Характер геоцивілізаційного виміру балтійсько -чорноморської системи 2 страница

Неважко помітити, що власне силові мотиви експансії для Росії доповнюються, а фактично обумовлюються мотивами, пов’язаними цивілізаційним самовизначенням.[120]

Символічним вираженням формули прориву в історію шляхом імперської експансії стало створення на тільки що відвойованого крайньому північному Заході нової столиці – Петербургу, – якій належало наново eтвердити панування над багатоликою і тому небезпечною для деспотів Росією.

Висунення імперського центру на крайню периферію має свої пояснення – це симптом перенапруження імперії. Зміщення центру пояснюється прагненням, по-перше, бути ближче до зон освоєння або дисциплінування, а по-друге, віддалитися від занадто масивної і неповороткої, старовинної серцевини імперії.

У створенні серед невських боліт, майже „за кордоном” нової столиці простопує деяка претензія на європеїзм, а також і претензія на своєрідне відновлення геополітичної вертикалі шляху „з варяг у греки”: вказівка на напрям натиску Північної (Балтійської) Європи на „Дике поле” Чорноморського узбережжя. Нарешті, основа столиці на Балтиці – в цьому Пвнічноєвропейському Середземномор’ї – стає також цілком певним знаком вступу в європейську історію.

Головним є ж те, що у полі нашого зору знаходиться переважно контактна зона взаємодії Росії і Європи, їх взаємне проникнення. Це важливо, особливо для розуміння процесів, що розгортаються на Балтійсько-Понтійському перешийку. Проте, не менш важливо враховувати взаємодіючі цивілізації цілком, у сукупності і всередині єдиного контексту.

Ось один лише приклад. Дуже часто історичну роль Київської Русі, а з нею і Балтійсько-Чорноморського ареалу бачать лише в захисті Європи від монгольського завоювання. Москва тоді є була лише дрібною непомітною провінцією. Але після розпаду держави Рюриковичів формується попередник світсистеми (World System) 1250-1350 років.[121] Як вище відзначалось, в XIII столітті кочова імперія Чингисхана „замкнула” ланцюг цивілізацій від Центральної до Далекосхідної і перетворила основний масив Старого Світу на єдиний суперцивілізаційний простір. Тим самим почався процес, який, кінець кінцем, вилився в глобалізацію. Сталося згортання різних площинних „клаптів” цивілізацій в цілісний сферичний метацивілізаційний простір. Звичайно, вирішальним моментом в цьому були Великі географічні відкриття і модернізаційна експансія Європи вздовж напівмісяців, як їх визначив Х.Макіндер. Проте, модернізаційне закриття нашої планетаної сфери йшло не лише через океани, але і крізь континенти – в першу чергу крізь простори Старого Світу і Серцевини Землі. Цивілізація корінної Євразії зіграла в цій справі і продовжує грати ключову роль, структурно зіставлену з роллю Європи. Таким чином, структурно Європа і корінна Євразія є два антиномічні принципи модернізації усієї світової Ойкумени. Їх роль у формуванні основних альтернативних моделей модернізації і глобалізації вкрай велика.

Європа може грати роль інноватора, збудниа такого розвитку, а корінна Євразія його стабілізатора.[122]

Отже, існування подвійних або складніших міжцивілізаційних систем багато в чому забезпечується формуванням свого роду зв’язку між відповідними цивілізаціями, або інтерфейсів міжцивілізаційної взаємодії. Подібні інтерфейси мають, як правило, складну просторову і темпоральну структуру.

Просторово можуть використовуватися принципиво будь-які географічні об’єкти, що належать як кожному з цивілізаційних доменів, так і зовнішнім територіям. Проте, на практиці використовуються в першу чергу простори спільних кордонів. Більше того – на вирішення задач міжцивілізаційної взаємодії можуть спеціально націлюватися окремі символічно значимі об’єкти. До їх числа можуть відноситися комунікаційно-транспортні структури: дороги, річки, мости, гірські перевали, аеропорти і т. п. Це можуть бути також інформаційні канали і вузли зв’язку: бібліотеки, видавництва, радіостанції і т. д. Нарешті, серед символічно значимих об’єктів можуть виявитися історичні, культурні і природні пам’ятники, óбрази географічної ідентифікації.

