Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Особливості меркантилізму в різних країнах

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒


Ідеї меркантилізму набули поширення у більшості європей­ських країн. Водночас особливості соціально-економічного роз­витку кожної з них неминуче вплинули на специфіку національ­них меркантилістських концепцій та рекомендацій щодо госпо­дарського розвитку.

Завдяки бурхливому економічному піднесенню Англії у XVI— XVII ст. меркантилізм тут досягнув найбільшого розквіту і про­тягом двох століть (середина XVII — перша половина XIX ст.) був офіційною політикою держави. Прикладом практичного за­стосування меркантилістських ідей були "закони про витрачан­ня" (XV—XVI ст.), які забороняли іноземним купцям вивозити англійську монету, зобов'язуючи їх витрачати виторг на купівлю англійських товарів. У країні діяв "Навігаційний акт" Кромве-ля, згідно з яким проголошувалась монополія англійських купців на торгівлю з колоніями Англії та каботажне плавання вздовж її берегів. Іноземцям дозволялось торгувати лише товарами своєї країни, борги іноземним державам повертались за рахунок ан­глійських товарів тощо. Саме у цей період в Англії швидко розви­вались зовнішньоторговельні монополії (Ост-Індська, Африкан­ська та ін.), діяльність яких знаходилась у центрі економічних дискусій XVII — першої половини XVIII ст.

Ост-Індська компанія — англійська приватна компанія з торгівлі з країнами Ост-Індії та Китаєм, яка існувала з 1600 по 1858 рр.

У кінці XVI ст. у Європі різко зросли ціни на прянощі, які достав­лялись морським шляхом із Південної та Східної Азії (Ост-Індії) пор­тугальцям та голландцям. За цих обставин англійські купці були зацікавлені у прямих поставках заморських прянощів. Але споря­дження морських експедицій в Ост-Індію було дорогою і ризикова­ною справою, тому купці були вимушені об'єднати свої капітали.

Англійський уряд надав Ост-Індській компанії право монополь­ної торгівлі з усіма країнами Індійського та Тихого океанів між Магеллановою протокою та мисом Доброї Надії. Діяльність компанії регулювалася хартією, яку видавав уряд. Остання періодично пере­глядалась і в умови діяльності компанії вносились поправки. Основ­ним органом управління Ост-Індської компанії були рада директорів, яка відігравала вирішальну роль, і збори акціонерів. Спи­раючись на урядову підтримку, Ост-Індська компанія швидко роз­горнула прибуткову міжнародну торгівлю. Суперниками англійської Ост-Індської компанії були Португалія, голландська і французька Ост-Індські компанії. Під час боротьби з конкурентами англійці спи­ралися на сітку укріплених факторій, з яких згодом виросли такі міста, як Мадрак, Бомбей, Калькутта. Для того, щоб закріпитись в Індії, компанія активно використовувала тактику підкупу та шантажу місцевої влади. З часом для розширення свого впливу англійці по­чали використовувати військову силу. У другій половині XVII ст. Ост-Індська компанія отримала від англійського уряду право оголошу­вати війну та укладати мир, розпоряджатись власною армією та флотом, чеканити монету.

За хартією Олівера Кромвеля 1657 р. англійська Ост-Індська ком­панія була перетворена в акціонерне товариство з постійним капі­талом. З другої половини XVIII ст. основна увага приділялась не стільки торгівлі, скільки збору податків та управлінню захопленими територіями. Водночас під тиском фритредерського руху держава з кінця XVIII ст. почала обмежувати монополію компанії на торгівлю з Індією, яка набувала все більшого значення для економіки Англії в період промислового перевороту. У 1858 р. уряд прийняв рішення ліквідувати Ост-Індську компанію. її володіння перейшли під пряме управління британської корони, а пайщикам була виплачена ком­пенсація в 3 млн фунтів англійських стерлінгів.

До видатних теоретиків англійського меркантилізму належать В. Стаффорд (1554—1612), Т. Мен (1571—1641), С. Фортрей (1622— 1681), Дж. Стюарт (1712—1781) та ін.

Економічні ідеї раннього меркантилізму знайшли відображен­ня у праці Вільямя Стаффорда "Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників" (1581).

Твір написаний у формі обговорення представниками різних со­ціальних верств (лицарем, фермером, ремісником, купцем, докто­ром богослов'я) проблеми подорожчання товарів. У ході дискусії співрозмовники приходять до висновку, що держава повинна пра­вильною торговельною політикою покращити становище населення.

Для цього, насамперед, необхідно забезпечити повноцінність грошей. Відтак В. Стаффорд доводив шкідливість псування ос­танніх урядом, зазначаючи, що фальсифікація монети приводить до зростання цін, погіршення матеріального становища народу та відпливу повноцінних грошей із країни.

Розвиваючи концепцію грошового балансу, спрямовану на активне регулювання грошового обігу, автор наголошував на необхідності заборони вивезення золота та срібла з країни, виступаючи за державну регламентацію торгівлі. Ми повинні стежити за тим, — писав В. Стаффорд, — щоб не купувати в іно­земців більше, ніж ми їм продаємо, оскільки в іншому разі ми б самі себе розоряли, а їх би збагачували.

Завдання накопичення грошового багатства у країні В. Стаф­форд пропонував вирішувати в основному адміністративними за­ходами: забороною вивезення грошей, обмеженням імпорту іно­земних мануфактурних товарів, особливо предметів розкоші.

Значну увагу автор приділяв державному опікуванню вітчизня­ної торгівлі, наголошуючи на тому, що набагато доцільніше за одні й ті самі товари платити своїм співвітчизникам, ніж інозем­цям, оскільки "Усе, що купують у нас іноземці, іде від нас назав­жди. Навпаки, те, що ми купуємо один у одного, залишається вдома".

