Тема 2. філософія Давнього світу

Вперше філософська думка виникла у Єгипті та Вавилоні. Вона була нерозривно пов'язана з релігійними уявленнями і, за своєю суттю, мала "релігійно-міфологічний'' характер. Панівна рабовласницька ідеологія виправдовувала необхідність суспільно-політичної і економічної нерівності, переваг "вищих" над "нижчими", освячувався і обожнювався культ фараонів, царів тощо. Подібні думки знайшли своє відображення в "Повчанні гераклеопольського царя своєму сину", "Мовленні Іпусера", "Бесідах розчарованого зі своїм духом" та в інших літературних пам'ятках давньоєгипетського епосу. Подібні думки прослідковуються у "Законах" царя Хаммурапі, "Поемі про страждаючого праведника", "Бесіді пана з рабом" та інших давньовавілонських писемних джерелах.

Слід зазначити, що це були протофілософські погляди, котрі, з певною часткою умовності, можна називати філософськими чи наближеними до філософської позиції. І мова тут не йде про певні школи чи носіїв власне філософської думки чи мислення. Це більшою чи меншою мірою стає реальністю для Давньоіндійської, Давньокитайської та Давньогрецької філософської думки, яка виникла за кілька тисячоліть до н.е. Особливо це стало помітно в І тисячолітті до н.е. Це був період переходу від міфологічного, релігійного світосприйняття до світогляду, що опирався на знання. Добою своєрідного інтелектуального вибуху можна назвати VI ст. до н.е. Його умовою були перехід від епохи бронзи до епохи заліза, поява товарно-грошових відносин, послаблення родоплемінних структур, виникнення перших держав, опозиції проти традиційних релігій, їх ідеологів і моральних установок та виникнення наукових знань.

1. Філософія країн Сходу

а) Філософія Давньої Індії

Індійській філософії притаманна деяка хронологічна невизначеність, відсутність точного датування філософських текстів. І все ж в індології традиційно виділяють три основних періоди:

1) Ведичний (1500 - 600 рр. до н.е.). Веди є основним джерелом для вивчення релігійних уявлень і філософських ідей стародавніх індо-арійців. У той час було створено чотири збірники гімнів, молитов, жертовних формул та заклинань.

2) Епічний (600 - 200 рр. до н.е.) визначається тим, що більшість відомостей про нього ми черпаємо із староіндійських епічних творів "Махабхарата" та "Рамаяна". У цей період сформувались основні філософські напрями.

3) Формування філософських сутр (афоризми, вислови), Араньяків (поведінка самітника) та Упанішад (розгорнуті філософські трактати) до III - IV ст. н.е.

Індійська традиція поділяє свої філософські системи на ортодоксальні й неортодоксальні, та на ті, що визнають і не визнають авторитет священного письма - Вед.

До ортодоксальних належать школи астіканьяя, вайшешика, веданта, йога, мінанса, санкх'я. До неортодоксальних - буддизм, що складається з вайбхашики, йога-чари, мадх'ямки, саутрантики, джайнізму і настіки-чарваки. Найдавніша з Вед - Самхіти (гімни), складається з Ригведи, Брахманів, Араньяків та Упанішад - власне філософської частини, що виникла на початку І тне. до н.е. В цей час з'явилися перші елементи філософської свідомості, почалося формування перших філософських вчень (релігійно-ідеалістичних і матеріалістичних).

В одній з найдавніших пам'яток давньоіндійської культури Ригведі йдеться про Пурушу - першолюдину, з якої виникли елементи космосу, та всесвітня душа "Я". Пуруша виступає в ролі матеріального "заповнювача" Всесвіту. Існує й одночасно все заповнює. Він - космічний розум, у нього "вкладена думка", він ототожнюється зі світовою душею - Атманом.

Вже в Ригведах освячується кастовий поділ суспільства. Помітні й перші сумніви в істинності жрецьких заклинань та ритуалів. "Немає Індри, - інші говорять, - хто бачив його? Кого оспівувати нам?".

Наступним таким документом є Упанішади, що означає "сидіти біля" тобто у ніг вчителя, одержуючи настанови чи "таємне знання". Він вміщує тексти, що з'явилися біля тисячі років до н.е. За формою - це діалог мудреця-вчителя зі своїм учнем, з іншою людиною, що пізнає істину і згодом стає його учнем. В Упанішадах домінує проблема першопричини, першооснови буття, духовний початок - Брахман (Бог) чи Атман (душа) всіх явиш природи і людини. Брахман і Ат-ман трактуються як духовний абсолют, безтілесна першопричина природи і людини, але інколи - ототожнюються з їжею, подихом, першоелементами світу (вода, повітря, земля, вогонь) чи світом в цілому. Червоною ниткою через всі Упанішади проходить ідея про тотожність духовної сутності суб'єкта (людини) і об'єкта (природи).

Натурфілософське пояснення першопричини і першооснови явищ світу та сутності людини - є плюралістичним. Світ (зовнішній і внутрішній) складається з чотирьох чи п'яти елементів. Інколи він являє собою недиференційоване буття, а його розвиток - є послідовним проходженням визначених станів: вогонь, вода, земля, дерево - газоподібний, рідкий, твердий стани.

Пізнання і набуті знання поділяються на нижче і вище. На нижчому рівні пізнається лише навколишня дійсність. Це знання не може бути щирим, воно за змістом є фрагментарним, неповним. Вище - це пізнання істини, тобто духовного абсолюту, сприйняття буття в його цілісності. Досягається воно за допомогою містичної інтуїції, яка формується завдяки йогічним вправам. Найвище знання дає владу над світом.

Одна з найважливіших проблем в Упанішадах - дослідження сутності людини, її психіки, хвилювань і форм поведінки. У структурі людської психіки виділяються: свідомість, воля, пам'ять, подих, роздратування, заспокоєння тощо. Підкреслюється їхній взаємозв'язок і взаємовплив. Дається характеристика станів людської психіки (бадьорий, легкий сон, глибокий сон) та їх залежність від зовнішніх стихій і першоелементів зовнішнього світу.

В етиці переважає проповідь пасивно-споглядального ставлення до світу. Вищим щастям проголошується рятування душі від мирських схильностей і турбот. Спостерігається розмежування між матеріальними й духовними цінностями, благом, як спокійним станом душі і низьким, погонею за плотськими задоволеннями. Уперше висловлюється думка про переселення душ (сансара) і про відплату за минулі дії (карма). Прослідковується прагнення визначити причинно-наслідковий зв'язок у ланцюгу людських вчинків. Здійснюється спроба за допомогою моральних принципів (дхарми) скорегувати поведінку людини на кожному етапі існування. Упанішади, власне кажучи, є фундаментом для всіх чи майже всіх наступних філософських течій, що з'явилися в Індії. В них були поставлені або розроблялися проблеми та ідеї, які тривалий час "живили" філософську думку в Індії.

Розглядаючи філософію Давньої Індії варто згадати про велику епічну поему Махабхарата та одну з її книг - Бхагавад Гіта (божественна пісня). В ній з'ясовуються розгорнуті й цілісні філософські концепції й тлумачення світоглядних проблем. Серед них - вчення санкхья і йога, основу яких становить положення про Пракриті (матір-природу), як джерело всього буття (у тому числі й психіки, свідомості), і незалежному від неї чистому дусі - Пуруші (духовному началу, іменованому також Брахманом, Атманом). Як бачимо, світогляд тут формується дуалістичний, заснований на визнанні двох начал.

Основним змістом Бхагавад Гіти є повчання Крішни. В ній проповідується необхідність для людини виконувати соціальні функції й обов'язки, бути байдужим до плодів мирської діяльності, всі свої помисли присвячувати Богу. Висловлено здогадку про таємницю народження та смерті; співвідношення Пракриті й природи людини. Головними перевагами людин називаються урівноваженість, відчуженість від пристрастей і бажань, та несхильність до земного.

