В) класична школа;

I. Серпневі події 1991 р. у Москві, їх спрямованість і наслідки

II. Акт проголошення незалежності України

III. Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності

IV. Прийняття Конституції України 1996 року

V. Формування багатопартійної системи в Україні

VI. Релігія та церква у сучасній Україні

VII. Україна і світ

Література

I. Серпневі події 1991 р. у Москві,

їх спрямованість і наслідки

19—21 серпня 1991 р. військово-партійна бюрократія СРСР зробила останню спробу врятувати Радянську імперію і свою владу в ній шляхом державного перевороту. Його було здійснено під час відпустки лідера КПРС і держави М.Горбачова.

Документами, прийнятими Державним Комітетом з надзвичайних ситуацій (ДКНС), передбачалося під приводом збереження цілісності Радянського Союзу запровадити режим надзвичайного стану в окремих регіонах (зокрема і в Західній Україні, і у Києві), встановлю­валося безумовне верховенство Конституції СРСР і законів Союзу.

До складу ДКНС увійшли О.Бакланов, В.Крючков, В.Павлов, Б.Пуго, В.Стародубцев, О.Тізяков, Д.Язов, Г.Янаєв. Постанова №1 ДКНС вимагала від органів влади і управління республік додержання режиму надзвичайного стану. Заборонялася діяльність усіх політичних партій, громадських організацій і масових рухів, проведення мітингів, демонстрацій і страйків, у необхідних випадках передбачалося за­проваджувати комендантську годину, були закриті газети “Комсо-мольская правда”, “Московский комсомолец” та ін. Демократичне майбутнє всіх народів Радянського Союзу опинилося під загрозою.

Першою на захист законно обраного Президента СРСР виступила Росія та її президент Б.Єльцин. У спеціальному указі так званий комітет проголошувався антиконституційним, а його дії — державним злочином. 21 серпня, коли відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради Росії, стало зрозуміло, що путч провалився. З делегацією парламенту М.Горбачов повернувся в Москву. 22 серпня він скасував антиконституційні акти організаторів державного перевороту та усунув членів ДКНС з постів, які вони займали. Керівників путчу було заарештовано.

В Україні події розвивалися дещо повільніше. 19 серпня по українському телебаченню виступив Голова Верховної Ради —Л.Кравчук. Він підтвердив, що на всій території республіки працюють законно обрані і сформовані органи державної влади і управління. Того ж дня у Київ з'їхалися голови і представники всіх демократичних партій та рухів. Партія Демократичного відродження. Демократична партія, Рух, Меморіал та інші об'єдналися у спілку “Демократична Україна” під керівництвом президії Народної Ради. Демократи, визнавши переворот антиконституційним, закликали народ до громадянської непокори. Ради народних депутатів Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей прийняли рішення про нечинність указів ДКНС на їхніх територіях.

У ці ж дні навколо Києва були дислоковані дві десантно-штурмові бригади (біля 1200 чол.), на Одеському напрямі — 72 дивізія. У межах Києва перебувало 3 тис. військ. 20 серпня увечері після дводобового засідання була прийнята заява Президії Верховної Ради України, в якій дії постанов ДКНС на території України не визнавалися і ухвалено рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії Верховної Ради.

II. Акт проголошення незалежності України

24 серпня почала роботу позачергова сесія парламенту респуб­ліки. На основі аналізу подій доповідачі Л.Кравчук, І.Юхновський, О.Мороз дійшли висновку про необхідність прийняття радикальних заходів щодо захисту суверенітету України.

Після бурхливого обговорення позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. ухвалила історичний документ — Акт про­голошення незалежності України. В Акті говорилося: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку з дер­жавним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р.; продовжуючи ти­сячолітню традицію державотворення в Україні, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголо­шує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України”. Була припинена діяльність політичних партій в усіх органах державної влади і управління.

З метою всенародного підтвердження Акта сесія вирішила провести 1 грудня республіканський референдум.

Одностайність підтримки Акта проголошення незалежності Украї­ни свідчила не стільки про перехід парламентської більшості 'на самостійницькі позиції, хоч без урахування історичної реальності і волі народу тут не обійшлось, скільки про деморалізацію прокомуні­стичних елементів за умов поразки перевороту, про спробу ціною паперової незалежності врятувати компартію. Водночас частина комуністичної номенклатури дійшла висновку, що в нових умовах її груповим інтересам більше відповідає незалежна Україна, і зробила свідомий вибір на користь незалежності.

Таким чином, 24 серпня на політичній карті світу з'явилася самостійна Українська держава — Україна. Відповідно до даного Акта Верховна Рада прийняла Постанову “Про військові формування в Україні”, якою підпорядкувала собі усі війська, дислоковані на території республіки. Постанова передбачала утворення Міністерства оборони України. Уряд України мав розпочати створення Збройних Сил України, Народної гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Національного банку. Через деякий час Верховна Рада призначила Міністра оборони України, яким став генерал-авіатор В.Морозов, було проголошено про створення замість республіканського КДБ, підпорядкованого Москві, Служби безпеки України (СБУ). Передбачалося введення власної національної валюти, усі підприємства союзного підпорядкування, розташовані в Україні, проголошувалися власністю республіки.

