Населення і трудові ресурси України

В економіці, як відомо, фігурує два основних фактори виробництва: знаряддя праці і праця людей. У свою чергу, людську працю забезпечують трудові ресурси, основою яких є народонаселення. Народонаселення є також і споживачем виготовленої продукції, що, зокрема, може визначати розвиток галузей, орієнтованих на споживача. Однак основне значення природного розподілу трудових ресурсів для усього РПС - це забезпечення розвитку і розміщення трудомістких галузей виробництва.

Народонаселення визначає демографічний стан суспільства і ха-рактеризується чисельністю, динамікою, віковою і статевою структурою. За останні 80 років населення України, не дивлячись на великі втрати під час громадянської (1917-1924 роки), Великої Вітчизняної(1941-1945 роки) воїн, а також під час політичних репресій і голодовок 30-х років зросло в 1,5 рази (у цілому світі в 4 рази).

Найважливішим показником динаміки загальної чисельності населення є його природний рух, тобто співвідношення народжуваності і смертності. У цілому ситуація в Україні по цьому показнику зараз дуже несприятлива. Для характеристики природного руху населення звично використовують коефіцієнти смертності, народжуваності, та приросту населення.

Коефіцієнт смертності (m) відображає кількість померлих на 1000 осіб населення за один рік і розраховується за формулою:

, (2.1)

де: - число померлих за досліджуваний строк; - період спостереження (звично береться за один рік); - загальна кількість мешканців у піддослідному регіоні (державі).

Коефіцієнт народжуваності (п) відображає кількість народжених за один рік на 1000 осіб населення і розраховується за формулою:

(2.2)

де: N - число народжених за досліджуваний період.

Коефіцієнт приросту населення (КП) відображає різницю між кількістю народжених і померлих за один рік на 1000 осіб населення і розраховується за формулою:

(2.3)

З 1940 до 1995 року природний коефіцієнт смертності в Україні залишався майже не змінним (14,3 в 1940 році і 15,4 в 1995 році).За період 1995-2001 років цей показник різко зріс і досяг 18,5, у 2006 році - 15.

За цей же період в Україні значно знизився коефіцієнт народжуваності. Якщо в 1940 році цей коефіцієнт становив 27,3, то у 2001 році він знизився до 9,6, тобто у 3 рази. У 2006 році він становив 10. Наслідком цього стало зниження (відносно 1990 року) май же в 9 разів коефіцієнту природного приросту населення (дивись таблицю 2,1), який з 1992року в Україні став від’ємним (-2,0), а у 1999 році досяг (-9,2), у 2006 році (-5).

Зниження природного приросту обумовлює деформацію вікової структури населення у бік його «постаріння», а з 1992 року в Україні смертність стала перебільшувати народжуваність, тобто має місце своєрідне вимирання нації. За 1992-2006 роки чисельність населення в Україні знизилась більш ніж на 5 мілн. осіб, 2/3 частини з яких обумовлені відмиранням людей. По даним 2002-2003 років в Україні щорічне зменшення чисельності населення за рахунок перебільшення смертності над народжуваністю становило приблизно 350-450 тис. осіб (за 2006 рік – 360 тис. чол.). Динаміка чисельності населення України за 1940-2003 роки представлена в таблиці 2.1.

В Україні за останні 12 років істотно скоротилася і середня тривалість життя населення (з 72 років до 66,4 років, тобто зниження становить - 5,6 років). Особливо зросла (у 1,5-3 рази) смертність від серцево-судинних захворювань, від захворювань на туберкульоз, від онкологічних захворювань. Більш ніж у 4 рази зросла смертність дітей у віці до 1 року, що зараз (2003 рік) складає 12,8% від загальної кількості всіх народжуваних. В 3,5-4 рази зросла смертність від автокатастроф та по причинам самогубства або насильницької смерті.

Таблиця 2.1

Динаміка чисельності населення України за 1940-2003роки.

