Тема 3. Філософія Середньовіччя і Відродження

1. Філософія Середньовіччя

Середньовічна доба в основному належить до епохи феодалізму (V - XV ст.). Хоча вона й була спадкоємицею античної філософії, але багато в чому відмінна від неї. Людина феодального суспільства усвідомлювала себе одухотвореною (такою, що має душу) істотою. Оскільки найдосконалішим виявом духовності мислився Бог і знання про нього, то богослов'я, теологія підносилися на рівень "найголовнішого" знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі "загадки буття". Духовність - це віднині вищий критерій реальності. Християнсько-феодальна ідеологія проголошувала "неістотними" тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювалися як найбільш значимі. Тепер все "земне", "світське", держава, суспільні інституції набували характеристик "справжнього" існування, лише отримуючи санкцію "божественного буття", тобто благословення церкви.

Таким чином, світ набуває характеристик "двоїстості". З одного боку, - це справжній (божественний, духовний, небесний, благий), а з іншого - несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний) світ. З самого початку ці світи тлумачилися як "неспівставні" (реальність була притаманна винятково духовному, "божественному" буттю). Що ж до "земного" світу, то він, власне, взагалі реально не існує, адже створений богом з... "ніщо". В такій ситуації їх співставлення породжували нераціональні, а то й надраціональні, містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх "контактів".

Починається середньовічна філософія з періоду апологетики, тобто захисту й обґрунтування християнства. Один із провідних представників апологетики Квінт Тертулліая (біля 160 -після 220 рр.) ставить риторичне запитання: Що є спільного між філософом і християнином, між учнем грецької мудрості і учнем неба? Нова "божественна" мудрість, на його думку, настільки глибша від старої (грецької, "земної"), що здається зовсім незрозумілою, і навіть абсурдною щодо неї. Водночас, інтенсивно йшли пошуки в античній спадщині Ідей та позицій, придатних для освоєння з подальшою їх трансформацією у зміст нового світогляду і нової культури. Такими, як показала наступна історія, стали платонізм і арістотелізм.

Процес систематизації і впорядкування теологічно-філософських принципів християнської ідеології з найбільшою інтенсивністю відбувається y IV ст. Григорій Назіанзін (біля 330 - 390pp.), єпископ константинопольський, прозваний Богословом; Василій Великий (біля 330 - 379 pp.), єпископ Кесарійський; Григорій (325 - 394 pp.), єпископ Ніський - всі троє учасники так званого "каппо-докійського гуртка", або як їх називають в церковній літературі, "три світочі капподокійської церкви" - були серед тих, хто брав безпосередню участь в цьому процесі, вкладаючи в нього душу і серце.

Західними "отцями церкви" вважають Амвросія (340 - 397pp.),єпископа Медіоланського(Міланського), Ієроніма Блаженного (345 420 pp.), перекладача Біблії на латинську мову і, нарешті, найвідомішого серед них, і одного з найзначніших філософів середньовіччя Аврелія Августина (354 - 430 pp.), працями якого й завершується період становлення та утвердження феодально-християнського світогляду, період патристики (від лат. pater - отець).

"Капподокійці" впорядкували систему християнської думки головним чином на основі неоплатонічної філософії, пристосовуючи останню до світоглядних установок нової (феодальної) суспільної свідомості. Так, неоплатонівський принцип "спадаючої досконалості", застосований для обґрунтування "троїстості" християнського Бога, був витлумачений Григорієм Ніським у дусі "вирівнювання" рівнів "повноти буття" (Єдиного, Розуму і Душі) та проголошення рівноцінності іпостасей ("ликів") божественної трійці. "Люди, - наголошує Августин у своїй праці "Сповідь", - дивуються висоті гір і величезним хвилям морським, і найвеличнішим водоспадам, і безмежності океану, і зоряним шляхам, але не звертають уваги на самих себе". Тут він дає принципово нове тлумачення часу, наголошуючи на лінійних (а не циклічних) часових ритмах. Августин підкреслює можливість виникнення нового, якого раніше не було.

Таке розуміння часу означало його плинність, поступальність, а значить - історичність. Вперше з'являвся реальний грунт для серйозної постановки таких фундаментальних гуманістичних проблем, як проблеми творчості, свободи і таке інше. Йдеться, звичайно, про нову постановку питання про час (історичний час). Проте розуміння Августином цієї проблеми було історично обмеженим. Його "історія" ~~ це лише короткий відрізок між двома "вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім" царством божим на землі. Обмеженість ця виявляється і в тому, що він, по суті, заперечував об'єктивне існування минулого й майбутнього, тлумачачи їх лише як пам'ять і надію.

Суб'єктивістськи й ірраціоналістично тлумачить Августин і співвідношення розумово-мислительних та вольових характеристик людської душі, віддаючи перевагу останнім. Подібним чином ним проводиться лінія між наукою і мудрістю. Перша підпорядкована мудрості, оскільки навчає лише вмінню користуватися речами, в той час як мудрість орієнтує на пізнання вічних божественних справ і духовних об'єктів. Звідси "виводиться" теза про незаперечну першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджується беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини,

У кінці V - на початку VI ст. складається система освіти Середньовіччя. Римський письменник Марціал Капелла (V ст.) запропонував ідею "семи свободних мистецтв". Згідно із нею основою всіх знань виступають граматика, риторика і діалектика. Остання тлумачилася в її античному розумінні, тобто як мистецтво логічного міркування і його вираження у мові. До решти належали арифметика, геометрія, астрономія і музика.