Те ж саме торкається і темпоральних орієнтирів і точок міжцивілізаційної взаємодії. Хоча, в принципі, цілком допустиме використання, будь-яких подій, історій, насправді ефективнішим є звернення до подій спільної історії, і особливо до досвіду взаємодії у рамках загальних історичних колізій.

Для Європи і корінної Євразії пріоритетною зоною міжцивілізаційної взаємодії цілком природно стають простори великого Балтійсько-Чорноморськогоареалу від Кракова до Костроми, від Нарви до Полтави, від Аустерліца до Бородіна, від Пахри до Плевни. Наскільки б значимими не були глобальні аспекти інтерфейсу, простір спільного співіснування Європи і корінної Євразії на Балто-Понтійському перешийку здатне дати найпродуктивнішу взаємодію. Втім, цей простір і сам по собі може стати світовим актором за умови вирішення низки колізій та історичних проблем.

Специфіка розвитку Балто-Чорноморської системи в цілому і окремих її країн визначається безліччю обставин. Серед них не останнє місце займають особливості утворення держав, пов’язані із специфікою взаємовідносин між центрами і периферіями. Еволюційні, регіональні, культурно-цивілізаційні і інші особливості центрів і периферій і їх зв'язків багато в чому пояснюють особливості взаємовідносин між країнами регіону, відмінності в моделях державного і національного будівництва, дозволяючи виявити подібність на пер­ший погляд несхожих політій і пояснити важливі відмінності казусів, що здаються майже однаковими.

Для аналізу транчформацій у Балтійсько-Чорноморській системі і її трансформацій використовувалсь методологія концептуального картування, в основі якої лежить універсальна логіка, розроблена Стейном Рокканом ще в 70-і роки минулого століття концептуальної карти Європи.

Концептуальне картування дозволяє виявити за допомогою аналізу змінюючих і підкріплюючих один одного розмежувань, а також співвідношення центрів і периферій стійкі структури політичної організації і моделі формування держав і націй.

Концептуальна карта Європи С. Роккана припускає виділення особливого структурного стержня у вигляді „поясу міст”. На Сході карта завершується розгорнутими всередині континенту кордонами (landwards marchlands) – землями фінів, балтійських народів, поляків, чехів, угорців, баварських поселенців, тірольців, словенців і сербів.[123] Це прикордоння фактично виходить за межі концептуальної карти, утворюючи „східноєвропейське „міжмир’я”, що розділяло і зв’язувало півострів Європу і глибинну Євразію”.[124] Але таке прикордоння порило таку проблему геополітичного поділу на Північ і Південь, Захід і Схід, Європейська ідентичність яких виявляється дуже різною. Так, один з сучасних німецьких філософів нашого століття X.Плесснер, аналізуючи геоплітичні трансформації у своїй роботі „Запізніла нація”, писав: „ На Схід від Ельби є зона колонізації. Це культурно відносно молода область не приваблива і не багата у порівнянні із землями каролінгської імперії. Духовно Німеччина тяжіє до Заходу, її віссю є Рейн, тоді як політичні можливості тягнуть її на Схід. На схід від Ельби вирішувалася історична доля Прусії і її столиці Берліна. Ця розбіжність політичних і культурних перспектив дотепер мучить Німеччину.[125]¹³⁰.

Це дозволяє наувоцю Ю.Фішеру заявити: „Межа між східноєвропейською і західноєвропейською культурами проходить не по Дніпру, або по Бугу, або по

Одеру, а по Ельбі чи навіть по Рейну”.[126] Cлід уточнити, що Захід і Схід Німеччини розділяють вододіли між басейнами Рейну, з одного боку, і Ельби і Дунаю - з іншою. Звідси, кордони, а фактично перехідні зони між основними Європейськими територіями примхливо проходять по вододілах – при цьому багато річкових басейнів проявляють подвійне, а то і множинне тяжіння.

Таке різнозоорієнтоване тіжіння приводить до того, що поступово в різних частинах Європи між невеликими центрами сили різного масштабу відбувається все більша диференціація і усе більш дробове самоствердження різних територій. Ці процеси досягають такої високої інтенсивності, що дозволяє перейти до нового рівня геополітики. Ускладнення і ущільнення політичних систем викликало напругу. Суперництво основних центрів сили знаменувало поступовий перехід до нової геоплітичної конфігурації і принципів взаємного стримування центрів сили в Європі.