Показник	Рік спостереження
Загальна чисельність населення (млн. чол.)	41,3	47,1	51,8	52,1	51,6	51,3	50,2	47,6	46,9
Природний приріст населення	13,0	6,4	1,7	-2,0	-4,7	-6,1	-9,2	-8,3	-5

Зазначені демографічні проблеми мають великі регіональні коливання. Так наприклад, у більшості сільських адміністративних районах за 1992-2003 роки фактично припинився природний приріст населення і у багатьох сільських поселеннях май же вичерпані трудові ресурси, що негативно впливає на розвиток продуктивних сил у цих регіонах. Смертність від серцево - судинних захворювань найбільшими темпами зростає у великих містах; онкологічні хвороби прискорено наростають у екологічно небезпечних районах індустріальних міст, в Чорнобильській зоні і т.д. В цілому ж середній вік міського населення приблизно на 5 років нижчий, ніж у селі, тут проживає приблизно на 10% менше пенсіонерів порівняльно з сільською місцевістю.

Найбільш загальними причинами скрутної демографічної ситуації в Україні слід вважати зубожіння та низький матеріальний рівень життя певної частини населення, соціальна не стабільність та невпевненість у завтрашньому дні, падіння рівня профілактичної санітарно-гігієнічної роботи серед населення, значне розповсюдження серед населення (особливо серед молоді) зловживань алкоголю та тютюнопаління, поширення наркоманії та хвороби на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) серед молоді, екологічні негаразди, не якісне харчування, високий рівень загального напруження організму людей на підставі соціально-економічних стресів і т.д.

Найважливішою складовою народонаселення держави є трудові ресурси. Поняття трудові ресурси у державах ринкової економіки еквівалентно поняттю економічно активне населення. В Україні до числа цього контингенту населення відносяться працездатні люди в працездатному віці, якими вважаються чоловіки у віці від 16 до 60 років і жінки у віці від 16 до 55 років. До трудових ресурсів можуть також відноситись пенсіонери, або неповнолітні діти у віці 14-15 років, які за власним бажанням (добровільно) дають згоду на суспільно-корисну працю. У зв’язку з низькими загальними соціальними пенсіями, які (2003 рік) не досягають навіть прожиткового мінімуму, більш ніж 2/3 сучасних пенсіонерів за віком, або по льготному стажу продовжують працювати, поповнюючи трудові ресурси. З числа трудових ресурсів виключаються інваліди дитинства і праці працездатного віку, студенти денних відділень ВУЗів та військовослужбовці строкової служби. Кількість трудових ресурсів (Т_р) визначають за формулою:

(2.4)

де: А - загальна чисельність у державі або в регіоні людей працездатного віку; а - число непрацездатних інвалідів праці і дитинства працездатного віку; b - чисельність військовослужбовців строкової служби і воєнізованих формувань; с- кількість осіб, які навчаються у ВНЗ та технікумах з відривом від виробництва; d- кількість добровільно працюючих пенсіонерів і підлітків 14-15 років. Складові “b” та “ c” обумовлюють трудові резерви держави.

Кількість трудових ресурсів не завжди пропорційна чисельності населення, а в основному залежить від його вікової структури. В умовах України, де має місце “постаріння” суспільства, кількість трудових ресурсів має тенденцію до зниження. Так, якщо у 1992 році серед усього населення осіб старших за працездатний вік було приблизно 22%, а молодших за працездатний вік - 23%, то у 2003 році ці показники склали відповідно 24,5% і 20%. Кількість людей працездатного віку у 2006 році становила близько 55% від загальної чисельності населення України (приблизно 27 млн. осіб). Якщо врахувати всі складові трудових ресурсів (дивись формулу 2.4) то фактична кількість трудових ресурсів України у 2006 році по особам працездатного віку становила приблизно 21,6 млн. осіб, а з врахуванням працюючих підлітків та пенсіонерів – приблизно 25 млн. осіб. Серед усього населення України жінки становлять близько 54%.

Штучно впливати на кількість трудових ресурсів можна:

- поліпшенням умов праці, зниженням професійної захворюваності і травматизму і зниженням, таким чином, рівня професійної інвалідності;

- зменшенням чисельності армії;

- віддаленням межі працездатного віку;

- збільшенням чисельності чоловічої частини населення;

- скороченням чисельності адміністративно-керуючого персоналу.

