Суспільний лад

Австрійська імперія, зокрема до середини XIX ст., була становою державою. Відповідно, суспільні відносини у приєднаних українських землях і надалі розвивалися на становій основі. Населення поділялося на стани: привілейовані - шляхта й духовенство, виробничі - селянство й міщанство.

Австрія від Польщі та Угорщини успадкувала надзвичайну неоднорідність окремих станів і соціальних груп. Найперше це стосувалося шляхти, яка в краї стояла на чолі суспільства та об'єднувала неоднорідні прошарки шляхетського стану. Шляхта різнилася між собою за соціальним становищем, але в політичних правах усі прошарки шляхетського стану формально вважалися рівними. У найзагальнішому плані в межах шляхетського стану вирізняють (І. Настасяк) такі нерівнозначні групи, як магнати, шляхта-пани, дрібнопомісна шляхта і численна загородова та безземельна шляхта -шляхта-голота.

Магнатами вважалася нечисленна, однак можновладна земельна шляхта-панство, яка здійснювала свою владу над кріпосним населенням через посередництво прошарку господарської (дрібнопомісної) шляхти - губернаторів, управителів, економів і посесорів-орендарів. Австрія передала поміщикам-дідичам (домініям) політичну владу в сільських місцевостях, зміцнюючи таким чином феодально-становий устрій. Хоча в літературі зазначається (А.-Дж.-П. Тейлор), що вагомість такої "патримоніальної юрисдикції" над селянством для поміщиків була радше фінансовою, ніж політичною. Найчисленнішою серед шляхетського стану була постояла шляхта Вона не належала до панівного класу, хоч являла собою масово-соціальну опору феодальної системи господарювання. Привілейований статус шляхти обумовлювався в законодавстві й судочинстві.

Особливою верствою було духовенство. У цілому воно належало до панівного стану, хоча не всі його прошарки користувалися шляхетськими привілеями. Нижче духовенство мало недостатню освіту, часто було матеріально незабезпеченим. Мало того, в деяких місцях Галичини священики (до 1777 р.) відробляли панщину Об'єктивно інтересам передовсім тієї верстви духовенства, а таш переважно українського за походженням селянства, відповідали австрійські реформи освіченого абсолютизму, початок яких хронологічно збігся з підкоренням західноукраїнських земель Австрією. У підсумку, хоча вони й не мали великого практичного значення, однак багато зробили для морального піднесення українців, "дали надію на ліпше майбутнє, розбудили енергію для боротьби за майбутнє" (М. Грушевський). Проведені в державі реформи під час правління монархів Марії-Терезії (1740-1780 pp.) та Йосифа II (1780-1790 pp.) охопили практично всі сфери життя суспільства. Передовсім австрійський уряд вживав заходів щодо піднесення культурного життя приєднаного краю, і зокрема - освітнього рівня українського духовенства (створено духовні семінарії - "Барберіум" (1774 р.), "Студіум рутенум" (1787 р.), реорганізовано Львівський університет (1784 p.), розширено мережу народного шкільництва тощо)

Більшість населення австрійської України, зосібна, серед українців, становило селянство. У Галичині до селянського стану належало сім із кожних десяти мешканців. Усі вони потерпали від злигоднів! і кріпосницького безправ'я. Зростала чисельність селян найбідніших категорій: загородників, халупників, комірників тощо. Зубожіле селянство поповнювало ряди фільваркової челяді або наймитів. Найбільш обтяжливою залишалася панщина, яка становила дві третини від усіх повинностей. Кріпаки давали феодалам також численні натуральні та грошові збори. Перебуваючи у повному безправ'ї кріпаки зазнавали наруги й знущання.

Реформи освіченого абсолютизму спрямовувалися також і на впорядкування економічних і соціальних відносин, особливо на селі а тому безпосередньо торкнулися селянства. Занепокоєний загостренням соціальних суперечностей, уряд пішов на тимчасові поступки в селянському питанні. Наприкінці 1781 p., згідно з патентом (указом) Йосифа її, скасовувалася особиста залежність селян від поміщиків: селянин одержував право одружуватися без дозволу пана; отримував безкоштовну відпустку з метою пошуку заробітку; мав право віддати своїх дітей на навчання й передати свій земельний наділ у спадщину. За цим же патентом частково обмежувалася панщина (3 дні на тиждень або 156 днів на рік). Згодом, відповідно до Урбаніального патенту (1789 р.) усі повинності встановлювалися пропорційно до кількості землі, що перебувала в користуванні селян. Такий принцип оподаткування відповідав інтересам останніх. Однак уже на початку 90-х років патент було скасовано.