Водночас В. Стаффорд закликав до розвитку національної промисловості, вимагаючи заміни експорту сировини експор­том готової продукції. Він писав про те, що...іноземці примушу­ють нас платити в кінці кінців за наш власний матеріал, на нас же падають всі митні збори, витрати з обробки і, на кінець, мито при зворотному ввезенні в Англію. Між тим, якби ті ж предмети були вироблені в королівстві, наші співвітчизники отримали б додатко­вий заробіток, мито платили б іноземці і чистий прибуток зали­шився б у королівстві.

Характерним виразником ідей пізнього меркантилізму в Англії був Т.Мен — великий комерсант, член ради директорів Ост-Індської торговельної компанії.

Відстоюючи інтереси торговців у полеміці з монетаристами, котрі критикували Ост-Індську компанію за нанесення збитків Англії шляхом вивезення грошей з країни, він у 1621 році висту­пив з памфлетом "Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією, які включають відповідь на різні зауваження, що зазвичай роблять проти неї". Нагадавши вислів давньоримського мислителя Катона "Patrem familias opportet esse vendacem non emacem" (Госпо­дарю любо продавати, а не купувати), Т. Мен спростував док­трину грошового балансу, виклавши в систематизованому ви­гляді докази зрілого меркантилізму, побудовані на ідеї актив­ного торговельного балансу.

Томас Мен (1571—1641) — типовий представник англійсько­го меркантилізму. Народивсяу сім'ї потомствених ремісників і тор­говців. Його дід карбував монети на лондонському монетному дворі, а батько займався комерцією, торгуючи шовком та оксамитами. Томас рано втратив батька. Його юність пройшла у лавці та конторі вітчима — багатого купця, одного із засновників Ост-Індської торго­вельної компанії. Здобувши певний досвід заняття комерційною діяльністю, Т. Мен влаштувався на службу в цю компанію. Він добре зарекомендував себе, швидко розбагатів і здобув репутацію. У 1615 р. Т. Мен був обраний у раду директорів Ост-Індської компанії і ревно захищав її інтереси у парламенті та у пресі. Його активна діяльність не залишилась непоміченою і в 1622 р. Томас Мен був включений до складу спеціальної державної комісії з торгівлі, яка відігравала роль дорадчого органу при королі. Дискусії та обговорення, що ве­лись у комісії в 20-ті роки XVII ст. багато в чому сприяли формуванню основних принципів політики англійського меркантилізму. Помер Т. Мен поважним володарем великих земельних маєтків та однією з найбагатших людей у Лондоні, "стратегом торгівлі", авто­ром відомих творів.

Виправдовуючи торговельну активність Ост-Індської компанії, автор з допомогою цифр та фактів блискуче довів, що оцінку ролі компанії необхідно давати на основі аналізу її діяльності у ціло­му, не обмежуючись окремими торговельними операціями. Саме такий аналіз дав змогу виявити, що початкове вивезення грошей сприяє ще більшому їх ввезенню, поверненню золота та срібла в Англію з приростом.

У зв'язку з цим Т. Мен обґрунтовано стверджував, що товари, які завозяться у країну на кораблях компанії, інакше потрібно було б купувати набагато дорожче у турків і левантійців. Важли­во також те, що частина цих товарів перепродається у інші євро­пейські країни, приносячи Англії додатковий дохід. Таким чи­ном, виявляється, що 10 шилінгів, витрачених в Індії на купів­лю товару, перетворюються у Лондоні при його продажу на 35 шилінгів. Відтак, на думку Т. Мена, "...одна лише остіндська торгівля здатна принести королівству більше грошей, ніж усі інші види торгівлі, взяті разом, якщо достовірним є правило, яке проголошує: коли цінність нашого вивезення перевищує цінність іноземних товарів, які споживаються в країні, то різниця неминуче припливає до нас у вигляді грошей [4].

Слід зазначити, що сутність теорії торговельного балансу була стисло викладена Т. Меном у його другому памфлеті, написаному у 1630 р. Назва цього твору, як зазначав ще А. Сміт, яскраво відо­бражає головну ідею меркантилізму: "Скарби Англії у зовнішній торгівлі, або Баланс зовнішньої торгівлі як регулятор нашого багат­ства". Незважаючи на те, що книга була опублікована сином автора лише у 1664 році, вона відіграла важливу роль у розвитку англійського меркантилізму і була навіть проголошена його "Євангелієм".

Критикуючи позицію ранніх меркантилістів, Т. Мен писав у цьому творі про шкідливість жорсткої регламентації грошового обігу. Він виступав проти заборони вивезення золота та срібла з країни, вимагаючи відміни законів "про витрачання". У зв'язку з цим Т. Мен наголошував на тому, що через відповідні адекватні заходи з боку торговельних партнерів Англії запропоновані монетаристами "ліки можуть виявитися гірше самої хвороби"[5].

Вважаючи правомірним вивезення грошей для торговельних цілей, Т. Мен відстоював думку про те, що "золото породжує торгівлю, а торгівля збільшує гроші". Таким чином, не відмовляючись від ідеї грошового багатства, автор глибше за своїх попе­редників зрозумів активну роль грошей і торгівлі, їх здатність стимулювати розвиток виробництва, обмін і тим самим зба­гачення нації. Цікаво, що роль грошей в обігу він порівнював із роллю зерна, що висівається землеробом у землю в надії на май­бутній урожай: "Якщо ми будемо судити про дії фермера під час сівби, — писав Т. Мен, — коли він кидає у землю так багато хоро­шого зерна, то ми скоріш за все приймемо його за божевільного, ніж за доброго господаря. Але коли ми подивимося на плоди його праці восени, то знайдемо, що його зусилля отримали достойну і багату винагороду"[6].