Детально розробив і обґрунтував ідею "семи мистецтв", розділивши їх на дві групи Аніцій Манлій Северин Боецій (480-524 рр.). До першої групи ("трипуття") включив гуманітарне знання (граматику, риторику, діалектику); до другої ("чотирипуття") - "мистецтва" природної орієнтації (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Боецій зробив багато перекладів з грецької мови на латину, дав до них детальні рекомендації.

Виділяв діалектику з-поміж інших вільних мистецтв Алкуїн (біля 735 - 804 рр.), надаючи їй значення головного інтелектуального мистецтва по систематизації питань віри. Тим самим він формулював теоретичні засади схоластики. В практичному ж плані схоластика виростала з тих специфічних форм освітницької діяльності, які склалися в західноєвропейському середньовічному суспільстві наприкінці VIII - на початку IX ст.

Все це сприяло процесу становлення й розвитку системи освіти в середні віки. Так, уже в перших монастирських і приходських школах, що виникали у IX ст. у деяких містах Ірландії, Німеччини, Франції й Італії, викладання будується відповідно системи "три" і "чотирипуття". Деякі з таких шкіл (шартська, ліонська, рейнська і фулдська) стають провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу. В цих школах зароджується специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки - схоластика (школа). У XII ст. виникають перші університети - Болонський в Італії, Паризький у Франції та інші, на базі яких схоластика й набуває свого класичного розвитку.

Іоанн Еріугена (біля 810 - 877 рр.) змалював світовий космічний процес, який починається з "першої природи", представленої абсолютною "божественною єдністю". Остання породжує еманацію ("Другу природу") - божественний Розум, Логос, "син божий". "Поділ природи", що починається на цьому рівні, представлено тут безтілесними родовими та видовими ідеями. "Третя природа" - світ конкретних чуттєвих предметів. Одиничне, індивідуальне є "нестійким буттям", яке неминуче гине, повертаючись у божественну першооснову - це "четверта природа", що непомітно знову перетворюється на "першу".

Центральним пунктом космічного процесу у Еріугени, по суті, виступає людина. Принаймні саме її гріхопадіння призводить до роздрібнення буття на одиничне, а необхідність спокути визначає повернення до божественної єдності "четвертої природи". Еріугена вважав, що найважливішим шляхом досягнення істини є шлях пізнання і любові до людської природи. Гуманізм Еріугени змикається з антропоцентризмом.

Захоплення діалектикою було настільки серйозним, що деякі її прихильники почали ставити міць її логічної аргументації вище від теологічних догматів. Саме так чинили Ансельм з Безати (народився біля 1000 р.) і керівник Турської школи (Франція) Беренгарій (988 - 1088 рр.). Проте їм заперечували інші мислителі того періоду. Найбільш відомим серед них був Пєтро Даміані (1007 - 1072 рр.), котрий стверджував про цілковиту зверхність віри над розумом, теології над філософією. Проте жодна з цих крайніх позицій не відповідала інтересам церкви, яка шукала компромісного рішення. Саме до цього й прийшли Ланфранк (біля 1010 - 1089 рр.) і його учень Ансельм Кентерберійський (1033 - 1109 рр.), якого називали "другим Августином".

Ансельм не заперечував абсолютно "діалектики" (власне, логіки), але прагнув перетворити її на суто "формальну" (байдужу до змісту), "технічну" дисципліну, яка б функціонувала в системі середньовічного мислення за принципом "не для того міркувати, аби вірити, але вірити, щоб розуміти". Виходячи з такого розуміння "діалектики" і загалом філософії, А.Кентерберійський формулює своє "онтологічне доведення" буття Бога. Бог, на його думку, існує, оскільки існує поняття найвищої, максимально досконалої істоти. Подібне "доведення" могло набути рис переконливості лише в рамках тієї мислительної традиції, що бере початок від Платона й Августина - уявлення про об'єктивне існування загальних понять ("універсалій"). Ця позиція А.Кентерберійського отримала назву реалізму (визнавала реальним існування "універсалій").

На противагу реалізму Росцелін (біля 1050 - 1120 рр.) висунув ідею номіналізму, згідно з якою "універсалії" є лише "імена" (лат. nomina, звідки й назва "номіналізм"). Об'єктивно ж реальними є лише одиничні, індивідуальні речі. Полеміка між реалістами й номіналістами почалася із суто теологічної "проблеми" про характер реальності "святої трійці".

Реалізм настоював на істотності, реальності саме єдності "триєдиного" Бога. Номіналізм об'єктивно реальними вважав лише "лики п (іпостасі) трійці. Проте "проблема трійці" була лише зовнішньою формою, так би мовити, "офіційним приводом". Справжня ж причина, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською - проблемою статусу реальності категорій загального й одиничного.

Реалісти, говорячи про єдність "божественної трійці", обстоювали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, "універсалій"), тим самим надаючи останньому статусу єдино справжньої реальності. Щодо номіналістів, то вони, твердячи про реальність саме іпостасей трійці, по суті, відстоювали реальне існування одиничного, індивідуальних, окремих речей і явищ, пов'язуючи тим самим справді реальне існування з чуттєво конкретним існуванням індивідуальних речей.

