався в XI—ХІІІ ст. як ідеологія суспільств Близького та Середнього Сходу. Віровчення ісламу зазнало впливу головним чином християнства та іудаїзму, їхніх уявлень про єдинобожжя, посередництво між Богом і людьми, загробну відплату, "страшний суд".

На сьогодні іслам справляє значний вплив на суспільне життя цілого ряду країн. Під його впливом формуються ідеологія і політика багатьох держав і навіть цілих народів.

Буддизм — одна з найпоширеніших релігій світу. Він виник у Стародавній Індії у VI—V ст. до н. е. Засновником буддизму вважають Сіддхартху Гаутаму, який начебто жив у VII—VI ст. до н. е. і першим досяг стану нірвани — блаженного небуття та став Буддою. Священні книги буддизму відомі під назвою "Трипітака".

Згідно з ученням буддизму, життя — це суцільні страждання, причиною яких є жадоба життя, потяг до існування. Смерть не веде до припинення цих страждань, бо за нею неминуче настає нове народження. Звільненням від безкінечного перевтілення, засобом порятунку від страждань є заглиблення в нірвану. Одним із головних догматів буддизму є вчення про перевтілення душ (сансара) і закон відплати (карма) в загробному житті. Буддистські ідеали відмови від життєвих інтересів, непротивлення злу тощо сприяли зміцненню влади людини над собою та людини над людиною.

У І ст. н. е. буддизм розпався на дві течії: махаяну, яка з часом пішла на компроміс із брахманізмом, і хінаяну, що зберегла риси первинного буддизму. Найбільш поширений буддизм у країнах Центральної та Східної Азії. У Монголії і Тибеті він набрав форми ламаїзму. А в Індії на зміну буддизму прийшов індуїзм.

Роблячи висновки стосовно сутності релігійного світогляду, потрібно підкреслити таке.

Як і всі інші історичні типи світогляду, релігійне світобачення має сильні і слабкі сторони.

Сила релігійного світогляду полягає передусім у тому, що в релігії вперше в історії світоглядної культури людина починає

Розділ IX

розглядатись як суперечлива істота, як єдність протилежностей — тіла і душі. Релігійний світогляд особливої сили набуває завдяки вдосконаленню ідеї Бога, як відомо, започаткованій ще в міфології. У християнстві це вдосконалення виявляється не тільки через процес розперсоніфікації божественної сутності, а й через творення знаменитої тріади — Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий. Більше того, у християнстві виводиться на арену світоглядного дійства месіанський образ Ісуса Христа, а це дає змогу релігії продемонструвати власне бачення співвідношення світоглядного вибору і реального процесу життя людини.

Досить привабливою є релігія завдяки творенню нею моральних принципів формування і розвитку світогляду. За моральні взірці світоглядного вибору людині пропонуються, наприклад, біблійні заповіді.

І нарешті, релігійний світогляд, на відміну від міфологічного, вперше докладно пояснює місце і роль людини у світі, а також значущість віри в Бога.

До так званих слабких сторін релігійного світогляду можна віднести передусім те, що релігія принижує роль людського пізнання і практично-перетворюючої діяльності людини. Крім того, релігійний світогляд абсолютизує ідею потойбічного щастя, фактично позбавляючи людину права на земне щастя. Релігійний світогляд змальовує привабливу перспективу людського існування, але освячує собою антигуманні дії людини і суспільства.

§ 7. Особливості наукового світогляду

Значним кроком в історії розвитку світоглядної культури людства стала наука, або науковий підхід до аналізу, пояснення і характеристики відношення "людина — світ".

Наука як світоглядний феномен має кілька визначень. По-перше, наука — це система, означена як знаннями про ту чи іншу сферу об'єктивної дійсності, так і людською діяльністю, яка ці знання створила. По-друге, наука — це системно організований образ існування певної сфери об'єктивної дійсності. По-третє, наука — світоглядно визначена сфера людської діяльності, основною функцією якої є вироблення

Світогляд як найвища форма самоусвідомлення

знань про об'єктивну реальність, перевірка цих знань на предмет істинності та вироблення рекомендацій для практичного перетворення світу відповідно до потреб та інтересів людини. І, нарешті, наука — це теоретично-практично означена система знань, що перебуває у безперервному розвитку і намагається віднайти об'єктивну істину в тій чи іншій сфері відношення "людина — світ".

