Судоустрій в українських губерніях Російської Імперії початку XIX ст

Судоустрій в українських губерніях Російської імперії початку XIX ст., порівняно із загальноросійською судовою системою, вирізнявся місцевими особливостями. Структура й підсудність судів у губерніях Правобережної України та Лівобережжя визначалися, крім імперських актів, місцевим правом (Литовським статутом). І лише в губерніях Південної (Степової) України (Слобідсько-Українській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській) судову систему було приведено у відповідність до судової системи великоросійських земель. Проте незалежно від організації, загальною рисою судоустрою в Україні до проведення судової реформи (1864 р.) був становий характер суду: для кожного стану існували свої суди.

Судову систему в правобережних губерніях - Київській, Волинській, Подільській - очолював головний суд (складався з двох департаментів - цивільних і кримінальних справ), який був апеляційною інстанцією для судів: повітових (станові суди для дворян і селян; обиралися повітовим дворянством; складались із судці, двох підсудків, писаря й чотирьох возних) і підкоморських (перша інстанція розгляду земельних справ), а також міських станових судів - магістратів (у великих містах) і ратуш (у невеликих містах). Міські магістрати й ратуші розглядали кримінальні й цивільні справи мешканців свого міста. На рішення й вироки головного суду апеляція подавалася у найвищу в імперії судову інституцію - Сенат (в окремих випадках Сенат передавав справи на розгляд до Державної Ради).

Судоустрій на землях колишньої Гетьманщини, лівобережних Полтавській і Чернігівській губерніях, був аналогічний Правобережжю. Відмінність полягала в тім, що головною судовою інституцією тут був генеральний суд (також складався з двох департаментів - у кримінальних і цивільних справах, кожний на чолі з генеральним суддею і двома радниками, які призначалися урядом; п'ятьох засідателів вибирали місцеві дворяни кожних три роки). Особливістю генерального суду було те, що старшому з генеральних суддів доручалось у разі відсутності губернатора тимчасове управління губернією.

Відмінності в судовій системі українського Правобережжя й Лівобережжя існували впродовж перших 30 років XIX ст. Видані (1831-1834) самодержавством нормативні акти ліквідовували місцеві особливості в судоустрої правобережних і лівобережних губерній України, започаткувавши процес її уніфікації із загальноімперською системою організації суду (яка вже функціонувала на українському Півдні Росії).

Відтоді генеральний і головний суди було трансформовано у найвищі губернські судові інстанції - палати кримінального (апеляційна інстанція з розгляду кримінальних справ, що надходили з усіх судів губернії; кінцева інстанція у вирішенні справ про злочини, вчинені селянами, міщанами та іншими категоріями населення, крім дворянства; у першій інстанції розглядалися справи про посадові злочини) та цивільного суду (у позовах до 600 руб. її рішення були остаточними; у позовах на більшу суму справи направлялися на затвердження до Сенату). Палата цивільного суду виконувала також функції нотаріату.

У масштабах губерній складовою частиною судового устрою були суди: совісні (справи про злочини неповнолітніх і божевільних, родинні майнові суперечки; рішення було розраховано на виконання на основі примирення сторін) і надвірні, підсудністю яких були цивільні й кримінальні справи непостійно проживаючих осіб і різночинців (осіб, станову належність яких складно визначити). Щоправда, надвірні суди не були обов'язковою ланкою у кожній губернії. Від 1808 р. почали утворюватися комерційні суди (Одеса), що розглядали вексельні справи, справи про торговельну неспроможність та ін. Для розгляду політичних справ ("державних злочинців") засновувалися тимчасові спеціальні судові органи. Діяли також відомчі суди: військові, морські, гірські, лісові, шляхів, духовні. Функції вищого суду у справах духовенства виконував Синод. У більшості справ, що належали до категорії незначних, судові функції здійснювалися поліцією (мала право карати різками до 30 ударів та арештом до трьох місяців).

На рівні повіту судом першої інстанції для всіх станів, окрім купців і міщан, був повітовий земський суд. Компетенцією земських судів було також здійснення слідства, виконання рішень і вироків. До складу земського суду входили суддя (земський справник) і засідателі (від дворян). Остаточно в повітовому суді вирішувалися справи у позовах до 30 руб. і кримінальні - у випадках засудження до окремих покарань. Усі інші справи касаційним порядком скеровувались у палати. У містах діяли магістрати й ратуш для купців і міщан. А в сільській місцевості (від 1840-х років) для державних селян першою судовою інстанцією була сільська, а другою - волосна розправи (розглядали майнові справи на дрібні суми й незначні проступки; складалася зі старшини і двох виборних), а для кріпаків діяв тільки поміщицький суд.