Ньяя/Вайшешика виникли як самостійні філософські школи (приблизно у IV ст. до н.е.) і згодом злилися в одну. Ньяя являла собою гносеологічну школу, її представники спиралися на чотири основних джерела знання: сприйняття, умовивід, свідчення й аналогія. Ці чотири аспекти визначають мотивацію вчинків людини. Вайшешика ж тяжіла до метафізичного осмислення буття і представляла космологічні аспекти пізнання. Ними був здійснений структурний аналіз базових елементів - землі, води, вогню й повітря - і сполучених з ними понять - смаку, кольору, дотику й запаху. Ця течія проголосила параману (невидиму субстанцію), що є суттю всього сущого.

Основою їх філософської системи вони вважали особистий чуттєвий досвід, тобто все, що піддається емпіричному дослідженню. На їх думку характеристики й взаємозв'язки такі ж реальні, як і будь-який матеріальний об'єкт. Усе, що належить феноменальному світу може і осягається завдяки досвіду. Якісні характеристики об'єктів розглядаються ними як об'єктивна реальність. Ці філософи близькі до розуміння динаміки якостей.

Найдавнішою філософською школою вважається - С а н к х ' я. Ключовими поняттями її системи є пракриті (матерія) і Пуруша (свідомість, духовний початок). Концептуальною основою школи є осмислення реальності буття й пошук шляхів звільнення людини від страждання. Згідно з основами санкх'ї кінцева реальність проявляється в іпостасях Пракриті й Пуруші. Пракриті ~ на їх думку є первинною субстанцією світобудови. Вона сплетена з трьох гун (буквально - мотузка, канат): саттви, раджаса і тамаса.

Причинний матеріальний світ обмежений у просторі й часі. Пракриті існує поза часом і причинністю, недоступна для емпіричного сприйняття і є несвідомим (бездуховним) началом. Інакше кажучи, Всесвіт виник з матеріальної субстанції, недоступної чуттєвому сприйняттю, яка є комбінацією якостей (гун) але, сама по собі, не може бути ідентифікована.

Пуруша - це суто духовний початок, який не слід розуміти як Розум, Его чи Інтелект, тому що санкх'я трактує три останні поняття як витончені матеріальні форми. Навпаки Пуруша - вічний, незмінний принцип індивідуальності, що стоїть поза простором і часом. Вона не розглядається ані як особистісна категорія, ні як деяке самостійне божество (фактично, філософія санкх'я передбачила атеїзм). "Запліднена" Пурушою пракриті породжує Інтелект, Розум, органи чуттів і фізичну оболонку (тіло).

В гносеології санкх"я визнає причинно-наслідкові зв'язки. Причина і наслідок розглядаються нею як два стани того ж самого прояву. Згідно з санкх'єю чуттєве пізнання матеріального світу сприймається людиною через ментальні образи. Визнається, що людина не здатна до кінця пізнати світ, а сам процес пізнання зводиться до сприйняття лише чуттєвих вражень, образів, знань.

Другим і третім джерелом пізнання є умовивід (аналогічно школіньяя) і шруті (знання, запозичене із священних текстів). Проте на практиці філософи санкх'ї рідко апелюють до першоджерел, обмежуючись сприйняттям, умовиводом та аналогією. Будь-який результат є наслідком певного первісного потенціалу.

Своєрідною сукупністю релігійно-філософських положень виступає Й о г а. Основоположником цього вчення вважається Патанджалі, який систематизував свої основні методики в посібнику "Йо-гасутра".

Позиції йоги й санкх'ї в основному збігаються, проте є і у них принципові розбіжності. Йога дотримується концепції особистого божества (Ішвари). Його існування зводиться до виявлення якісних характеристик буття. Один об'єкт перевершує інший у розмірах, а отже, і в якостях. Це передбачає наявність критерію (еталону) співвідношення величин. Вища Істота - носій всіх мислимих категорій та якостей, і є тим критерієм щодо якого здійснюється оцінка всього сущого. Вічний, всемогутній і всюдисущий Іінвара не є Творцем матеріального світу.

Мета йоги - звільнення Пуруші (досягнення "мокші"), а це вимагає від людини духовної дисципліни. Система самовдосконалення людини включає вісім етапів: помірність (яма) в моральному відношенні; дотримання розпоряджень (нияма); статичні вправи (позиасани); оволодіння гармонійним диханням (прана яма); спрямування свідомості "усередину" (на себе - пратьяхара), підготовка фізичного тіла до духовного досвіду; зосередження (дхарана) уваги на об'єкті; споглядання (дхиана) об'єкта; самадха - стан глибокої медитації (досягнення над свідомості), коли пуруша знаходить звільнення від тілесних пут.

Міманса - релігійно-філософське вчення, що поділяється на дві школи: пурва міманса (раннє) або уттара-мінанса та брахма-міманса (пізнє вчення). її ще називають ведантою. Термін "рання" (пурвамі-манса) слід розуміти не в хронологічному змісті, а в сенсі того, що система веданти тут трохи переосмислена.

Відправним моментом є те, що сенс мають лише ті твердження, які вказують на умови дії причини. "Веди" розглядаються як істина в останній інстанції. Пізнаваними вважаються лише події (факти) особистого життя. Залежно від обставин (свідчень) вони можуть бути оголошені щирими чи помилковими. Стосовно вічних понять, то вони незбагненні, тому що не піддаються опису й ідентифікації. Таким чином, викладені у "Ведах" (як у щирому, неминущому джерелі мудрості), вони існують поза рамками умовного світу.

Джайнізм - вчення, пов'язане з ім'ям МахавириДжини. Воно проголошує дуалізм, згідно з яким сутність людини двояка - матеріальна й духовна. Душа людини вища аніж матеріальна оболонка. Досягти мокші-означає звільнити душу від матерії. При цьому матеріальною вважалася й карма, а все інше немовби прилипало до неї.

Вони розрізняють вісім видів карм (злі і добрі). Звільнення від століттями накопиченої карми, як від липкої основи, означає позбавлення від усього, що "прилипло" до неї.

Джайністи вірять, що людина за допомогою своєї духовної суті може контролювати матеріальну суть і керувати нею. Бог - це лише душа, яка колись жила в матеріальному тілі і звільнилася від пут карми в ланцюзі перероджень. В етиці джайнізму стверджується правильне розуміння, обумовлене правильною вірою, про правильне пізнання і правильне знання, про правильне життя, що вимагає:

- не заподіювати шкоди живому;

- не красти;

- не прелюбодіяти;

- не здобувати;

- бути щирим і благочестивим.

Філософія Веданти базується на концепції Брахманізму - Абсолютної Реальності. Його ключовим поняттям вважається "Брахман"

- кінцева істина, незбагненна розумом, що осягається в процесі молитовного споглядання й заглибленої медитації. Аргументація веданти зводиться до того, що:

- Брахман без'якісний (не будучи частиною феноменального світу, він і не те і не інше);

- тільки обумовленість має на увазі конкретне поняття і якісні характеристики;

- Брахман незбагненний у рамках умовних понять. Згідно з Ведантою Брахман втілюється у фізичні форми, але при цьому залишається незмінним. Брахман є першопричиною всього сущого, але оскільки він вічний і неподільний, не може розглядатися у світлі причинно-наслідкових зв'язків.

Таким чином, абсолютна реальність фактично ототожнюється із світобудовою. Немає нічого, що не було б Брахманом, і водночас не існує такої речі, котру можна було б позначити як Брахман.

Буддизм - одна з найдавніших філософсько-релігійних концепцій. Його назва походить від засновника Сідхартхи Гаутами - Будди ("просвітлений", "прояснений"). Будда Шакьямуні (мудрець із племені шакья) жив в Індії в VI - V ст. до н.е.

Буддизм вчить, що сутність людини незмінна. Під впливом вчинків змінюється не сама людина, а лише її буття і сприйняття світу. Вчинивши погано, людина пожинає хвороби, бідність, приниження. Вчинивши добре - вкушає радість і умиротворення. Не визнаючи безсмертя душі, не вважаючи її вічною і незмінною, буддизм не бачить сенсу в прагненні до вічного життя на небесах. Згідно із Законом карми (моральної відплати), що визначає долю людини і у цьому житті, і в майбутніх перевтіленнях - це і є вічне життя.