Починаються процеси формування держав і націй. Вони йдуть спочатку вибірково і не занадто послідовно, а потім все інтенсивніше, поширюючись на все більший Європейський простір. На ці процеси істотний вплив здійснила конкуренція центрів різних типів: адміністративних/військових, економічних і культурних. Територія „поясу міст” відрізнялася високою концентрацією економічних, культурних і адміністративних центрів і, отже, наявністю різних можливостей „виходу”. Цим багато в чому пояснюється той факт, що утворення cучасних держав на території „поясу міст” виявилось складним, а найбільш успішні спроби створення держави реалізовувалися на периферії колишньої Римської імперії, в деякому видаленні від „поясу міст”. Перші успішні спроби побудови держав здійснилися на заході і півночі від „поясу міст” в областях прибережних рівнин. Друга хвиля успішного формування державних центрів проявилася в материковій частині. Саме на цих територіях сформувалися умови, що сприяють контролю одного династичного військово-політичного центру над можливо­стями „виходу” різних акторів.

Близькість „поясу міст” і особливості меж визначали специфіку тієї або іншої моделі утворення держави. Кордони увесь час були рухливими. Виникнення держави припускало встановлення ієрархічного зв’язку між однією пануючою системою і декількома периферійними субсистемами. Конфлікти на етапі формування держави не допускали „вихід” у вигляді сецесії, а навпаки, стаи використовувати можливості „голосу”: конфліктуючі групи намагалися контролювати центр, а не відділятися від нього. Це єсвідченнм того, що розвиток каналів „голосу” залежить від можливостей „виходу”. Формування специфіки держав, як справедливо зазначає Д. Карамані, багато в чому було зумовлена відсутністю можливостей територіального „виходу”.[127]

Великий вплив на специфіку формування держав і націй в Європі зробив різноманітність периферій. При цьому потрібно відмітити, що представники рокканівської традиції разглядають віднесення того чи іншого утворення до тієї чи іншої території до центру або периферії як історично обумовлене явище. Так, „пояс міст” в період раннього Середньовіччя міг у багатьох випадках розглядався як „центр”. Після формування династичних центрів в колишніх периферіях Римської імперії „пояс міст” перетворюється на периферію цих центрів і т.д.

С. Роккан виділяє декілька типів периферій залежно від їх географічного положення відносно різних центрів і каналів комунікації.

Перша група периферій – анклавні периферії, представлені лінгвістично ізольованими меншинами, що не стали носіями домінантної культури (наприклад, территорій, заселений представниками ретороманської мовної групи, що мешкали в Грісонсе в Швейцарії і у Фріулії на кордоні Італії).

Другий тип периферії – прикордонні периферії, або буферні зони, „які знаходилися між домінуючими центрами і ніколи повністю не входили до складу якого-небудь об’єднання”[128] (Фландрія і Валлонія, Люксембург, Ельме і Лотарингія, Бернська Юра, Савойя, Валь-д’Аоста, Ніцца, Південний Тіроль, Трієст, Карінтія і так далі). До цієї групи примикають периферії, які претендували на роль центру, але так і не зуміли ним стати (Шотландія, Каталонія, Баварія, Окситанія).[129]

Третій тип – зовнішні периферії (кельтсько-атлантична периферія).[130] Роккан відмічає, що стиль і структура периферійного протесту помітно розрізняються у територій без історії самостійного будівництва центру у минулому і у тих, де є традиції незалежного управління, що дісталися від минулого.

Ці типи периферій по-різному реагують на спроби піднесення центрів і спроби контролювати територію і „політичну арену” в цілому. Наприклад, транскордонні периферії в силу наявних можливостей „виходу” складно інтегрувати у рамках єдиної держави. Проблема загострюється в тих випадках, коли регіональні інтереси цієї периферії доповнюються культурними, етнічними або конфесійними особливостями і протиріччями, які підкріплюють і посилюють один одного, створюючи основу для альтернативної центру політичної ідентичності.

Ці класифікації С. Роккан використав при створенні концептуальної карти Європи, у рамках якої виділив різні моделі формування нації і держави: моноцентричну (монокефальну) і поліцентричну (полікефальну).

