Інтерпретація типів управлінської поведінки

Тип 9.1. Означає стиль управління, повністю орієнтований на ви­робництво; керівник приділяє конкретним людям мінімум уваги (тобто формальна система управління за жорстким алгоритмом). Це дійсно «жорсткий» курс адміністратора, для якого результат — усе, а людина — лише виконавець. Природно, що в таких умовах робота не приносить задоволення, тому кожний намагається звільнитися від постійного ти­ску. Відповідь адміністратора на це — всеохоплюючий контроль. Значна частина часу керівника поглинається функціями нагляду. Керівник типу 9.1 — представник тієї парадигми управління, що відходить; він не відповідає сьогоднішнім уявленням про сутність управління.

Тип 1.9. Ставить в основу людські відносини. Такому керівникові важливо, щоб у колективі не було незадоволених, чвар, конфліктів. Він не упускає можливості поговорити з підлеглими «про життя». Він хоче для усіх бути гарним. Виробничим справам такий керівник приділяє мало часу. Тому співробітники, не маючи стимулів, пов'язаних з ак­тивною участю у справі, стають малоініціативними, втрачають інтерес до творчості та новизни. Багато хто з них розуміють, що незважаючи на сприятливу атмосферу в колективі вони не використовуються пов­ною мірою як фахівці, що простір прояву себе і власного зростання у них обмежений- Представник цього типу керівника, швидше за все, неправильно розуміє нову парадигму управління, у центрі якої стоїть людина, результати діяльності якої криються у ній самій, у її зацікав­леності працею, а задача керівника — задіяти цей «людський фактор», допомогти людині в її розвитку й удосконаленні. Така позиція управ­лінця лише компрометує тезу про гуманізацію управління.

Тип 1.1. Це ті, хто особливо ні до чого не прагне — ні до вироб­ничих результатів, ні до гуманізації виробництва. Вони так працюють, аби протриматися якийсь час, виждати, пересидіти до «кращих часів». Поки що вони не намагаються особливо «вколювати» і працюють так, щоб не давати прямих приводів до невдоволення їх управлінською діяльністю.

Тип 5.5. Управлінці прагнуть «не виділятися», «не вискакувати», але займають центристське положення, їх задовольняє надійний гарний середній результат. їхній ідеал — «золота середина».

Тип 9.9. Правий верхній кут «решітки» — найвищі результати в діяльності організації при максимальному контролі діяльності людей. Організація процвітає за всіма показниками. Співробітники усім задо­волені, ніхто не почуває себе об'єктом маніпуляцій чи знеособленим «гвинтиком». Чи є це досяжним? Сучасна наука управління стверджує, що це можливо і ключ до цього — у психології людини, у реальних людських потребах, що полягають не в тому, щоб нічого не робити, не в спільному чаюванні, а у мотивах самореалізації, самоактуалізації. Людина самореалізується в добре організованій роботі та її результатах. Потреба бути особистістю, щось важити — соціальна потреба людини. Стиль управління 9.9 полягає в умінні так побудувати роботу, щоб працівники бачили в ній можливості власного творчого і професійного зростання, самореалізації і підтвердження власної значущості.

Р. Лайкерт зробив спробу поєднати проблеми рентабельності органі­зації та людських стосунків. Наріжними положеннями є наступні:

—вирішення людських проблем має безпосереднє відношення до економічних результатів організації;

—тимчасова продуктивність є результатом примушування, а по­стійна — наслідком переконливості персоналу;

—кожна людина прагне відчувати певну відповідальність.

Р. Лайкерт на цій основі розробив рекомендації щодо удосконалення стилю керівництва. Саме Лайкерта вважають родоначальником парти-сипативного менеджменту (партисипативний менеджмент заснований на широкій участі персоналу організації в процесі управління).

5. Емпірична школа (кількісна, прагматична) (1950 р. і до нашого часу)

Виникнення цього напрямку стало віддзеркаленням боротьби між школами наукового менеджменту та людських стосунків. Ця школа застосована на ідеї професіоналізації управління. Більш чітко виді­ляється управління як специфічна праця. В розвиток управління внесли суттєвий вклад математика, статистика, інженерні, науки.

Основні напрямки теорії та практики емпіричної школи:

1. Увага до управлінського рішення.

2. Вивчення та практичне застосування теорії моделей.

3. Використання комп'ютерної техніки.

4. Еволюція ефективності: умови, фактори, критерії, оцінка.

Представники цієї школи доводять, що завдання вчених — зібрати та узагальнити матеріали існуючої практики і розробити на цій ос­нові рекомендації управлінцям. Ця школа зародилась не в кабінетах, а на практиці. її авторами є менеджери, консультанти з менеджменту, бізнесмени. Представники емпіричної школи: П. Друкер, Р. Девіс, Л. Ньюмен, Лі Якокка, Л. Пітер, Т. Санталайнен, Р. Уотермен.

Вони наголошують, що сучасний управлінець не повинен бути вузьким спеціалістом. Він повинен володіти загальними знаннями технічного, гуманітарного, економічного та інших профілів, володіти науково обгрунтованими методами і засобами управління.

Пітер Ф. Друкер створив вчення про менеджмент як професійну діяльність, вперше виокремив навчальну дисципліну з менеджменту та довів необхідність її вивчення у вищих навчальних закладах.

Йому належить концепція управління за цілями, яка мала револю­ційний характер в управлінні. П. Друкер визначив три самостійних, але взаємопов'язаних напрями: вироблення методології цілевизначення, цільова організація процесу управління, мотивація до досягнення цілей. Після функціонального підходу до управління це була найбільш значна та вагома концепція, яка створила умови для ефективного керівництва.

Т. Санталайнен та група фінських теоретиків і практиків менедж­менту в книзі «Управління за результатами» викрила можливості удоско­налення управління засобом зміщення впливу з процесу на результати. Результати — це результати діяльності організації, результати діяльності людей, результати виробничої системи організації та результати органі­зації як людської системи.

Результативність керівника зумовлюється такими факторами: осо­бисті якості, досвід роботи в якості керівника, освіта в галузі управління, бажання бути керівником.

Основними етапами управління за результатами вважаються:

—процес визначення результатів;

—процес управління ситуацією;

—процес контролю за результатами.