Цей закон складає механізм сансари, коло буття, "колесо життя" - бхавачакра складається із 12 нидан (ланок).

Цикл існування у світі сансари: кожна думка, кожне слово і справа залишають зміст карми, що приводить людину до наступного втілення. Мета буддиста - жити так, щоб залишати якнайменше кармінних слідів, поведінка не повинна залежати від бажань і прихильності до об'єктів бажань.

Вищу мету життя людини буддизм бачить у звільненні від карми і виході з кола сансари та досягненні нірвани (спокій, мудрість і блаженство, угасання життєвого вогню, а разом із ним і значної частини емоцій, бажань, пристрастей - усього того, що складає життя звичайної людини). І все-таки це не смерть, а життя, але тільки в іншій якості, життя само сформованого, вільного духу.

Локаята (чарвака) - це єдине матеріалістичне вчення давньоіндійської філософії. Воно заперечує існування поза чуттєвих субстанцій і потойбічного життя, інших світів, крім феноменального. Віра в подібні явища вважається лише результатом фантазії. Неможливе логічне осмислення стосовно невиявлених об'єктів, а звідси умовивід не може бути достовірним. Локаята розглядає свідомість як результат взаємодії елементів, що складають людину, подібно тому, як сп'яніння - властивість алкогольного напою, і є результатом ферментації певних компонентів.

Існувало кілька напрямів локаяти. Один з них розглядав "Его" як сукупність матеріальних компонентів, що поглинаються під час їжі (співзвучно висловлюванню "ви стаєте таким, як ваша їжа"), інше акцентувало увагу на чуттєвому сприйнятті, третє ототожнювало свідомість з життєвими силами. Ще один напрям цієї школи визнає існування в людині розумного начала, хоча останнє вважається таким само смертним, як і фізичне тіло.

Етичні норми вчення ґрунтуються на конечності земного існування: людина повинна одержати максимум задоволення від життя, а найбільшою насолодою є володіння прекрасною жінкою. Жертовність і вивчення "Вед" вважаються безглуздим заняттям дурнів та імпотентів. З іншого боку, послідовники локаяти вчать тому, що особисте задоволення не повинне заподіювати страждань іншим людям. У цьому сенсі жертвоприношення тварин і агресивні дії вважаються неприйнятними.

Загалом давньоіндійська філософія - це солідний пласт не тільки східної філософської думки, а й загальновизнаний внесок у філософську скарбницю та загально-цивілізаційну спадщину культури людства.

б) Давньокитайська філософія

Засвідчена в писемних джерелах історія Китаю нараховує майже п'ять тисяч років. Уже зі свого зародження давньокитайська філософська думка, окрім онтологічних та теоретико-пізнавальних проблем, тяжіла до етико-моральних та правових проблем, чим і визначалися специфіка та характер її розвитку як суб'єкта філософської творчості.

Стан розвитку філософської думки в Давньому Китаї фіксується в історичних джерелах як "суперництво всіх шкіл". Кількість цих шкіл точно не визначена, хоча й деякі історики зводять їх до десяти, а відомий давньокитайський історик Сіма Цянь до шести - жуцзя (конфуціанці), моїсти (моцзя), даосисти (даоцзя), законники, легісти (фац-зя), номіналісти, яких нерідко називають школою софістів (мінцзя), прихильників вчення натурфілософів (іньянцзя).

Школа даосів у цій класифікації займає третю позицію проте за часом виникнення та своїм впливом мала б посісти першу. Розвиток цієї школи пов'язаний із діяльністю уславленого давньокитайського мудреця Лао - цзи (VI ст. до н.е.). Він мав прізвище Лі, його перше ім'я Ер, а друге Дань.

Свідчень про життя Лао-цзи небагато, однак, і вони є релігійно-містифікованими. Відомо, що він був старшим за Конфуція, зустрічався з ним. Чимало таємниць і легенд існує навколо праці Лао-цзи "Дао де цзін" (книга про Дао і Де, яку часто називають "Лао-цзи"). За однією з легенд Лао-цзи написав свою книгу на прохання начальника застави, залишаючи Піднебесну через західний кордон. Друга - книга написана не Лао-цзи, а його учнем Хуань-юанем у V - IV ст. до н.е. Існує свідчення про те, що "Дао де цзін" була написана в період Чжоу не пізніше за твір "Чжуан цзи" (V ст. до н.е.).

Світоглядна основа поглядів Лао-цзи вкладається в модель стародавнього китайського космосу. Головна мета його філософії полягає у приведенні природної та людської Піднебесної до єдності у природному житті, піднесенні творчої сутності людини до рівня могутності природного буття. Основу філософії Лао-цзи становлять категорії Дао і Де. У першій частиш твору викладається вчення про Дао, у другій - про Де. Ці категорії слугують центром усієї сітки категорій при осмисленні не лише онтологічних, а й гносеологічних, соціальних та етико-моральних проблем, які у своєму змісті, випливаючи одна з одної, постають як органічна цілісність.

Категорія "Дао" означає "дорогу, якою ходять люди" і витлумачується як закономірність, закон. Лао-цзи надає цьому поняттю універсального, всеохоплюючого змісту, розглядаючи його як спосіб існування всього сущого, основу світу, "корінь неба і землі, матір усіх речей". Дао постійний, безіменний прояв в усіх речах. Його не можна передати словами, воно не має вигляду, не володіє формами. Ми "дивимось на нього і не бачимо; слухаємо його і не чуємо; ловимо його і не можемо піймати". Воно існує саме по собі і не вимагає для свого існування нічого іншого. Дао перебуває в не діянні, але не має нічого, чого б воно не робило. Йому ніхто не наказує, воно постійно залишається самим собою. Це - тотожність, однаковість, яка пропонує все і не залежить від часу, розвитку чи загибелі Всесвіту, фундаментальна й універсальна єдність світу. Дао існує постійно, скрізь. Тому воно не тільки фундаментальна основа світу, а й його закон. Дао виконує свою роль зовсім природно, не змушує ні одну істоту, не втручається у її життя, дає змогу розвиватися природно; постійно перебуває у русі, не вступає ні з ким у боротьбу, не прагне нікого захоплювати, не вважає свою діяльність заслугою, не домагається панування над іншим. Така дія Дао і є вищим законом природи й суспільства.

З точки зору Лао-цзи, світ і все існуюче в ньому перебувають у дорозі, русі, змінах, де все непостійне, конечне. Набуття конкретного змісту речей досягається завдяки Де. Якщо Дао породжує речі, Де їх "вигодовує", надає їм конкретності, індивідуальності. У поясненні мінливості світу Лао-цзи постає як діалектик, доходить висновку, що зміна речей пов'язана з наявними в них протилежностями. Ці протилежності протистоять одна одній, але вони збігаються, переходять одна в іншу, взаємо проникають, коли "криве стає прямим, коротке - довгим, порожнє - наповненим, старе - новим". Це стосується не тільки природних властивостей речей, а й суспільних взаємин, дій людини. Саме перетворення у протилежність, на думку Лао-цзи, і є розум Дао. Головним тут є не боротьба протилежностей (Лао-цзи загалом не терпить самого слова "боротьба"), а їхнє взаємопроникнення, гармонія. Тільки там, де існує гармонія і життя, протилежності "збігаються", стають єдиними, врівноваженими! Звідси висновок Лао-цзи: "хто знає міру, той не знає невдачі", потрібно жити за власною мірою.

Знання про діалектику протилежностей Лао-цзи спрямовує на пізнання природи, суспільства і духу з метою приведення їх до єдності. Завдяки тотожності, носієм якої є Дао - Де, відбувається роздвоєння на імена, поняття, категорії, які є засобом осмислення й пізнання речей. Усвідомлюючи, що філософські категорії з самого початку слугують гранично широкими поняттями, Лао-цзи тим самим стверджує безконечність пізнання, підносячи творчу здібність людини до творчої могутності природного буття.