Монокефальний тип виникає там, де спостерігається зосередження усіх типів центрів на невеликій території, „усі еліти і утримувачі ресурсів на якій схильні концентруватися недалеко один від одного і, відповідно, спільно використовувати різні можливості”.[131] Моноцентрична мо­дель відрізняється домінуванням в процесі будівництва держави одного з політичних акторів. Вона характерна для єв­ропейських династичних центрів.

Полікефальній моделі властива дисперсія центрів, „просторова сегментація різних типів власників ресурсів, ланцюжок окремих центрів, в кожній з яких існує особлива еліта”.[132]. Цьому типу властиве переважання консенсуальних практик над практиками домінування. Подібна поліцентрична модель домінує на території „поясу міст”, високорозвиненій в культурному, економічному і організаційному відношенні. На думку Роккана, існування на даній территорій безлічі розвинених центрів надзвичайно ускладнило піднесення одного з них над іншими. Не було географічно визначеної центральної області, навколо якої могла б сформуватися стійка територіальна система. На цій території у меншій мірі, аніж в європейських фрагментованих державах, була виражена поляризація між економічними і адміністративними центрами.

Як відмічає С. Роккан, „модель, яка лежить в основі цієї системи, – це ліга міст, відкрита договірна організація для захисту торгових привілеїв і контролю над ринками”.[133] Одне з важливих відмінностей „поясу міст” полягало в тому, що „взаємодія між різними автономними територіями регулювалося одними і тими ж нормативними принципами, які були втілені в стародавній традиції римського права”.[134]

Подібні до типології, а також облік деяких інших врахування соціально-економічного і культурно-політичного розвитку Європи дозволив С.Роккану виокремити набір змінних, що пояснюють різні моделі формування держав і націй в Європі, і створити на цій основі концептуальну карту: „На цій карті ось Захід- Схід диференціює економічну ресурсну базу державоутворюючих центрів: надлишок високомонетизованої економіки на Заході і сільськогосподарської праці на Сході. Вісь Північ – Південь відображає умови для швидкої культурної інтеграції: раннє закриття меж на протестанській Півночі, що зберігається надтериторіальність церкви на католицькому Півдні. Концептуальна карта відзеркалює фундаментальну асиметрію геополітичної структури Європи: панування мережі міст політично роздрібленого торгового поясу від Середземномор’я до приморської межі поясу і слабкість міст, що знаходяться під владою вільних воєнних центрів на звернених до континенту прикордонних зонах”.[135]

Створення концептуальної карти Європи з обліком особливостей взаємовідносин між центром і периферією дозволило Роккану пояснити відмінності в територіальних і функціональних моделях організації державної влади. Цікаво, що до подібних висновків про причини вибору стратегій будівництва держави приходить представник теорії раціонального вибору У. Райкер, що відзначає, що важливим фактором, що пояснює утворення федерації, є відносна слабкість центру.[136] Не суперечить поясненню С. Роккана і ідея, висловлена роботі Д. Зіблата, який вважає, що вирішальне значення у виборі унітарної чи федеративної стратегії формування держави має інфраструктурна здатність включених в державу одиниць до регулювання взаємодій інтересів, збору податків, підтримки порядку.[137]

У одній зі своїх робіт С. Роккан пише про те, що геоконцептуальна карта Європи – це не універсальний, а унікальний інструмент. Проте, ця обставина зовсім не свідчить проти універсальної по суті логіки його створення. Стейн Роккан відмічає, що „Європейська модель не може бути зкопійована в новітніх державах. Політики Новітнього часу повинні виходити з абсолютно інших умов, вони діють у абсолютно іншому світі, але вони можуть навчитися будувати нові політичні комбінації на основі детального аналізу різних аспектів європейського досвіду в області формування держави і національної консолідації. Причому набагато більший інтерес для них повинні представляти невеликі держави, а не великі, мультикультурні консоціативні системи, а не однорідні династичні, нові європейські країни, а не старі, вже сформовані держави”.[138]

