ЛІТЕРАТУРА. · Гуревич П. Философия и культура

· Давыдов Ю.Н., Роднянская И.Б. Социология контркультуры: (Инфантилизм как тип мировосприятия и социальная болезнь). – М., 1980.

· Гуревич П. Философия и культура. – М., 1994.

· Злобин Н.С. Культура и общественный прогрес. – М., 1980.

· Ионин Л.Г. Социология культуры. – М., 1996.

· Кормич Л.І., Багацький В.В. Культурологія (історія і теорія світової культури ХХ ст.): Навч. посібник. – Х.: Одіссей, 2003.

· Культурология: Учебное пособие / Сост. А.А.Радугин. – М., 1999.

· Петров Д.В. Молодёжные субкультуры. – Саратов, 1996.

· Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник // За ред. М.М.Заковича. – К., 2000.

· Культурология. ХХ век. Словарь. – Санкт-Петербург, 1997.

1. Поняття культурно-історичної епохи. Якщо виходити із загальноприйнятого твердження, що цивілізація – це певний етап у культурній еволюції людства, що починається з 3500 р. до н.е. і триває по сьогоднішній день, то у ній можна виділити низку культурно-історичних епох. Критерій виділення культурно-історичних епох може бути різним, залежно від позиції та інтересів дослідника. Раніше в радянській науці переважав формаційний підхід, тобто поділ на культурно-історичні епохи відповідно до зміни супільно-економічних формацій. Видіялилися такі культурно-історичні епохи, як первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична. При цьому підході не враховувалось, що протягом однієї формації може змінюватися духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, протягом первісно-общинної формації існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства; 2) культура раннього землеробства і скотарства. Протягом феодальної формації існувала культура середньовіччя, культура Відродження, культура бароко і рококо.

При семіотичному підході (семіотика – загальна теорія знакових систем) до культури за критерій виділення культурно-історичних епох береться розвиток мови. Різні сторони культури можуть бути представлені як своєрідні системи знаків, що моделюють дійсність. Авторами концепцій, згідно з якими культура визначається мовою, є німецький науковець Вільгельм Гумбольдт та український мовознавець Олександр Потебня. Вони твердили, що залежновід етнічного розвитку, існуючого укладу життя, частково детермінованого кліматичними і географічними факторами, формувалися особливості мови. Існують мови з переважно дієслівним (динамічним) зображенням дійсності, але й існують мови з переважанням іменного (статистичного) визначення понять. Мовні відмінності накладають значний відбиток на культуру народів у цілому. Суттєво відрізняються культури алфавітного типу від культур ієрогліфічного типу, де переважають неперервність, статичність, споглядальність. Для лінгвістики такий підхід є досить правомірним.

Однак найбільш сутнісним і глибинним є філософський підхід до культури. Вже говорилося, що у філософії існує на сьогодні безліч визначень поняття «культура», але загальним у них є те, що так чи інакше у них пов’язуються поняття особистості, суспільства, діяльності. Тільки через діяльність особистість може втілити свої духовні цінності, створюючи свої матеріальні та духовні блага, і цим самим сприяти розвитку суспільства й історії. І лише через діяльність особистість може засвоювати ті цінності, які були накопичені суспільством, і тим самим розвиватися. При філософському підході до визначення культури саме особистісний чинник може бути покладений в основу періодизації культурно-історичного процесу. З розвитком історії змінюється особистість, її світобачення, світовідчуття, виникають нові форми людського пізнання, народжуються, розквітають і гинуть ідеї, які наповнюють живу свідомість людства та втілюються в мистецтві, практичній діяльності, науці, інших культурних складових. Виходячи з таких критеріїв, можна виділити наступні культурно-історичні епохи: первісна культура, культура Стародавнього Сходу, антична культура, культура європейського середньовіччя, Ренесанс, барокова культура Європи, культура Просвітництва, середньовічна культура Сходу, культура модерну і т. ін. Тобто у цьому випадку культурно-історична епоха розглядається як складний спектр культурних тенденцій, стилів, традицій, маніфестацій людського духу.

Якщо ми будемо розглядати культурно-історичний процес з погляду наповнення його особистісним началом, пов’язувати його розвиток з удосконаленням самої людини як представника роду, з еволюцією внутрішнього світу особистості в напрямі більшої витонченості душевних порухів, більшої сприйнятливості, рефлексії (самозаглиблення), усвідомлення своєї особливості, відповідальності і пошуку нових ідей, художніх та естетичних засобів вираження духовного світу особистості – то в цьому випадку можна говорити про поступальний розвиток у культурно-історичному процесі, не забуваючи, а, навпаки, підкреслюючи самобутню цінність кожної сходинки і кожного народу в історії культури. Ніщо в культурі не вмирає, все по крихтах вливається в потік вічності.

2. Сутність поняття “контркультура”, її роль у соціокультурному розвитку. Вже зазначалося, що, протягом конкретної культурно-історичної епохи панують певні стилі, культурні тенденції, традиції тощо. Одночасно, в межах однієї культурно-історичної епохи співіснують свої елітарна, народна і масова форми культури. Інколи може відбуватися процес, коли виникає протилежна пануючій форма культури. Такий процес розцінюється як народження контркультури.

Термін “контркультура” був уведений у науковий обіг у 1972 р. американським соціологом Теодором Розсаком, який розумів під ним сукупність різноманітних духовних віянь, спрямованих проти пануючої культури.