Основу вчення Лао-цзи становить соціальна та етико-моральна проблематика. Подолання хаосу, що склався в умовах всезагального напруження й недовіри між верхами і низами, викликаних перенасиченістю одних та злиденністю інших хвилюють мислителя. Процвітання бюрократизму (вільний вибір і самодіяльність особи зводяться до мінімуму), простота взаємин, опосередковуючись товаром та чиновником, порушується, щастя й нещастя, добро й зло міняються місцями - є соціально-актуальними для Лао-цзи. Щодо цього мислитель міг йти вперед, будувати ідеал світлого майбутнього, або закликати до родової єдності, відмовляючись від культурних (матеріальних та духовних) збитків. Ні перше, ні друге не підходило йому, і він вибрав середній шлях: ні вперед, ні назад, а стан вічної рівноваги і постійності, виражених власною мірою.

Лао-цзи різко засуджує поділ на багатих і бідних, захищає простий народ. Він виступав проти війни й насильства. Стверджував, що там, де проходять війни ростуть лише терен та колючки, насильство ніколи не спонукає до поваги. Для мислителя суспільство й держава є "тьмою речей" Піднебесної. Основу само впорядкування й підпорядкування яких вбачає у збереженні природної сутності Дао, а рівновагу людей у родовій спорідненості Неба й Землі. І тут байдуже, який лад існує, хоча й було б краще, якби загалом не було ніякого ладу. Причина всіх бід людей - у порушенні гармонії природних норм життя, матеріальним і духовним втіленням яких є цзи жень. Життя є життя, і в ньому слід жити, нічого не приносячи і нічого не забираючи. Треба лише природну і людську сутність підняти до єдності цзи жень. Воно поруч, у самій природі, не вимагає ні зусиль, ні повернень, ні здійснень. Люди вже все мають у природі. З цього і потрібно виходити у своїй самостійності, довірившись своєму єству та відмовившись від мудрості, через не діяння перейти до природного Дао.

Вчення даосизму трансформувалося, розділившись на філософський та даосизм безсмертних. Використовуючи онтологічні принципи Лао-цзи, останні стверджували, що завдяки обґрунтованому (правильному) способу життя, людина може прожити щонайменше 2000 років як чистий дух, без своєї матеріальної оболонки.

Школу "служивих людей" пов'язували з мислителем Конфуцієм (Кунцзи). Одним із перших у китайській філософії він звернувся до совісті людини, її честі, мужності, людяності, довіри як законів людського співжиття. На його думку - людська особистість - головний об'єкт уваги не "для себе", а задля суспільства.

У центр уваги Конфуцій ставить категорію порядку та ритуалу (Лі). На його думку, зміст історії полягає в ритуалах минулого, їх поступовій зміні. Носієм ритуалу є людина, яка гармонійно поєднує в собі природність і вченість, що і є утвердженням гармонійності душі й тіла. Як ідеал такої людини Конфуцій обирає Цзюнь Цзи (сина правителя), який на відміну від простої людини (сяо жень - "маленька людина", "низька людина") ставить вимога не до інших, а до себе, знає свій обов'язок і керується моральними вимогами. Для такої людини головним є обов'язок, а потім - вигода, користь. Наслідування ритуалу, виконання свого обов'язку доповнюються в суб'єкті соціальної дії добро-честям, добродійністю. Саме вона має братися за основу взаємин між людьми та управління ними. Звідси вимоги Конфуція керувати народом за допомогою добродійності і наведення порядку, дотримуючись правил поведінки. Тоді народ матиме сором і буде виправлятися, а суспільство досягатиме злагоди. Вищим проявом добродійності є людинолюбство (жень), гуманність, здатність бачити в людині людину, мати любов до людей, що характеризується шанобливістю, великодушністю, правдивістю, милостивістю, розторопністю, сприяє тому, щоб допомогти іншому досягти того, чого хотів би сам для себе. "Чого не хочеш для себе, не роби іншим".

У формуванні моральних принципів виховання Конфуцій особливу увагу приділяв сім'ї, сімейним взаєминам, як найміцнішим та дієвим з усіх суспільних стосунків. Він впроваджував принципи поваги до старших, синівської і братньої доброчесності, поваги до предків як основи політичної стійкості, зміцнення моральності серед людей. Реалізацію принципу гуманності, людинолюбства Конфуцій пов'язував з довірою, яка повинна підкріплюватися підвищенням матеріального рівня життя народу. На його думку, аби виховувати народ, треба зробити все, щоб він став багатим, а коли в державі буде багато їжі і зброї, то народ буде вірити правителям. Досягти цього можна лише тоді, коли люди зможуть отримати задоволення в тому, що вони вважають корисним для себе.

Розвиток суспільства, вдосконалення людини і людських взаємин Конфуцій пов'язував із розвитком знань і освіти. Він вважав, що знання людина отримує від народження, від природи та в процесі навчання. У практичній роботі надавав перевагу знанням, отриманим від навчання. Закликав "слухати багато, вибирати з почутого краще і наслідувати йому; бачити багато, і запам'ятовувати те, що бачив", "вчитися і не роздумувати даремна трата часу; роздумувати і не вчитися - згубно". Помічати необхідне в діях і використовувати на практиці отримане знання Конфуцій вважав метою навчання і критерієм, за яким перевіряється засвоєння знання. У педагогічній практиці вимагав пам'ятати, що при всій своїй близькості за природою люди все ж залишаються неоднаковими в процесі навчання та засвоєння знань. Учителям заборонялось вдаватися до порожніх роздумів, бути категоричним у своїх судженнях, проявляти впертість й думати, особливо про себе.

Конфуцій радив обирати шлях спільної злагоди, компромісу, дотримуючись "золотої" середини: "Тримай у руках дві крайності, але використовуй для народу середину, що лежить між ними". Виступав як проти надмірної поспішності, так і топтання на місці. Єдине, чого він не сприймав, - це настирливості та лицемірства.

Після смерті Конфуція його вчення продовжили учні та послідовники, серед яких Мен-цзита Сунь-цзи, котрі не лише захищали вчення Конфуція від нападок збоку його противників, а й внесли ряд нових ідей. Стосовно інших шкіл Давнього Китаю, велику популярність тут мала школа моїстів. Ця школа названа іменем її засновника М оцзи/Мо Ді / (близько 479 р. до н.е.). За однією з версій Мо Ді був рабом, а за іншими - ремісником, дрібним власником. Досягши певного достатку, він залишив ремесло і захопився наукою й філософією, а згодом відкрив філософську школу. Основною проблематикою моїстів були соціально-етичні питання та проблеми теорії пізнання.

На думку моїстів, народ приречений на нещастя, тому що на нього впливають три лиха: голод, холод і важка праця. Поділ на багатих і бідних - це не веління Неба, а шлях розвитку самого суспільства. Щоб побудувати щасливе суспільство, необхідно виявити причини лиха, позбавитися їх, і передусім, скасувати рабство, ліквідувати війни і багатих. Цього можна досягти всезагальною любов'ю (цзянь-ай), запереченням нападу (фей гун), шануванням єдності, мудрості, економією при витратах, при похованнях, запереченням волі та бажань Неба.

Моїсти одними з перших висловили припущення про договірне походження держави. На їх думку, людина відрізняється від тварини завдяки праці. Якщо тварина пасивно пристосовується до навколишнього середовища, то людина підпорядковує собі природу. Тривалий час люди не мали законів, існувало безладдя. Зібравшись, вони домовилися про свої права і обов'язки, обрали мудру людину. Так виникла держава і правителі в ній. Правитель, на думку моїстів, не посланець Неба, а слуга народу, який має служити всім. Якщо він порушує це правило, то його треба усунути. Жити правителі повинні скромно, правити гуманно, а не дбати про розкіш. Люди у суспільстві мають дбати про взаємну користь, знищувати те, що завдає шкоди і лиха. Звідси і їх метод соціальної дії "об'єднання для загального роз'єднання". Цей метод полягає в тому, що саме роз'єднання на своїх та чужих, близьких та родичів з їхніми різними інтересами породжує ненависть, де сильний нападає на слабкого, грабує його, хитрий ошукує дурного. Через всезагальну любов треба покінчити з таким роз'єднанням, дивитися на чуже володіння як на своє, на інших як на самого себе, любити чужих батьків як своїх, зробити життя, як одне ціле, зі спільними інтересами. Моїсти різко засуджували війни як велике зло, що порушує нормальне життя людей, знищує найвищу цінність - життя людини, викликає зневажливе ставлення до праці

У теорії пізнання моїсти виходили з принципу обов'язкового ґрунтування висловлювання на "зразках". На їхню думку, пізнання - це відображення об'єкта, навколишньої дійсності. Цей процес відбувається трьома шляхами: отримання знання від інших людей, своїм власним мисленням і завдячуючи своїм власним спостереженням. У теорії пізнання їм належить розробка таких категорій, як тотожність, відмінність, причинність. Вказуючи, що в основі всякого знання лежать досвід попередніх поколінь, думки народу - моїсти великого значення надавали обґрунтуванню логічного мислення, розробці методів пізнання, як-от дедукція, гіпотеза, індукція, аналогія речей та аналогія понять.