Т. Мен усвідомлював, що заборона вивезення грошей гальмує попит на англійські товари за кордоном, а надлишок грошей у країні сприяє зростанню цін. Він писав про те, що "велика кількість грошей у державі робить місцеві товари дорожчими...тому вона прямо суперечить інтересам суспільства, скорочуючи обсяг торгівлі, оскільки в міру того, як велика кількість грошей робить вироби дорожчими, відбувається скорочення використання і споживання товарів"[7]. Однак при цьому він виступав за необмежене зростання кількості грошового багатства у країні. Як зазначає відомий дослід­ник історії економічних учень Т. Негіші, саме у "цьому полягає так звана меркантилістська дилема" [8].

Слід зазначити, що Т. Мен, так само як і В. Стаффорд, засу­джував псування монети, наголошуючи на необхідності повноцін­них грошей для обігу. Він писав про те, що "не назви наших фунтів, шилінгів і пенсів поважають, а внутрішню цінність на­ших монет". Пропагуючи ідею активного торговельного балансу, він стверджував, що "звичним засобом збільшення нашого багат­ства і грошей є зовнішня торгівля. При цьому ми повинні постій­но дотримуватися такого правила: продавати іноземцям щорічно на більшу суму, ніж ми купуємо у них" [9], виходячи з того, що "гроші, які завозяться у країну завдяки активному ба­лансу нашої зовнішньої торгівлі — це єдині гроші, які в нас за­лишаються і якими ми збагачуємося"[10]. До заслуг автора слід віднести застосування поняття "загальний торговельний баланс" та слушне зауваження про те, що дефіцити у торгівлі з однією країною (часткові торговельні баланси) можуть бути компенсовані активним сальдо у торговельних відносинах з іншими державами.

Обґрунтовуючи необхідність стимулювання експорту, Т. Мен вимагав зменшення або повернення мита на товари, що вивозять­ся, укладання міждержавних договорів щодо монопольної або без­митної торгівлі, державної підтримки експортних виробництв тощо. Він наголошував на необхідності підвищення якості англій­ської продукції, активізації конкуренції з іноземними купцями (навіть за рахунок зниження цін, аби лише "не втратити збуту"). Автор памфлету радив співвітчизникам бути економними у витра­тах, уникати марнотратства, розбещеності та бездіяльності. Розкіш, на його думку, правомірна лише за умов споживання вітчизняних товарів, коли "надмірності багатих можуть дати роботу бідним"[11].

Виступаючи за скорочення споживання іноземних товарів, Т. Мен вказував на необхідність розвитку вітчизняної промис­ловості, розширення її сировинної бази і заміни експорту сиро­вини експортом готової продукції. "Усім нам у цілому і кожно­му зокрема, — писав він, — слід напружити всі сили розуму і кмітливості, для того, щоб допомогти збільшити природне багат­ство країни з допомогою праці й розвитку ремесел"2[12]. Водночас розвиток виробництва Т. Мен визнавав лише у якості засобу роз­ширення міжнародної торгівлі.

До представників англійського меркантилізму слід зарахува­ти також Самуїла Фортрея, автора праці, що має красномовну назву "Вигода та благополуччя Англії, що полягає у збільшенні запасів та розширенні торгівлі цього королівства". Наголошуючи на необхідності розвитку національного виробництва (як промис­лового, так і сільськогосподарського), Фортрей наполягав на тому, що "всі іноземні товари, які корисні для покращання нашої влас­ної промисловості й зовнішньої торгівлі і які не можуть бути вироблені всередині країни, повинні завозитись з невеликим ми­том". Щодо інших іноземних товарів, то, на думку англійського меркантиліста, їх ввезення не потрібно забороняти, але для цих товарів "потрібно призначати особливо високе мито, що сприяти­ме їх подорожчанню і таким чином багато людей відмовляться від їх використання». Відтак "держава отримає доходи і збереже своє багатство, яке було б розтрачене за кордоном і наша власна промисловість буде зростати"[13].

Цікаво зазначити, що у творах мислителів того часу можна знайти економічні ідеї, які багато в чому випередили свій час. Так, наприклад, у праці англійця Ніколаса Барбона "Нарис про торгів­лю" (1690) висловлюється ідея багатоаспектності вартості. Автор вказує на те, що, з одного боку, "Ціна, яку призначає ремісник, складається шляхом підрахунку вартості матеріалів і часу, витраче­ного на роботу. Ціна часу відповідає цінності мистецтва і праці ре­місника". Водночас він усвідомлює, що "цінність усіх товарів випли­ває з їх корисності. Некорисні речі не мають ніякої цінності..."

Виступаючи за свободу торгівлі, Барбон зазначав, що "Кращим суддею цінності товарів є ринок, оскільки при збігові покупців і про­давців краще всього виявляється кількість товарів і потреба в них. Речі коштують якраз стільки, за скільки їх можна продати". Цілком сучасно сприймається також твердження автора про те, що ко­рисність товарів полягає в їх здатності задовольняти людські по­треби. При цьому Барбон виділяє у структурі останніх потреби тіла, що є обмеженими, і потреби духу, безмежні за своєю сутністю.

Набагато випередили свою епоху економічні ідеї яскравого пред­ставника пізнього меркантилізму, прихильника кількісної теорії грошей, шотландця Джона Ло (1671—1729), автора книги "Гроші і торгівля з пропозицією, як забезпечити націю грошима" (1705).

Вихідною у його теоретичній побудові була ідея про те, що гроші є вирішальним фактором економічного процвітання дер­жави. Надлишок грошей, на думку шотландця, стимулює повне використання землі, робочої сили, підприємницьких талантів. "Ніякі закони, — писав Дж. Ло, — не в змозі дати людям ро­боту, якщо в обігу немає такої кількості грошей, яка б дозво­лила виплачувати заробітну плату великій кількості людей» [14].