Загалом аграрні реформи, здійснені у 70-80-х роках XVIII ст. Марією-Терезією та Йосифом II, мало змінили принижене становище селян, адже право верховної власності на землю залишалося за феодалами. Згадані аграрні реформи певною мірою відповідали інтересам найзаможнішої частини селянства. Становища ж основної маси малоземельної та безземельної сільської бідноти (до 80%) вони не поліпшили. Унаслідок проведених реформ значно посилився визиск селянства австрійською державою. Кількість феодальних повинностей на її користь у 2-3 рази перевищувала данини, сплачувані селянами феодалам. У 1774-1775 pp. на них було накладено обтяжливий земельний (рустикальний) податок, що становив практично п'яту частину прибутку від селянського господарства. Усі ліси визнавалися власністю поміщиків, і користування ними селянам обмежувалося (1782 p.). Важким тягарем на плечі селян лягла 14-річна військова служба, запроваджена австрійським урядом, будівництво державних шляхів тощо.

Якісний етап у вирішенні аграрного питання, коли кардинально змінилося соціально-правове становище селянства, припав на період європейської революції 1848-1849 pp. Тоді в краї було скасовано кріпацтво. У Закарпатті панщину було ліквідовано законом Угорського сейму 18 березня 1848 р. Однак закон не було поширено на всі категорії селянства. Двораки й наймити у поміщиків залишались у попередньому статусі кріпаків, а в переважної більшості селян було відрізано багато землі. У Галичині всі феодальні повинності селян оголошено скасованими патентом цісаря Фердинанда І від 17 квітня 1848 р. за рахунок держави. Громадські землі, пасовища, луки, ліси тощо здебільшого залишалися за поміщиками, і за користування цими угіддями селяни змушені були платити. Поміщики вимагали від влади винагороди за втрачені наділи, панщину, десятину і натуральні збори. Тому в липні того ж року австрійський рейхсрат (парламент) ухвалив скасувати феодальні повинності за викуп. Землевласники одержували викуп 5-відсотковими облігаціями, що погашалися державними кредитними установами протягом ряду років. Селяни ставали боржниками держави і щорічно зобов'язувалися аж до 1943 р. сплачувати певну частину борг)' і позичковий відсоток. На Буковині скасування феодальних повинностей проголошувалося від 1 липня 1848 р. Звільнення від панщини зі збереженням за селянами земельних наділів також було проведено за викуп, виплата якого мала тривати аж до 1944 р. Згідно з підписаним цісарем законом від 7 вересня 1848 р. про скасування кріпосного права селяни ставали власниками земельних наділів. Але наділи одержали тільки ті із селян, хто мав їх на час звільнення. Попри економічно грабіжницький характер аграрної реформи середини XIX ст. в Австрії, сам факт скасування кріпосного права був прогресивним явищем. А найважливішим результатом реформи стало набуття селянством нового статусу - суб'єкта цивільно-правових відносин. На честь скасування кріпацтва у багатьох селах краю встановлювали пам'ятники-хрести, які стоять й дотепер.

Другою після селян виробничою частиною населення були міщани. Питома вага міщан у населенні краю була незначною У Галичині лише кожен дев'ятий з десяти мешканців краю проживав у місті. Унаслідок деформації соціальної структури західноукраїнське місто було переважно неукраїнським. Населення міста складалося з трьох компонентів: євреїв, що займали торгову площу і володіли на правах спадкоємної власності прилеглими до неї садибами та будинками; чиншових ремісників-християн, зобов'язаних платити чинш від свого ремесла й відбувати певну панидин) для двору під час жнив і сінозбирання; мешканців передмістя -хліборобів, які, власне, нічим не відрізнялися від селян.

В останній третині XVIII ст. на галицьких землях спостерігалось деяке промислове пожвавлення, що було наслідком розвитку товарно-грошових відносин і заохочувальної політики австрійського уряду. Наприклад, цісарським патентом від 15 липня 1775 р. дозволялося розвивати промисли й торгівлю, надавалися пільги купцям, ремісникам незалежно від їхнього віросповідання, було ліквідовано приватні митні збори у містах, запроваджено закон про податкові пільги для тих власників землі, котрі видобували руд) і виробляли метал тощо. Найважливіше значення в той період ДО піднесення економіки Східної Галичини мав патент від 13 травні 1784 р. про залучення ремісників з-за кордону для поселення їх] містах і містечках цього краю. Зазначеним особам надавалися великі пільги. У першому параграфі патенту зазначалося, що ремісники, котрі прибули до міст і містечок Східної Галичини, звільнялися на десять років від сплати будь-яких податків, отримували безкоштовні матеріали для спорудження власних будинків, а їхні сини звільнялися від військової повинності.