Наприкінці правління династії Чжоу виникає школа легістів (законників). Головними представниками яких були: Ц з и - ч а н, Шан ЯнтаХаньФей-цзя, які рішуче виступали проти пережитків родових відносин і головного їхнього носія - спадкоємної аристократії. Тому лепети не менш різко, ніж моїсти критикували конфуціанство. Вони відкидали методи управління, засновані на ритуалі і родових традиціях відводячи головну роль єдиним, обов'язковим для всіх законам-приписам (фа) і абсолютній, нічим не обмеженій владі правителя.

Хань Фей вважав, що закони, які не відповідають вимогам часу, слід замінити на інші (досконаліші). Не особисті бажання, не свавілля керівників повинні лежати в основі управління, а чітко визначені закони. "Особисті бажання правителів - джерело беззаконня". Світські закони, а не небесна воля, на думку Хань Фея, визначають життя людей. Перевагу світських законів управління вбачав у тому, що вони в рівній мірі стосуються як знатних, так і незнатних громадян. А Шан Ян загалом виступав за жорстку систему державної влади на основі законів-приписів, котрі регламентували б все суспільне життя і діяльність. Особливо корисними вони є для суспільства, де багато "здирників" (селян, ремісників, торгівців, купців тощо), котрі мають "низьку душу" та обкрадають, обдирають державу, а самі збагачуються, стають "сильними".

На думку Шан Яна, за "сильного народу" стає "слабкою держава". Тому потрібно добиватися того, щоб був "слабкий народ", тоді буде "сильна держава". Досягти цього можна за допомогою жорстких законів, страху та системи покарань.

Легісти вказували на дві сторони закону - винагороду і покарання, за допомогою яких правитель підкоряє собі підданих. Законодавство, продумана система нагород і покарань, система кругової поруки і загального стеження - те, що повинно було забезпечувати єдність держави і міцність влади правителя. Легісти поділяли погляди Моц-зи про висування у владні структури талановитих людей, незалежно від рангу і родинних зв'язків із правителем. Теоретично легісти виступали за рівні можливості для піднесення в країні кожної людини.

Значне місце в історії давньокитайської думки посідають утопічні погляди. Основою давньокитайських утопій про ідеальне суспільство були ідеї зрівняльності й світової справедливості. У III ст. н.е. із проповіддю ідей егалітаризму виступив Сюй Син, представник так званої школи "аграрників'', У його утопічній концепції відбиті уявлення знедолених і пригноблених мас чжоуського суспільства. їхнє значення полягало в тому, що вони підривали догмати конфуціанства про непорушність і справедливість суспільного порядку в Піднебесній.

Давньокитайська філософія змістовно (концептуально) є розмаїтою і суперечливою. Як європейські (західні), так і власне сучасні китайські дослідники визнають цей факт, але прочитують ці надбання неоднозначно. Від традиціоналістського (патріархального), характерного для західних дослідників до власне китайського, де сучасність тлумачиться через призму філософської культури Китаю. Однозначно, що це надзвичайно багата й розвинена культура, спадщина, із котрої черпали й черпатимуть ідеї ще не одні покоління філософів, інших мислителів і вчених.

2. Філософія Давньої Греції

а) Космоцентризм, онтологізм і атомізм давньогрецької філософії

Грецька антична філософія сформувалася в VII - VI ст. до н. е. Характером і спрямованістю змісту, методом і стилем філософствування вона якісно відрізняється від давньосхідних вчень і є, власне, першою в історії спробою раціонального осмислення дійсності.

У розвитку античної філософії умовно виділяють чотири основні етапи: до сократівський (VII - IV ст. до н.е.), класичний (з середини V - IV ст. до н.е.), елліністичний (кінець IV - II ст. до н.е.) і так званий римський період (І ст. до н.е. - V - VI ст. н.е.).

Першою філософською школою Давньої Греції була Мілетська школа. її представники вперше свідомо поставили питання про першооснови сущого, про сутність світу. Ця школа тяжіла до матеріалізму, оскільки її представники інтуїтивно розуміли світ як матеріальний. Разом зі стихійним матеріалізмом вони виявили елементи діалектики, за допомогою яких прагнули осягнути світ у динаміці змін і розвитку.

Найбільш відомим серед них був Фалес (625 - 547 рр. до н.е.). Його різнобічні знання (в галузі астрономії, геометрії, арифметики) мали визначальний вплив на розвиток тогочасного філософського мислення. Основою всього сущого він вважав воду, однак, тлумачив її не як конкретну форму або персоніфікацію міфологічної сили, а як аморфне, плинне зосередження матерії.

Іншим видатним мілетським філософом був Анаксімандр (611 - 546 рр. до н.е.), він теж стихійно тяжів до матеріалізму й порушував питання про початок світу. Анаксімандр стверджував, що "першоосновою" й основою буття є алейрон (ареігоп), але не визначав його ні як повітря, ні як воду, ні як що-небудь інше. Він учив, що частини змінюються, а ціле ж залишається незмінним. Його "алейрон" характеризується як щось безмежне, не визначене ніякою іншою необмеженою природністю, з якої виникають усі небесні зводи і світи.

Третім видатним мілетським філософом був Анакс Імен 585 - (524 рр. до н.е.). Він зміцнив і завершив тенденцію наївного давньогрецького матеріалізму в пошуках природних причин. Першоосновою світу вважав необмежене, нескінченне, безформне - повітря. На думку Анаксімена, розрідження повітря призводить до виникнення вогню, а згущення - до виникнення вітру - хмар - води - землі - каменів. При цьому "згущення й розрідження" розуміються як основні, взаємно протилежні процеси, що є складовими в утворенні різних станів матерії. Таке пояснення розвитку і виникнення світу поширюється Анаксіменом і на богів.

Він уперше вводить поняття взаємного відношення праматерії і руху. Повітря як праматерія, відповідно до його поглядів, "постійно коливається, тому, якби воно не рухалося, то й не змінювалося б настільки, наскільки змінюється".

Дещо пізніше існувала ще одна сильна філософська школа, яку пов'язували з ім'ям Геракліта з Ефеса (540 - 480 рр. до н. е.).

До сьогодні збереглося близько 130 фрагментів із його праці "Про природу".

Такі явища, як вітер, блискавки, грім, тощо, Геракліт пояснював природним шляхом. Основою всього сущого він вважав вогонь, який, з одного боку, подібний до праматерії, є першоосновою світу ("архе"), і основним елементом ("стойхейрон"). З іншого ж, - найбільш адекватним символом динаміки розвитку, поступальності, постійних змін. На його думку, світ "виникає з вогню і знову згоряє у визначені періоди протягом всього віку; здійснюється це відповідно до долі".

Геракліт інтуїтивно розумів розвиток як єдність і боротьбу протилежностей. Він тлумачив абсолют як діалектичний процес, який трактується ним як єдність протилежностей у самому собі.

Арістотель вважав зіткнення і єдність протилежностей типовими для поглядів Геракліта. Головним у вченні Геракліта є принцип "усе тече, все змінюється". Він одним із перших звертає увагу на характер людської свідомості. Пізнання, відповідно до його поглядів, прагне осягти сутність.

