ЯЗЫК И РЕБЕНОК 19 страница

Першою багатосторонньою угодою, яка поклала на держави конкретні зобов'язання стосовно захисту морського середовища, стала прийнята на міжнародній конференції в Лондоні Конвенція щодо запобігання забруднення моря нафтою (1954 р.)1 з наступними поправками 1962, 1969 і 1971 pp. Зокрема, її положення забороняють зливати нафту і нафтоводяні суміші із суден та зобов'язують держави обладнати свої порти пристроями для прийому із суден нафтових залишків.

У 1973 р. прийнята нова Міжнародна конвенція щодо запобігання забруднення із суден (т. зв. Конвенція МАРПОЛ). В ній встановлені єдині міжнародні стандарти щодо запобігання забруднення із суден, які стосуються: припустимих викидів нафти, шкідливих рідких речовин, стічних вод і сміття; конструкції та обладнання суден; упакування та розміщення вантажу; ведення документації. Для деяких районів, іменованих у Конвенції «особливими» (Середземне, Балтійське, Чорне та Червоне моря, Перська і Оманська затоки), встановлені більш жорсткі обмеження викидів забруднювальних речовин. Прибережні держави наділяються правом інспекції іноземних суден у водах, що знаходяться під її юрисдикцією, з метою виявлення порушень стосовно викидів забруднювальних речовин.

Іншою важливою сферою, яка вимагає співробітництва держав на універсальному рівні, є проблема запобігання забруднення моря внаслідок навмисного схоронення шкідливих відходів і матеріалів, промислового і побутового сміття, радіоактивних речовин. Шляхи її розв'язання частково визначені в згаданій вже Конвенції щодо запобігання забруднення моря викидами відходів та інших матеріалів. її положення дозволяють створити ефективний механізм регулювання і контролю щодо запобігання забруднення моря шкідливими відходами. Зазначимо, що Конвенція регламентує навмисне схоронення в морі практично всіх екологічно шкідливих речовин. Згідно з ст. IV, усі речовини в залежності від ступеня їх безпеки та шкідливих властивостей поділені на три групи, або списки: «чорний» (схоронення повністю заборонено), «сірий» (потрібний спеціальний попередній дозвіл) та «білий» (потрібний загальний дозвіл, який періодично переглядається). Зокрема, повністю заборонено скидати сиру й паливну нафту, важке дизельне паливо й мастила, відходи високої радіоактивності, ртуть та її сполуки, стійкі пластмаси, а також матеріали, виготовлені для ведення хімічної та біологічної воєн.

В останні десятиріччя інтенсивне використання танкерного флоту та розширення масштабів перевезення нафти морем призвели до того, що частішими стали випадки аварій і катастроф, які спричинили значні забруднення морського середовища. Досить згадати аварії танкерів «Торрі Кепьоп» (1967 р.), «Амоко Кадіс» (1974 p.), коли в море вилилось відповідно" майже 100 тис. і 230 тис. т нафти. У квітні 1989 р. біля узбережжя Аляски сталася аварія американського танкеру «Ексон Волдіз», яка була визнана найбільшою екологічною катастрофою США. Саме з метою захисту інтересів своїх народів від серйозних наслідків морських аварій, в результаті яких виникає безпека забруднення моря та узбережжя нафтою, держави прийняли дві міжнародні конвенції: стосовно втручання у відкритому морі на випадок аварій, що призводять до забруднення нафтою, і про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою.

Перша Конвенція надає право прибережним державам вживати необхідних заходів, включаючи знищення судна і вантажу, якщо створюється небезпека серйозного забруднення узбережжя і прибережних вод.

Друга Конвенція передбачає відповідальність судновласника і встановлює досить високу межу компенсації.

Значним кроком в об'єднанні зусиль держав для захисту морського середовища стало прийняття ІМО в листопаді 1990 р. Міжнародної конвенції щодо забезпечення готовності на випадок забруднення нафтою, боротьби з ним і співробітництву. Конвенція утворює механізм спільних дій країн-учасниць при виникненні аварійних розливів нафти, що дозволяє в найкоротші строки мобілізувати необхідні засоби і сили для їх ліквідації.