Значний вплив на хід полеміки між реалістами і номіналістами, взаємини релігії та філософії спричинив П'єр Абеляр (1079 - 1142 рр.), який звертається до розуму як провідного інструменту й критерію в пошуках істини. Проте у Абеляра це мало принципово інший характер. Не задовольняючись начотницькою манерою, відсутністю логічно-змістової аргументації, він викладав у принципово відмінній манері, що надзвичайно імпонувало учням, які вимагали від нього людських та філософських доказів того, що може бути не тільки висловленим, а й зрозумілим.

Звичайно ж, Абеляр не ставив перед собою мети боротися проти християнського світогляду. Він був сином свого часу, глибоко віруючою людиною, й тому у звертанні до розуму та логічної обґрунтованості своїх ідей вбачав засоби більшого звеличення авторитету християнського вчення. Абеляр наполягає на раціонально-доказовому розумінні істини, оскільки її необхідно не тільки сприймати, але й уміти захищати. Застосування до обґрунтування теологічних "істин" змістовно-раціоналістичної аргументації мусило привести його раціоналізм до конфлікту із самим змістом християнського вчення. Здійснюючи раціоналістичний аналіз теологічної літератури, Абеляр знаходить в ній численні суперечності, а то й просто помилки не лише в авторитетних церковних авторів, але й у самому Святому Письмі. Спроба раціоналістичного захисту християнського вчення призвела до критичного аналізу останнього, що відкривало шлях до звільнення філософії (всієї суспільної свідомості) від духовної диктатури церкви. Тлумачачи Христа як втілення божественного розуму, він, по суті, прагне ототожнити поняття "християнин" і "філософ", урівняти теологію з філософією, що об'єктивно означало виведення філософії з-під контролю теології. По суті, Абеляр тлумачив самого міфічного засновника християнства як своєрідного філософа-раціоналіста, який вербує собі прихильників невблаганною силою логічних аргументів. Така інтерпретація, зрозуміло, аж ніяк не в'язалася з традиційним тлумаченням Христа і тому, природно, викликала звинувачення його в єресі.

Надаючи раціоналістичного тлумачення теології, Абеляр, водночас, підходив до ідеї істотної автономії моральних вчинків людини. Принципова автономія розуму й совісті людини, що відстоювалась Абеляром у його роботах, відкривала широкі можливості для гуманістичної інтерпретації його вчення. Таке "розходження" між філософською і теологічною істинами, неможливість охопити теологію і філософію єдиним (раціоналістичним, як мріяв Абеляр) підходом стали очевидними для учасників шартрської школи внаслідок їх інтенсивних занять щодо дослідження природи, та відповідних "натуралістичних" узагальнень, які не узгоджувалися з офіційною християнською картиною світу. Цим самим була започаткована концепція "двоїстої істини", що і стало надалі світоглядною формою звільнення філософії від ролі "служниці теології".

Сігер Брабантський (біля 1235 - біля 1282 рр.) у Паризькому університеті теж боровся за незалежність філософського знання від теологічного, хоча й ще не міг (в дусі часу) заперечувати правомірність теології і релігії. Сігер та його послідовники відверто стали на позиції "двоїстої істини". Не заперечуючи правомірності теологічного шляху до істини, вони йшли шляхом розумного осягнення природи й природного порядку речей. "Натуралізм" і навіть матеріалістичність цієї позиції проявилися в запереченні нею творення Богом природи "з нічого". Матерія (природа, буття) існує вічно у протистоянні Богу, внаслідок чого Бог виявляється не стільки творцем, скільки "першодвигуном " (в арістотелівському дусі) світу.

Роберт Гроссетест (1175™ 1253рр.),будучи августиніанцем, вважав, що в розвитку наукового дослідження провідна роль має належати математиці. Він велику увагу приділяв розробці емпіричної методології. Важливого значення надавав світлу, котре тлумачив як "тонку" матерію, завдяки якій реалізується єдність Всесвіту і зв'язок між йото окремими частинами.

У гуртку Р. Гроссетеста сформувався один з найвідоміших мислителів європейського середньовіччя Роджер Бекон (1214 - 1292 рр.). Під впливом першого Бекон ознайомився з працями Арістотеля та арабомовних філософів (Аль Фарабі, Ібн Сіни, Ібн Рушда та ін.). Глибоко цікавився він і ідеєю математичного природознавства та досвідним пізнанням природи. Бекон категорично заперечував теорію "двоїстої істини", виступав проти аверроїзму, називаючи його "гріховним". Він захищав ідею єдності філософії і теології, вважаючи, що вони "не суперечать одна одній, оскільки друга вчить, для чого всі предмети призначені Богом, перша - як і через що виконується це призначення". Проте це мислиться Беконом не як підпорядкування другої першій, а як визнання раціональної необхідності філософії, її "суверенність", самоцінність щодо теології.