Філософія Емпедокла (близько 484 - 424 рр. до н.е.) є близькою до стихійного матеріалізму. На його погляди справили відчутний вплив елеати та іонійські філософи. Найважливіші його думки викладені у працях "Очищення" та "Про природу". Замість однієї праматерії він висував чотири вихідних принципи (корені всякого буття), з якими пов'язані імена чотирьох богів: Зевс - вогонь, Гера - повітря, Гадес - земля, Нестида - вода. Корені всякого буття пасивні. Тому він вводить дві рушійні сили - любов і ворожнечу, що шляхом змішування основних зазначених стихій сприяють виникненню всього розмаїття навколишнього світу. Рух, викликаний любов'ю і ворожнечею, не слід ототожнювати з притягуванням та відштовхуванням. Любов розділяє однорідне і з'єднує різнорідне: "з багато чого робить одне". Ворожнеча ж розділяє різнорідне і з'єднує однорідне: "з одного робить багато чого". При цьому, на думку Емпедокла, світ не створюваний і не знищуваний. Основні сили не можуть ні виникати, ні знищуватися, вони тільки з'єднуються і роз'єднуються, утворюючи стихії. Любов і ворожнеча і є основними причинами всіх змін, що відбуваються в світі.

Емпедокл відстоював тезу про те, що порожнечі самої по собі не існує. Усі речі змінюються місцями. Ці погляди проектувалися і на розуміння розвитку космосу.

Анаксагор (500 - 428 рр. до н.е.) вважав основою речей нескінченну безліч якісно різних матеріальних частинок, які називав "насінням речей". Матерія, за Анаксагором, вічна, не створювана й не знищувана, але якісно диференційована. Вирішення проблеми єдності й різноманіття сущого здійснюється через якісну визначеність насіння речей. З цих само позицій він намагався вирішити проблему виникнення й загибелі. Згідно з Анаксагором одні речі можуть переходити в інші, з'єднуватися й роз'єднуватися, проявляючись перед нами як виникнення або як загибель чи занепад.

У теорії пізнання вважав основою в одержанні знань чуттєвий ступінь. Розум тісно пов'язаний з чуттями й тільки при їх посередництві можна одержати необхідне знання про навколишній світ. Визнаючи за чуттєвим пізнанням провідну роль, він все ж не абсолютизував його а підкреслював необхідність його корекції.

Елейська школа складалася під впливом ідей Ксенофана з Колофона (565 - 470 рр. до н.е.). Він визнавав матеріальність світу, хоча й вважав його незмінним. Прагнув до натуралістичного пояснення природних явищ.

Ксенофан вважав світ Богом у всій його цілісності. Розумів Бога як суще, відмінне від людей. Бог, на його думку, стає поняттям, що символізувало необмеженість і нескінченність матеріального світу. Універсальне буття він розумів як вічне, безіменне і нерухоме. Поряд з абстрактною єдністю світу допускав і прояв його різноманітності.

Парменід з Елеї (біля 540 - 470 рр. до н.е.) був засновником: елейської школи. Основними для Парменіда були проблеми буття та сущого. Для нього поряд із сущим несуще є ніщо. Суще єдине і у світі немає нічого іншого. Парменід заперечує "створення" сущого, оскільки суще не лише вічне у своєму існуванні, але й незмінне. В бутті світу Парменід повністю виключав рух.

Зенон Блейський (близько 460 р. до н.е.) у своїх онтологічних поглядах відстоював позиції єдності, цілісності й незмінності сущого. Суще, за Зеноном, має матеріальний характер.

Мелісс Самоський (близько 440 р. до н.е.) як представник елейської школи також стверджував, що світ "не був створеним" і не має кінця. Буття є не тільки єдиним і необмеженим у просторі й часі, але й незмінним.

Як видно, філософія елеатів виявила ряд проблем, які істотно вплинули на подальший розвиток філософії.

Ще одним відомим філософом того періоду був Левкіпп (близько 500 - 440 рр. до н.е.). Він написав книги "Великий діакосмос" і "Про розум".

Левкіпп визнавав незліченні, постійно рухомі елементи - атоми, які мають безліч форм. Він бачив у речах постійні виникнення й зміни. Вважав, що суще не більше ніж несуще є рівнозначною причиною виникнення речей. Левкіпп учив, що атоми є суще, яке рухається у порожнечі; порожнечу називав несущим, стверджуючи, що вона є не меншим, ніж суще. Таким чином, основний принцип атомістичної філософії: "Єдине, що існує - атоми і порожнеча".

Атоми характеризуються формою, порядком і розташуванням. Вони є причиною речей, що виникають і зникають завдяки їх з'єднанню й роз'єднанню. Завдяки існуванню порожнечі, несущого вирішується проблема руху, стає можливим рух атомів.

Демокріт (близько 460 - 370 рр. до н.е.) учень Левкшпа й Анаксагора. Цілком поділяв положення вчення Левкіппа про атоми й порожнечу, додаючи до характеристик атомів ще й їхню величину та вагу. Проте він не вважав вагу істотною властивістю атомів. На його думку величина не впливає на якісну характеристику атомів. Вони самі по собі незмінні. Атоми, за Демокрітом, нескінченні, коли мова йде про їхнє число. Нескінченні вони й щодо розмаїття форм. Як бачимо, в дусі того часу, тут виражена думка про нескінченність матеріального світу, а сама концепція атомізму містить у собі положення про незнищуваність і нестворюваність матерії. Інакше він вирішує питання про відношення матерії та руху. Гарантією руху, на його думку, є існування порожнечі. Тому рух притаманний атомам у природному стані і є основним способом їхнього існування.

Мислитель вважав, що атоми за своєю суттю нерухомі, рухаються лише під впливом ударів. Тобто рух передається шляхом зіткнення і тому є основним джерелом розвитку, оскільки в результаті всякого зіткнення атоми з'єднуються й виникає усе, що ми бачимо. У такий спосіб Демокріт переборює проблему дуалізму матерії і руху. Щоправда, варто зазначити, що в Демокріта йдеться лише про механічний рух як єдино можливу форму. Він є прихильником жорсткої необхідності На його думку, розвиток Всесвіту і весь порядок у світі визначені механічним, фаталістичним рухом атомів. Тому в його системі немає місця для об'єктивного існування "випадковості". Сама "випадковість" пояснюється ним як незнання причин певного визначеного явища.

Демокріт пояснював і виникнення богів: древні люди, спостерігаючи неземні явища (грім, блискавки, затемнення місяця), боялись і навіть думали, що боги - є причиною цих явищ.

У гносеології Демокріт відкидає негативне ставлення до чуттєвого пізнання. Таким чином, він думав, що істинно лише те, що нам являється. Тому він відводив чуттєвому пізнанню основну роль, вбачаючи в ньому першу передумову всякого пізнання, про що засвідчує концепція образів - ейдосів. Проте все це не заважало Демокріту розкрити значення й функції раціонального пізнання. Тому він розумів процес пізнання як двоступінчатий. Чуттєве - є нижчим ступенем пізнання і знайомить нас з навколишнім світом явищ. Підійти ж до пізнання "істинної сутності" (пізнання атомів), відкриття причинних зв'язків, на його думку, можливе лише за допомогою раціонального пізнання.

Демокріт прагнув "природним" шляхом пояснити й виникнення суспільства. Він вважав, що основним стимулом виникнення й розвитку суспільства була необхідність задоволення людських потреб. Саме суспільство - це сукупність індивідів. Проте суспільство і закони не є інструментами розвитку індивідуальності, а швидше обмежувальними засобами, що запобігають виникненню ворожнечі. Він не засуджує нагромадження багатств, проте засуджує придбання їх ганебним шляхом.

Етика Демокріта тісно пов'язана з його соціальними й політичними поглядами. Він намагався сформувати деякі "універсальні" моральні правила. Центральним у його етиці є "досягнення доброї думки". Шлях до неї - через життєву врівноваженість і помірність. Головним засобом досягнення чесноти він вважав переконання, виховання в дусі моральності.