Поряд із розвитком міжнародно-правового регулювання охорони морського середовища на універсальному; рівні, починаючи з 70-х років значно активізувалось регіональне співробітництво. Існує чимало регіональних угод про охорону морського середовища, прийнятих ЯК у межах Програми регіональних морів ЮНЕП (охоплює II морських регіонів), так і поза нею. Наприклад,, у квітні 1992 р. причорноморські держави підписали Конвенцію про захист Чорного моря від забруднення, а також три протоколи: про наземні джерела забруднення, про схоронення й про співробітництво в боротьбі із забрудненням нафтою та іншими шкідливими речовинами у надзвичайних випадках. Держави-учасниці утворили спеціальний контрольний орган — Комісію,, яка контролює виконання положень Конвенції, а також протоколів до неї.

4. Міжнародно-правове регулювання охорони атмосфери і навколоземного космічного простору

Атмосфера Землі — це глобальний природний ресурс, який є надбанням усього людства і який має для нього життєво важливе значення. Атмосфера Землі (від грец. attnos — пар і sphaira — куля — галузь, ділянка дій, межа розповсюдження чого-небудь), повітряне середовище навколо Землі. (Склад його на поверхні Землі: 78,1% азоту, 21% кисню, 0,9%, в незначних частках процента вуглекислий газ, водень, гелій, неон та ін. гази). На висоті 20—25 км розташований озоновий шар, який захищає живі організми на Землі від шкідливого короткохвильового випромінювання. Окрім того, атмосфера впливає на погоду і клімат землі.

Охорона і збереження атмосфери стало предметом міжнародно-правового регулювання порівняно недавно. Особливістю його міжнародно-правової регламентації є те, що воно відбувається шляхом реагування на найбільш гострі проблеми, які виникають у зв'язку із взаємодією суспільства й атмосфери. Це, перш за все, транскордонне забруднення повітря, особливо кислотні дощі; виснаження озонового шару і глобальне потепління клімату внаслідок «парникового ефекту».

Першою багатосторонньою угодою, спрямованою на захист повітряного середовища, була Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р. (набрала чинності в 1983 р.). Ст. І Конвенції дає визначення термінів, які застосовуються в ній: а) «забруднення повітря» означає уведена людиною, прямо або непрямо, речовина або енергія у повітряне середовище, що тягне за собою шкідливі наслідки такого характеру, як загроза здоров'ю людей, заподіяння шкоди живим ресурсам, екосистемам і матеріальним цінностям, а також заподіяння шкоди цінностям ландшафту або перешкоди іншим законним видам використання навколишнього середовища;

б) «транскордонне забруднення повітря на великі відстані» означає забруднення повітря, фізичне джерело якого знаходиться повністю або частково Й межах території, що перебуває під національною юрисдикцією однієї держави і негативний вплив якого виявляється на території, що перебуває під юрисдикцією іншої держави, па такій відстані; що в цілому неможливо визначити частку окремих джерел або групи джерел викидів.

Конвенція містить основоположні принципи (ст. ст. 2—5) держав стосовно захисту повітряного середовища: загальні зобов'язання держав обмежити і зменшити забруднення повітря, особливо транскордонне, обмінюватись інформацією, проводити консультації і моніторинг (контроль якості) повітря.

Пізніше Конвенція була конкретизована Протоколом 1985 p., який передбачав скорочення країнам-учасницям викидів сірки на своїй, території та зменшення їх транскордонних потоків на 30% до 1993 р., а також Протоколом 1988 р. про контроль викидів окислів азоту та їх транскордонних потоків.

Проблема збереження озонового шару призвела до розробки н прийняття в 1985 р. на Віденській конференції Конвенції про охорону озонового шару (набрала чинності у 1988 р.). Конвенція містить норми щодо проведення систематичних спостережень, досліджень та обміну інформацією між державами про стан озонового шару, Вона передбачає також розробку заходів щодо співробітництва з компетентними організаціями. У 1987 р; був прийнятий Монреальський протокол про речовини, що руйнують озоновий шар. В ньому, зокрема, передбачені конкретні заходи міжнародного співробітництва для поетапного зниження рівнів виробництва і використання в аерозолях, холодильниках, хімічних розчинниках тощо ряду шкідливих для озонового шару речовин. Окремі норми даного Протоколу регламентують питання торгівлі такими речовинами, специфіку їх використання в країнах, що розвиваються, передбачають здійснення (міжнародного контролю за практичною реалізацію положень цього документу. Зазначимо, що на подальших зустрічах країни-учасниці домовились припинити виробництво і споживання таких речовин не пізніше 1996 p.