Забезпечити зростання багатства нації, на думку Ло, можна не лише шляхом підтримки активного торговельного балансу, але і за рахунок розвитку банківської справи та впровадження гро­шової системи, заснованої на обігу банкнот. Він виходив з того, що зростання пропозиції грошей шляхом зниження процентної ставки сприятиме розширенню виробництва і зростанню доходів, що в свою чергу стимулюватиме споживчий попит. Водночас на відміну від класичних меркантилістів Дж. Ло вважав, що гроші мають бути не металевими, а кредитними і створюватись банками для потреб народного господарства.

Система Дж. Ло передбачала два принципи, значення яких важко переоцінити:

• кредитну експансію для банків (надання позик, які набага­то перевищують запас металевих грошей, що зберігається у банку);

• створення державного банку, діяльність якого була б підпо­рядкована завданням економічної політики уряду.

Свої ідеї Джон Ло пропонував урядам різних країн. Він зміг реалізувати їх у Франції, де був призначений контролером (міністром) фінансів. Після успіху заснованого ним банку Дж. Ло створив Міссісіпську компанію, яка повинна була займатися освоєнням ко­лоній Франції у Північній Америці. На відміну від англійської та гол­ландської Ост-Індських компаній, які були закритими акціонерними товариствами, Дж. Ло випустив акції Міссісіпської компанії для ши­рокого загалу. Це була перша в історії відкрита акціонерна ком­панія. На початку її діяльності ринкова ціна акції становила 250 ліврів за одну акцію при номінальній ціні 500 ліврів. Для підвищення курсу акцій і стимулювання попиту на них Ло скупив великий пакет акцій, оголосивши, що через півроку він буде купувати акції номіна­лом 500 ліврів незалежно від курсу. У результаті цих біржових спе­куляцій курс акцій різко зріс і коли Дж. Ло викуповував акції, вони коштували на ринку набагато дорожче номіналу.

Міссісіпська компанія активно працювала в Америці та у Франції. Незважаючи на те, що компанія виплачувала досить скромні диві­денди, її акції зростали і піднімались вверх як повітряна куля. Дж. Ло почав здійснювати нові випуски акцій, продаючи їх за все вищими цінами. Курс акцій компанії дійшов до 20 тис. ліврів. При цьому величезні суми грошей, виручені компанією від продажу акцій, вкла­далися в облігації державного боргу. Викупивши облігації у влас­ників, компанія по суті взяла на себе весь величезний державний борг (до 2 млрд ліврів). Нові і нові акції компанії розміщувались завдяки тому, що банк Дж. Ло одночасно друкував і випускав в обіг нові сотні мільйонів у банкнотах.

Але будь-якому спекулятивному буму приходить кінець. У 1720 р. банкноти перетворились в інфляційні паперові гроші, а згодом пе­рестали бути законним платіжним засобом. Компанія збанкрутіла. Дж. Ло був вимушений втекти за кордон, а його майно було кон­фісковане на користь кредиторів.

Дж. Ло виходив з того, що срібло, як і всі інші товари, має певну "природну ціну". Водночас він був переконаний, що карбу­вання монет надає сріблу додаткової цінності. Відтак випуск гро­шей породясує прибуток.

Запропонована Дж. Ло система передбачала заснування дер­жавного банку, зайнятого випуском паперових грошей з метою поповнення скарбниці (за рахунок вивільнення з обігу металевих грошей), зниження рівня процента (внаслідок збільшення грошо­вої маси) і підвищення прибутку.

Цікаво, що практичне втілення ідей Дж. Ло привело, по суті, до створення фінансової піраміди та короткострокового пожвавлен­ня господарського життя. Однак незабаром ця система зазнала краху, який мав катастрофічні наслідки і став шоком для усієї Європи. Водночас економічні погляди та практична діяльність Дж. Ло відіграли позитивну роль для подальшого розвитку еконо­мічної науки, переосмислення ролі грошей та торгівлі, можливос­тей паперово-грошових фінансових технологій, першого досвіду організації компанії з масовою участю дрібних акціонерів тощо. Вони мали продовження у XX ст., ставши складовою економічної політики кейнсіанства.

В умовах вичерпання політики меркантилізму ідеї цього напря­му економічної думки набули систематизації у працях англійсько­го економіста Джеймса Стюарта (1712—1780), автора двотомни­ка "Дослідження принципів політичної економії" (1767). Обґрун­товуючи необхідність державного регулювання господарського життя, Стюарт порівнював дію механізму ринкової конкуренції з годинниковим механізмом, котрий потребує досвідченого майстра, завжди готового його відрегулювати. Освічених пра­вителів європейських держав він називав капітанами величезних кораблів (торговельних націй), від винахідливості й мудрості яких багато в чому залежить реалізація національних переваг.

Як справжній меркантиліст Дж. Стюарт вбачав джерело при­бутку в сфері обігу. Водночас він не поділяв думки меркантилістів щодо того, що прибуток, отриманий у сфері обігу, є "позитивним збільшенням багатства". Стюарт називав такий прибуток віднос­ним, оскільки "виграшу на одному боці відповідає втрата на іншо­му", і тому рух прибутку зводиться до "коливання ваги багатства між сторонами-учасницями". "Позитивний прибуток", на думку Стюарта, залежить від зростання продуктивних сил суспільства, продуктивності праці, що реалізується в обміні при здійсненні міжнародної торгівлі. Відтак саме "позитивний прибуток" забез­печує зростання суспільного багатства і добробуту суспільства.

Заперечуючи кількісну теорію грошей, Дж. Стюарт звертав увагу на те, що за умов незмінного попиту поява в країні додат­кової кількості грошей буде впливати на ціни не більше, ніж якби золото та срібло залишились у копальнях, оскільки додат­кова кількість монет перейде в скрині або буде переплавлена на посуд.