Поява терміна була пов’язана з молодіжними рухами 60–70-их років ХХ ст. – хіпі, бітників та інших студентських радикальних угруповань. Їх характерними рисами була опозиція офіціозу, заперечення загальновизнаних норм і цінностей. Урешті-решт, контркультура як форма духовного протесту молоді проти ідеалів споживацького суспільства знаменувала собою відверту відмову від стандартів та стереотипів масової культури. Її характерною ознакою було негативне ставлення до існуючої буржуазної культури.

Несприйняття буржуазних цінностей із найбільшою силою проявилось у студентських виступах у Парижі весною 1968 р. Незадоволення студентів викликала зарегламентована система вищої освіти. Крім того, молодь прагнула більшої свободи стосунків. Студенти прагнули говорити про все відверто. Особливо це стосувалося сексу. Були висунуті гасла: «Заборонити заборони!», «Займатися коханням, а не війною!» тощо. Критикували студенти і капіталізм як «суспільство однакових можливостей». Протягом півтора місяців студентські заворушення охопили Сорбонну, яка стала центром руху. Втручання поліції спровокувало студентські барикади. Разом із тим, поміркованість та відповідальність по обидва боки барикад допомогли уникнути кривавих сутичок. Події весни 1968 р. у Франції ввійшли в історію як найбільший бунт молоді ХХ століття в розвинутій капіталістичній країні.

Відтоді культурологія й оперує поняттям «контркультура». Отже, контркультура – це соціокультурні настанови, що протистоять фундаментальним принципам, пануючим у конкретній культурі.

У кінці ХХ ст. культурологи звернули особливу увагу на цей феномен і його роль у історичній динаміці.

В історії культури складаються такі ситуації, коли локальні комплекси цінностей починають претендувати на певну універсальність. Вони виходять за межі власного культурного середовища, проголошують нові ціннісні й практичні настанови для широких суспільних спільнот. Це і є контркультурні тенденції.

Культура зовсім не розвивається шляхом простого нарощування духовних скарбів. Якби процес культурної творчості йшов плавно, без поворотів та складних мутацій, людство мало б на сьогодні розгалужену монокультуру. В Європі б, зокрема, все ще експансіоністськи розгортала б себе антична культура.

Насправді ж культурний процес породжує нові культурно-історичні епохи, які відрізняються одна від одної радикально. В культурі постійно відбуваються парадигмальні зміни. Ці глибинні перетворення породжує контркультура.

Контркультура постійно виявляє себе у вигляді механізму культурних новацій. Вона, таким чином, володіє величезним потенціалом оновлення. Народження нових ціннісних орієнтирів є провісником нової культури.

Протистояння панівній культурі, народження нових ціннісних і практичних настанов – процес, постійно відтворюючий себе у світовій культурі. Наприклад, народження християнства є за суттю своєю контркультурний феномен, що виник у зіткненні новонародженої християнської Церкви з Римською імперією. Про те, що християнство було тоді контркультурним феноменом, свідчить той факт, що проти нього виступали стародавні письменники, філософи, армія, потужна, велика держава. Незважаючи на це, християнство тоді не лише вистояло, але й перемогло. Тією ж мірою відхід від християнської культури передбачає спочатку зміну ціннісних настанов. Російський науковець І.Ільїн відзначає, що «європейська культура ХІХ ст. є по суті вже світська, секуляризована культура: світська наука, світське мистецтво, світська правосвідомість, світське за осмислюванням господарство, світське сприйняття світу й тлумачення світобудови. Культура нашого часу все більше відділяється від християнства, але й не тільки від нього – вона взагалі втрачає релігійний дух, і сенс, і дар».

Усяка нова культура, культура конкретної культурно-історичної епохи виникає в процесі усвідомлення кризи попередньої соціокультурної парадигми. Контркультурними, наприклад, були рух кініків у античній епосі, єретичний рух у добу Середньовіччя.

Наприклад, у Європі в кінці епохи Просвітництва з’явилися дивні молоді люди. Вони виглядали вельми екзотично. Багато хто з них носив плащ і кинджал. Ці люди відкидали такі очевидні цінності епохи, як матеріальний добробут, розмірність і розкошування життя, прозаїчний розрахунок і здоровий глузд. Напроти, вони за прозою реальності бачили зовсім інший світ – примарний, радісний, невимірний і спіритуальний. Багато людей відмовлялися жити за заповітами батьків. Вони піддівали сумніву й навіть висміювали їхні традиції та закони. Мало хто здогадувався тоді, що Європа стоїть на порозі нової культурно-історичної епохи – романтизму. Як підмітив А. Доброхотов, “німецькі романтики таки гостріше за інших свої сучасників відчули, що все, що відбувається, – це зовсім не тимчасове відхилення від ідеалів Просвітництва, а якийсь природний і глибинний результат їх розвитку”.

Українське суспільство знаходиться зараз також у процесі контркультурного розмежування. Народжуються нові соціокультурні групи, що мають специфічний менталітет, спосіб життя, ціннісні настанови. Безсумнівне одне: становлення нової культури у нашій країні неможливе без тривалої смуги контркультурних феноменів.

3. Субкультура як особлива сфера культури та її види. З терміном “контркультура” тісно пов’язаний інший, а саме – “субкультура”, що дозволяє диференціювати культуру на її, так би мовити, внутрішньому рівні. Розглянемо його детальніше.