Всі науки, вважав Бекон, мають служити теології. У цьому їх цінність. Сама теологія відповідає на питання "божественного" порядку: про сутність Бога, Святої Трійці, слави і благодаті Божої. Для висвітлення ж усіх інших питань: рух небесних тіл, матерії і сутності, про види тварин і рослин, часу і вічності світу, про перебування душі в тілі людини, про нескінченні види матерії і проблеми пізнаванності світу - теологія користується філософією. Тобто теологія вказує на властивості надприродних сугностей, а філософія розкриває властивості зовнішнього світу.

Заперечуючи проти тертулліанівського принципу "надрозумності" догматів теології, Бекон вважав необхідним для торжества теології розвиток філософії і взагалі позитивного знання. За допомогою знань ми можемо, міркує Бекон, навертати до християнства іновірців, не вдаючись до насильства й хрестових походів. Таким чином, виступаючи з тезою про зміцнення теології, Бекон, по суті, розхитує її зсередини шляхом суцільної раціоналізації. В цьому Бекон був близьким до Абеляра.

Посідаючи позиції поміркованого номіналізму, Бекон вважав більш фундаментальною природу індивідуального. Остання і є визначальною в існуванні речей, оскільки Бог створював світ не заради "універсальної" людини, а для кожної окремої особистості: Бог створив не людину взагалі, а Адама. Ці номіналістичні установки мають, як бачимо, виразно гуманістичний підтекст.

Найвидатнішим філософом середньовіччя був Фома Аквінський (1225 або 1226 - 1274 рр.). Він в основних рисах розробив систему "покатоличеного" арістотелізму - створив, так зване, вчення

- томізм.

Фома визнавав, що деякі з догматів теології можуть бути доведені філософією (буття Бога, єдність та інші властивості Бога, безсмертя людської душі тощо). Зокрема, випрацював п'ять класичних доказів буття Бога:

- оскільки все на світі рухається, то повинен бути "першодвигун" або "першопоштовх" руху - Бог.

- Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього - Бог.

- Все в світі існує не випадково, а з необхідністю, ця необхідність

- Бог.

- Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості - Бог.

- У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати "остання" і головна ціль - Бог.

Проте деякі інші догмати християнства не піддаються раціональному обґрунтуванню. (Про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). І не тому, що вони нерозумні й ірраціональні, а тому що вони "надрозумні". їх "божественну раціональність" не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії. У тих випадках, коли людський розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або інших "божественних" істин, він повинен "смиренно" схилитися перед вірою, оскільки остання просто "вища" від розуму, знання, науки. Отже, проголошувана Фомою "гармонія" (ні в якому разі не "суперечність") віри і знання фактично означає підпорядкування другого першій.

Фома тлумачить людину як істоту, що знаходить свій вияв у неповторності індивідуальної людської душі. Індивідуальність ця зберігається у безсмертній душі і після смерті тіла. Проте таке "безтілесне" існування душі є "неповним". "Повна" субстанція людини потребує єдності душі й тіла, що остаточно і повинно реалізуватися в день "страшного суду" возз'єднанням душі з воскресаючим тілом. Ідея єдності душі й тіла, так само як і їх неповторності, виявляє певну гуманістичну тенденцію у міркуваннях "ангельського доктора".

В своєму тлумаченні істини і процесу пізнання Ф.Аквінський формально погоджується з Арістотелем, визначаючи істину як "узгодженість", "адекватність" розуму і речі. Проте подібність ця значною мірою формальна, оскільки речі, в розумінні Фоми, не самостійні реальності, як у Арістотеля, а створені Богом. Вони не мають власного буття, а лише "беруть участь у бутті".

Ще одним відомим філософом тієї доби був Іоанн Дуне Скот (1265 -1308 рр.). Він вважав, що філософія є теоретичним знанням, а теологія - практичним, переважно морально-етичним. Тому вона не потребує тієї строгості й точності та раціональності, якої намагався їй надати Фома. Теологія цілком відповідає августиніанському критерію знання - ірраціоналістичному. Як і всі провідні філософи Середньовіччя, в полеміці між номіналізмом і реалізмом І. Дуне Скот не дотримувався крайньої позиції. Лише в тенденції (як і Абеляр та Р. Бекон) схилявся до номіналізму.

Тлумачачи пізнавальний процес головним чином у натуралістичному дусі, Скот, водночас, підкреслював автономний характер людської волі, навіть її першість щодо розуму. Таким чином, воля, у І. Дунса Скота виступає як свободна воля, а свобода становить найглибиннішу сутність людини. Тим більше нічим не детермінованою виступає божа воля, і в цьому він вбачає джерело божественної всемогутності. Саме на цю особливість і звернув увагу К. Маркс, підкреслюючи наукову мужність І. Дунса Скота, який наважився задуматися над питанням "а чи не може матерія мислити?". Щоб зробити можливим таке чудо І. Дуне Скот "вдається до всемогутності божої і примушує саму теологію проповідувати матеріалізм".

Представник пізньої схоластики Вільям Оккам (біля 1300 -1349,1350 рр.) зайняв більш крайню номіналістичну позицію. Це виявилося, насамперед, у послідовному проведенні Оккамом позиції "двоїстої істини" аж до повного розподілу предметів теології (дослідження текстів Святого письма) і філософії, яка цілком незалежна від теології, спирається у своїх дослідженнях лише на розум і досвід.