Як відомо, озонова проблема вже давно турбує не тільки екологів, але й світову громадськість. Однак, довгий час вона була нібито безадресною. В цьому плані неабиякий інтерес викликає опублікована в Токіо спеціальна доповідь міжнародної екологічної організації «Грінпіс», в якій зроблена перша спроба встановити «авторство» озонових дір над Антарктидою. У доповіді зазначається, що в списку основних озонових шкідників у даний час фігурують 25 країн. «Пріоритет» належить США, Японії та Великобританії, на частку яких припадає понад 50 відсотків усіх дір, Що виникли в озоновому шарі, а пропорція відповідальності в загальному масштабі озонових пошкоджень така: США — 30,85 відсотка, Японія — 12,42, Великобританія — 8,62.

Не меншу стурбованість у світового співтовариства викликає перспектива глобального потепління клімату планети внаслідок т. зв. «Парникового ефекту». Зміна клімату, на думку вчених, є більш серйозною проблемою, ніж ті, з якими людство стикалося до цього часу. Вона зачіпає інтереси усіх держав і, природно, вимагає глобального розв'язання.

Першим конкретним кроком в цьому напрямі стало прийняття в 1988 р. резолюції ГА ООН «Захист глобального клімату для теперішнього і майбутніх поколінь». На другій Всесвітній конференції Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) з проблем клімату (листопад 1990 р.) було ухвалено підготувати проект конвенції до дня відкриття роботи Конференції з навколишнього середовища та розвитку, що відбулася у 1992 р.

Конвенція ООН про зміну клімату була прийнята Конференцією в Ріо-де-Жанейро у червні 1992 р.. її підписали більше 160 держав. Вона містить загальні правила для держав і народів стосовно поведінки в умовах кліматичних змін, які відбуваються під впливом, як гадають, людської життєдіяльності. Метою Конвенції є стабілізація парникових газів на такому рівні, який не допускав би небезпечного антропогенного впливу на кліматичну-систему. Конвенція зобов'язала держави розробити, опублікувати і надати Конференції національні кадастри антропогенних викидів із джерел і абсорбції поглиначів усіх парникових газів, скласти і реалізувати програми щодо запобігання зміни клімату і пом'якшення його наслідків, підтримувати і розвивати всебічне співробітництво для досягнення цілей Конвенції. Варто підкреслити, що ці зобов'язання викладені досить докладної і з урахуванням фінансово-економічних можливостей держав.

5. Міжнародно-правова охорона тваринного і рослинного світу

Розширення масштабів втручання людини в природні процеси веде до деградації природи, руйнування цілих екосистем, зникнення багатьох видів фауни і флори. Про порушення балансу у взаємодії людини і природи красномовно свідчать такі факти. Так, у 1990 р. знищена лісова площа, що дорівнює площі штату Вашингтон, — 176 тис. кв. км. Щоденно 140 видів живих організмів знаходяться під загрозою зникнення. Юристи-екологи багатьох країн вважають, що деградація навколишнього середовища досягла «трагічних розмірів у міжнародному масштабі».

Загроза генофондові планети стала могутнім поштовхом для активізації співробітництва держав у сфері охорони тваринного і рослинного світу. Існуючі міжнародні та регіональні угоди можуть бути, згруповані в таких напрямках.

Передусім; це — охорона природних комплексів і екосистем. Норми, що регулюють взаємини держав у розв'язанні даної природоохоронної проблеми, містяться у таких міжнародно-правових актах, як Лондонська конвенція стосовно збереження фауни і флори в їх природному стані 1930 р. і Вашингтонська конвенція про охорону природи та захист фауни і флори у Західній півкулі 1940 р. У згаданих документах містяться правові норми з широкого кола питань, зокрема, організації резерватів і національних парків, обмеження на полювання і ловлю тварин, їх вивозу з районів, які охороняються, тощо.

