Характерні риси античних філософських вчень

Антична філософія являє собою сукупність вчень, що розвинулися з VI ст. до н.е. до VI ст. н.е. Як правило, початок її пов'язують з ім'ям Фалеса Мілетського (625-547 р.р.), а кінець - з декретом римського імператора Юстініана про закриття філософських шкіл у Афінах (529 р. н.е.). Це тисячоліття розвитку філософських ідей демонструє давну спільність, обов'язкову спрямованість на об'єднання в єдиному космічному універсумі природи людини та богів. Багато в чому це пояснюється язичницькими (політеїстичними) нормами грецької філософії.

Для греків природа виступає головним абсолютом, вона створена богами, боги самі становлять частину природи та уособлюють основні природні стихії. Людина не втрачає свого вихідного зв'язку з природою, але живе не тільки "за природою", але й "за настановою". Людський розум у греків звільнився від влади богів, грек їх поважає і не буде зневажати, але в своєму повсякденному житті буде спиратися на доводи розуму, покладаючись на самого себе та знаючи, що не тому людина щаслива, що її люблять боги, а тому боги люблять людину, що вона щаслива. Найважливішим відкриттям людського розуму для греків виступав закон (nomos).

Номос - це розумні настанови, прийняті всіма мешканцями міста, його громадянами, та рівнообов'язкові для всіх.

Полісний характер грецького життя пояснює довіру греків до розуму, теорії, а поклоніння безособовому абсолюту (природі) - постійну близькість і навіть невіддільність фізики та метафізики (вчення про першооснови буття). Громадянський характер суспільного життя, роль особистісного началазнайшли своє відображення в етиці, що визначає людські доброчинності, певну міру людського життя.

Споглядальність - розглядання проблем світогляду в єдності природи, богів, людини - була обґрунтуванням норм людського життя, місцезнаходження людини в світі, шляхів досягнення благочестя, справедливості й навіть особистого щастя.

Вже у ранньогрецьких філософів природи - Фалеса, Анаксімандра, Піфагора та його школи тощо - обґрунтування природи космосу служило визначенню природи людини. На перший план висувається проблема космічної гармонії, яка повинна відповідати й гармонії людського життя, в якому вона найчастіше ототожнювалась з розсудливістю та справедливістю.

Ранньогрецька натурфілософія - спосіб філософствування та спосіб світорозуміння в якій physis грає ключову роль, інтегруючи світобудову: природу з людиною та богів з природою. Але природа при цьому ж не відокремлюється ні як об'єкт самостійного розгляду, ні як вираження людської сутності. Інша справа, що людина неможе і не повинна зупинитися на феноменах, як зазначав Аристотель, вона починає "дивуватися", вона шукає, словами Геракліта, справжню природу, яка "полюбляє ховатися". І на цьому шляху звертається до засад світостворення. Власне космос це космізований світ людської повсякденності. Природне оточення людини, її життя та смерть, світлий позахмарний світ богів, всі відправлення людини описуються раніше грецькими натурфілософами наочно та образно. Ця наочність у зображенні показує світ обжитим та освоєним людиною. Космос - це абстрактна модель всесвіту, а людський світ, однак на відміну від кінцевої людини - вічний та безсмертний.

Споглядальний характер філософствування в космологічній формі у пізніх натурфілософів: Емпідокла, Анаксагора, Демокрита. Але споглядальність сполучається в них з розробкою категоріального апарату, використанням логічної аргументації. Адже вже у Геракліта образи наповнені глибоким смислом, а Парменід у поемі "Про природу речей" обґрунтовує нетрадиційний шлях дослідження природи за допомогою понять.

Особливу роль грає категорія причини, вини, введена Демокритом. Він заперечує можливість використання міфологічних образів та суджень і заявляє про істинність імен не "за природою", а "за настановою". Природа і для Демокрита залишається основою людського життя та метою пізнання, однак пізнаючи природу, створюючи "другу", людина перемагає природну необхідність. Це не означає, що вона починає жити всупереч природі, але наприклад, навчившись плавати, не втопиться в річці.

Демокрит практично першим широко розвинув антропологічні аспекти давньогрецької філософії, обговорюючи такі питання, як людина, бог, держава, роль мудреця. Полемізуючи з софістами, які проголошують людину "мірою всіх речей", він обстоював (Сократ) об'єктивність, загальнообов'язкових гносеологічних та етичних норм, що пояснював непорушністю сталого космічного порядку.

Міру, знання, які так необхідні людині, Платон обґрунтовує космічним розумом. Він висуває на перший план деміургійну будову світу. Лад та міру вносить до світу розум - деміург, надаючи космосу досконалих обрисів.