Наведені формулювання поняття науки підкреслюють її світоглядно-перетворюючу спрямованість, тому у світоглядному вимірі найпростіше сказати так: наука — це система знань про людину і світ та спосіб перетворення їх на благо людини.

Завдяки науці людство використовує сили природи, розвиває виробництво і перетворює суспільні відносини. При цьому наука завжди черпала свої сили у знанні. До речі, саме слово "наука" буквально означає знання.

У розділі "Свідомість і пізнання", а також на початку цього розділу підкреслювалось, що знання — це елементарний, відносно завершений образ дійсності, який твориться людською свідомістю. Але так звані елементарні знання у вигляді первинної чуттєво даної інформації існують навіть у тварин, про що свідчить рівень їхньої орієнтації у світі.

Елементарними житейськими знаннями володіють діти раннього віку. Кожна людина в процесі свого життя отримує величезну кількість інформації про світ і про себе. Уже первісні люди володіли чималими знаннями, які вони використовували, спираючись на досвід, звичаї, виробничі рецепти. Але все це було донауковим знанням.

Наукові знання суттєво відрізняються від житейських і донаукових знань. Вони передбачають не лише констатацію фактів та опис їх, а й пояснення фактів, усвідомлення їх відповідно до всієї системи понять певної науки. Житейське, просте пізнання констатує, хоча й дуже поверхово, як відбувається та чи інша подія. Науковий світогляд дає відповідь не лише на питання "як?", а й на питання "чому?". Сутність наукового світогляду полягає в достовірному узагальненні фактів, а також у тому, що за випадковим він бачить необхідне, закономірне, а за одиничним — загальне. І на підставі цього науковий світогляд передбачає різноманітні явища, об'єкти і події. Передбачення є вершиною наукової діяльності людини.

Розділ IX

Увесь процес наукового знання пов'язаний зі зростанням сили і діапазону наукового передбачення. А передбачення дає змогу контролювати процеси та керувати ними. Науковий світогляд, таким чином, відкриває можливість не лише передбачення майбутнього, а й свідомого його формування. Життєвий сенс кожної науки можна коротко сформулювати так: знати, щоб уміти передбачати, а передбачати, щоб ефективно діяти.

Суттєвою ознакою наукового світогляду є його системність, тобто така сукупність знань, яка впорядкована на засадах певних теоретичних принципів. Проста сукупність різних знань, не об'єднаних у взаємопов'язану систему, це ще не науковий світогляд. Основою наукових знань є певні вихідні положення, закономірності, які й дають змогу об'єднувати відповідні знання в єдину систему. Знання перетворюються на наукові тоді, коли цілеспрямований збір фактів та їхній опис доводиться до рівня введення їх у систему понять, тобто до складу теорії.

Кожна наука проходить етап формування. Однак критерій формування будь-якої науки загальний: визначення предмета дослідження, вироблення понять, які відповідають цьому предметові, встановлення фундаментального закону, властивого цьому предметові, відкриття принципу чи створення теорії, які дають змогу пояснювати величезну кількість фактів.

Науковий світогляд докорінно відрізняється від релігійного. І основою цих відмінностей є відношення їх до віри.

Як відомо, релігійна віра — це фактичне прийняття за істину того, що в принципі не піддається ніякій практичній перевірці й логічному доведенню. Успадкувавши від релігійного світогляду поняття віри, науковий світогляд якісно по-новому трактує це поняття. Віра в науковому розумінні набуває органічної, природної єдності з істиною. Віра в науці розглядається передусім як впевненість, що ґрунтується на знанні, яке має системно-теоретичну організацію і практично-логічне підтвердження. Наукова віра надає людині могутності по відношенню до сил природи і суспільного життя. Наукова віра існує як логічний зв'язок у системі знання і сприймається як необхідність, яка випливає чи то з фактів, чи з раніше встановлених істин. Ось чому аргументовані результати

Світогляд як найвища форма самоусвідомлення

наукового світогляду набувають якості всезагальності й виявляють силу переконання.

Науковий світогляд (наука), як і будь-який інший, має свою структуру, яку найкраще подати у вигляді сучасної класифікації наук. Зауважимо, що подана нижче класифікація наук не претендує на істину в останній інстанції, проте такий підхід є найбільш ефективним і працездатним. У світлі цього підходу, враховуючи сучасний розвиток науки, можна виділити такі основні класи наук: природознавчі і технічні; математичні; гуманітарні і соціальні; філософські.