Проголошення державної незалежності Україною та іншими республіками викликало неоднозначну реакцію в Росії. 26 серпня прес-секретар Президента РРФСР від імені Б.Єльцина заявив, що Російська Федерація не ставить під сумнів конституційне право кожного народу на самовизначення, але у випадку припинення союзних відносин залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів. На прес-конференції 27 серпня у Києві Л.Кравчук нагадав, що згідно з договором між Україною і Росією від 19 листопада 1990 р. сторони визнали неприпустимість перегляду кордонів і Україна має намір твердо дотримуватися цієї угоди.

8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон “Про громадянство”, який базувався на так званому нульовому варіанті — право стати громадянином України мав кожен, хто проживав на її території на момент прийняття закону.

Самостійна Україна посіла гідне місце серед найбільших держав Європи. 2 грудня 1991 р. її визнали Польща і Канада, 4 грудня — Литва і Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія, 19 грудня — Швеція, 24 грудня — Норвегія, 25 грудня — США. У Перший рік незалеж­ності Україну визнали 140 держав.

III. Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України, закріплене підсумками всенародного референдуму 1 грудня 1991 р., поставило перед молодою державою ряд завдань.

Насамперед необхідно було визначити стратегію внутрішньої і зовнішньої політики. Це було зроблено 5 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла звернення “До парламентарів і народів світу”, в якому наголошувалося, що договір 1922 р. про утворення СРСР Україна вважає щодо себе недійсним і нечинним. Було проголошено, що Україна будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. щодо гарантування усім народам і громадянам республіки рівних політичних, громадянських, економічних, соціальних та куль­турних прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася рівноправність усіх форм власності.

Висловлювалася готовність до активізації міжнародного співробітництва на засадах рівноправності, суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів. Неподільною і недоторканною Україна оголосила власну територію, водночас не маючи терито­ріальних претензій до будь-якої держави. Задекларовано було також без'ядерний статус республіки, оборонний характер її військової доктрини, формування Збройних Сил на засадах мінімальної достатності.

Першочерговим серед зазначених завдань виступало державотво­рення. Отримавши реальний статус незалежної держави, Україна приступила до створення ефективної законодавчої, виконавчої та судової влади. Законодавча влада в Україні представлена Верховною Радою, що обирається на 4 роки кількістю 450 народних депутатів і складається з однієї палати. Тільки парламент має повноваження

приймати закони, які є актами вищої юридичної сили і яким повинні відповідати нормативно-правові акти всіх інших державних органів.

Обов'язки глави держави було покладено на Президента України. Першим Президентом незалежної України став Л.Кравчук. На його подання Верховна Рада затверджує склад Кабінету Міністрів та Прем'єр-міністра. Кабінет Міністрів займається розробкою та вирішенням практичних питань управління діяльністю народного господарства, соціальної сфери держави. Новим елементом виконавчої влади стали введені весною 1992 р. в усіх областях, містах Києві та Севастополі і районах міста Києва посади представників Президента України. Представник Президента наділявся функціями вищої посадової особи державної виконавчої влади. Це була спроба реформувати радянську систему, створити струнку виконавську вертикаль, підпорядковану Президентові.

Проте незабаром діяльність представників Президента вступила у суперечність з головами відповідних рад, що втратили більшість своїх владних повноважень. У цих умовах під тиском місцевих рад зазначений інститут було ліквідовано. Натомість відповідно до нового законодавства функції законодавчої влади в областях, містах, районах переходили до виконкомів рад. Керівництво виконкомами та радами відповідних рівнів здійснювали їх голови, що обиралися всенародним прямим голосуванням.

Судова влада в Україні концентрується в особі Верховного суду республіки, загальних, арбітражних та військових судів. Контроль за дотриманням законодавства покладено на Генеральну прокуратуру.

IV. Прийняття Конституції України 1996 року

За умов незалежності України стала абсолютно очевидною необхідність розробки і прийняття нової Конституції України. Конститу­ційний процес розпочався ще в 1990 р., коли у жовтні Верховною Радою УРСР було утворено Конституційну комісію, яка підготувала концепцію нової Конституції України, схвалену Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р. Перший офіційний проект Основного Закону постановою Верховної Ради України від 1 липня 1992 р. було винесено на всенародне обговорення, під час якого надійшло понад 47 тисяч зауважень і пропозицій. Після їх врахування було розроб­лено новий текст проекту в редакції від 26 жовтня 1993 р.