Інший грецький філософ - Аристотель - більш прозаїчний, він виганяє з філософії міфологічні образи та неоднозначність понять. Природа, бог, людина, космос - незмінні предмети його філософи. Центральна проблема фізики - проблема руху, яка розуміється Аристотелем, як безпосередній вплив одного предмету на інший. Рух здійснюється в обмеженому просторі та припускає направлення тіл "до свого природного місця". І те, і інше характеризується цільовою заданістю речей.

Поряд з цим в основі речей лежать причини - матеріальна, формальна та рушійна. Фактично цільова причина в протистоянні матеріальній, яка охоплює і рушійну і цільову. Людині даний розум і, пізнаючи світ, вона має сама знайти розумну міру власного життя.

Епоха еллінізму знаменує крах полісних ідеалів, як і обґрунтування нових моделей космосу. Основні течії цієї епохи - епікуреїзм, стоїцизм, кінізм - обґрунтування не громадянської активності, а особистого спасіння душі та непохитності. Що ще залишалося робити в умовах соціальної нестабільності, краху поліса та наростання хаосу тощо? Шляхи пропонувалися різні: слідування долі та обов'язку, віддання насолоді, утримання від суджень.

Результат був один - занепад культури та філософії, обґрунтованих на раціональних та особистісних властивостях, що обґрунтовують єдність та гармонію людини і природи.

Підготовка до кожного з наступних семінарських занять доповнюється заповненням таблиці "Історико - філософський процес", в якій всі персоналії філософів розподіляються за філософськими напрямками, а також заповненням тестової картки, в якій потрібно до кожного запитання знайти відповідь.

Семінарське заняття "Співвідношення філософії тамудрості в давньогрецькій філософії"

Питання для обговорення.

1. Плюралістична тенденція освоєння світу.

2. Досократики та сократівські школи філософії.

3. Платон та Аристотель.

Питання для контролю та самоконтролю.

1. У чому визначна особливість античної філософії?

2. Які її фундаментальні проблеми?

3. Хто такі "досократики" та в чому полягають особливості їх філософствування?

4. Хто такі софісти?

5. Які аспекти вчення Платона зумовили його значення для світової філософії?

6. У чому головна відмінність філософії Аристотеля від філософії Платона?

7. У чому сутність епікуреїзму?

8. У чому сутність стоїцизму?

Питання для дискусії та роздумів.

1. Хто ж відкрив "проблему людини" в філософії: Софісти чи Сократ?

2. Фалеса (одного з семи легендарних мудреців) вважають першим філософом та першим природовипробувачем Давньої Греції. Це не означає, що він був філософом та природовипробувачем в тому сенсі, який ми вкладаємо в ці поняття в теперішній час. Це означає, що філософська позиція, на яку вперше свідомо став Фалес, дозволила йому зробити перші кроки у створенні науки.

а. Покажіть, що точка зору Фалеса була вихідним пунктом розвитку науки.

б. За свідченням Геродота, Фалес установив, що причина розлиття Ніла - північні вітри, що перешкоджали його водам текти до моря. Який зв'язок цього пояснення з загальнофілософською позицією Фалеса? Як це ж явище пояснив би міфолог?

3. Давньогрецький філософ Платон говорив: "Філософи - це люди, здатні збагнути те, що вічно тотожне само собі, а інші цього не можуть та застряють на місці, блукаючи серед численності різноманітних речей". (Платон. Соч., т.3., ч.1. М, 1971, стр. 285).

а. Чи е сенс у твердженні Платона про те, що ми не ідеї співвідносимо з предметами, а навпаки, предмети з ідеями? Чому Платон вважав, що ідеї - більш реальні об'єкти, ніж матеріальні речі?

б. Ми говорили, що існують реальні предмети: каміння, дерева, тварини тощо. Але ідеальні об'єкти, наприклад геометричні фігури (коло, трикутник, квадрат тощо) теж існують. Чи є відмінності в існуванні тих чи інших об'єктів? Чи можна сказати, що математичний трикутник та намальований (на дошці, на землі тощо) трикутник існують однаковим чином?

в. Здається слушним, що знищення будь-якого реального трикутника (наприклад, стирання ганчіркою намальованого на дошці трикутника) не означає одночасного зникнення ідеї трикутника, т.т. зникнення математичного об'єкта. Я кий висновок роблять звідси представники об'єктивного ідеалізму? Які гносеологічні корені цього ідеалістичного висновку?

Питання для самостійного вивчення.

1. Філософія ранньої класики.

2. Еллінська філософія.

3. Почніть заповнювати таблицю "Історико-філософський процес".