ЦентральнаРада допустилася низки помилок

1. Виявилася непослідовною у захисті прав українського народу.

2. Була схильна до компромісів із Тимчасовим урядом (на­весні і влітку 1917 p.).

3. Вона фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем, а зосередила свою увагу на націо­нальних питаннях.

4. Нічого не зробила для проведення аграрної реформи, якої від неї дуже чекало українське селянство.

5. Лідери Центральної Ради нічого не робили для створення боєздатної армії, а висували тезу, шо революційний народ захистить себе сам.

6. Була недовіра до українізованих військових частин, а тому відкинули пропозицію П. Скоропадського надати в розпо­рядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, які були добре організованими, дисциплінованими.

7. Бракувало досвіду у вирішенні суто практичних про­
блем:

• збереження правопорядку,

• забезпечення міст продуктами,

• організація роботи залізниць тощо.

8. Багато часу забирали суперечки, особливо між соціал-демократами і соціалістами-революціонерами.

9. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах, у містах, а вплив на село, де проживало більшість населення України, був незначним.

10. Утопічним було ставлення Центральної Ради до чинов­
ників. Голова уряду В. Винниченко називав їх «найгіршими
і найшкідливішими людьми», але швидко стало зрозуміло,
що без армії і чиновників не обійтися.

Визрівала загальна політична криза. Прорахунки Цен­тральної Ради призвели до того, що вона почала втрачати підтримку широких верств українського населення.

На арену політичної боротьби виходять більшови­ки, які виступають з ідеєю про переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну.

Гасла більшовиків про загальну рівність і справедливість забезпечують їм підтримку пролетарських мас, особливо в індустріальних центрах, у яких більшовики ведуть потужну агітацію і пропаганду. В Україні посилювалася загальнонаціональна криза:

• прогресує розруха народного господарства;

• загострюються міжнаціональні конфлікти;

• продовжується війна;

• характерне безсилля державної влади;

• влада на місцях стала некерованою.

Загострення конфлікту Центральної Ради з Тимчасовим урядом Росії

У липні 1917 р. В. Винниченко разом з генеральними се­кретарями X. Барановським і М. Рафесом вдруге поїхав до Пе­трограда. Переговори з Тимчасовим урядом нічого не дали.

На основі II Універсалу Мала рада виробила Статут ви­щого управління України, який Тимчасовий уряд Росії не затвердив. Статут був прообразом української конституції: визначав функції вищих органів державного управління, межі їхньої компетенції, порядок роботи й взаємовідносин з органами в Петрограді тощо.

Натомість Тимчасовий уряд 4 серпня 1917 р. видав Тим­часову інструкцію для Генерального секретаріату, яка суттєво обмежувала права України:

1. Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради.

2. Генеральний секретаріат має бути призначено Тимчасо­вим урядом на подання Центральної Ради.

3. Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав.

4. До складу Генерального секретаріату входило не 14, а лише 9 секретарів, 4 з яких мали бути представниками меншин.

5. Українська територія мала становити лише п'ять губерній (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, частково Чернігівська).

6. З компетенції Центральної Ради вилучалися військові, судові, продовольчі справи, а також пошта, телеграф, суд, шляхи, транспорт.

«Тимчасова інструкція» викликала в Україні тривалі де­бати, але Центральна Рада прийняла її, хоча й з окремими застереженнями. Склалася ситуація, за якої Центральна Рада не мала сили, щоб відкрито виступити проти Інструк­ції, а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її положен­ня на практиці.