Виділяючи відмітні особливості Європи, С. Роккан і його колеги робили спроби застосувати запропоновану логіку аналізу стосунків центрів і периферій до інших регіонів світу. Зокрема Ш.Ейзенштадт зробив спробу виявлення культурно-цивілізаційних особливостей центрів і периферій, а також їх взаємовідносин, характерних для колишніх феодальних, таких, що були і нинішніх імперських і патримоніальних спільнот.[139] Цей дослідник відмічає наступні відмінні характеристики імперських і патримоніальних систем Близького Сходу і Південної Азії. Для імперських систем характерні: наявність єдиних центрів, що є одночасно економічними, культурніими, політичними; претензії центрів на виняткову роль у збереженні традицій і легітимації; слабка показність периферії в центрі та істотне проникнення центру на периферію при значному культурній, етнічній і релиігійній різноманітності. Серед особливостей патримоніальних систем він підмічає слабку символічну і організаційну диференціацію центрів і периферій; здійснення функцій управління, регулювання, юрисдикції й інших переваг за допомогою існуючих місцевих співтовариств і субцентрів (сімейних, територіальних, ритуальних); відсутність структурних каналів, здатних зруйнувати домінуючі соціальні, культурні норми і зразки центрів і периферій, і т.д.[140]

Видається за доцільне використовувати переосмислення даних висновків в процесі вивчення політій з імперською структурою і з традиційною системою організації влади не тільки на Близькому Сході і в Південній Азії, а й в інших регіонах світу, включаючи Балтыйсько-Чорноморську систему, в якій сильні традиції організації влади, що дісталася від Російської і Османської імперій. Дослідники, працюючі в рокканівській традиції, намагались використати логіку концептуального картування для пояснення особливостей політичного розвитку країн Східної Європи.[141] Справді, аналіз центро-периферійних відносин як чинника будівництва держави і концептуальне картування відкривають перед дослідниками цього регіону великі можливості, дозволяючи не лише виявити відмінності Балтійсько-Чорноморського ареалу від регіонів Західної Європи, але і пояснити ці відмінності, а також зрозуміти країнознавчу специфіку політичного розвитку.

Деякі загальні міркування і підходи можуть бути запропоновані такими. З точки зору готівкових можливостей концептуалізації існують дві різні і по конфігурації, і по походженню, і по своїй логіці моделі просторової організації.

У логіці європейського концептуального картування Балтійсько-Черноморський регіон є аномальним додаванням до німецького крила. У логіці євразійського концептуального картування Балто-Черномор’я залишається зовнішньою оболонкою основного, найбільшого ядра. У цій же логіці його повинні пронизати залізнодорожні, шосейні і трубопровідні магістралі. Звідси, до речі, заклопотаність нинішнього російського керівництва трубопровідною проблематикою, його рішення у відповідь на демонстративне провести лінії транспортування в обхід територій-орієнтирів Балтійсько-Чорноморського регіону, але по Балтійському та Чорному морях.

Слабка внутрішня консолідованість, фактична відсутність власного погляду заважає політикам і громадянам країн і регіонів Балто-Понтійського перешийку виявити і використовувати розмежування різного роду і контрапункти центрів і периферій. Чи є в цих умовах можливість хоч би поставити питання про концептуальне картування Балтійсько-Чорноморського ареалу?

Балтійсько-Чорноморська зона виникла як тип далекої аналогії подвійної периферії „поясу міст”. Країни Східної Європи виникли на території колишніх імперських утворень. Фактично політії Балто-Чорноморської системи є колишніми транскордонними периферіями цих імперій. В цьому відношенні територія Балто-Чорномор’я подібна на європейський „пояс міст”. Вона також є зоною, що перебуває під перехресним впливом декількох династичних та імперських центрів, що претендували на панування над цією територією, і, відповідно, зоною, де в силу відмічених особливостей існує більше можливостей для „виходу” акторів. Ця зона відмічена наявністю декількох конкурентних внутрішніх і зовнішніх центрів (наприклад, Кишинів, Тирасполь, Комрат, Бухарест, Москва, Європейський союз у випадку з Молдавою)[142], наявністю істотних регіональних особливостей (яскравий приклад – Україна)[143], значною етніченою і культурною строкатістю.

Проте між європейським „поясом міст” і Балто-Чорноморською системою існують значні відмінності, сформовані на основі геополітичних особливостей, специфіки політичних традицій, що стоять перед посткомуністичними країнами комплексу завдань. Відмітимо лише деякі з них.