В листопаді 1994 р. новообрана Верховна Рада створила нову Конституційну комісію, до складу якої входили представники від Верховної Ради України, від Президента України, від Конституційного Суду України, від Верховного Суду України, від Вищого арбітражного Суду, від Генеральної прокуратури та від Автономної Республіки Крим.

За робочу модель для роботи нової комісії було взято проект у редакції від 26 жовтня 1993 р., але через протистояння різних по­літичних сил у вищих ешелонах влади дійти згоди щодо ряду принципових конституційних положень довго не вдавалося. Тим часом з метою виходу з конституційної кризи тодішній Президент України Л.Кучма ініціював укладення 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом України. Це надало новий імпульс конституційному процесу. 20 березня 1996 р. проект Конституції України був винесений на спеціальне засідання Верховної Ради. Після неодноразового розгляду та обговорення проекту на пленарних засіданнях 4 червня 1996 р. він був прийнятий у першому читанні. Через два тижні розпочався розгляд проекту у другому читанні. Тогочасні умови вимагали якнайшвидшого прийняття Конституції, тому було прийнято безпрецедентне рішення працювати у режимі одного засідання аж до остаточного прийняття Конституції України. Після безсонної для депутатів “конституційної ночі” 28 червня 1996 р. о 9 годині 30 хвилин Основний Закон України було прийнято. З прийняттям нової Конституції України процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним, хоча ряд важливих питань ще потребують свого вирішення.

V. Формування багатопартійної системи в Україні

Створення багатопартійної системи - обов'язкова умова функціо­нування демократичного суспільства. Як правило, велика кількість партій є більш прогресивним явищем порівняно з однопартійністю. Відбиваючи погляди різних класів і соціальних груп, багатопартійність є не тільки рушієм усієї системи влади, а й соціальним аморти­затором, що дає змогу вирішувати суспільні суперечності у рамках конституційне регламентованих політичних процесів

Водночас багатопартійність може по-різному впливати на політичне і соціально-економічне життя суспільства.

Особливості формування багатопартійної системи в Україні зу­мовлені тим, що досвід діяльності партій, що сформувалися на по­чатку XX ст., був втрачений, а ідейно-теоретичні доробки, програм­ні документи, архіви цих партій вилучені з обігу.

Довгий час політична надбудова суспільства не зазнавала суттєвих змін. Єдина на той час Комуністична партія і підпорядковані їй громадські організації, у тому числі професійні спілки, комсомол, фактично втратили здатність до реформування. Питання про виникнення нових партій, структур, опозиційних КПРС, дуже гостро постало вже під час дискусії навколо ідеї створення Руху. Коли українські письменники і літературознавці тільки виступили з цією ініціативою, керівництво республіки одразу ж почало закидати їм, що йдеться про створення структур, альтернативних існуючій владі. Ці заяви спростовували ініціатори Руху. В проект програми Руху, надрукований 16 лютого 1989 р. в газеті “Літературна Україна”, уві­йшло положення про визнання керівної ролі партії. Це був тактичний крок, певна спроба порозумітися з партійним керівництвом республі­ки. Оскільки Рух виступав за економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, це дало змогу на першому етапі об'єднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів Української Гельсінської групи (УГГ). Етапи становлення багатопартійної системи в Україні можна окреслити таким чином.

Перший етап охоплює 1988 рік. Ще не стоїть на порядку денному питання про заснування партій. Головне завдання демократичних сил — створити широке демократичне об'єднання на зразок народного фронту. Розгортає активну роботу Українська Гельсінська група.

Другий етап припадає на 1989 — березень 1990 р. В цей час відбувається становлення Руху, а разом з цим фактична легалізація політичного плюралізму. Асоціація “Зелений світ” оголошує намір створити партію. Українська народно-демократична ліга хоч і не проголошує себе партією, проте є об'єднанням передпартійного типу. У Львові виникає невелика ультрарадикальна Українська національна партія.

Третій етап охоплює березень — квітень 1990 р. Створено опо­зицію у парламенті — “Народну Раду”. Відбувається певна диферен­ціація і кристалізація різних напрямів у самому Русі. На цей період припадає створення Української республіканської партії, відбувається республіканська конференція прихильників “Демократичної платфор­ми в КПРС”, друкує звернення і проект статуту Українська селянсько-демократична партія.

Четвертий етап починається з квітня 1990 р. і триває до сьогодні. Це саме створення реальної багатопартійності. Протягом цього етапу поступово заповнюються всі ніші політичного спектра від лі­вих до правих.