До природознавчих і технічних наук належать передусім механіка і прикладна механіка, астрономія і космонавтика, астрофізика, фізика і технічна фізика, фізична хімія та хімічна фізика, хімія та хіміко-технологічні науки, геологія і гірська справа, географія, біологія, біофізика, біохімія та сільськогосподарські науки, антропологія, фізіологія людини, медичні науки та ін.

Математичні науки найбільш яскраво представляють: математична логіка, практична математика, у тому числі й кібернетика, математична статистика, алгебра, геометрія, математичний аналіз, диференційне та інтегральне числення тощо.

До гуманітарних і соціальних наук слід віднести насамперед історію, археологію, етнографію, економічні науки, соціологію, мовознавство, психологію, правознавство, педагогічні науки, культурологію та багато інших.

З-поміж філософських наук слід назвати передусім діалектику, антидіалектику (насамперед метафізику), філософську антропологію, онтологію, гносеологію, філософію історії, філософію науки, феноменологію, етику, естетику, історію філософії та ін.

У міру розвитку наукового світогляду цей класифікаційний ряд не залишатиметься сталим. Він, виходячи з практичної потреби людини і суспільства, з необхідністю поповнюватиметься. Адже, особливо нині, науковий світогляд набуває ряду специфічних і оригінальних рис. Сучасний науковий світогляд — це передусім складний процес духовного виробництва. Наукова творчість дуже розгалужена. Вона глибоко пов'язана з наступністю і традиційністю. Водночас сучасний науковий пошук є глибоко новаторським явищем.

Розділ IX

Сучасна наукова істина з'являється як результат наполегливої праці, пульсації думки, боротьби різних точок зору та консолідації творчих зусиль багатьох учених. Суттєвою ознакою сучасного рівня наукового світогляду є проникнення у внутрішню структуру об'єкта, сходження від пізнання закономірності до розкриття структури і системи.

Сучасна наука — це глибоко інтегроване і водночас диференційоване явище. Сьогодні наука рухається шляхом спеціалізації. Водночас виник ряд дисциплін, які вивчають так звані межові явища в розвитку людини, природи і суспільства. Світоглядна культура сьогодення дає змору науці, з одного боку, широко використовувати передові методи, техніку та технології, з іншого — сама стає творцем їх. Сучасна наука перетворилася в безпосередню продуктивну силу суспільства. Із доньки виробництва наука стала його матір'ю.

Характерною рисою сучасної науки є те, що вона йде шляхом синтезу формальної і змістовної сторін пізнання. Нині наука стоїть напередодні розв'язання ряду кардинальних проблем сучасності: екологічної проблеми; виліковування серцево-судинних хвороб, раку, СНІДу; ефективного соціального прогнозу; визначення найбільш оптимальних шляхів гуманізації людської діяльності та ін.

Підсумовуючи проблему особливостей наукового світогляду, потрібно зауважити, що поряд із позитивними зрушеннями в його розвитку існує ряд суттєвих обмежень. Науковий світогляд "хибує" передусім на "бездушність". Він намагається уніфікувати, стандартизувати бачення світу людиною, "забуваючи", що та є досить "крихкою" і ніжною істотою. Прагнучи до максимальної достовірності й точності, він виключає особистісне, те, чим людина переймається. Він "зсуває" зі свого шляху суб'єктивізм, вимисел, фантазію. Науковий світогляд немовби "забуває", що часто звеличуючи істину, доводячи її до рангу Бога, він принижує людську здатність знаходити у світі своє, особливе і неповторне. А найслабшим його місцем є те, що він фактично ігнорує неповторність людської індивідуальності.

Та в цілому науковий світогляд, безперечно, є вищим рівнем розвитку світоглядної культури порівняно з міфологічним і релігійним світоглядами.

Світогляд як найвища форма самоусвідомлення

§ 8. Філософія і світогляд

Коли мова заходить про прогрес світоглядної культури, то його завжди пов'язують із філософією, адже вона є одним із видатних надбань людської цивілізації, животворним джерелом, із якого постали наука і мистецтво, мораль і право та інші прояви людського духу і практики життєдіяльності землян.