Важливим показником стану і дієспроможності суспільства є його трудовий потенціал. Трудовий потенціал - це система, що має орієнтацію у просторі і часі, елементами якої виступають трудові ресурси, зайнятість населення та наявність робочих місць.

Окремо виділяють поняття трудовий капітал, до якого відносять елітну частину працездатного населення, що має високий рівень знань і професійну кваліфікацію, здатне створювати нові системи знань, техніку, технології та нові прийоми організації праці або здатні істотно впливати на технічний рівень виробництва, на якість продукції, на її конкурентноздатність з метою зниження собівартості цієї продукції і підвищення прибутків.

Кількісно трудовий потенціал обумовлюється демографічними факторами, приростом населення, схильністю (здатністю) населення до міграції, потребами виробництва в робочій силі і можливостями забезпечення населення робочими місцями.

Якісно трудовий потенціал і трудовий капітал характеризуються співвідношенням кількості чоловіків і жінок серед працездатного населення (у 2003 році це складало відповідно 57% і 43%), його професійними і кваліфікаційними особливостями, рівнем стану здоров'я і віком.

Розглянемо стан складових трудового потенціалу України. Наведена вище характеристика стану трудових ресурсів свідчить, що реальна кількість трудових ресурсів України у 2003 році становила приблизно 26 млн. осіб (54,1% всього населення держави). У зв’язку з падінням народжуваності, інтенсивними міграційними процесами та значним відтоком осіб молодого та середнього віку для роботи за кордон (тимчасовою трудовою міграцією), спостерігається деформація вікової структури працездатних. В перспективі може очікуватись тільки зменшення приросту трудових ресурсів, а далі і відповідне зменшення трудового потенціалу. Все це вимагає в подальшому орієнтуватись на впровадження в виробництво трудозберегаючих технологій та вирішувати питання інтенсифікації використання наявних трудових ресурсів.

Однієї з важливих суспільних проблем України є підвищення ефективності використання трудових ресурсів у сільському господарстві. Хоча в цьому секторі виробництва зараз офіційно працює близько 5 млн. осіб (21,1% усіх зайнятих у народному господарстві країни), але в багатьох господарствах спостерігається найгостріший дефіцит робочої сили. Причини цього полягають перш за все в низькій ефективності сільськогосподарського виробництва, в низькому рівні механізації й електрифікації багатьох виробництв (великої частки ручної праці), у демографічних проблемах, у відтоку молоді із сільських районів через соціальні причини і невпорядкованість побуту, у не в досконалості законодавчої бази що до підтримки державою сільського господарства та виробників сільськогосподарської продукції, у відсутності чіткої та послідовної програми фінансування сільськогосподарської діяльності, у не завершеності земельної реформи в Україні та інше.

Як вказувалось вище, другим фактором трудового потенціалу є зайнятість трудових ресурсів, тобто рівень їх залучення до участі у суспільно корисній праці.

В умовах переходу до ринкової економіки різноманітяться форми зайнятості населення. Разом з залученням робочої сили для праці на підприємствах державного та суспільного сектору виробництва, зростає кількість зайнятих у кооперативах, малих і приватних підприємствах, зайнятих власною трудовою діяльністю. Дуже негативним явищем сучасного етапу розвитку економіки в Україні (2006 рік) слід вважати наявність тіньової економіки, яка охоплює 55-60% всього виробництва у державі і в сфері якої заподіяно велику (не контрольовану) кількість трудових ресурсів, особливо молоді.

Зайнятість трудових ресурсів має два аспекти проявлення:

1. Просторовий, який пов’язаний із структурою розподілу трудових ресурсів по території, галузям виробництва та окремим підприємствам. В цьому аспекті є певні проблеми зайнятості, пов’язані з припиненням діяльності або скороченням об’ємів виробництва багатьох підприємств, наслідком чого є скорочення чисельності працівників і їх примусове звільнення з роботи. Такі проблеми у 2003 році охоплювали понад 65% підприємств України.

2. Часовий аспект, пов’язаний з обмеженим часом використання робочої сили в процесі виробництва: сезонна робота, не повний робочий тиждень або робочий день (таких у 2003 році нараховувалось більше 12%, у 2004 році –7,8%) і т.д.