Якщо користуватися загальноприйнятою у нашій політології типологізацією, то можна виокремити такі частки політичного спектра:

центристські — Партія демократичного відродження України, Партія зелених. Народно-демократична партія;

правоцентристські — Народний Рух України, Демократична партія України, Християнсько-демократична партія України, Українська республіканська партія, Українська селянська демократична партія;

праві — Українська національна партія, українська християнсько-демократична партія, Конгрес Українських націоналістів. Українська консервативно-республіканська партія;

ультраправі — Державна самостійність України, Українська національна асамблея — Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Партія слов'янської єдності;

лівоцентристські — Соціал-демократична партія України (об'єднана). Партія праці України, Громадянський конгрес України; ліві — Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України; ультраліві — Прогресивно-соціалістична партія України. На сьогодні в Україні є понад 50 зареєстрованих партій.

VI. Релігія та церква у сучасній Україні

26 квітня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про свободу совісті та релігійні переконання”, за яким релігійні організації отримали статус юридичної особи, було врегульовано терміни реєст­рації релігійних громад, їх право на власність. Конституція України передбачає право на свободу світогляду і віросповідання.

Ще у січні 1990 р. за ухвалою архієрейського собору Російської православної церкви (РПЦ) Український екзархат Московського патріарха був перейменований в Українську православну церкву (УПЦ) на чолі якої стає Київський митрополит Філарет (в миру — Денисенко). 9 серпня 1989 р. настоятель храму Петра і Павла у Львові В.Ярема оголосив про свій розрив з РПЦ і перехід до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Провід УАПЦ очолив колишній єпископ Житомирський і Овруцький РПЦ І.Бондарчук. У червні 1990 р. у Києві відбувся собор відновленої УАПЦ, який проголосив Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (у миру — Скрипник), який в Україну повернувся із США.

У лютому 1991 р. Папа Римський Іоанн-Павло II на 7-му екстериторіальному синоді ухвалив рішення про повернення до Львова на первопрестольну кафедру св. Юра глави Української греко-католицької церкви (УГКЦ), верховного архієпископа і митрополита Мирослава Івана кардинала Любачівського. 30 березня 1991 р. собор св. Юра був повернений греко-католикам. УГКЦ вийшла з підпілля. Таким чином УГКЦ і УАПЦ отримали офіційний статус.

У листопаді 1991 р. Філарет звернувся до Московського патріарха Алексія II з проханням надати автономію УПЦ. У березні 1992 р. архієрейський собор Російської православної церкви в Москві влаштував над Філаретом суд і змусив його дати згоду покинути Київську кафедру. Повернувшись до Києва, Філарет публічно відмо­вився від цієї обіцянки. У відповідь Москва позбавила Філарета сану і замість нього митрополитом було обрано митрополита Ростовського Володимира (Сабодана). Прихильники Філарета об'єдналися з УАПЦ і утворили Українську православну церкву Київського патріар­хату (УПК-КП). Мстислава обрано патріархом, а Філарета — заступником. Після смерті Мстислава у 1993 р. патріархом обрано Володимира Ярему — УАПЦ, а УПЦ-КП — Василя Романюка. Сьогодні офіційним керівником УПЦ-КП є Філарет.

VII. Україна і світ

З прийняттям Декларації про державний суверенітет України і проголошенням Акта про незалежність відкрилися нові обрії для участі республіки у розвитку світової цивілізації. Відома у світі, як одна із фундаторів 00Н, Україна представлена у її 15 організаціях. Важливе значення в сучасних міжнародних відносинах має приско­рення західноєвропейської інтеграції. Процес, розпочатий ще у 1957 р. створенням Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС), триває й досі. У лютому 1992 р. в голландському місті Маастрихт 12 країн-учасниць ЄЕС підписали Договір про створення Європейсь­кого Союзу, який передбачає постійне поглиблення європейської інтеграції: створення єдиної валюти — “євро”, розвиток трансєвропейської інфраструктури в галузі транспорту, телекомунікацій та енергетики. Маастрихтські домовленості передбачають і воєнну інтеграцію.

9 листопада 1995 р. Україна вступила до Ради Європи, підписавши Статут Ради Європи і Європейську конвенцію з прав людини. Всту­пивши до РЄ, Україна зобов'язалась реформувати правову систему, систему місцевої влади, і, нарешті, відмінити смертну кару.

Європа сьогодні — це безперервний і дедалі зростаючий потік політичних подій. Україна має всі можливості відігравати роль регіонального центру тяжіння, перетворившись на стрижень інтеграції в Європі, перш за все завдяки своєму геополітичному розташуванню. Проте головною перешкодою для цього є наші економічні проблеми, які підривають довіру до Києва та роблять його залежним як від зовнішньої допомоги, так і від внутрішніх інтересів. Здійснення радикальної економічної реформи в Україні, її інтеграція у світове господарство на ґрунті міжнародного поділу праці вимагає налагод­ження взаємовигідного співробітництва із світовими торговельно-економічними й фінансовими структурами, зокрема з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції і розвитку тощо. Україна визнана невід'ємною частиною Європи. Проте, те що за рівнем індексу людського розвитку Україна за останні роки перемістилася на декілька десятків пунктів униз, “відштовхує” країну до групи тих країн, що розвиваються. Тобто, при всьому тяжінні до європейської цивілізації, ми мусимо проходити деякі етапи того шляху, який пройшли або проходять Індія, Алжир, країни африканського континенту. Залишається сподіватись, що Україна обере правильний шлях і стане “жителем” Європейського дому у XXI столітті.