У Франції меркантилізм зазнав значного розвитку завдяки економічній політиці абсолютизму, спрямованій на забезпечення активного торговельного балансу. Доктрину меркантилізму наполегливо впроваджував у життя в другій половині XVII ст. видатний державний діяч, генеральний контролер (міністр) фінансів Людовика XIV Жан Батист Кольбер (1619—1683). У період прав­ління Кольбера державне втручання в економіку досягло велико­го розмаху, а його меркантилістська політика увійшла в історію під назвою кольберизму.

Система протекціоністських заходів уряду Кольбера була спрямована на мінімізацію імпорту товарів, активне дер­жавне сприяння розвитку вітчизняної (екс­портної та імпортної) промисловості. За рахунок держави у Франції розширювалась мережа мануфактур, в тому числі привіле­йованих, яким виділялись урядові субсидії, активно створювались експортні мануфак­тури, промисловці та торговці отримували позики та різного роду пільги, у тому числі звільнення від податків. Ж. Б. Кольбер зао­хочував розвиток королівської мануфактур­ної промисловості, будівництво торговельного і військового флоту, колонізацію заморських володінь, ство­рення колоніальних компаній з метою розгортання зовнішньоторго­вельної діяльності. Він запровадив протекціоністський митний та­риф, здійснив заходи з уніфікації тарифів та укрупнення внутрішніх митних областей, що сприяло розвитку внутрішньої торгівлі. "Ми повинні завоювати народи нашою промисловістю і перемогти їх своїм смаком", — стверджував Ж.Б. Кольбер.

Водночас специфіку кольберизму визначало те, що стимулювання мануфактурного виробництва супроводжувалось забороною вивезення хліба з країни та вільного його ввезення. Низькі ціни на хліб вважа­лись необхідною умовою розвитку промисловості й торгівлі. Фео­дальні форми експлуатації не були ліквідовані, обкладання непомір­но високими податками сільськогосподарських товарів стримувало розвиток фермерства, звужувало внутрішнє споживання та внутрішній ринок, що у подальшому негативно відобразилось на рівні промис­лового виробництва та національного господарства в цілому.

Розгорнутий виклад економічної програми французького мер­кантилізму був здійснений Антуаном Монкретьєном де Ваттевілем (1575— 1621), автором знаменитого "Трактату з політичної економи" (1615). Це був перший твір, у якому політична еко­номія трактувалась як наука, котра має специфічний пред­мет дослідження, відмінний від предмета дослідження інших наук. На противагу поглядам древніх мислителів, які прагнули розкрити закони господарювання окремих рабовласницьких гос­подарств, політична економія визначалась А. Монкретьєном як наука про практичні правила господарської діяльності держа­ви та мистецтво управління ними. Розмірковуючи над засоба­ми пожвавлення економічного розвитку Франції, автор трактату порушив питання перебудови економічної політики держави, ви­ходячи із досвіду Англії, яка на той час досягла значних успіхів на шляху економічного піднесення. У своєму творі він виокремив три найважливіших джерела зростання багатства нації:

• впорядкування мануфактурного виробництва;

• утримання у доброму стані флоту;

• розвиток торгівлі.

Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575—1621) — небагатий французький дворянин, який прожив життя, сповнене пригод. Його батько був аптекарем і зумів дати синові добру для свого часу осв­іту. У двадцятирічному віці Антуан написав кілька драматичних та поетичних творів, які засвідчили його літературний талант.

У 1605 р. Монкретьєн був вимушений втекти із Франції внаслідок дуелі, яка закінчилась загибеллю його супротивника. Чотирирічне перебування в Англії відіграло у житті Монкретьєна величезну роль. Його вразив бурхливий розвиток цієї країни і зацікавили економічні проблеми. Цьому сприяли зустрічі та спілкування з англійськими промисловцями та комерсантами, читання праць Бодена та Арис-тотеля. В Англії Монкретьєн зблизився з французькими емігранта-ми-гугенотами, які протестували проти влади короля та католиць­кої церкви.

Повернувшись у Францію, Монкретьєн оженився на багатій вдові і започаткував власну справу, прагнучи на практиці втілити свої еко­номічні ідеї. У 1615 р. він написав "Трактат з політичної економії", присвячений молодому королю Людовіку XIII і королеві-матері, в якому виклав практичні настанови королівській сім'ї щодо підне­сення економіки країни, насамперед промисловості та торгівлі. Після виходу у світ цього твору Монкретьєн став почесним радником ко­роля і незабаром отримав титул дворянина. У 1617 р. він зайняв посаду міського голови м. Шатільона-на-Луарі.

Загинув А. Монкретьєн у 1621 р. як один із керівників повстання гугенотів, потрапивши у засідку, влаштовану ворогом. Він був за­суджений як державний злочинець. За вироком суду тіло Монкретьє­на було піддане нарузі: кістки роздробили, труп спалили, а попіл розвіяли по вітру. Майже три століття потому він вважався злочин­цем та розбійником. З часом добре ім'я Монкретьєна було віднов­лене. Він увійшов у історію економічної думки як яскравий пред­ставник меркантилізму, який обезсмертив своє ім'я, впровадивши у науковий обіг термін "політична економія".

Монкретьєн виступав за активне втручання держави в еконо­міку, ставлячи на чільне місце розвиток промисловості. Він нега­тивно ставився до землеробства, захоплення яким, на його дум­ку, відволікає від промислового виробництва робочу силу. З ме­тою пожвавлення останнього автор трактату рекомендував ко­ролівській сім'ї розвивати мануфактури, створювати громадські майстерні, які сприятимуть залученню до праці злиденних верств населення, відкривати ремісничі школи, підвищувати якість про­дукції національного виробництва тощо.