Важливо підкреслити, що міжнародно-правове регулювання, природних комплексів і екосистем здійснюється як правило, на регіональному рівні. Тільки у 70—80-ті pp. були прийняті Бернська конвенція про збереження європейської фауни і флори та природних місць їх проживання 1979 p., Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 p., Конвенція про охорону природи в Південній частині Тихого океану 1986 р.

У цілому для світового співробітництва велике значення має Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, яка була підготовлена в рамках ЮНЕСКО й схвалена на 17-й сесії її Генеральної конференції 16 листопада 1972 р. (Конвенція набула чинності 17 грудня 1975 p., а для України — 12 січня 1989 р.). Конвенція передбачає створення такого механізму міжнародного співробітництва, який за допомогою правових, адміністративних та фінансових заходів сприяв би підвищенню ефективності охорони визначних пам'яток культури, історичних та природних місць, які є надбанням народів світу. Для більш широкої популярності таких культурних цінностей вони включаються до спеціального списку культурної спадщини.. Створюється також спеціальний фонд культурної спадщини для надання фінансової допомоги з метою збереження і реставрації цих пам'яток.

Другим напрямом є охорона рідкісних видів тваринного та рослинного світу і тих, які знаходяться під загрозою зникнення. Міжнародно-правова охорона розповсюджується, зокрема, на такі види тварин, як білі ведмеді (Угода про збереження білих ведмедів 1973 р.), різні види китів і морських тюленів. З-поміж інших міжнародно-правових актів особливе місце займає Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення, 1973 року. Правові норми, що містяться в ній, спрямовані на запобігання надмірної експлуатації рідкісних видів фауни і флори. Вони вводять суворий контроль над торгівлею такими видами за допомогою системи імпортно-експортних дозволів.

Третій напрям міжнародно-правового регулювання охоплює захист мігруючих видів тварин, які в процесі свого життєвого циклу перетинають державні кордони. Це зумовлює необхідність співробітництва заінтересованих країн. Наприклад, Боннська конвенція про охорону мігруючих видів диких тварин 1979 р. встановлює загальні норми поведінки держав стосовно тварин, які перетинають їх території. В додатках до Конвенції наводиться перелік мігруючих видів, які знаходяться під загрозою зникнення, а також тих видів, що мають стати предметом угод заінтересованих держав.

У міжнародному праві є чимало угод про охорону мігруючих птахів, які передбачають створення резерватів і заказників, обмеження або заборону їх лову, захист від забруднення середовища їх проживання. Саме такі норми містить Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як місце проживання водоплавних птахів, 1971 р..

Четвертий напрям юридичної регламентації є регулювання здобування і промислів живих ресурсів моря з мстою їх раціонального використання. Загальні норми, які заклали підвалини правового регулювання, містяться в Женевських конвенціях 1958 р; про відкрите море та про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря, а також у Конвенції ООН з морського права 1982 р. Держави у цій сфері діяльності керуються в першу чергу такими принципами, як принципи свободи рибальства відкритому; роті та збереження і раціонального використання морських живих ресурсів. З окремих питань прийняті відповідні міжнародні угоди. Так, регулювання промислу й охорона окремих видів живих морських ресурсів регламентується цілою низкою міжнародних угод, наприклад, Міжнародна конвенція щодо регулювання китобійного промислу, 1946 p.; Конвенція щодо збереження лосося у північній частині Атлантичного океану, 1982 р. та ін. Сферою міжнародно-правового регулювання є захист рослин "і рослинного світу від хвороб і шкідників. Найбільш важливі правові норми містять Міжнародна конвенція про захист рослин 1951 р. (зокрема, вона зобов'язує учасників вживати необхідних заходів законодавчого, адміністративного і технічного характеру щодо захисту рослин) і Міжнародна угода про тропічну деревину 1983 р. (містить постанову про раціональне використання і відновлення тропічних лісів).

Насамкінець, першочергове значення для збереження і захисту екосистем планети має прийнята у 1992 р. Конференцією в Ріо-де-Жанейро Конвенція про біологічну різноманітність. Конвенція передбачає заходи щодо збереження і сталого використання біорізноманітності як в природному середовищі, так і в штучних умовах, посилення контролю стосовно всіх видів маніпуляцій з живими організмами, покладаючи на держави-учасниці обов'язок розробляти національні стратегії, плани і. програми, присвячені збереженню біорізноманітності.