Література

1. Білоус А. Політичні об'єднання України.— К.,1993.

2. Гарань О. В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України.— К.,1993.

3. Гетьман В. Як приймалась Конституція України.— К.,1996.

4. Гузар Л. Україна в орбіті європейської мислі.— Торонто, Львів, 1995.

5. Конституція України. — К.,1996.

6. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та вико­навці.— К.,1994.

7. Русначенко А Як Україна здобувала незалежність і що з того виходить // Сучасність.— 1996.— №3-4.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов'ян.— К.,1991.

2. Баран В,К. Україна після Сталіна.— Львів, 1992.

3. Борисенко В.Й. Курс історії України. З найдавніших часів до XX сто­ліття.— К.,1998.

4. Борисенко В.Й. Нариси історії України.— К.,1993.

5. Борисенко В., Заремба С. Україна козацька.—К.,1993.

6. Брайчевський М.Ю. Походження Русі.— К.,1968.

7. Винниченко В. Відродження нації: В 3-х кн.— К.,1990.

8. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.— К.,1996.

9. Г рушевський М. Історія України-Руси: В 11-ти т.~ К.,1991-1996.

10. Грушевский М. Очерк истории украинского народа.— К.,1991.

11. Давня історія України.— К.,1994.

12. Довідник з історії України: В 2-х т.— К.,1995.

13. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2-х т.— К.,1991.

14. Ефименко А. История украинского народа.— К.,1990.

15. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України.— К.,1994.

16. Історія Русів.— К.,1991.

17. Історія України: Курс лекцій: У 2-х кн.— К.,1991.

18. Історія України. Навчальний посібник/ С.Верстюк, О.Горань, О.Гуржій. — К.,1997.

19. Історія України. Нове бачення: В 2-х т. – К.,1995-1996.

20. Конституція України,— К.,1996.

21. Короткий довідник з історії України./ І.Ф.Курас.— К.,1994.

22. Крип'якевич І. Галицьке-Волинське князівство.— К.,1984

23. Крип'якевич І. Історія України.— Львів, 1990.

24. Кухта Б. З історії української політичної думки.— К.,1994.

25. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці.— К.,1994.

26. Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка.— К.,1992.

27. Огієнко І. Українська культура.— К.,1991.

28. Онищенко І. Етно- та націогенез в Україні (Етнополітологічний аналіз).— К.,1997.

29. Петров В.П. Етногенез слов'ян,— К.,1972.

30. Петров В.П. Походження українського народу.— К.,1992.

31. Півторак Г. Звідки ми і наша мова?— К.,1993.

32. Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2-х т.— К.,1992.

33. Рьібаков Б.А. Киевская Русь й русские княжества XII—XIII вв.— М.,1982.

34. Субтельний О. Україна: Історія.— К.,1992.

35. Терещенко Ю. Україна і європейській світ. Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст.— К.,1996.

36. Терещенко Ю.І., Курило В.М. Історія України.— К.,1995.

37. Толочко П.П. Древняя Русь.— К.,1987.

38. Трубайчук А. Ф. Друга світова війна. Коротка історія.— К.,1995.

39. Українська ідея. Постаті на тлі революції.— К.,1994.

40. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України.— К.,1992.

41. Формування української державності в роки національно-визвольної війни. — Львів, 1993.

42. Юхименко П. Новітня історія України.— К.,1996.

43. Яковенко //.Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття.— К.,1997.

План

1. Людина як фактор і кінцева мета виробництва. Економічні якості людини.

2. Діяльність людини. Потреби та економічні інтереси людини.

–1–

В усіх економічних системах минулого і сучасності основною продуктивною силою була і залишається людина. Проте на попередніх етапах розвитку цивілізації розвивалися здебільшого окремі сторони людини - працівника, то в наш час уперше за всю історію розвитку людства створюються умови для реалізації справжньої природи людини – бути основною метою розвитку суспільства, розвивати свої здібності.

Ця мета реалізується внаслідок інтенсивної дії закону зростання потреб, органічного поєднання в кожному індивідуумі людини - працівника і людину-власника (що формує людину економічно). На цій основі створюються можливості розвивати інші сутнісні сили людини - соціальні, політичні, духовні, національні, тощо.

Двома найважливішими сторонами людини є біологічна і соціальна. Внаслідок цього людину називають біосоціальною істотою.