Проводячи свою номіналістичну лінію в запереченні об'єктивності існування загальних понять, Оккам використовує свою знамениту "бритву" ("бритва Оккама"), за допомогою якої відсікає всі "сутності" (загальні поняття), необхідність яких не обґрунтовувалася строго логічно. Загальні поняття самі по собі є термінами, що виражаються словами й у цьому плані є чимось одиничним. Властивість загальності вони набувають лише в розумі, в результаті приписування їм того чи іншого значення. Звідси - термінізм, як часто називають оккамову теорію загальних понять. Своєю концепцією термінізму Оккам започаткував тлумачення загальних понять як системи знаків, знакових систем.

Однією з характерних рис кризової середньовічної свідомості стало поширення в кінці XIII - на початку XIV ст. містики. Найвідомішим її представником був Йоган Екхарт (1260 - 1327 рр.). На його думку, Бог "присутній" у всьому, але жодна істота, за винятком людини, не помічає цієї "присутності". Людина "помічає" Бога в собі, але не шляхом раціонального міркування, а "безпосереднім і мовчазним переживанням" Бога у найпотаємніших глибинах свого власного існування. Містичні ідеї послідовників Екхарта - Йогана Таулера (1300 - 1361 рр.), Генріха Сузо (1300 - 1365 рр.) таія. мали істотний вплив на становлення реформаційних ідей М. Лютера.

2. Філософія Відродження

У кінці XIV - на початку XV ст. завершується "темне середньовіччя" і наступає так звана, епоха Відродження. "Підриваються" підвалини панування релігії і церкви, втрачається вплив середньовічної схоластики, астрології, хіромантії, алхімії, оновлюється й відроджується європейська культура, - створюються передумови для швидкого розвитку природознавства й філософії.

Значний вплив на філософію Відродження спричинив кардинал, вчений і філософ Микола Кузанський (1401 - і464 рр.). Ним були висловлені геніальні здогадки про те, що Земля є одним із небесних тіл і подібно до інших світил здійснює просторовий рух. Він заперечував погляди представників Птояемеєвської системи, стверджуючи, що нерухомість Землі тільки нам здається, оскільки ми разом із нею здійснюємо цей рух.

У працях "Про вчене незнання" та "Про досягнення мудрості" М. Кузанський прагне довести співпадання абсолютного буття ("абсолютного максимуму") з Богом, а останнього - з світом природи ("мінімумом"). Виходячи з цього, філософ стверджував, що Всесвіт це Бог, а Бог - все те, що існує (предмети, процеси, явища тощо).

Він вважав, що опираючись на математику як на засіб розкриття таємниць природи, людина відкриває протилежності (суперечності), через знання яких осягає сутність речей. Тому заняття математикою і природознавством дали змогу М.Казанському не лише критикувати арістотелівсько-птолємеєвські погляди на Всесвіт, а й аргументовано довести рух Землі навколо власної осі протягом доби.

Великий вплив на тогочасне суспільство мали погляди Мішеля де Монтеня (1533-1592рр.)та П"єра Шаррона (1541- 1603рр.). Опираючись на скептицизм, вони боролися із схоластикою та забобонами, і цим самим сприяли утвердженню нової науки і філософії.

У праці "Про себе і свою науку" Леонардо да Вінчі (1452 -1519 рр.) зазначав, що знання про предмет виростає із простого і чистого досвіду (експерименту). Тому називав досвід вчителем мудрості, а природу - гідним уваги людини об'єктом дослідження філософії і науки. На його думку, природа вчить і повинна навчити людину діяти.

Микола Копернік (1473 - 1543 рр.) своїм вченням про геліоцентричну систему світу вказав науці єдино правильний шлях до розкриття законів природи. В основу свого вчення він поклав досвід і спостереження. Мислитель стверджував, що навколо Сонця рухаються всі планети, зокрема й Земля. Спростовуючи погляди Платона, Арістотеля, Птолемея, згідно з якими Земля є центром Всесвіту, і що її оточує спокійний, незмінний у своїй величі й досконалості світ, він науково обґрунтував і довів, що центр світу - Сонце, а Земля рухається навколо своєї осі і навколо нього.

Копернік, як і Арістотель, вважав, що небесні тіла (планети) рухаються по колу. Це - найдосконаліший шлях руху у природі, а оскільки небесні тіла за своєю природою відносять до найдосконаліших у світі, то природно, що їм притаманна найдосконаліша форма руху, звідси й рух но колу, та й самі планети мають форму кола.

Така позиція Коперніка, як стверджував Ф.Енгельс, була "революційним актом", мала величезний вплив на обґрунтування й розвиток матеріалістичних поглядів у філософії та природознавстві.

Ідеї Коперніка знайшли свій подальший розвиток у працях Бернардіно Телезіо (1508 - 1588 рр.), який ставив за мету вивчення природи у всіх її частинах, пояснити природу із неї самої, а не за допомогою причин, що лежать зовні, як-то: "першодвигун" Арістотеля чи Бог. На місце схоластики він ставив науку про природу. Центром уваги мислителя була реальна річ чи речовина. Матерія і сила - основні поняття, за допомогою яких Телезіо пояснював життя природи. Досліджуючи холод й тепло, світло й темряву, здатність матерії скорочуватися й розширятися, він стверджував, що ці сили знаходяться у взаємному проникненні, в результаті чого створюються нові природні утворення. Все це є концентрацією сил - одна на Землі, друга - на Сонці, третя - на інших планетах. Боротьба протилежних сил є джерелом всякого руху і життя, зокрема, руху Землі навколо Сонця. Матерія є концентрацією і боротьбою сил. Навіть дух, на його думку, складається із особливо тонкої матерії. Ця матерія найбільш динамічна, рухома. Вся матерія, вважає Телезіо, має здатність відчувати, таким чином, жива і нежива природа ним одухотворюється. На його думку, якщо Бог колись створив світ, то для науки існує лише сучасний світ. Він рішуче розмежовував науку і віру, стверджуючи, що наука має справу не з Богом, а з природою.