6. Міжиародно-правовий захист навколишнього середовища від радіоактивного зараження

У міжнародному публічному праві вже декілька десятиріч є, норми, спрямовані на зниження ризику радіоактивного зараження. Особливо велику роль у зменшенні радіоактивного зараження нашої планети відіграв Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою 1963 р. Важливе значення має і Договір про Антарктику 1959 p., який заборонив проведення ядерних випробувань і викид радіоактивних відходів у цьому регіоні.

Трагічним досвід Хіросими та Чорнобиля свідчить про те, яку шкоду може бути спричинено людству використанням ядерної енергії як у військових, так і у мирних цілях. Виходячи з цього, чимала кількість міжнародних угод присвячена питанням відповідальності за шкоду, заподіяну внаслідок ядерного інциденту, Назвемо тільки окремі з них: Паризька конвенція про відповідальність перед третьою стороною в галузі ядерної енергії 1960 p., Віденська конвенція про відповідальність за ядерну шкоду 1963 p., Конвенція про цивільну відповідальність у галузі морського перевезення ядерних матеріалів 1971 року. Проте, чи не найважливіше значення мають дві міжнародні конвенції, прийняті в рамках МАГАТЕ 24 вересня 1986 р.: про оперативне сповіщення про ядерну аварію та про допомогу на випадок ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації. Перша з них встановлює порядок обміну інформацією і проведення консультацій на випадок ядерних аварій, здатних спричинити міжнародний транскордонний викид радіоактивних речовин. Друга стосується питань співробітництва держав у надзвичайних ситуаціях, викликаних ядерною аварією. Конвенція регламентує порядок і умови звертання за допомогою та надання її.

МІЖНАРОДНЕ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО

1. Міжнародне кримінальне право як галузь міжнародного

публічного права

Існування чималої кількості міжнародно-правових норм, передусім у "багатосторонніх конвенціях, що мають однаковий предмет регулювання — боротьбу із злочинами міжнародного характеру та співробітництво держав у справі надання правової допомоги з кримінальних справ, — цілком природно породжує думку про становлення специфічної галузі міжнародного публічного права — міжнародного кримінального права.

Необхідно підкреслити, що ця концепція в міжнародно-правовій доктрині є дискусійною. Довгий час вважалось, що у нас (в колишньому СРСР — Авт.) мало спеціальних наукових праць з цієї проблеми, а в існуючій літературі переважали фрагментарні судження. Проте, це не відповідає дійсності. Навпаки, сучасна юридична література із загальних і спеціальних аспектів співробітництва держав у боротьбі із злочинністю досить численна. Так, тільки у 70—80-х pp. на терені Радянського Союзу було захищено 4 докторські і 10 кандидатських дисертацій з цієї проблеми. Щодо літератури далекого зарубіжжя, то вона нараховує значну кількість монографій та навчальних курсів.

Найчастіше концепцію міжнародного кримінального права пов'язують із співробітництвом держав у боротьбі з обома категоріями протиправних діянь — міжнародними.кримінальними зло/ чинами та злочинами міжнародного характеру.

Різноманітні думки юристів-міжнародників щодо предмета міжнародного кримінального права та його місця в правовій системі. Так, деякі вчені характеризують міжнародне кримінальне право як комплексну галузь науки. На думку І. І.. Карпєца, міжнародне кримінальне право є «самостійною галуззю права, яке «вийшло» з права міжнародного, але пов'язане із кримінальним правом». Інший підхід сформулював П. С Ромашкін. Він підкреслює, що «міжнародне кримінальне право регулює відносини між державами, які складаються в процесі їх співробітництва у боротьбі з міжнародними; злочинами», тобто визначає цю галузь міжнародного публічного права як сукупність правових норм.

Суперечливість оцінок міжнародного кримінального права, як слушно зауважує Г. В. Ігнатенко, відображає його складну структуру і різнопланову юридичну конструкцію. Автору здається більш обґрунтованим підхід тих учених, які розглядають міжнародне кримінальне право як галузь міжнародного публічного права, що знаходиться в процесі становлення, і яка складається з норм загальних багатосторонніх конвенцій. Звичайно, ця галузь має свої правові інститути, свій предмет і свій метод правового регулювання.