Зрозуміло, що зниження зайнятості трудових ресурсів по обом позначеним вище аспектам суттєво знижує трудовий потенціал України і негативно впливає на економічні показники розвитку держави.

Проблеми неповної зайнятості трудових ресурсів призвели до того, що в Україні з 1992 року з'явилась категорія людей зі статусом «безробітні». Безробітні - це працездатні люди працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність роботи, зареєстровані в державних службах зайнятості, шукають роботу і готові до неї приступити.

Основними причинами безробіття в даний час є: зменшення потреби окремих виробництв в трудових кадрах, скорочення обсягів виробництва, ліквідація окремих (найчастіше збанкрутілих) організацій і підприємств, не достатній економічний захист виробників вітчизняної продукції, соціальна незахищеність працівників (особливо на приватних об’єктах виробництва) та інше. Динаміка чисельності безробітних в Україні за останні 15 років представлена в таблиці 2.2.

Таблиця 2.2

Динаміка чисельності безробітних в Україні (тис. чол.)

Рік
Кількість безробітних	82,2	126,9	351,1	637,1	1003,2	1085,5	1067,3	1002,8	1003,7	1001,5

У таблиці 2.2 наведені офіційні дані, однак, за прогнозами фахівців, фактично в Україні у 3-4 рази більше непрацюючих громадян, у тому числі за причин безоплатних відпусток (до 3,5% всіх працюючих), котрі тривають роками на бездіяльних підприємствах. Це так звана схована форма безробіття. Крім того, багато не працюючих взагалі не звертаються до служб зайнятості або припиняють з ними будь які стосунки за причин низької матеріальної допомоги по безробіттю та малої вірогідності реальної допомоги з працевлаштуванням. В структурі безробітних переважає молодь у віці до 30 років (більш 50%), 73% усіх безробітних складають жінки.

Для вирішення питань працевлаштування на території України створені служби зайнятості. В обов'язки цих служб входять завдання аналізувати ринок праці, прогнозувати попит на робочу силу; вести облік безробітних; забезпечувати громадян інформацією про наявність вакансій і сприяти їх працевлаштуванню; забезпечувати соціальний захист безробітного населення, виплачуючи їм грошову допомогу, а також здійснювати перекваліфікацію кадрів.

Проблеми раціонального використання трудових ресурсів важливі не тільки для окремих галузей виробництва, але і для певних територіальних регіонів (особливо на заході України) та для всієї держави в цілому, так як безробіття істотно впливає на загальну соціальну стабільність серед населення та в усьому суспільстві.

Аналіз розподілу економічно активного населення України по галузях виробництва свідчить, що із всієї кількості трудових ресурсів (22,6 млн. осіб у 2003 р.), офіційно в галузях економіки зайнято 19,7 млн. осіб, в тому числі 4,8 млн. осіб у промисловості, 4,5 млн. осіб у сільському господарстві, 2,4 млн. осіб у будівництві і транспорті, 1,9 млн. осіб у торгівлі, 3,7 млн. осіб в системі охорони здоров'я, освіти, науки та культури. В житлово-комунальному господарстві задіяне 0,8 млн. осіб, в управлінні, банківській сфері й адміністрації 1,6 млн. осіб, у приватному секторі - 1,9 млн. осіб, безробітних - 1,03 млн. осіб. В цілому в сфері матеріального виробництва зайнято близько 64% всіх трудових ресурсів з числа яких 45% становлять працівники промислових підприємств та службовці, а 19% селяни; в невиробничій сфері зайнято 36% трудових ресурсів.

З огляду на те, що в даний час (2006 рік) по неофіційним даним Верховної Ради до 6,5- 7 млн. осіб з числа працездатного населення України тимчасово проживає і працює за межами України, то приведена вище статистика досить умовна. Зрозуміло, що контингент тимчасових трудових мігрантів в основному формується за рахунок формально зайнятих у виробничому процесі на підприємствах України (найчастіше це само ті люди, які знаходяться в тривалих безоплатних відпустках, мають не повну зайнятість і т.д.). Основними державами перебування мігрантів з України в даний час є Греція (до 38% усіх що мігрували), Чехія (19%), Росія (12%), Польща (4%) і інші держави.