Водночас А. Монкретьєн не вважав розвиток промисловості
самоціллю. На його думку, "головною метою різних ремесел" і
найкращим способом піднесення могутності держави була
торгівля, насамперед зовнішня. Відтак у трактаті зазначалося,
що "купці надзвичайно корисні державі", а торговельний прибу­ток цілком виправданий у силу ризику та небезпеки торговель­них операцій.

Цікаво зазначити, що зовнішню торгівлю А. Монкретьєн розглядав як гру з нульовим результатом, у якій виграш однієї нації є програшем іншої. Відтак він протиставляв інтереси Франції інте­ресам інших держав і порівнював іноземних купців з насосом, який викачує з країни її багатство. У зв'язку з цим автор трактату вимагав від королівської влади обмеження діяльності іноземних торговців та вжиття дієвих заходів, спрямованих на захист інтересів Франції у зовнішній торгівлі.

Розмірковуючи про шляхи піднесення добробуту країни, А. Мон­кретьєн був переконаний у тому, що королівська влада повинна керуватись у своїх діях інтересами своїх підлеглих. Він співчутливо ставився до простих людей, зазначаючи, що "Волога завж­ди випадає на низини, так і тягар несе головним чином народ. Хлібороби, як ноги у держави: вони піднімають і несуть всю вагу її тіла". Автор "Трактату з політичної економії" виступав проти розкоші, яка, за його словами, "для держави чума і фатальне ро­зорення". Водночас він допускав розкіш при споживанні місцевої продукції, коли прибуток залишається у країні.

Відсталість соціально-економічного розвитку Італії у XVI ст. перешкоджала практичному втіленню ідей меркантилізму. Зміна зовнішньоторговельних умов сприяла розвитку банківської спра­ви та лихварства на основі перетворення накопичених торгівлею капіталів у позичкові. Відтак перші італійські меркантилісти приділяли особливу увагу розвитку грошового обігу та кредиту.

Так, наприклад, твір італійського банкіра Гаспара Скаруффі (1519—1584) "Роздуми про монету і справжню пропорційність між золотом і сріблом", опублікований у 1582 р., був присвячений про­блемам регламентації грошового обігу в руслі ідей монетаризму.

З метою спрощення розрахунків у зовнішній та внутрішній торгівлі та прискорення грошових переказів Г. Скаруффі запро­понував скликати міжнародну конференцію, присвячену пи­танням встановлення загальноєвропейської грошової систе­ми. Він наголошував також на необхідності випуску єдиної (за формою, складом, назвою) для усіх країн монети, призначення валютними металами золота і срібла (при співвідношенні 1: 12), розробки єдиного клейма для золотих і срібних виробів для захисту їх від підробки тощо.

Прихильником монетарної системи був також флорентійський банкір Бернардо Даванцаті (1529—1606), автор трактату "Читан­ня про монету", опублікованого у 1588 р. Б. Даванцаті засуджу­вав хаос у грошовому обігу і схвально ставився до ідеї біметаліз­му. Він підтримував вимогу про встановлення точного співвідно­шення між золотом та сріблом, наголошуючи на необхідності повернення до безмитного карбування монети та обігу зливків. Метафорично порівнюючи монету з кров'ю економічного організ­му, флорентійський банкір наголошував на тому, що нормальний обіг товарів потребує відповідної кількості грошей. Розмірковую­чи над властивостями грошей Б. Даванцаті виділяв функції міри вартості та засобу обігу як необхідні й корисні для суспільства.

Економічні ідеї зрілого меркантилізму розвивав італієць Антоніо Серра (XVI—XVII ст.), автор "Стислого трактату про при­чини, які можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають копалень". Пропагуючи доктрину активного торго­вельного балансу, Серра виступав проти концепції монетаризму, засуджував заборону вивезення грошей та регламентацію їх обі­гу державою.

Розмірковуючи над способами поновлення грошових ресурсів країни, позбавленої золотих і срібних копалень, він ставив на чільне місце розвиток мануфактурного виробництва, заохочен­ня працелюбності й винахідливості населення, розширен ня торгівлі та проведення сприятливої економічної політики уря­ду. Добробут нації, на думку автора трактату, залежить від родю­чості землі, яка дає хліб для вивезення, від вигідного у торговель­ному відношенні географічного положення країни, від промисло­вості, що працює на експорт.

При цьому А. Серра вважав, що заняття сільським господар­ством не вигідне порівняно з мануфактурним виробництвом. Сільськогосподарська продукція залежить від зміни природних умов, не може довго зберігатись, псується і утруднює збут. Водно­час заняття ремеслом може давати стовідсотковий прибуток, чого не в змозі забезпечити землеробство. У зв'язку з цим А. Серра висловлювався за активну політику держави в галузі розвитку вітчизняної промисловості, заохочення вивезення і стримування ввезення товарів у країну.

Прихильником зрілого меркантилізму був також італієць Антоніо Джевонезі (1712—1769), який тривалий час займав ка­федру в Неаполітанському університеті. Його спроба викласти систематизований курс економічної науки для своїх слухачів зна­йшла втілення у "Лекціях про комерцію і цивільну економіку". Чільне місце у цьому творі посідає теорія торговельного балансу, а взірцем продуманої економічної політики для автора є Англія.

Виступаючи на захист протекціонізму, А. Джевонезі наголо­шував на тому, що не гроші самі собою, а правильно організована зовнішня торгівля сприяє збагаченню країни. Він обґрунтував тезу про необхідність відповідності кількості грошей у обігу потребам обслуговування торгівлі. Гроші, — на думку А. Дже-вонезі, — це мастило для коліс торгівлі. Торгівля — це колісни­ця і її необхідно змащувати, щоб вона швидко рухалась. Поки кількість торговельних колісниць була незначною, змазки по­трібно було небагато; зараз, коли їх багато, потрібно більше і мастильного матеріалу.