Біологічна сторона людини означає її належність до природи у цьому разі вона є природною істотою, наділеною природними силами. Тому й праця з фізіологічного погляду є виконанням певних функцій людського організму, кожна з яких – це затрати мозку, нервів, м’язів і т.д. Тому для відтворення людини необхідно оберігати й підтримувати індивіда як біологічну істоту, задовольняти його потреби. У процесі праці, зростання її корисності та продуктивності на планеті відбувається збільшення енергії.

Соціальна сутність людини означає причетність її до суспільних відносин, розкриття цієї сутності в таких підсистемах цих відносин, як техніко-економічні, відносини економічної власності, соціальні, правові, політичні, національні, культурні, ідеологічні. Соціальна сутність людини збагачується коли вона бере участь в економічній, правовій, політичній та інших видах діяльності.

-2-

Біологічній і соціальній сторонам людини відповідають певні види діяльності й типи власності. Кожен працюючий має певну професію, використовує специфічні засоби виробництва, ставить перед собою певну мету, тобто праця людини є індивідуальною. Водночас переважна більшість людей працює в трудових колективах, де результати діяльності окремого індивідуума залежить від праці членів трудового колективу. Діяльність окремого індивідуума залежить також від ефективності праці інших трудових колективів, від вмілого керівництва на галузевому і міжгалузевого рівнях, від своєчасного отримання кредитів, величини сплачуваних підприємством податків і т.д. У праці в одному трудовому колективі та взаємопов’язаній праці багатьох колективів формуються відповідно колективний та суспільний характер праці.

Названим сторонам людини і видам діяльності відповідають певні форми економічної власності. Так біологічній природі людини, її індивідуальній діяльності найбільшою мірою відповідає особиста (приватна) власність, а соціальній природі людини, колективному і суспільному характеру праці – колективну й суспільну форми власності.

Суспільна власність, необхідна для розвитку фундаментальних наук, досліджень, освіти і т.д.

Потреби – мотив людини, що спонукає її до діяльності. Визначними з поміж них є економічні потреби. Людина повинна задовольнити насамперед такі найелементарніші потреби (в їжі, одязі, житлі), на цій основі можуть бути задоволені культурні, духовні та ін. Потреби зароджуються у формі об’єктивної мети, конкретної цілі людини.

Економічні потреби – це ідеальний внутрішній мотив людини, що спонукає її до економічної діяльності з метою забезпечення власного добробуту та добробуту членів своєї сім’ї.

Економічні потреби тісно пов’язані з виробництвом, обміном, споживанням. Необхідність задоволення економічних потреб спонукає виробництво створювати необхідні життєві блага. У свою чергу, виробництво, створюючи нові товари і послуги, стимулює розвиток потреб людини. Задоволення економічних потреб здійснюється в процесі споживання.

За ступенем задоволення розрізняють:

а) абсолютні економічні потреби – це максимально можливий обсяг виробництва матеріальних благ і послуг за найбільш сприятливих умов, які могли б бути спожиті суспільством.

б) дійсні економічні потреби – це ті, які задовольняються при оптимальних розмірах виробництвах, у даному разі при значному недовантажені виробничих потужностей та армії безробітних.

в) фактичні економічні потреби – виступають у формі задоволеного платоспроможного попиту. Вони визначаються співвідношеннями цін на предмети споживання і грошових доходів населення.

Розрізняють також:

1. фізіологічні потреби - основні потреби у товарах і послугах, без яких неможливе існування людини;

2. соціальні потреби – потреби у здобутті освіти, медичних послуг, соціальному страхуванні, вихованні дітей;

3. духовні потреби – потреби людини у відвідуванні кіно, театру, розвитку особистості. Розвиток та задоволення потреб у кінцевому підсумку залежить від ступеня зрілості економічної системи.

Економічні потреби можна згрупувати навколо потреб:

а) людини-працівника – народжуються у виробництві і пов’язані з процесом праці, з можливістю працювати тобто потреби у якісному вдосконаленні умов праці (санітарно-гігієнічні умови, фізичні небезпеки і т.д.).

б) людини-власника – це потреби в отриманні гідної для сучасного суспільства величини зарплати, у привласненні частини прибутку через механізм володіння акціями підприємства і т.д., а також у володінні товарами тривалого користування.

Економічні інтереси – це усвідомленні економічні потреби окремих людей, соціальних верств, груп та класів. Економічні інтереси - знаходять свій вияв у поставлених цілях, конкретних завданнях та діях щодо їх досягнення.

Економічні інтереси більшості сучасних працівників спрямовані на отримання предметів споживання та послуг, а інтереси власників засобів виробництва – на збільшення різних видів власності (папери, метал, майно). Тому засобом реалізації економічних інтересів працівників є отримання заробітної плати, а власників засобів виробництва - привласнення прибутків.

Питання для самоконтролю.

1. Охарактеризуйте основні сторони людини економічної?

2. Які потреби існують у людини – працівника і людини – власника?

3. Охарактеризуйте економічні потреби.

Тема 2: Предмет та метод економічної теорії.