Для раціонального розміщення виробництва і пропорційного розвитку продуктивних сил у регіонах і областях важливе значення має баланс трудових ресурсів. Баланс трудових ресурсів — це документ, що характеризує наявність і склад трудових ресурсів, їхній поділ по видах зайнятості, галузям виробництва і суспільних груп. Баланси поділяються на:

-звітні баланси, котрі відбивають фактичний стан трудових ресурсів на визначену дату;

-планові баланси, котрі визначають основні джерела і засоби забезпечення трудовими кадрами окремих галузей господарських об'єктів держави.

Кожен баланс має дві частини - ресурсну (фонд трудових ресурсів) і витратну (розподіл або використання трудових ресурсів), які повинні відповідати один одному.

Якщо у звітному балансі буде переважати ресурсна частина, то в плановому балансі треба передбачити заходи що до створення додаткових робочих місць і навпаки. У планових балансах крім перспектив перерозподілу трудових ресурсів звично вказують також джерела їхнього поповнення, наприклад, за рахунок державного замовлення на підготовку фахівців певного профілю.

Не дивлячись на наявність безробіття, в Україні є галузі виробництва, де спостерігається хронічний дефіцит робочої сили. До таких галузей належать перш за все будівельна індустрія, хімічне та сільськогосподарське виробництво. Останнє пояснюється тим, що в цих галузях розподіл вакансій йде в основному за рахунок створення нових робочих місць, а не за рахунок впровадження новітніх організаційних форм.

Основними шляхами додаткового вивільнення. робочих кадрів є: зниження обсягу ручної праці, зниження чисельності управлінських кадрів, підвищення продуктивності праці.

Останнім часом основний резерв трудових ресурсів зосереджений у малих і середніх містах і робочих селищах, де практично припинене усяке виробництво. У спеціалізованих регіонах з розвинутою вугільною, гірничою або металургійною промисловістю особливу проблему складає не зайнята частина жіночого населення. Саме в зазначених регіонах є найбільші резерви для створення нових об'єктів виробництва в сфері послуг, легкої промисловості і т.д. Подальший розвиток приватної і кооперативної діяльності також сприяє створенню додаткових робочих місць та зменшує безробіття, дає додаткові можливості працевлаштування звільнених у запас військовослужбовців, непрацюючих жінок, пенсіонерів і т.д.

Національний склад населення і рівень його життя. За даними перепису 2001 року загальна чисельність населення в Україні складає 48457 тис. осіб, у 2006 – 46,926 млн. чол., з числа яких 77,8% (37,5 млн. громадян) українці, 17,3% (8,3 млн. громадян) росіяни, 0,6% - білоруси, 0,5% - молдавани, 0,5% - кримські татари, 0,2 % - євреї, 3,1% складають всі інші національності, яких в Україні нараховується більше 130 (поляки, болгари, чехи, словаки, угорці, татари, корейці і т.д.). Разом з цим близько 11 млн. етнічних українців мешкають у державах близького та далекого зарубіжжя.

При науковому обґрунтуванні розміщення продуктивних сил повинні реалізовуватись передумови забезпечення економічного, соціального, культурного і національного розвитку окремих народностей в інтересах усієї держави.

Згідно економічного закону економії суспільної праці, раціональне розміщення продуктивних сил (виробництва і населення) є важливою умовою підвищення рівня життя людей. Для порівняльної оцінки якості реалізації положень цього закону використовується система показників, які відображають рівень регіонального розвитку. До таких показників належать:

- розподіл національного багатства між регіонами і внесок регіонів у виробництво загального національного доходу;

- приоритетний розвиток тих галузей виробництва, які формують економіку держави;

- використання трудових ресурсів, зайнятість населення і рівень продуктивності праці;

- темпи і якість господарського освоєння територій.

Найважливішим показником соціального стану суспільства є рівень життя населення в цьому суспільстві.

Характеризуючи рівень життя людей окремих регіонів, треба враховувати природні, національні, соціальні і економічні фактори, специфіку споживання матеріальних цінностей міським і сільським населенням, доступність цих благ окремим прошаркам населення.