Джордано Бруно (1548 - 1600 рр.) продовжував розвивати вчення М.Коперніка. Він різко критикував схоластів, називаючи їх негідниками, неробами, обманщиками, котрі відволікають увагу вчених від дослідження істинних явищ та закономірностей природи. Проголосив ідею єдності Всесвіту, де Сонячна система є лише часткою, стверджуючи те, що у Всесвіті безліч подібних світів і жоден із них не створений Богом.

Бруно вважав Всесвіт нерухомим, проте кожен елемент чи окремі його системи - внутрішньо рухомими. Природа сама в собі має життя, спроможність до руху. Рух у природі від одного місця до іншого не виникає і не зникає, природа існує вічно. Вона не може бути зруйнована, збільшена чи зменшена, оскільки вічна і безконечна. Природа поєднує ("обіймає") всі протилежності в гармонії.

Цікавими й оригінальними є думки мислителя щодо діалектики конечного й безконечного, частини й цілого, індивідуального та універсального. Вільними є тільки ціле, універсальне й безконечне, тоді як конечне, індивідуальне - є тимчасовим, перехідним. Народжуючись, вони змінюються і вмирають для нового народження. Ціле й універсальне черпають свій зміст в індивідуальному, яке існує тому, що живе одиничне. На думку Бруно, у природі за своєю субстанцією все єдине. Немає самостійних конечних речей, котрі знаходилися б поза безконечною субстанцією.

Дж. Бруно у своєму творі "Про причину, початок і єдине1' стверджує, що Бог так відноситься до світу, як природа, що творить до природи створеної. Він не виділяв Бога із природи і не ставив його над природою, а ставив його поряд з нею і "розчиняв" у ній.

Мислитель розумів, що, зважаючи на складність і безконечність світу, він не може бути пізнаний шляхом простого споглядання, оскільки пізнавальний процес складний, розпочинається із сприйняття природи в чуттях, триває на ступені розумного знання, і завершується інтелектуальним спогляданням світу. Виходячи з цього, на ступені чуттєвого пізнання людина знає мало (це "око в темниці"), на ступені розумного знання людина відкриває "грати темряви" і лише на ступені інтелектуального споглядання відкривається "дивовижне джерело світла" (істина).

Дж. Бруно обґрунтовує безмежність розвитку і вдосконалення наукового пізнання. Він вважає, що лише досвід забезпечує безперервний процес вдосконалення й розвитку знання. Досвід і чуттєве споглядання лежать в основі будь-якого знання. Важливу роль відіграє сумнів. Щоб розпочати будь-яке дослідження, необхідно сумніватися в справедливості раніше висунутих гіпотез. Істина, для Бруно, це не просто гіпотеза, не суб'єктивна думка і не випадковий висновок, а те, що за змістом співпадає з об'єктивною природою. На його думку, "істина є вищою ніж усі речі". Звідси завдання філософії полягає в тому, аби дати "наукову, об'єктивну істину".

Чільне місце в епоху Відродження посідає філософія Людовіка Вівеса (1492 -1540 рр.). Філософські погляди мислителя дуалістичні, мають відбиток арістотелізму. Він визнає існування нематеріальної душі, уважно ставиться до фактів при вивченні природи. Мислитель вважає, що природа існує реально і незалежно від душі. Вчені, якщо бажають досягнути позитивних результатів, мають притримуватися істинних фактів про природу і володіти достатньою скромністю, щоб не впасти у безпідставне фантазування.

Цікавими є його думки стосовно діалектики, яку він визначав як науку про людське мислення, тобто логіку. Вважав, що логіка як наука про загальні закономірності людського мислення навчає правильно застосовувати закони мислення і таким чином досягати продуктивного результату. Він прагнув пов'язати логіку з мовним матеріалом, риторикою та вченням про винахідництво. Надбання і отримання нових знань вбачав у звернені до природи, в якій логіка вбачає матеріал для логічних висновків. На його думку, вивчення природи становить ціль пізнання. Проте властивості природи не можуть бути відкриті лише шляхом роздумів про них. Істинний шлях проникнення у світ властивостей природи - досвід, експеримент. Тільки вони розкривають властивості природи, спрямовують дослідження і дають змогу перевірити істинність висновків. Ідеї про природу можуть виникати лише в процесі пізнання її властивостей.

Вівес вважав, що в основі ідей лежать враження, котрі знаходяться у взаємному асоціативному зв'язку. Виникнення одного враження з необхідністю призводить до появи іншого. Щодо властивостей душі, то пізнаються вони шляхом спостереження, а сутність вимагає дослідження і вивчення всіх дій і проявів душі. Закладаючи підвалини емпіричної психології, мислитель визнавав субстанціональний статус душі і дійшов до висновку про необхідність існування Бога, безсмертя душі, наявності вроджених ідей тощо.