2. Поняття міжнародного кримінального права

Міжнародне кримінальне право є тією галуззю міжнародного публічного права, предмет і навіть сама назва котрої найменш визнані порівняно з іншими галузями. Пояснюється це головним чином тим, що міжнародне-кримінальне право з самого початку з'явилось як несамостійний науковий напрям і виникло тільки в кінці XIX ст.

Дотепер ще не вироблено і загальновизнаного визначення поняття міжнародного кримінального права. Майже у всіх дефініціях його предмет, як правило, обмежувався перелікам другорядних питань: підсудність, видача злочинців, дія кримінального закону в просторі. Наприклад, проф. Ф. Ф. Мартенс у книзі «Сучасне міжнародне право цивілізованих народів» писав: «Міжнародне кримінальне право містить у собі сукупність юридичних норм, які визначають умови міжнародної судової допомоги держав одна одній при здійсненні ними своєї каральної влади в галузі міжнародного спілкування». Вже в наш час такий фахівець, як російський вчений П. С Ромашкін доречно вказував, що міжнародне кримінальне право як наука вивчає проблеми, пов'язані з регулюванням таких відносин між державами, які складаються в процесі їх спільної боротьби з міжнародними та деякими іншими злочинами і які врешті-решт зводяться до відносин між державами та особою винуватця.

Важливе значення для розуміння) предмета регулювання, а отже, і для формування дефініції поняття «міжнародне кримінальне право» має з'ясування проблеми кримінальної юрисдикції. Як відомо, кримінальна юрисдикція держави визначається головним чином її національним законодавством і в деяких випадках нормами міжнародного публічного права, які визнані даною державою.

В основі визначення кримінальної юрисдикції покладено територіальний принцип, згідно з яким злочин, здійснений на території даної держави, належить юрисдикції її судів. Зокрема, кримінальна юрисдикція України розповсюджується на своїх громадян, незалежно від місця їх здійснення (ст. ст. 4, 5 Кримінального кодексу України). Разом із тим, в останні роки з'явився ряд міжнародних договорів, в яких міститься принцип універсальної юрисдикції. Це означає видачу до суду злочинця незалежно від місця здійснення ним злочину та його громадянства.

Цілком зрозуміло, що різні підходи національного законодавства до визначення юрисдикції призводить до колізії юрисдикцій двох або більше держав стосовно певних злочинів (наприклад, держава місця скоєння злочину дотримується територіального принципу, держава громадянства злочинця — національного). Подібні колізії, звичайно ж, можуть бути розв'язані за допомогою міждержавних угод.

Необхідність і можливість співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю, безперечно, зумовлюються й іншими об'єктивними факторами. Піратство, наприклад, взагалі не пов'язане з територією будь-якої держави. Інші ж злочини пов'язані з територією двох і більше держав (міжнародний тероризм). Відбувається інтернаціоналізація злочинних угрупувань тощо.

У спеціальній юридичній літературі в залежності від того, в якій мірі злочини зачіпають інтереси світового співтовариства, виділяють міжнародні злочини (міжнародні кримінальні злочини) та злочини міжнародного характеру.

Під міжнародними злочинами маються на увазі протиправні дії окремих осіб або груп осіб, прямо пов'язаних з міжнародними злочинами держав (наприклад, агресивна війна, апартеїд, геноцид, зазіхання на природне середовище). За скоєння таких злочинів відповідальність поряд з державою несуть індивіди (див.: розділ XI цього видання).

На відміну від протиправних діянь вищезгаданої групи, злочини міжнародного характеру — це такі діяння, які зазіхають на нормальні відносини між державами, завдають шкоди їх співробітництву в різних галузях, а також організаціям та громадянам і які підлягають покаранню згідно з нормами, встановленими в міжнародних угодах або згідно з нормами національного кримінального законодавства відповідно до цих угод. Інколи ці злочини іменуються конвенційними, оскільки співробітництво держав у боротьбі з конкретними злочинами міжнародного характеру здійснюється в рамках багатосторонніх міжнародних угод.

Підсумовуючи сказане, можна запропонувати таке визначення поняття «Міжнародного кримінального права».

Міжнародне кримінальне право — це сукупність конвенційних норм, які регулюють відносини "між державами та іншими суб'єктами міжнародного публічного права в процесі їх співробітництва у боротьбі із злочинами міжнародного характеру.