Рівень життя прийнято характеризувати реальними доходами населення, номінальною заробітною платою, суспільними фондами споживання, обсягом роздрібного товарообігу, обсягом споживання продуктів харчування і не продовольчих товарів, побутових та комунальних послуг, послуг транспорту і соціально-комунальної сфери, а також якістю умов праці і відпочинку.

Міжнародна статистика рекомендує розраховувати показник життєвого рівня населення по величині обсягу виробленого внутрішнього валового продукту (ВВП) на душу населення. В Україні у 2003 році ВВП склав 267,3 млрд. грн.($ 50,4 млрд.) або всього 5645 грн. ($ 1065) на душу населення. У 2006 році при офіційному ВВП 500,4 млрд. грн. ($ 100 млрд) на душу населення було вироблено продукції на 10669 грн. ($ 2100). Такі показники в цілому відображають дуже низький рівень життя населення і характеризують Україну як економічно відсталу державу (112 місце за рівнем людського розвитку серед 176 держав світу). Зазначений рівень життя все ще у 2,5 рази нижче того рівня, що в середньому мало населення України в 1990 році, в 1,5-2 рази нижче рівня життя населення сучасної Росії та Білорусії, у 3-4 рази нижче ніж у Польщі і Прибалтійських державах і у 15-20 разів нижче рівня життя населення економічно розвинутих держав (Люксембургу (ВВП на душу населення $ 55 436), Японії ($ 26589), Англії ($ 32701), Італії ($ 26160), США ($ 36590) та ін.). За період 1990-1999 роки цей показник в Україні безупинно знижувався, а з 2000-2003 років спостерігається певна стабілізація обсягів ВВП і тенденція до його росту (за 2002-2003 рік на 8,5%; за 2004 - 2006 рр. на 12,6%).

В Україні, починаючи з 1990 року, безперервно наростає соціальне розшарування суспільства і в 2003 році приблизно 85% населення можна віднести до числа мало забезпечених та бідних, тоді як інші 15% усе більше збагачуються. Практично не формується середній за рівнем життя клас населення, що значно підвищує соціальну напругу, знижує стабільність внутрішнього ринку, загальну купівельну спроможність громадян і т.д. Реальний доход населення в 2003 році в середньому склав 318,2 грн. ($ 60) на одну людину родини на місяць. Номінальна заробітна плата за підсумками 2003 року у середньому становила 454,6 грн. ($ 82) на місяць. Мінімальна зарплата при цьому становила лише 185 грн. ($ 34,7) на місяць при прожитковому мінімумі 365 грн. ($ 68) на місяць.

За станом на 01.01.2004 р. залишався борг роботодавців по не виплачених заробітних платах у сумі 2,12 млрд. грн. В продовж 2004 року, у зв’язку з зростанням ВВП, мало місце збільшення всіх видів доходів населення на 20-25%, а впродовж 2005-2006 років на 38%.

На кінець 2006 р. офіційна середня заробітна плата в Україні становила 1050 грн. мінімальна заробітна плата 362-400 грн. при прожитковому мінімумі 520 грн.

Для характеристики розподілу населення по території використовують поняття розселення населення. Найважливішим показником розселення є щільність населення на території. Середня щільність населення в Україні по стану на 2006 р. 77 чол. на км² (загальна площа території України 603,7 тис. км²) і цей показник коливається від 3298,4 осіб на км (у місті Києві) до 42,8 осіб на км² (Чернігівська область).

Розселення може бути міським і сільським. Основними факторами, що впливають на розселення населення, є:

- соціально-економічні (розміщення виробничих об’єктів, дефіцит або надлишок робочої сили і т.д.);

- природно-географічні (опанування нових джерел та видів ресурсів, впровадження нових засобів виробництва і т.п.);

- демографічні (прагнення людей до кращих умов життя, до більш високого заробітку і т.д.).

Взагалі, в Україні, як і в усьому світі, в наш час відбувається інтенсивна урбанізація населення, то б то міграція людей для роботи і мешкання із сільських поселень до міських: тільки за період з 1913 по 1995 рік міське населення зросло в 5,2 рази, а сільське за цей же час скоротилось в 1,7 рази.