Епікур (близько 342 - 270 рр. до н.е.) - представник атомістичного матеріалізму. Вважав філософію засобом досягнення щасливого життя. Рекомендував не відкладати заняття філософією в юності і не втомлюватися від неї у старості.

Прихильник поглядів Левкіппа, Демокріта. Визнавав об'єктивний характер існування природи, "буття речей поза свідомістю людини, незалежно від неї". Вірив, що "...ніщо не виникає із небуття". Вважав, шо окрім Всесвіту, немає нічого, що могло би втрутитися в нього і призвести до відповідних змін.

Вчення про атоми та їх рух складає ядро філософії Епікура. Мислитель вважав, що світ складається із атомів та порожнечі, і що, завдяки наявності буття і порожнечі, стає можливим рух. Характеризуючи атоми багато в чому погоджувався з Демокрітом, але, водночас, відмічав і деякі їх особливості, а саме: атоми не можуть перевищувати певної величини, число їх форм обмежене, атоми мають вагу тощо.

Згідно з Епіку ром атомам притаманний лише природній рух зверху до низу і рухаються вони з однаковою швидкістю. Зіткнення атомів відбувається внаслідок відхилення від прямої лінії, що призводить до виникнення вихрового руху. Мислитель визнає вічний і безперервний рух атомів. При цьому він вважає, що атоми змінюють напрям руху довільно, "згідно з волею випадку". Водночас, Епікур прагнув знайти внутрішні чинники (джерела) життя атомів, хотів пояснити зміни напрямку руху атомів, причинами, які знаходяться всередині самих атомів. Надання атомам "свободи волі" не лише посилювало матеріалістичну тенденцію його філософії, а й послаблювало її, відкриваючи "двері" волюнтаризму.

Епікур досить різко, негативно висловлювався стосовно релігії. В своїх працях (близько 300 праць) висловлював відкриту форму атеїзму. Відкидав вплив Богів на світ. Вони живуть у між світовому просторі (intermundia), знаходяться у блаженному спокої і не втручаються у розвиток природи, не проявляють турботу ні про людей, ні про світ загалом. Людина (люди) сама влаштовує своє життя відповідності до бажання жити щасливіше, краще, досконаліше.

б) Ідеалістичне тлумачення буття

Воно було здійснено Піфагорійською школою. Серед видатних філософів першого періоду слід виділити творчість Піфагора (584 - 500 рр. до н.е.).

З-поміж його праць варто назвати "Про виховання", "Про справи громадян" і "Про природу". Любов до математики, інтерес до чисел відбилися на його філософських поглядах. Це призвело до абсолютизації і містики чисел, котрі були проголошені самостійно існуючими об'єктами, піднятими на рівень реальних речей. Наприклад, одиниця означала початок усього, безперервність, позитивність, загальну сутність, а двійка - протилежність, розходження, особливе і таке інше. Піфагор вважав основними перші чотири числа арифметичного ряду, яким відповідають: крапка, пряма, квадрат (плоска фігура) і куб (просторова фігура). Сума цих чисел дає "десять", число яке піфагорійці вважали ідеальним і надавали йому майже божественну сутність. Десять, згідно піфагорійському вченню, - це число, на яке перевтілюються всі речі і явища світу з його протилежностями.

Релігію і мораль Піфагор вважав основними атрибутами упорядкування суспільства. Його вчення про безсмертя душі (і її перевтілення) ґрунтується на принципах повної підпорядкованості людини Богам: "Безсмертних - спочатку богів, як велить нам закон, почитай... їх шануючи, також віддавай повагу богорівним померлим".

Мораль у Піфагора була обґрунтуванням "соціальної гармонії", що спирається на абсолютне підпорядкування демосу аристократії.

Таким чином, піфагорійство є першою ланкою об'єктивно-ідеалістичного напряму в античній Греції. Його положення знайшли своє відображення в творчості інших філософів.

в) Проблеми людини, суспільства, держави

Вони знайшли своє відображення в поглядах Сократа (469 - 399 рр. до н.е.). Він вважав своїм покликанням "виховання людини", зміст якого виражав у дискусії та бесіді.

Головним завданням філософії вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Пізнання природи, натурфілософію вважав справою непотрібною і безбожною. Сократ - ворог вивчення природи, оскільки світ є творіння великого і всемогутнього "божества".

На його думку, природа - це щось не варте уваги філософа, важливішим є дух, свідомість. Постійні сумніви слугували Сократові передумовою для звернення до власного Я, до суб'єктивного духу, від якого подальший шлях вів до об'єктивного духу - божественного розуму. Ідеалістична етика Сократа переростала в теологію. Боги піклуються про те, щоб земля давала їжу для людини. Для цього існує відповідна пора року; більше того, рух Сонця відбувається на такій відстані від землі, аби люди не страждали від зайвого тепла чи надмірного холоду і таке ін.

Пошуку "загального" сприяв філософський метод. "Маєвтика" - мистецтво виявлення "істини" шляхом бесіди, суперечки, полеміки - стала джерелом "Сократівської діалектики".

Істина і моральність для Сократа - спів мірні. Він визнавав людину і розумною, і моральною, якщо вона розуміє з чого складається прекрасне і гарне, керується цим у своїх вчинках і, навпаки, знаючи з чого складається морально-потворне, уникає його.

Сократ дав класифікацію державних форм правління. Серед монархії, тиранії, аристократії, плутократії і демократії виділяє і схвально ставиться до аристократії, називаючи її правильною і моральною.

Платон (427 - 347 рр. до н.е.) - представник афінської аристократії, учень Сократа, заснував власну філософську школу - знамениту Академію. Діоген Лаертський вважав, що вчення Платона є синтезом вчень Геракліта, Піфагора і Сократа.

Філософія Платона - об'єктивний ідеалізм. Матеріальний світ є лише "тінню" і походить від світу ідей, тобто є вторинним. Усі явища й предмети матеріального світу минущі, виникають і гинуть, змінюються, і тому не можуть бути справді сущими. Ідеї - є незмінними, нерухомими й вічними. Платон називає їх справжнім, дійсним буттям і зводить до рангу єдиного предмета дійсного, широкого пізнання, відокремлює щире буття від небуття.

За Платоном душа - безтілесна, безсмертна. Вона не виникає одночасно з тілом, а існує вічно. Тіло підпорядковується душі.

Держава, на думку Платона, виникає тому, що людина як індивід не може забезпечити задоволення своїх головних потреб.

Вчення про суспільство і державу сформульовано ним головним чином у діалогах "Держава" і "Закони". У працях "Держава", "Політика" та "Закони" випрацював вчення про суспільство та модель "ідеальної" держави.

Головною причиною псування суспільства, а водночас, і державного ладу, є "панування корисливих інтересів", що зумовлюють вчинки та поведінку людей. Відповідно, Платон поділяє всі існуючі держави на: тімократію, олігархію, демократію, аристократію, в порядку наростання "корисливих інтересів" у їхньому ладі, дає їх детальний аналіз.

В історії суспільного й культурного розвитку він виділяє три основні стадії: "династія", "аристократія", і такий стан держави і суспільства, що може бути названий "ідеальним".

Зрозуміло, що Платон, по суті, визначав державу як особливу форму поселення людей, котра виникає з необхідності взаємодопомоги, задоволення потреб у їжі і житлі, захисту населення і його території, підтримки порядку всередині поселення. Держава і суспільство поки ще не розрізняються.

Платон беззастережно визнає пріоритет суспільних, загальних інтересів над інтересами особистими.

Арістотель (384 - 322 рр. до н.е.) належить до когорти філософів, значення яких в європейській культурі воістину величезне. Учень платонівської Академії, вчитель Олександра Македонського, творець нової школи - Шкали-Ліцею.

Арістотель дослідив і описав 158 так званих Подітій, давньогрецьких полісів (міст-держав). На основі Подітій ним була підготовлена праця "Політика", в якій систематизовано матеріал про державу і форми державного устрою.