Балто-Чорномор’я значною мірою відрізняється від „поясу міст” за своїм економічним і культурним впливом. Більшість нинішніх посткомуністичних країн історично були сільськогосподарською європейською периферією з менш розвиненою мережею міст і меншою кількістю центрів. Не дивлячись на економічну модернізацію, що здійснювалася в міжвійськовий і соціалістичний періоди, деякі країни Східної Європи досі залишаються певною мірою сільськогосподарською периферією. На розвиток країн Балто-Чорноморської системи істотно вплинуло і відсутність таких інтенсивних зв’язків, які були наявні у „поясі міст”.

Відмінності від „поясу міст” були обумовлені і специфікою традицій розподілу влади. Як справедливо відмічають С. Берглунд, Я. Екман і Ф. Ареброт, „у політичному плані східна частина Європи була перехідною зоною між західною традицією розділення влади і східної традицією її концентрації”.[144] Для пострадянських країн було характерно слабший вплив римських традицій розподілу влади і, навпаки, значно – східних традицій концентрації влади, що проявлялися в організації Османсько і Російської імперії. Східна частина Балто-Чорноморської системи відрізнялася відсутністю або слабкістю феодальних відносин західноєвропейського типу. Ці особливості сприяли тривалішому виживанню традиційних владних стосунків, таких як царювання або клієнтелізм, і тривалішому збереженню імперських особливостей центрів і периферій, а також їх взаємовідносин.

Нові незалежні держави Балто-Чорноморської системи, що виникли після розпаду Радянського Союзу, зіткнулися з рядом труднощів національного і державного будівництва. Проблеми стосувалися формування ефективної системи управління, здатності держави консолідувати територіальні кордони, виконувати основні функції по забезпеченню взаємодії між різними акторами на певній території, встановленню та підтриманню єдиних стандартів і норм взаємодії, верховенства держави над іншими суб’єктами влади і т. д. Труднощі спостерігалися і у визначенні нетериторіальних кордонів політичних співтовариств, їх консолідації, залученні різних груп населення в політичний процес і формуванні інститутів демократичного правління. Наявність цих проблем і використовувані репертуари їх рішення були багато в чому обумовлені двома основними обставинами.

Перша – політична спадщина і традиції, насамперед, радянська і, ширше, комуністична спадщина. Друга – виникнення нового центру в Західній Європі – Європейського Союзу.

Пострадянські республіки переживають так званий „імперський транзит”.[145] Серед його основних завдань – створення національних держав не на базі безлічі незалежних дрібних політичних утворень і індентичностей, а на основі успадкованих з минулого с„егмент-держав”[146], багато з яких були сформовані в рамках сучасних кордонів у радянський період. Особливості суперечливої адміністративно-територіальної і культурної політики Радянського Союзу багато в чому визначили проблеми формування центру, кордонів та консолідації націй в пострадянських країнах, а також способи їх рішень внутрішньо та зовнішньополітичних завдань.

Територіальні та соціокультурні експерименти, здійснені в період існування Радянського Союзу, призвели до розбіжностей адміністративно-політичних, економічних, етнолінгвістичних, культурних та інших кордонів і появи „перехідних” територій, на яких подібна розбіжність, а значить, і потенційні можливості для „виходу” були особливо виразними (Крим, Придністров’я, Нагірно-Карабахська автономна область та ін.) Переселення етнічних груп, репресії і штучне переміщення титульних груп на периферіі СРСР створили потенційно конфліктну ситуацію. Невирішеність проблеми формування загальної громадянської нації в Радянському Союзі, розбіжність кордонів, слабкий досвід самостійної державності у більшості радянських республік призвели до того, що в результаті розпаду СРСР, спричинилось ослаблення кордонів різного роду, потенційні можливості „виходу” перетворилися в реальні, загострилися міжетнічні та міжрегіональні протиріччя, в „перехідних” зонах стали виникати альтернативні політичні проекти. Розбіжність і невизначеність кордонів призвели до ослаб лення позиції центрів незалежних республік, зниження стимулів до політичного структурування і виникнення феномена „приватизації” держав різними економічними і політичними гравцями.