У 2003 році з числа всіх громадян України (48416 тис. осіб), 32538 тис. мешкало у містах, а решта-у сільських населених пунктах. У 2003 році в Україні нараховувалось 454 міста, 897 містечок, то б то поселень міського типу (п.м.т.) та 28775 сільських поселень.

Найбільша кількість міського населення в Донецькій області (90%), а сільського населення більше всього в Тернопільській області (56%).

Місто - це населений пункт, який виконує промислові, транспортні, культурні та адміністративні функції, а населення якого в основному складають службовці, робітники виробничих та не виробничих об’єктів та члени їх сімей.

По направленню спеціалізації міста бувають економічні (промислові, транспортні) та не економічні (адміністративні, рекреаційні та інші).

В залежності від кількості мешканців, міста поділяються на:

- малі, в яких мешкає до 50 тис. осіб;

- середні, в яких мешкає від 50 до 100 тис. осіб;

- великі, в яких мешкає від 100 до 500 тис. осіб;

- дуже великі, кількість мешканців від 500 до 1000 тис. осіб;

- міста – міліонери, в яких мешкає міліон і більше осіб.

Більше всього міст нараховується в західних регіонах України -210, або 47% усіх міст України, хоча тут проживає всього 36,1% міського населення. Міста західних регіонів у більшості своїй малі та середні і тільки 1/3 з них мають економічну, а решта - не економічну орієнтацію. У східних регіонах України нараховується 183 міста, зате тут живе 49,3% усього міського населення, а самі міста переважно середні, великі і дуже великі та в основному мають економічну спрямованість. У південних регіонах нараховується 52 міста, у яких мешкає 14% городян. Серед міст цього регіону є поселення як економічної так і не економічної орієнтації.

Найбільша щільність міст характерна для Донецької (51 місто), Луганської (37) і Київської (25) областей; найменша - у Миколаївській і Херсонській областях (по 9 міст).

Поселення міського типу - це проміжні поселення між містом і селом. Такі поселення найчастіше розташовуються біля промислових центрів, залізничних вузлів, курортів і т.д. За статусом поселення міського типу повинні мати більше 2 тисяч мешканців (працівників, службовців і членів їхніх родин).

За спеціалізацією всі поселення міського типу поділяються на індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, курортні і т.д.

В залежності від кількості мешканців поселення міського типу поділяються на:

- малі, в яких мешкає від 2 до 10 тис. осіб;

- середні, в яких мешкає від 10 до 50 тис. осіб.

В Україні більше всього малих поселень міського типу - 829, або 91% від їх загальної кількості. У всіх 897 поселеннях міського типу України в даний час проживає всього 13,2% міського населення.

Для України характерні також такі територіальні утворення поселень, як міські агломерації, яких загалом нараховується 19. Агломерація - це зосередження на обмеженій території функціонально зв'язаних між собою декількох міських утворень, в кожному з яких сконцентрований могутній виробничий, культурний, освітній і торгівельний потенціал. Негативні наслідки існування агломерацій проявляються підвищеною соціальною напругою серед населення, посиленим негативним впливом агломерацій на екологію регіону, обмеженням місць відпочинку і т.д. Прикладами агломерацій можуть бути Київ і його райони, Донецько-Макіївский агломерат, Горлівсько-Енакіївський агломерат та ін. В усіх 19 агломерованих поселеннях України в 2003 році проживало близько 16 млн. осіб міського населення.

По особливостях галузевої спеціалізації всі міста поділяються на:

- багатогалузеві промислові центри, до яких відносяться, наприклад, міста Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Київ, Львів, Рівно, Харків, Кривій Ріг, Нікополь, Маріуполь, Горлівка, Макіївка та ін.;

- одно галузеві, наприклад, міста Шостка, Делятин, Інгулець, Шахтарськ, Олександрія, Дрогобич, Солотвин та ін.;

- транспортні вузли, наприклад, міста Жмеринка, Фастів, Козятин, П’ятихатки, Ясинувата та ін.

Сільські поселення це невеликі поселення людей в сільській місцевості. За спеціалізацією села поділяються на:

- сільськогосподарські, то б то орієнтовані на виробництво сільськогосподарської продукції. Саме таких сіл в Україні найбільше – до 90% від загальної кількості.