План

1. Предмет та функції економічної теорії.

2. Методи і способи економічного дослідження

3. Економічні закони і категорії

Економічні терміни та категорії: економіка, економічні відносини, економічні категорії, економічні закони, виробництво, праця.

–1–

Вивчення курсу „Основи економічної теорії” має на меті формування системи економічних знань у майбутніх спеціалістів найрізноманітніших галузей народного господарства. Для творчого засвоєння цього курсу першочергове значення має чітке уявлення та розуміння об`єкту дослідження, тобто предмету цієї науки. Перш за все необхідно відрізнити поняття „економіка” та „економічна теорія”.

Економіка – як найважливіша сфера суспільного життя, в якій на основі використання різноманітних ресурсів здійснюється виробництво, розподіл, обмін та споживання продуктів людської діяльності, формується і постійно розвивається економічна система. Економіка – це система економічних наук, яких налічується близько 50 (економіка промисловості, економіка сільського господарства, економіка праці, економіка будівництва, економіка освіти тощо). А економічна теорія являє собою теоретичну основу цих наук. Економіка – це також сукупність різних галузей та сфер народного господарства, в яких створюються матеріальні і нематеріальні блага. Статистика долічує понад 400 галузей народного господарства.

Зміст науки економічна теорія багатоаспектний. об`єктом її є економіка на мікро-, макро-, і глобальному рівнях. Багатоаспектність економічної теорії зумовлює різноманітність підходів вивчення економічного життя суспільства. Американський професор, лауреат Нобелівської премії Поль Самуельсон визначає, що в центрі уваги економічної теорії повинні бути проблеми, що стосуються всіх нас без винятку. Мова йде про особисті і сімейні проблеми, питання політичного характеру, торгово-промислового підприємництва, народонаселення, проблеми ефективності економічної системи, особливості різних систем господарювання і ін. У підручнику „Економіка” П.Самуельсон п`ять визначень предмету економічної теорії. А в посібнику „Основи економічної теорії” автори Степан Дзюбик та Ольга Ривак наводять 13 визначень предмету цієї науки різних авторів. Наявність багатьох визначень предмету економічної теорії пояснюється багатогранністю економічного життя суспільства, а економічна теорія повинна дати відповідь на важливі проблеми, які постають перед суспільством і наукою та хвилюють людей будь-якої країни. Разом з тим, предметом курсу економічної теорії, як і будь-якої іншої науки, повинен мати чітке визначення. Тому, аналізуючи різні пропозиції щодо визначення предмету економічної теорії можна навести таку його коротку характеристику: „ Економічна теорія це наука, що досліджує поведінку людей у процесі виробництва, розподілу, обліку та споживання матеріальних благ та послуг у світі обмежених ресурсів”.

Сучасна економічна теорія виконує такі основні функції:

1. Практичну, яка полягає в тому, щоб:

а) всебічно обґрунтувати необхідність і шляхи впровадження прогресивних форм власності, які найбільше відповідають інтересам людини, колективу, суспільства;

б) розробити наукові основи управління народним господарством, з’ясувати шляхи оптимального поєднання ринкових важелів регулювання економіки з державним регулюванням за допомогою економічних та адміністративних методів;

в) дослідити найраціональніші шляхи впровадження досягнень науково-технічної революції у виробництво;

г) вивчити дослід розвинутих країн світу з метою його впровадження в тих історичних умовах, що склалися в Україні;

д) з’ясувати основні шляхи підвищення ефективності виробництва і на цій основі - піднесення добробуту населення.

2. Пізнавальна – яка полягає в тому, щоб розкрити суть економічних законів і категорій та форм їх, вияву, притаманні їм внутрішні суперечності, механізм їхньої дії. Тільки на основі всебічної реалізації цієї функції може бути виконана практична функція економічної теорії. Пізнавальна функція є методологічною основою для інших економічних дисциплін.

3. Економічна теорія покликана виробляти новий тип економічного мислення і таким чином формувати сучасний світогляд людини (виховна функція).

–2–

Багатоманітність економічних явищ і процесів вимагає певних методів (засобів) їх пізнання. Економічна теорія має такі методи пізнання:

1. Філософські та загально – наукові принципи (розвиток, саморух, взаємодія, аналіз, синтез);

2. Закони діалектики (єдність і боротьба протилежностей, закон заперечення);

3. Категорії діалектики (кількість і якість, сутність і явище, зміст і форма);

4. Закони і категорії економічної теорії (закон вартості, грошового обігу тощо; категорії – вартість, гроші, прибуток та інші);

Особливу увагу має метод абстракції, який означає відмову від поверхневих, несуттєвих сторін явища з метою розпізнання його внутрішніх, суттєвих зв’язків.

Таким чином метод економічної теорії – це шлях пізнання економічної системи, її основних підсистем, їх взаємодії та мисленого відтворення цієї взаємодії у теорії діалектики.