3. Злочини міжнародного характеру: їх склад, форми і методи

міжнародно-правового регулювання співробітництва держав у боротьбі з ними

Як уже зазначалось вище, специфіка злочинів міжнародного характеру, порівняно з міжнародними злочинами, полягає в тому, що їх суб'єкти діють: «в особистій якості», за «власним мотивом», поза безпосереднім зв’язком з політикою тієї чи іншої держави. Як слушно-зауважує Г. В. Ігнатенко, підставами для віднесення того чи іншого злочину до категорії злочинів міжнародного характеру служать дві обставини: 1) суспільна небезпека діяння, що зазіхає па міжнародний правопорядок; 2) наявність спеціальної міжнародної конвенції; про боротьбу з таким протиправним діянням або спеціальних постанов у міжнародних договорах подібного змісту.

Саме таке розуміння проблеми покладено автором в основу розгляду складу конкретних злочинів міжнародного характеру, форм і методів врегульованого міжнародним правом співробітництва держав у боротьбі зі злочинними діяннями. I ще одне зауваження. Співробітництво держав у цій галузі розвивається на різних рівнях. Передусім, не співробітництво на двосторонній основі. Найбільшого розповсюдження на цьому рівні одержали двосторонні угоди з таких питань, як надання правової допомоги в кримінальних справах, видавання злочинців, передавання осуджених осіб для відбування міри покарання в країні, громадянами якої вони є. Наприклад, у договірній практиці України нараховується чимала кількість таких угод.

Останніми роками значного поширення набуває співробітництво держав на регіональному рівні, що обумовлено спільністю інтересів і характером відносин країн певного регіону. В його здійсненні неабияку роль відіграють регіональні організації (Рада Європи, ОАД, ОАЄ та іп.). У 1971 p., наприклад, 14 держав-членів ОАД підщісали у Вашингтоні Конвенцію про попередження актів тероризму та покарання за їх здійснення. Про високий рівень співробітництва у рамках європейського регіону свідчать укладені між державами конвенції: про видачу злочинців; про правову допомогу у кримінальних справах; про правопорушення стосовно культурних цінностей та ін.

Деякі види злочинів зачіпають інтереси усього світового співтовариства, що викликає потребу в організації співробітництва держав на універсальному рівні. Процес укладання багатосторонніх договорів розпочався на початку XX ст. Особливо активізувався цей процес у рамках ООН: сьогодні з багатьох видів злочинів міжнародного характеру укладені спеціальні міжнародні конвенції, або є в наявності відповідні групи конвенційних норм.

На думку автора, остання обставина дозволяє виділити сфери співробітництва держав на багатосторонній основі у боротьбі з такими видами злочинів міжнародного характеру, як: піратство; работоргівля; торгівля жінками та дітьми; розповсюдження порнографічних видань; підробка грошових знаків; геноцид; найманство; міжнародний тероризм; незаконний обіг наркотичних засобів та психотропних речовин.

Піратство.: Віддавна.піратство було визнано державами злочином міжнародного характеру. Ще в середні віки склався міжнародний звичай розглядати піратів як hostis generis humani — «загальними ворогами людства», звичайно із урахуванням тієї небезпеки, яку викликало піратство для морської торгівлі. Зауважимо, що і в наш час судноплавство в окремих районах Світового океану є небезпечним.

Особливістю правової регламентації міждержавного співробітництва у боротьбі з піратством є відсутність спеціального міжнародного договору. Норми ж про боротьбу з піратством містяться в Конвенції про відкрите море 1958 p., а також у ст. ст. 100— 107 Конвенції ООН з морського права 1982 р. Так, ст. 101 Конвенції визначає піратство як будь-який неправомірний акт насильства, затримання або грабування, здійснений у відкритому морі або в місці, що знаходиться за межами юрисдикції будь-якої держави, в особистих цілях екіпажем або пасажирами приватновласницького судна або літального апарату проти іншого судна або літального апарату або проти осіб, або майна, що знаходиться на борту. До піратських дій прирівнюються аналогічні дії, здійснені військовим кораблем, державним судном або державним літальним апаратом, екіпаж якого, зчинивши заколот, захопив контроль над ним.