Законодавство того часу не визначало точно меж влади поміщика над його кріпаками. За першим виданням Зводу законів Російської імперії (1833 р.), поміщикам дозволялося карати кріпаків на свій розсуд, аби лиш це не створювало небезпеки для їхнього життя (хоча на цю обмовку особливої уваги не звертали). У другому виданні Зводу законів (1842 р.) судові права поміщиків було визначено точніше (судили тільки свого кріпака і лише за проступки щодо них самих; злочин кріпака стосовно до третіх осіб поміщик мав право розглядати тільки на прохання потерпілого). Зводом визначалися також застосовувані у поміщицькому суді міри покарання. Серед них найбільш типовими були: побиття різками -до40ударів, палицями - до 15 ударів, арешту сільській тюрмі (до двох місяців), а у своїй (з 1846 р. поміщик міг мати свою тюрму) -до трьох місяців у кайданах. За бажанням поміщика кріпака також могли скерувати на два місяці до робочого дому чи у виправні арештантські роти до шести місяців. Поміщик міг віддати кріпака "у рекрути" (тобто, на 25 років у солдати). На той час таке покарання вважалося одним із найсуворіших.

Остаточно процес уніфікації судоустрою всіх українських губерній із загальноімперською судовою системою завершився у 1840-1842 рр., коли на територію Лівобережної та Правобережної України було поширено норми загальноімперського процесуального й матеріального цивільного і кримінального права. Натомість, порядок виконання судових вироків було уніфіковано значно раніше. Він став єдиним (1812 р.) для всієї імперії: у містах це покладалося на міську поліцію, а в повітах - на нижні земські суди.

Судова реформа (1864 р.)

Судова реформа (1864 р.) запровадила діаметрально протилежну дореформеній системі судоустрою організацію судових органів, що будувалася згідно з процесуальними та організаційними формами буржуазних держав.

Правовою основою проведення судової реформи стали Судові статути, що були прийняті 20 листопада 1864 р. Судові статути в частині судового устрою ("Учреждение судебных установлений") запропонували значне скорочення чисельності судових інстанцій та суттєве спрощення судової системи. Замість складної структури дореформених судів створювалися дві системи судів: загальна та мирова.

Система мирових (місцевих) судів (розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи, передусім намагаючись примирити сторони) складалася з двох ланок: 1) дільничний мировий суддя (зазвичай, у повіті було декілька дільниць мирового суду, кожна з яких об'єднувала по кілька волостей); почесний мировий суддя (не мали спеціальної дільниці, але користувались усіма правами мирового судді), 2) повітовий з'їзд мирових суддів - апеляційна інстанція для справ, що розглядалися дільничними мировими суддями (у складі не менш як трьох суддів). Загальною касаційною судовою інстанцією, яка також поширювалася на мирові суди, було визначено Сенат. Провідною ланкою в системі мирових судів був мировий суд із підсудністю в цивільних справах на суму до 500 руб., а в кримінальних - по злочинах і проступках із санкцією до 300 руб. штрафу, трьох місяців арешту чи до трьох років тюрми.

Мирові суди в українських губерніях, порівняно з центрально-російськими, створювалися на декілька років пізніше (на Правобережній Україні - з 1871 р.). Суддів у мирових судах обирали повітові земські збори на три роки для сільської місцевості, а для міст-обирали міські думи. Щоправда, в губерніях Правобережної України мирові судді призначалися царським міністром юстиції. Кандидат на посаду мирового судді мав відповідати певним вимогам: мати високий майновий статус, середню або вищу освіту, стаж практичної роботи не менше 6 років та бути не молодшим 25 років.

Перебудову системи мирових (місцевих) судів було проведено наприкінці 80-х років на підставі Положення про земських дільничних начальників (1889 р.). Згідно з цим документом, дільничні мирові суди та з'їзди мирових судів на деякий час (до 1912 р.) було ліквідовано у більшості місцевостей України (крім великих міст - Одеси й Харкова).