Буденною свідомістю філософія досить часто розглядається як щось досить далеке від реального життя. Філософів часто уявляють диваками, а філософствування безплідним мудруванням, за допомогою якого неможливо нічого ні довести, ні заперечити. Проте в цивілізованому, культурному суспільстві кожна думаюча людина певною мірою є філософом, навіть якщо вона й не замислюється над цим.

Людина з необхідністю вступає у сферу філософських роздумів, бо повсякчас намагається знайти відповідь на те вічне, що турбувало людське суспільство завжди: через філософську призму людина розглядає себе як особливе явище у світі. Філософське мислення є постійним і пройнятим жагою прагненням до мудрості, любов'ю до мудрості, яка неосяжна в нескінченності багатства свого змісту. Філософська думка — це міркування про вічність.

Усе сказане про філософію ніякою мірою не означає, що вона є позаісторичним явищем. Філософія має довгу і прекрасну історію. Саме історичний пошук джерел виникнення і характеру розвитку філософії показав, що вона з'являється в процесі такого поділу людської діяльності, коли виникає необхідність інтелектуального освоєння дійсності на найбільш загальному рівні її бачення. Хронологічно цей процес відбувається в різних країнах неодночасно, про що свідчать пам'ятки філософської культури, перші з яких з'явилися у стародавніх Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, а дещо пізніше — у країнах Європи, насамперед у Греції і Римі.

Започатковується філософія з постановки питання про єдність речей, цілісність світу. Для того щоб це питання постало в людській свідомості, потрібні були тисячоліття практичного перетворення одних речей в інші, практично-мис-лене виділення з кола цих речей таких, що використовувались як засіб перетворення інших.

Розділ IX

Перші уявлення про єдине походження і єдину першооснову всіх речей були пов'язані з використанням води в зрошувальному землеробстві. Виникли вони в Єгипті в III— II тис. до н. е. Використовуючи воду для зрошування полів і переконавшись на практиці, що без води нічого не виникає, а навпаки, все вмирає і гине, єгиптяни дійшли висновку, що всі речі виникають із води.

Це ж спостерігається і в Стародавній Вавилонії. Використовуючи воду Тигру і Євфрату для зрошування полів, вавилоняни, як і єгиптяни, сформували уявлення, що всі речі походять із води, що вода є основою всього сущого. Діяльність людей на той час досягла такого розвитку, що вони піднялися до усвідомлення єдності всіх речей, до розуміння того, що все живе, що рухається, що виникає і зникає, має єдину основу.

Староіндійській філософії, зародки якої сягають глибокої давнини (2500—2000 pp. до н. е), притаманні: глибокий зв'язок із міфологічно-релігійним світоглядом; опора на Веди — стародавні пам'ятки індійської літератури, написані віршами і прозою; споглядальний характер і слабкий зв'язок із наукою; змалювання духу як безликого, бездіяльного явища; зародження логіки; побудова соціальної філософії на принципах етики, страждань і щастя.

У філософській думці Стародавнього Китаю переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами житейської мудрості, моралі, пізнання природи і з соціальним управлінням.

У VI—IV ст. до н. е. відбувалося становлення філософії Стародавньої Греції. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла мілетська Школа, засновником якої був Фалес, а найбільш знаними представниками, крім нього, були Анаксімандр і Анаксімен. Найбільш значними філософами Стародавньої Греції були: Геракліт Ефеський, котрий вперше ввів у філософську мову термін "логос", який у нього означав загальний закон буття, основу світу, він також є одним із засновників діалектики; Піфагор, який вперше вжив поняття "філософія"; Левкіп і Демокріт, які створили атомістичне вчення про людину і світ; Сократ, який, поставивши у центр своєї філософії людину,

Світогляд як найвища форма самоусвідомлення

стверджував, що пізнати світ людина може, лише пізнавши душу людини і її справи, і в цьому — основне завдання філософії; Платон, котрий створив оригінальні вчення про буття, Бога, світ, душу, пізнання, моральність і суспільство (ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копи, а і як добро — злу); Арістотель, філософія якого є спробою розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. Арістотель дав визначення основного закону буття, спираючись на категоріальний аналіз існуючого, причинний аналіз субстанції, вчення про можливість і сутність. Це визначення звучить так:суть буття — його форма, формою всіх форм є Бог, а людина є особливою формою — єдністю тіла і душі, де "душа є тим, що робить тіло живим".