Неконсолідованість кордонів виразилася також в розбіжностях з „установчих питань” серед населення нових незалежних держав, включаючи питання про природу держави і критерії членства у політичних спільнотах. Проявом даних розбіжностей став набір конкуренних ідентичностей. Наприклад, згідно з опитуванням Інституту етнології і антропології РАН в 1988 році 50, 25 і 7% жителів Таллінна вважали своєю батьківщиною власне СРСР, Естонію та Росію. У 1991 році так думали вже відповідно 20, 35 і 22%.[147] Соціологічне опитування, проведене в Таллінні в 1992 році Інститутом філософіії, соціології та права Естонської академії наук, показало, що більшість російськомовного населення відчувало себе громадянами Росії чи СРСР (40,6 і 33,1% відповідно). 12,1% респондентів хотіли б стати російським громадянами, маючи дозвіл на роботу в Естонії.[148]

За даними „Нового Балтійського барометра”, в 2004 р. 36% росіян, які проживають в Латвії, і 41% – в Естонії ідентифікували себе, насамперед, із Росією (5 і 2% - відповідно з Латвією та Естонією).[149] На Україну досі значна частина населення зберігає відчуття свого зв’язку з Радянським Союзом (21,8% в 2004 році і 14,5% в 2006-му).[150]

У Молдові, незважаючи на твердження Кишинева як головного політичного, соціально-економічного та культурного центру країни в середині 1990-х годов,[151] до цього часу немає повної згоди румунсько-молдавського населення з приводу їх етнічної самоідентифікації та ідентифікації рідної мови. Так, згідно з даними перепису 2004 року, опублікованим Національним бюро статистики Молдови, румунами себе вважають 2,2% жителів цієї країни, молдаванами – 75,8%, при цьому 78,4% молдаван рідною мовою вказали молдавську мову, 18,8 % – румунську.[152]

Крім проблем формування держави і нації, перед країнами пострадянського простору одночасно постали задавдання проведення ринкових реформ, масової мобілізація та демократизації. Більшість посткомуністичних країн Східної Європи історично були сільськогосподарською європейскою периферією з менш розвиненою мережею міст і концентрацією центрів впливу, здатних скласти один одному конкуренції. Незважаючи на економічну модернізацію, що здійснювалися в міжвоєнний і соціалістичний періоди, деякі країни Східної Європи досі залишаються глибокою економічною периферією. На розвиток країн Балто-Чорноморської системи значно вплинула і відсутність таких інтенсивних зв'язків, як у „поясі міст”.

Важливий фактор, що вплинув на національне і державне будівництво в пострадянських республіках колишнього СРСР, – специфічні характеристики патрон-клієнтських відносин. На відміну від Середньої Азії, де ці ставлення носили регіональний або кланово-орієнтований характер (що певною мірою замінило інститути громадянського суспільства у сфері вирішення завдань державного будівництва), в східноєвропейських республіках була відсутня розвинена групова ідентифікація еліти[153], що частково пояснювалась відносно високим ступенем її мобільності (включаючи географічну). Тому в пострадянських республіках Східної Європи недостатність формальних інститутів доповнювалась слабкістю неформальних інститутів, покликаних забезпечувати групову ідентифікацію. Цим багато в чому пояснювалося поширення „хижого індивідуалізму” („rapacious individualism”), який передбачає домінування в політичному житті неідеологічного, неструктурованого, високо індивідуалізірованного змагання за владу і ренту.[154] Подібні особливості в умовах неконсолідованих кордонів і слабкого контролю над ними ускладнювали інституціоналізацію формальних чи неформальних структур, багато в чому обумовлювали слабкість мереж довіри і нестабільність політичних союзів.

Неконсолідовані кордони і невисока ступінь контролю над ними, характерні для періоду, що послідував за розпадом СРСР, не привели до очікуваної якості розвитку каналів „голосу”, інститутів і практик, які забезпечують вплив на прийняття рішень і консенсус основних соціальних, лінгвістичних, інших груп і політичних сил з приводу найбільш важливих „установчих питань” політичної системи. Розпад Радянського Союзу привів до звуження сфери політичного виробництва і зумовив слабкість державних інститутів, що виявляється тією чи іншою мірою, в незалежних республіках і „приватизації держав”.