Істотний вплив на формування філософських поглядів Ф.Бекона, РДекарта, Б.Спінози, Ш.Л.Монтеск'є та інших європейських філософів справила філософія Хуана Уарте (1535 - 1592рр.).

Істинним об'єктом дослідження філософії він вважав природу. Мислитель писав, що той, "хто має допитливий розум і хороший слух, має змогу багато чому навчитися, споглядаючи предмети природи".

Він підкреслював, що те чи інше знання істинне тому, що реально розкриває природу предмета. Розум своєю допитливістю не дає людині заспокоїтися, доки не дізнається про "особливостості ходу речей і останні причини". Уарте встановив еволюційні відмінності у побудові наукових і філософських знань, а також причини заблуджень, які криються в особливостях людського розуму. Він створив типологію різновидів людського розуму, поділяючи його на три види. Кожен із видів є природним і породжує в людині три здібності (пам'ять, уява та розум). Кожна із цих здібностей має свої причини і прояви. Поряд із цим він дав класифікацію різновидів негативної діяльності розуму (чотири види). Ретельний аналіз здібностей і нездібностей для Уарте мав не лише теоретичне, а й практичне значення. Він бажав, щоб держава мала користь із його вчення і розподіляла людей найефективнішим чином, ураховуючи схильність розуму, їх здібності та нездібності. Вважав за необхідне дати наукову класифікацію знання, поділяв науки, у відповідності до властивостей розуму, на три групи.

Початком справжнього пізнання Уарте вважав сприйняття явищ природи за допомогою органів чуття. Дав визначення відчуттю, підкреслював, що нервова система накладає відбиток на результати пізнання. При цьому зазначав, що свідчення органів чуття є достовірними і важливо, щоб у процесі сприйняття предметів органи чуття діяли цілком нормально.

У розумі Уарте вбачав здібність і природну силу породжувати поняття. Створені розумом поняття фіксують і закріплюють як відмінності, так і подібність між предметами навколишньої дійсності. Він відводив значну роль праці людини в отриманні нової інформації про світ. Відмічав позитивний вплив праці на людину, її буття. Проте ці думки залишилися геніальними здогадками, оскільки праця, на думку Уарте, не є гарантією правильності людських знань, тобто не є критерієм їх істинності. На його думку критерій знань лежить у сфері людського розуму. Уарте стверджував, що незнання природних причин призводить до породження уявлень про богів. Коли причини явищ невідомі, люди, замість того, щоб досліджувати їх, стверджують, що "всезагальна причина речей - це Бог". Він зазначав, що не лише незнання, заблудження призводить до визнання Бога, а й те, що багато людей "вигадують дива...", оскільки "мають від цього вигоду". Мислитель висловлював переконання в тому, що "незнання філософії природи заставляє припускати дива там, де їх немає".

Слід зазначити й те, що в епоху Відродження мислителі досліджували не лише закони природи, але й суспільства. Для мислителів цієї епохи характерне прагнення до передового суспільного ідеалу, який вабив і спрямовував людей шляхом суспільного прогресу, гуманізму й культури.

Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527 рр.) в своїх працях "Монарх" та "Роздуми на першу декаду Тіта Лівія" дав соціально - філософський аналіз своєї епохи. Він відмовлявся тлумачити суспільні явища з позицій середньовічної християнської традиції. Вважав, що політичні, державні та інші інститути не дарунок людям згори (Богом), а результат творення земних сил. Він стверджував, що сфера політико-владних відносин має свої закономірності, нетотожні, або навіть протилежні імперативам поведінки людей в інших сферах життєдіяльності.

Мислитель був переконаний, що політика (політична діяльність) і мораль несумісні, оскільки те, що є "благом" для влади (політичної, державної), не може бути таким само з точки зору моральності. Навпаки "моральний вчинок з погляду влади може бути не лише помилковим, а навіть і згубним". Основне своє завдання Макіавеллі вбачав у формуванні таких принципів, які б лягли в основу діяльності монарха-державотворця, або ж становили стратегію республіканського устрою. Вирішення цих завдань мислитель вбачав не у світі канонізованих схем чи абстрактних принципів, а в практичному досвіді, в узагальнені закономірностей історичного досвіду та політичного процесу. Важливим є й те, що мислитель вперше вводить у політичну науку поняття "держава", як політично організований інститут суспільства. Цим було закладено не лише розмежування держави й суспільства, а й зроблене визначення одного через інше. Він високо цінував республіку, проте вважав що для тодішньої Італії прийнятнішою є монархія на чолі з сильним, хитрим, жорстким і розумним правителем. Розумів зв'язок між розкладом суспільних сил і формою державного устрою. Дав обґрунтований портрет політичного лідера. Вважав за необхідне в політичній боротьбі застосовувати будь-які засоби заради досягнення мети (влади). Тобто мета мала виправдовувати засоби.