Компетенція дільничних мирових судів у сільській місцевості передавалася земським начальникам; у повітових містах, що входили до складу земських дільниць, частково земським начальникам, частково - повітовим членам окружного суду, призначеним міністром юстиції; в інших повітових містах - повітовим членам окружного суду; в губернських містах - міським суддям, також призначеним міністром юстиції з осіб, які відповідали колишнім спеціальним цензам та були цілком "благонадійними". Земські начальники, міські судді та повітові члени окружного суду вирішували справи одноосібно. Другою інстанцією для земських начальників і міських суддів була судове "присутствіє" повітового з'їзду. Його очолював повітовий "предводитель" дворянства,, а до його складу входили земські начальники, міські судді, повітовий член окружного суду І та почесні мирові судді. Другою інстанцією для повітових членів І окружного суду був окружний суд.

Систему загальних судів склали: 1) окружні суди (суд першої інстанції в цивільних і кримінальних справах у межах декількох повітів), 2) судові палати (друга ланка загальної судової системи; одна на декілька губерній, а також - орган судового управління), 3) Сенат (вищий касаційний суд). Особливе місце в системі загальних судів посідав Верховний кримінальний суд, що розглядав справи про найбільш важливі державні злочини. В Україні загальні суди обох ланок діяли лише на Лівобережжі (у Полтавській, з 1869 р.~ в Чернігівській губерніях) та в кількох губерніях (Херсонська, Катеринославська, Таврійська) Південної України.

Провідною ланкою в системі загальних судів був окружний суд, який розглядав усі цивільні та нескладні кримінальні справи у складі трьох постійних членів суду. Окружний суд був державним органом, що виконував не тільки судові, а й прокурорсько-наглядові, слідчі й нотаріальні функції, а тому мав у своєму складі слідчих, прокурорів і нотаріусів. Найбільш важливі кримінальні справи (зокрема, з передбаченою законом санкцією позбавлення всіх прав чи стану) в окружному суді виносилися на розгляд 12 присяжних засідателів (списки яких складали земські та міські управи за погодженням із губернатором або градоначальником).

У перебігу судової реформи було реорганізовано систему прокурорських органів, запроваджено інститут адвокатури та нотаріату.

Прокуратура діяла у складі судового відомства, однак мала свою організацію під керівництвом генерал-прокурора (одночасно був і міністром юстиції). У кожній з ланок системи загальних судів: окружних судах, судових палатах, Сенаті та Верховному кримінальному суді засновувалися посади прокурорів та їхніх товаришів (помічників). До компетенції прокуратури входили нагляд за проведенням розгляду окружними судами і судовою діяльністю всіх ланок судової системи, а також підтримка обвинувачення у кримінальних справах.

Адвокатура (присяжні повірені, приватні повірені) діяли при судах. Колегії присяжних повірених діяли при всіх окружних судах і судових палатах. Адвокатами (присяжними повіреними) могли бути тільки особи, які закінчили юридичний факультет і прослужили не менше п'яти років у судовому відомстві. Присяжні повірені судового округу обирали зі свого середовища уповноважений наглядовий орган - раду (функціонувала при судовій палаті). Проте вищий нагляд за діяльністю адвокатури було покладено на судову палату й Сенат. Приватні повірені допускалися до виконання повноважень на підставі посвідчень, виданих з'їздом мирових суддів, окружного суду чи суду судової палати за умови вищої юридичної освіти та сплати щорічного мита. Вони клопотали у справах лише тих судів, від яких одержували на те дозвіл.

Нотаріат створювався у повітових і губернських містах. У тих містах, містечках, селищах, де не було нотаріусів, посвідчення актів здійснювали мирові судді. Права та обов'язки нотаріусів було визначено спеціальним Положенням про нотаріальні частини (1866 р.), завідування якими під наглядом судових органів доручалося нотаріусам і старшим нотаріусам, що перебували при нотаріальних архівах.

Нотаріусами могли бути лише російські піддані, повнолітні, щодо яких не було винесено обвинувального вироку суду чи громадського осуду. Пошукачі нотаріальної практики також не мали права обіймати жодної іншої посади в державній чи громадській службі. Посада нотаріуса надавалася не інакше як після випробування претендента головою окружного суду, старшим нотаріусом і прокурором щодо вміння правильно складати акти, знання форм нотаріального діловодства і необхідних для виконання обов'язків законів. Нотаріуси призначалися і звільнялися старшим головою судової палати за поданням голови окружного суду. Особа, якій надавалося право нотаріальної діяльності, повинна була скласти присягу в публічному засіданні окружного суду. Скарги на дії нотаріуса подавалися заінтересованою особою до окружного суду.