Формування економічної політики Іспанії відбувалось під
впливом ідей раннього меркантилізму. Відповідно до монетарної
доктрини підтримувалась строга регламентація грошового обігу,
жорстко обмежувалося вивезення золота та срібла за межі краї­
ни. Провідний ідеолог іспанського монетаризму Маріанна на по­
чатку XVII ст. відстоював необхідність примусового обмеження
зовнішньої торгівлі, виключення імпорту та заохочення вивезення іспанських товарів у обмін на золото.

У силу економічної відсталості та політичної роздробленості у Німеччині заходи раннього меркантилізму поєднувались з про­текціонізмом дрібних князівств. У країні розвивалась камералістика — сукупність суспільних наук, зорієнтованих на теорію та практику державного управління. Курси камералістики читались майбутнім державним службовцям. Значна увага приділялась фіскальним засобам поповнення доходів та питанням регулювання торгівлі. Представник німецького меркантилізму Іоганн Беккер зазначав у своєму творі "Політичні міркування" (1688), що "завжди краще продавати товари іншим, ніж купувати їх у них".

Розвитку ідей меркантилізму в Росії у другій половині XVII—XVIII ст. сприяли ліквідація феодальної роздробленості та завершення процесу створення централізованої держави, розвиток су­спільного поділу праці, зростання мануфактурного виробництва, торговельного капіталу, зміцнення торговельних зв'язків та утворення національного ринку.

Цікаво зазначити, що меркантилістська політика проводилась у Росії в період, коли ідеї меркантилізму в Європі багато в чому втратили свою актуальність. Своєрідність російського меркантилізму виявилась у специфічному ставленні до розвитку економіки країни, особливостях оцінки значення зовнішньої та внутрішньої торгівлі.

Російські меркантилісти не ототожнювали багатство з гро­шима, благородними металами і не були прихильниками док­трини чистого монетаризму. На відміну від західноєвропей­ських дослідників, вони приділяли значну увагу не тільки про­блемам налагодження зовнішньої торгівлі, але і питанням різнобічного розвитку економіки країни, піднесення її продук­тивних сил за рахунок вдосконалення вітчизняної промисло­вості та внутрішньої торгівлі. Значна увага приділялась вир­ішенню аграрних питань. Широко трактувалась роль держави на шляху здобуття економічної незалежності країни.

Так, наприклад, економічна програма впливового державного діяча середини XVII ст. Афанасія Лаврентійовича Ордіна-Нащокіна (1605—1680) мала меркантилістську спрямованість і перед­бачала ліквідацію економічної та культурної відсталості Росії, подолання засилля іноземних купців та піднесення продуктив­них сил країни. Підготовлені та відредаговані ним документи ("Псковське положення" (1665) та "Новоторговий устав" (1667)), містили цілий ряд прогресивних для свого часу економічних ідей.

Виступаючи завзятим прихильником політики протекціонізму, Ордін-Нащокін надавав великого значення державному втручан­ню у господарське життя країни з метою регламентації грошово­го обігу, опікування торгівлі та заохочення підприємництва. Він вважав торгівлю важливим інструментом піднесення добробуту нації, стверджуючи, що "торговельними промислами держави збагачуються".

"Новоторговий устав" передбачав сувору регламентацію внут­рішньої та зовнішньої торгівлі, спрямовану на створення найвигідніших умов для російських купців. Йшлося про територі­альні обмеження у торгівлі іноземців, які мали право лише на оптову торгівлю у прикордонних містах (Архангельську, Нов­городі, Пскові). Тоді як російські торговці сплачували "рубльове мито" у розмірі 5 %, іноземці повинні були сплачувати мито лише золотом і єфимками (німецькими срібними монетами) у розмірі 6 % ціни продажу і проїзний збір у розмірі 10 %. Митний збір на предмети розкоші сягав 15 %. Водночас всіляко заохочувався вивіз російськими купцями товарів за кордон. Вони мали право на безмитну торгівлю у прикордонних містах, не сплачували про­їзне мито тощо.

Активним прихильником меркантилістської доктрини в Росії був також Іван Тихонович Посошков (1652—1726), автор "Кни­ги про вбогість і багатство" (1724), яка увійшла в історію якяскра­вий твір світової економічної літератури.

Іван Тихонович Посошков (1652—1726) народився у підмос­ковному селі Покровське. За походженням був селянином, його дід та батько займалися ювелірною справою.

Середовище, у якому виховувався Посошков, сприяло отриман­ню різносторонніх практичних знань. Він зростав спостережливим, талановитим самоучкою, який прагнув безперервної діяльності. Архівні документи засвідчують, що Посошков володів найрізноман­ітнішими талантами: був умілим ремісником, винахідником, іконо­писцем, купцем та підприємцем, знавцем богослов'я, блискучим публіцистом та енергійним громадським діячем.

Перші твори Посошкова мали форму доповідних записок уряду та звернень до представників влади. Вони містили пропозиції з удос­коналення державного управління, грошової справи, військового мистецтва тощо.

Головну працю свого життя — "Книгу про вбогість та багатство" Посошков писав у глибокій старості. Завершена у лютому 1724 р. вона призначалась Петру І. Однак до цього часу не відомо чи дійшла книга до царя, який помер у 1725 р. Після смерті Петра І Посошков був заарештований і через 5 місяців помер у Петропавловській фортеці, де і був таємно похований.

"Книга про вбогість та багатство" за життя автора не була опуб­лікована і була відома вузькому колу читачів у рукописному варіанті. Завдяки історику М.П. Погодіну твір був надрукований у 1842 р. і викликав захоплення дослідників природним розумом і талантом російського мислителя. "Книга про вбогість та багатство" (1724) увійшла в історію як яскравий твір світової економічної думки.