Томас Мор (1478 - 1535 рр.), соціаліст-утопіст, суспільно-політичний діяч Англії. В своїх працях дав правдиву характеристику процесу пограбування й розорення англійського селянства ("вівці з'їли людей"). Головну причину соціальних бід, злиднів англійського населення вбачав у приватній власності (одна частина суспільства живе у розкоші, інша - у злиднях). За приватної власності, "нерівномірного розподілу засобів", де панують гроші й все вимірюється грішми неможливим є правильне й успішне вирішення державних справ. Тільки знищивши приватну власність, вважав мислитель, можливо досягти справедливого й рівномірного розподілу засобів та благополуччя у суспільстві.

Незадоволений реаліями тодішнього суспільства, він висунув концепцію нового суспільного ладу, в якому не буде злиднів, пауперів, приватної власності та суспільної несправедливості. В праці "Утопія" дав картину суспільства, в якому люди живуть так, як цього вимагає їх природа, прагнучи розумної насолоди. Велика роль у тому суспільстві відведена фізичній праці. Всі люди мають працювати, трудитися і лише ті, хто виконує суспільні функції та займається науковою діяльністю - фізично не працюють. Т. Мор вважає за необхідне ввести рабство для покарання злочинців та ін. Цікавими є думки про війну як засіб вирішення суспільних проблем. Громадяни утопії ніколи не розпочинають війну просто так, а лише у випадках: захисту своєї території, території своїх друзів чи звільняють поневолений народ від тиранії та рабства.

Томазо Кампанелла (1568 - 1639 рр.) виступав проти суспільного ладу, в якому люди поділені на багатих і бідних, висловлювався за справедливе облаштування суспільства, де кожному буде дана можливість брати участь у праці й всебічно розвиватися.

Описуючи могутність природи, мислитель заявляє, що світ - це книга, в якій вічний розум реалізує свої думки. Всесвіт - велика тварина, який слід вивчати для того щоб мати з цього користь. Він дійшов висновку, що у світі постійно відбуваються зміни, народження нового. Пізнати світ можливо лише у тому випадку, коли ретельно спостерігати за характером його змін. Зростання розумових здібностей людини позитивно вплинуло на вдосконалення можливості пізнання світу, охоплюючи всі таємниці природи. Кампанелла вважав, що вчений має оволодіти галузями природничих та моральних наук. Оволодіння ними забезпечить досягнення досконалого знання, можливості проникнути в сенс природи. Безконечне буття природи проявляється в конечному пізнанні людини. Оскільки природа складніша, ніж людина чи тварина, то виникає необхідність створити науку про повну творчу можливість і віру у творчі сили людини. Мислитель відкидає сумнів і скептицизм про пізнання природи, стверджує що вони не забезпечують позитивного знання. Він вірить у те, що позитивні результати будуть лише там, де людина сміливо досліджує природу. Природу визначає як "скульптурний образ Бога", але, водночас, визнає Бога творцем природи. На його думку, тотожності між Богом і природою немає, оскільки природа - лише одна із форм божественного одкровення. Така позиція є компромісною і укладається у філософську конструкцію пантеїзму.

У поглядах на суспільство Кампанелла висловлював і захищав ідеологію плебейсько селянських мас. Він вважав, що людський рід єдиний, всі люди від природи мають однакові здібності, а тому й повинні володіти однаковими правами й знаходитись в однаковому економічному становищі. Вірив у те, що це відбудеться в майбутньому соціалістичному суспільстві. На його думку, розвиток суспільства здійснюється по колу, як вічний "коловорот". Тому можливе повернення до тих форм, порядків, що вже мали місце в історії.

Галілео Галілей (1564 - 1642 рр.) вважав себе прибічником вчення М.Коперніка. Своїми працями завершує розвиток науки й філософії епохи Відродження. Він вважав, що лише розум і досвід є верховними критеріями новостворених думок. Тому його називали основоположником досвідного природознавства.

Опираючись на експеримент і досвід, піддав гострій критиці арістотелівську космологію. Зібрані ним матеріали, його спостереження обґрунтували правильність поглядів Коперніка стосовно того, що Земля та інші планети обертаються навколо Сонця. Мислитель стверджує і те, що Земля обертається не лише навколо Сонця, а й навколо власної осі.

Світогляд Галілея - механістичний матеріалізм. Він вважав, що при дослідженні природи необхідно "виходити не із авторитету Біблії, а із досвіду і логічних роздумів". Релігія повинна мати справу з вірою, а наука - з природою. Тому немає підстав "ґвалтувати" природу, заперечувати досвід, ігнорувати логічні роздуми".

Галілей довів вічність і незнищуваність матерії. Проте заперечував повне перетворення речей, однієї в іншу. Вважав, що ніщо не знищується і нове не народжується з нічого. Він також доводив, що всюди на Землі, Місяці, Сонці має місце одна й та ж матерія, із котрої складається весь світ. Матерія, на його думку, складається із безлічі "маленьких тілець визначеної величини, котрі володіють визначеною швидкістю". Матеріальні тіла розрізняються, головним чином, кількісно. Вони обмежені у просторі, мають визначену форму, займають певне місце, розрізняються розмірами, існують у часі, рухаються чи перебувають у спокої.

Філософія Відродження - яскрава сторінка в історії світової культури. Це - епоха сильних особистостей, сильних характерів, сміливих відкриттів і пошуків, революційних спрямувань у сфері людського духу. Це епоха мужніх людей, котрі не лише мислили, а й діяли революційно, створюючи нове, незважаючи на будь-які перепони, на спротив всьому.