Арістотель вже відмічав різницю між суспільством та державою. На його думку, існують різні форми об'єднання людей: родина, поселення, держава. Основою держави є особливий тип соціальних відносин - відносини панування й підпорядкування, що визначаються Арістотелем як політичні. На думку Арістотеля, існувало три "правильних" форми правління (монархія, аристократія, демократія), недолік яких вбачав у тенденції вироджуватися в "неправильні" форми, де панують соціальні вади і зловживання. Монархія, наприклад, може виродитися в тиранію, аристократія - в олігархію, демократія - в охлократію, владу юрби, неосвіченої і темної. Він висував ідею "змішаної держави", що гармонійно поєднує гідність, багатство і розум демократії, аристократії та монархії, яку назвав - "Політеєю".

Цікавими є думки Арістотеля стосовно класифікації наук, котрі він поділяє на теоретичні, де знання добувається заради самого знання, практичні, які забезпечують керівні ідеї для поведінки людини; творчі, в яких пізнання здійснюється задля користі людини чи чогось прекрасного. Логіка, на думку мислителя, - це своєрідний інструмент пізнання, який є немовби вступом до філософії. В свою чергу, теоретичні науки він поділяє на "першу філософію", математику й фізику. Всі науки займаються дослідженням буття, мають справу з тим чи іншим спеціальним буттям, і, відводячи собі яку-небудь окрему галузь, вони займаються нею. У вирішенні цієї проблеми Арістотелем виявилися й недоліки, а саме: непослідовність, суперечливість, протиставлення "першої філософії" як науки про сутності іншим наукам, відсутність предметних зв'язків, недіалектичність та суб'єктивізм критерію "цінності" об'єкта пізнання.

Загальним завданням наукового дослідження, за Арістотелем, є досягнення об'єктивної істини, знання самих речей, самої природи. Ніякі суб'єктивні цілі, інтереси не повинні спотворювати цієї "правди речей". Все, що існує, вважав мислитель, існує лише як одиничне, індивідуальне й сприймається чуттями людини. Наука ж не обмежується вивченням одиничних ознак, властивостей буття. Світ, вчить Арістотель, слід розглядати в його єдності й необхідності. Інакше, замість "єдності буття", буде невизначена "незв'язана купа", "сира маса".

Для Арістотеля основні види буття є предметом вивчення, а звідси й - найбільш загальні логічні поняття, що виражають ці роди буття. Він вважав, що всі категорії буття вичерпуються десятьма видами й справедливо зазначав, що змістовність і життєвість філософські поняття черпають із розмаїття об'єктивного світу.

В центрі вчення Арістотеля лежить категорія сутності, яку він визначав як основу, котрій належать усі інші властивості. "Сутність є першою з усіх точок зору - і за поняттям, і за пізнанням, і за часом". Всі інші категорії, на думку мислителя, лише фіксують певні сторони сутності, розкривають лише "стан сутності" чи "проміжні ступені" до неї, коли мова йде про виникнення чи розвиток речі, або "знищення і відсутність її" чи "заперечення якихось властивостей або її самої". Ф.Енгельс відмічав, що вчення Арістотеля про категорії діалектичне, кожна категорія передбачає зв'язок з іншими, черпає свій зміст і своє значення із об'єктивного, вічно рухомого буття.

У вченні про матерію і форму проявилися не лише сильні, а й слабкі сторони філософа. Арістотель визнавав матерію вічною і незнищуваною. Для нього матерія - це "перший субстрат", те із чого виникають всі інші речі. Матерія це не щось конкретне, індивідуальне, - вона тільки субстрат. Без матерії немає буття, але й сама матерія не існує окремо, самостійно. До набуття певної форми вона знаходиться в стані небуття, заперечення, так званої "неявності". Форма надає матерії статус буття, вона єдино-активна сила, вона визначає, обумовлює рух матерії. Більше того, Арістотель вважав, що форма (логічно, а не в часі) передує усякій матерії. Але лише з'єднання матерії і форми дає певний результат. Рух, за Арістотелем, і є процесом перетворення потенційного в актуальне, виявлення активності форми в момент з'єднання з матерією. Таким чином, рух не зводиться ні до чистої форми, ні до чистої матерії, він є не тільки потенційне, не тільки актуальне, - він (рух) є переходом одного в інше. Арістотель мислить прагматично: ні сама по собі мідь, ні скульптура з якої вона вилита не є рухом, а лише процес перетворення міді у скульптуру, процес реалізації міді повинен (і може) бути названий рухом.

Досягнутий результат, мета руху, завершення руху чи якогось іншого процесу Арістотель називає ентелехією. Таким чином, мислитель робить спробу встановити зв'язок руху з тим результатом, до якого рух призвів, зв'язок енергії з її дією. Водночас, поняття ентелехії вносить у рух телеологічний момент, завдяки ентелехії буття спрямовується на досягнення цілі.

Вчення про матерію, форму, енергію і ентелехію лежить в основі арістотелірського вчення про причинність. Мислитель розрізняє чотири вили причин: матеріальну, формальну, діючу й цільову. Значний інтерес являє його вчення про форми руху матерії. Мислитель здійснив спробу вивчити і класифікувати існуючі в природі види руху. Він був переконаний, що їх існує обмежена кількість, ув'язуючи їх з проблемою категорій, а саме: виникнення, знищення, зростання, зменшення, зміна в просторі або якісні зміни. Досліджуючи рух тіл, Арістотель вивчав спокій. Поняття спокою допускає наявність у природі "деяких вічних і нерухомих речей... ". Як не дивно, але діалектика форм руху тіл і спокою призводить його до визнання необхідності "першопоштовху", що найповніше розкрито у вченні про "першодвигун", "вічний двигун" (perpetum mobile). Водночас, це вчення є ніби завершенням телеологічних ідей (пошуків) Арістотеля. "Вічний двигун" є нерухомим джерелом всякого руху. Він не потребує, для своєї діяльності, існування інших тіл, він сам є енергія, чиста діяльність, він рухає світом як "предмет кохання". Разом з тим, будучи енергією, "першодвигун" не володіє матерією, в ньому немає нічого примітивного, він є чиста форма, форма із форм, ціль (мета), Бог. Арістотелівський Бог - це розум, думка, яка "мислить саму себе".

Як особливу "першу ентелехію" реального буття розглядає Арістотель діяльність душі, свідомості. Він визнавав, що душі "не буває без матерії", "що душа не може існувати без тіла". Вона те, що належить тілу і перебуває у "певному визначеному тілі". Таким чином, Арістотель, по суті, відкидає безсмертя "індивідуальної душі". А з іншого боку, пояснює життя активністю душі. "Душа є первинне (закінчене) здійснення природного органічного тіла". Душа - початок і кінець живих істот, і в момент, коли душа зникає, "тіло розсіюється і згниває". Душа визначається як форма і ентелехія тіла. Він розрізняв рослинну і тваринну душу та "розумну душу", де останню визначає як таку, що пізнає і мислить. "Розумна душа" існує незалежно від тіла, розуму, вважає Арістотель, "ліпше не бути пов'язаним із тілом", тоді як рослинна і тваринна душі нерозривно пов'язані з тілом.

Пізнання Арістотель розглядає як процес руху від тіла до мислення. В цьому процесі виділяє: зовнішнє подразнення, відчуття, сприйняття, мислення, які кваліфікує як ступені. Вважає, що жодний подальший ступінь неможливий без попереднього, навіть "мислення не може існувати без тіла".

Об'єктивний світ, реальне буття є об'єктом пізнання. Мислитель вважає, що природа, буття є первинними і визначають наше знання про них, яке є вторинним, залежним. Розпочинається пізнання з відчуттів і сприйняттів. Поряд з ними, виділяє: уявлення, досвід, мистецтво й науки. При частому повторенні вражень уявлення помножуються і виникає досвід, який є джерелом для виникнення мистецтв, а розвиток мистецтв може призвести до виникнення науки. Завдання пізнання полягає у сходженні від простого чуттєвого сприйняття до вершин абстракції. Він розумів, що загальне не існує поза окремим, а в чуттєвому знанні потенційно закладені основи для виникнення понять. Поняття, абстракції - є конструкції наукового знання, до якого повинна прагнути людина, як найбільш достовірного, логічно послідовного й доказового.