Розмірковуючи над причинами економічної відсталості Росії, автор поставив мету визначити шляхи ліквідації вбогості та при­множення багатства країни. Цікаво зазначити, що викладені у книзі самобутні ідеї російського мислителя виходять за межі мер­кантилізму. Певною мірою подолавши односторонність меркан­тилістської теорії торговельного балансу, І.Т. Посошков ство­рив оригінальне учення про багатство й обґрунтував еконо мічну програму цілісного реформування державного господар­ства.

Причини вбогості автор вбачав у жорсткій експлуатації селян, надто високих податках, стримуванні "прагнення до майстерності", надмірностях та марнотратстві дворянства, повільному зростанні промисловості, нерозвиненості торгівлі та фінансів, засиллі іно­земних купців. І.Т. Посошкова цікавили загальні умови економіч­ного піднесення країни та забезпечення її могутності. Відтак ба­гатство держави у його розумінні не зводилось до грошей, а втілю­валось у багатстві народу. "Якщо в державі люди багаті, то і дер­жава ця багата, — писав І.Т. Посошков, — а якщо в державі люди вбогі, то і царство те не можна вважати багатим"[15].

Серед оригінальних ідей мислителя — поділ багатства на ре­чове та неречове. Під речовим багатством І.Т. Посошков розумів багатство держави і народу, конкретні матеріальні блага та гроші. До неречового багатства він відносив вміле управління державою, справедливі закони та праведний суд, від яких великою мірою залежить зростання речового багатства.

На відміну від західноєвропейських меркантилістів, які дже­релом багатства вважали зовнішню торгівлю та пов'язували при­буток з нееквівалентним обміном, І.Т. Посошков встановлював чіткий зв'язок між зростанням багатства та продуктивні­стю праці, вбачаючи в останній джерело збагачення нації. Він прагнув довести, що дохід можна отримати не лише від зовніш­ньої торгівлі, але і за рахунок внутрішніх ресурсів економічного розвитку. При цьому важливу роль І.Т. Посошков відводив дер­жавному регулюванню та опікуванню розвитку національного ви­робництва і торгівлі.

У своєму творі І.Т. Посошков виступав за активну протек­ціоністську політику держави, був прихильником меркантиліст-ської концепції створення сприятливих умов для розвитку націо­нальної промисловості, з метою зниження витрат на купівлю іно­земних товарів, задоволення внутрішнього попиту та нарощуван­ня експорту готової продукції.

Меркантилістські погляди І.Т. Посошкова виявились також при характеристиці ролі та значення торгівлі. Відводячи останній надзвичайно важливу роль, він писав про те, що "Торг — велика справа! Купецтвом кожне царство збагачується, а без купецтва ніяка, навіть мала держава бути не може"[16]. На думку мислите­ля, торгівля має бути привілеєм лише представників купецького стану, оточених особливим державним піклуванням. Водночас І.Т. Посошков був послідовним прихильником державної регла­ментації товарного обігу, виступав за встановлення на внутріш­ньому ринку однакових цін на товари, "щоб ціна, встановлена у першій крамниці, такою була і в останній"[17].

Розвиток зовнішньої торгівлі автор "Книги про вбогість та багатство" пов'язував зі створенням купецьких компаній, прове­денням політики активного торговельного балансу. Він вважав, що торгівля з іноземцями повинна мати організований характер, проводитись за наперед встановленими цінами за згодою вітчиз­няних торговельних компаній.

Ідеї меркантилізму знайшли відображення також у творах та практичній діяльності російського історика, економіста, держав­ного діяча Василя Татищева (1686—1750).

Програма економічного розвитку країни, запропонована ним у ряді робіт, насамперед у записці "Наприклад, подання про ку­пецтво і ремесла" (1748), була спрямована на перетворення Росії у розвинену країну, котра не поступається могутністю країнам Західної Європи. Головним засобом забезпечення економічної незалежності держави автор вважав вдосконалення промисловості та торгівлі. Водночас він наголошував на важливій ролі сільсько­го господарства у розширенні ринкових відносин. Реалізацію своєї програми економічних перетворень В. Татищев пов'язував з ак­тивною державною підтримкою.

У торгівлі російський мислитель вбачав "корінь і основу всіх багатств". Дотримуючись меркантилістських поглядів щодо необхідності забезпечення активного торговельного ба­лансу, він пропонував зменшити ввезення іноземних товарів, особливо предметів розкоші, та всебічно розвивати експорт готової продукції. У зв'язку з цим В. Татищев запропонував реорганізувати наявну на той час митну систему з метою понов­лення скарбниці шляхом активізації торговельного балансу. У своїй практичній діяльності він приділяв велику увагу органі­зації вітчизняних підприємств, орієнтованих на випуск експорт­ної та імпортозамінної продукції.

Певні риси меркантилізму були притаманні соціально-еко­номічній думці України в кінці XVI — на початку XVII ст. Вод­ночас вона відрізнялась від західноєвропейських меркантиліст­ських концепцій самобутнім та оригінальним підходом до ви­рішення проблем господарського життя.

Розвиток торговельно-промислової діяльності в Україні, зро­стання грошової ренти, стягнення з населення грошових податків, необхідних для утримання війська та інших державних видатків, загострили проблему збільшення кількості грошей в обігу.

Б. Хмельницький

Економічна політика гетьмана України з 1648 р., державного діяча та полководця Богдана Хмельницького містила елементи меркантилізму, що виявилось у активному втручанні державної влади у господарське життя, стимулюванні експорту товарів че­рез систему пільг місцевим підприємцям та купцям, обмеженні вивезення готової про­дукції, особливо коштовностей, встанов­ленні захисних мит з метою нагромаджен­ня в країні золота та срібла. Від гетьман­ського управління українське купецтво отримувало

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒


Дата публикования: 2014-12-11; Прочитано: 327 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!

studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.023 с)...