Правове становище міщан значною мірою залежало від статусу міста. Австрійський імперський уряд проводив політику ліквідації міського самоврядування, тому до середини XIX ст. усі міста краю поділялися на королівські (державні) та приватновласницькі. У привілейованому становищі перебували королівські міста, мешканці яких звільнялися від панщинних повинностей. Адміністративний устрій таких міст наближали до устрою австрійських міст. Регулярно проводилися опис маєтностей, облік прибутків - їхніх власників, частина з яких виділялася на розвиток самих міст. У приватновласницьких містах найбідніше населення прирівнювалося до кріпаків. Управління в приватновласницьких містах здійснювали магістрати, до складу яких входили представники патриціату й середнього міщанства. Вибори проводилися з дозволу старост і за їх присутності. Міська біднота не мали права участі у виборах. Порядок виборів і судочинства визначали власники міст. Вони на свій розсуд роздавали посади особам зі свого оточення. Приватновласницькі міста змушені були виборювати право на розширення торгівлі, мати значний активний і пасивний капітал, відкривати школи, будувати храми тощо. Однак у цілому міщанське населення було так само особисто підданим, як і сільське. Єдиним привілеєм, яким користувалися міщани, було право ярмаркової торгівлі.

Політична система Австрії (Австро-Угорщини)

Політична система Австрії, а потім - Австро-Угорщини формувалася еволюційно протягом кількох століть. Декілька разів найвища влада країни переживала глибоку кризу, але щоразу таланило провести реформи, що забезпечували модернізацію суспільно-політичних відносин.

Політичний устрій Австрійської імперії тривалий час опирався на абсолютну владу монарха за суворо станового ладу суспільства. Процес централізації державного управління в імперії як багатонаціональній державі посилювався, особливо від XVIII ст. Формально першим нормативним актом щодо всіх австрійських земель, який визначав їх як складові Австрії, стала Прагматична санкція (1713 p.). До середини XIX ст. в Австрійській імперії вирізнилися три групи країв: німецькі (Австрія, Крайна, Штирія, Трієст), слов'янські (Чехія, Моравія, Галичина, Буковина), угорські (Угорщина, Закарпаття, Хорватія).

Спадковий монарх Австрії (цісар) зосереджував у своїх руках усю законодавчу, виконавчу і судову владу. Він уважався єдиним джерелом права, видавав найвищі постанови, патенти, мандати, едикти, резолюції. Свої функції імператор виконував за допомоги особистої канцелярії. Дорадчим органом при ньому була Придворна канцелярія. Існувала окрема канцелярія для Галичини - Галицька придворна канцелярія - на чолі з канцлером (1774-1776 і 1797-1802 pp.) Вона безпосередньо підпорядковувалася імператорові, не маючи чітко визначених функцій: розробляла перспективні плани економічного розвитку Галичини на основі австрійського конституційного права, працювала над удосконаленням адміністративного поділ)' краю та формуванням галицьких владних структур.

Після придушення революції 1848-1849 pp. упродовж наступних кількох десятиліть залишалося відкритим питання про політичний лад у державі. В Австрії запанувала неоабсолютистська система влади, в умовах якої посилилася прагнення австрійських правлячих кіл до централізму та зміцнення позицій німецького елемент) в імперії. Це призводило до частих змін у системі центральних органів влади та управлінських структур на місцях. Завершеного вигляду політична система імперії набула в результаті змін, проведених у другій половині 60-х років XIX ст. Саме тоді, з утворенням дуалістичної Австро-Угорської монархії, було створено систему політичних і адміністративних установ, видано низку законодавчих актів, які в головних рисах збереглися аж до розпаду імперії.

Згідно з австрійською конституцією (1867 p.), вищою владою і Австро-У горській монархії залишався імператор. Виконавчу владу здійснював Кабінет міністрів. Три міністерства - закордонних справ, військове і фінансів - були спільними для Австрії та Угорщини і підпорядковувалися безпосередньо імператорові. Решта обмежувалися діяльністю в одній з двох частин дуалістичної монархи У питаннях законодавства імператорові допомагав орган представницької влади - рейхсрат, компетенція якого обіймала фінанси бюджет, міжнародні договори, військові справи, грошову систем), транспорт, митниці, промисловість, медицину, віросповідні відносини, права громадян, освіту тощо.