- не сільськогосподарські, які найчастіше розташовані поблизу промислових об’єктів, лісгоспи і т.д.

В залежності від кількості мешканців села поділяються на:

- малі, в яких мешкає до 500 осіб (таких сіл нараховується близько 57,7% від їх загальної кількості);

- середні, в яких мешкає від 500 до 1000 осіб (таких сіл нараховується 22,4% від їх загальної кількості);

- великі, в яких мешкає більше 1000 осіб (таких сіл нараховується 19,9% від їх загальної кількості).

За останні 40-50 років кількість сільських поселень в Україні скоротилась в 1,5 рази (з 42229 у 1960 році до 28775 у 2003 році).По території України сільські поселення розташовані дуже не рівномірно: 51% їх розташований в західних регіонах, а решта – у східних та південних регіонах. Сільські поселення перебільшують у Закарпатській області (61% від кількості всіх поселень), Чернівецькій області (57% поселень), Івано-Франківській та Тернопільській областях (по 56% поселень), Вінницькій області (53% поселень). Менше всього відсоток сільських поселень у Донецькій області (10% поселень), Луганській області (14% поселень), Дніпропетровській області (16% поселень) і в Харківській області (26% поселень).

Сільське населення на сучасному етапі соціального розвитку значно деградує. Тільки за 1979-1999 роки чисельність селян в Україні зменшилась май же на 3 млн. осіб (більше ніж на 15%). Зараз в селах склалась ситуація, коли більшість працездатних селян мігрують на постійне місце проживання до міст. В селах в основному залишаються пристарілі люди (більше 38% всіх селян), що значно загострює проблему трудових ресурсів в усьому сільськогосподарському сектору економіки держави.

В Україні виділяють 26 типів сільських розселень. Найбільш типовим є Східноукраїнський тип сільського розселення який займає до 38% території країни. Цей тип розселення характеризується низькою густотою населення (до 21 особи на км ²) та невеликою людністю (в середньому до 420 осіб на одне поселення). Цей тип розселення займає значну територію Лівобережної України, простягається до Криму і заходить навіть до Київської, Житомирської та Кіровоградської областей.

Другим поширеним типом сільського розселення в Україні є Типо - український, який займає до 25% території. Цей тип розселення характеризується невеликою або середньою густотою населення (до 48 осіб на км²) і числом мешканців в одному поселенні від420 до 870 осіб. Такі поселення поширені в Південно-Східних регіонах, в Подільському та Центрально-Українському районах.

До інших поширених типів сільських розселень відносяться Середнє сільський, який займає 6,6% території в Черкаській області та у Надвірнянському районі, де є села з чисельністю 1100-1240 осіб; Прикарпатський тип розселення, який займає до 5,4% територій і характеризується густотою населення 60-90 осіб на км² і чисельністю до 1000 осіб в одному поселенні; Буковинсько – Закарпатський, який займає 4,1% територій в Іршавському, Коломийському районах та в Івано-Франківській області. Цей тип розселення характеризується високою густотою населення (до 112 осіб на км²) і чисельністю до 1100-1900 осіб в одному поселенні. Велико сільський тип розселення зустрічається в Ровенській та Волинській областях і характеризується невисокою густотою населення (20-45 осіб на км²), але значною чисельністю (до 2000-2900 осіб) в одному населеному пункті.

Подальший розвиток сільськогосподарських районів і відповідних поселень потребує перш за все покращення соціальних та економічних умов проживання та праці людей на селі, створення сучасної соціально-побутової інфраструктури (шкіл, дошкільних закладів лікарень, культурних осередків і т.д.). Основними напрямками подальшого розвитку сільських регіонів в Україні слід вважати:

- передачу землі селянам у власне користування;

- покращення умов праці у сільськогосподарському виробництві;

- розширення та розвиток сільської будівельної індустрії;

- рішення проблем подальшого водозабеспечення та газифікації сільських регіонів;

- розвиток сучасної соціальної та виробничої інфраструктури в сільських поселеннях;

- вдосконалення існуючої законодавчої та фінансової підтримки сільських виробників.