Рейхсрат складався з двох палат. До верхньої палати - палат панів - входили повнолітні принци імператорської родини, виш чиновники, представники знатних аристократичних родів, архієпископи, єпископи з князівськими титулами, окремі особи, призначені імператором за видатні заслуги у різних галузях державної та громадської діяльності, науки й мистецтва. Верхня палата відігравав скромну роль у питаннях законотворчості. Самостійно вносити поправки до законопроектів вона не мала права. Якщо виникали о-перечки, то палата панів могла відкинути весь законопроект, не окремі поправки. Чисельність верхньої палати не була стабільною і варіювалася в межах від 250 до 300 осіб. Нижня палата палата депутатів - спершу складалася з 353 представників усіх країв імперії. Галичина та Буковина у рейхсраті мали своє численне представництво.

Законопроекти спочатку розглядалися нижньою палатою, потім затверджувалися верхньою палатою рейхсрату. Після цього вони санкціонувалися імператором. Без його згоди прийняті рейхсратом закони вважалися недійсними. Водночас конституція дозволяла імператорові (ст. 14) у разі крайньої необхідності, а також у період, коли парламент був розпущеним, видавати закони простим імператорським указом. Цією можливістю імператор користався, коли потрібно було обійти заперечення рейхсрату. За цим же положенням цісар міг затвердити (відхилити) законопроект, якщо він не дістав більшості голосів у третьому, останньому читанні. Депутати здійснювали контроль за виконавчими органами через подання запитів (інтерпеляцій). Нижня палата мала також право призначати комісії для розслідування правильності дій адміністративних органів.

Виборча система

Спершу до нижньої палати своїх представників обирали місцеві сейми (до 1873 р.). Згодом запроваджувалися вибори депутатів за куріальною системою, в основу якої було покладено станово-майновий принцип. До першої курії належали великі землевласники, які платили від своїх володінь не менше 100-200 золотих ринських (корон) державного податку. Вони голосували безпосередньо за свого кандидата. З другої курії обиралися депутати від найбільших міст. Вона складалася з буржуазних верств із певним мінімумом податку - духовенства, службовців, учителів, адвокатів, лікарів, цехових майстрів, власників майстерень та ін. Проте до виборів допускалися лише дві третини міського населення (платили більші податки), а бідніша третина мешканців міст виборчих прав позбавлялась. Третя курія - торгово-промислових палат - об'єднувала купців і фабрикантів, які голосували через своїх представників у палатах. Вони також голосували прямо в міській курії та в курії великих землевласників. Четверта курія об'єднувала сільські громади. Так само, як і в містах, до виборів допускалися дві третини сільських жителів із тих, які платили по 8 та більше корон річного податку, а інші права голосу позбавлялися. Окрім того, голосування в курії сільських громад було двоступеневим. У селянській курії, на відміну від інших, спершу у громадах обиралися виборщики (вальмани), які вже потім обирали безпосередньо депутатів. Один виборщик обирався на 500 виборців. Громади, які мали менше 500 виборців, обирали одного виборщика. Власники маєтків (двірських обшарів), які платили не менш як 50 ринських податку, ставали виборщиками без обрання. До виборів не допускалися малолітні й жінки, ті, хто отримував допомогу з публічних фондів, банкроти, засуджені. Виборче право можна було реалізовувати лише в одній громаді. Виборщика обирали усно (з голосу) абсолютною більшістю голосів. Так само усно й відкрито виборщики обирали депутата. Це відкривало можливості для масових зловживань під час виборів. Непоодинокими були випадки підкупу виборщиків та застосування щодо них адміністративного чи морального тиску. Про зловживання під час крайових виборів чимало писала галицька та буковинська преса.

Отже, вибори до австрійського парламенту не були прямими та безпосередніми. Щоправда, наприкінці XIX ст. (1896 р.) запроваджено додаткову - п'яту - загальну курію. У ній брало участь усе доросле населення, зокрема й ті, хто голосував у перших чотирьох куріях. Депутати розподілялися таким чином, що по першій курії одного депутата обирали, наприклад, у Галичині, 64 поміщики, або п'ятій - аж 69 697 виборців. У цьому справедливо вбачали (В. Кульницький) класовий характер парламентської системи Австро-У горської монархії. Саме тому боротьба за реформу виборчої системи в Галичині та Буковині на зламі ХІХ-XX ст. стала вагомим чинником демократичного руху. Для українців, окрім загальнодемократичного змісту, вона мала ще й важливе національне значенні. Запровадження загального, прямого, рівного й таємного голосуванні однозначно робило українців панівним урядово-політичним елементом у східній частині провінції (зокрема, українці мали би більшість у повітових радах Східної Галичини).

Кореальній виборчій системі в Австро-У горській монархії було покладено край із прийняттям нового виборчого закону (26 січні 1907 р.). Він декларував загальні, рівні та безпосередні вибори за таємного голосування, однак лише для повнолітніх громадян сильної статі.