Основними способами вивчення економічної теорії є:

1. Індукція – вивчення явищ при яких роздуми йдуть від одиничного до загального;

2. Дедукція – вивчення явищ при яких роздуми йдуть від загального до одиничного;

3. Аналіз – розчленування явищ на окремі частини з метою вивчення їх окремо;

4. Синтез – поєднання елементів в єдине ціле з метою вивчення їх разом;

5. Логіка - теоретичне відображення реальності у відповідних категоріях і законах;

6. Історизм – вивчення явищ і процесів в тій послідовності в якій вони змінюють одне одного;

7. Діалектика – вивчення явищ і процесів в русі і розвитку.

–3–

Економічний закон – це внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між економічними явищами і процесами, а також між протилежними сторонами окремих явищ і процесів, їх елементами та властивостями.

Економічні закони, як і закони природи мають об’єктивний характер, але істотно відрізняються від законів природи, бо виникають, розвиваються й функціонують лише в процесі економічної діяльності людей – у виробництві, розподілі, обміні й споживанні. Крім того економічні закони на відміну від законів природи, не вічні, і більшість із них діє впродовж існування одного або кількох суспільних способів виробництва.

Система економічних законів включає чотири їх типи. Перший тип — це загальні економічні закони, тобто закони, які властиві всім суспільним способам виробництва (закон зростання продуктивності праці, закон економії часу тощо). Загальні економічні закони відображають внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки, властиві технологічному способу виробництва, процесу взаємодії людини з природою, між різними елементами у процесі праці, однаковими для всіх соціально-економічних формацій.

До другого типу належать закони, що діють у кількох суспільно - економічних формаціях: закон вартості, закон попиту і пропозиції тощо. Вони діють з моменту виникнен­ня товарного виробництва, тобто з часу розпаду первісно­общинного ладу.

Третій тип — специфічні економічні закони, тобто за­кони, що діють лише у межах одного суспільного способу виробництва. Найважливішу роль з-поміж них відіграє основний економічний закон, який виражає найбільш глибинні зв'язки в процесі взаємодії між продуктивними силами і відносинами власності. Таким законом в умовах капіталізму є виробництво прибутку як основної мети всіх суб'єктів підприємницької діяльності.

До четвертого типу економічних законів належать закони, що діють лише на одній із стадій (висхідній або низхідній) суспільного способу виробництва. Це, наприклад, закон утворення монополії концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму, тобто з початку XX століття.

Економічні категорії – це теоретичний вираз, мислені форми виробничих відносин, економічних явищ і процесів, які реально існують.

Вони теоретично відображають не лише окрему сторону системи виробничих відносин, а й її зв’язок з відповідною стороною системи продуктивних сил.

Питання для самоконтролю.

1. Які основні функції економічної теорії?

2. Що таке економічний закон? Назвіть основні типи економічних законів.

3. Що таке економічна категорія?

4. Які структурні ланки методу економічної теорії?

Тема 3: Виникнення та основні етапи розвитку економічної теорії.

План.

1. Розвиток економічної теорії в епоху Стародавнього світу.

2. Економічна думка епохи феодалізму.

3. Класична політична економія:

а) меркантилізм;

б) фізіократія;

в) класична школа;

Економічні терміни та категорії: виробництво, меркантилізм, фізіократи, класична економічна школа, ринок, економічна освіта.

–1–

Економічна теорія як наука, пройшла довгий шлях свого становлення та розвитку. Разом із розвитком людського суспільства поступово нагромаджується досвід і вміння у процесі виробництва. Ці знання закріплюються і передаються із покоління в покоління у вигляді різних заповідей та правил поведінки. Перші спроби визначення і вивчення економічних процесів і явищ були зроблені в працях мислителів Давнього Єгипту, Китаю, Індії. Ряд економічних явищ, що стали об’єктивним дослідженням економічної теорії були відомі ще стародавнім грекам: обмін, гроші, ціна, торгівля, прибуток, позичковий процент. У творах Ксенофонта, Платона, Аристотеля були зроблені перші спроби теоретичного осмислення економічного ладу тогочасного суспільства.

Слово “економія” є заголовком відомого твору Ксенофонта, в якому в формі діалогу висвітлюється правила ведення домашнього господарства і землеробства. Такий зміст (наука про домашнє господарство, землеробство і домоводство) це слово зберігало протягом століть.

Такий же зміст у слово “економія” і похідне від нього “економіка” вкладав і Аристотель. Він вперше проаналізував економічні явища рабовласницького ладу Стародавньої Греції і став, по суті, першим вченим – економістом. Аристотель був прихильником натурального рабовласницького господарства з дрібною торгівлею. Та оскільки в Стародавній Греції існувало товарне виробництво, він досліджував товарно – грошові відносини, і здійснив це найґрунтовніше серед античних мислителів. Аристотель розрізняв простий товарний обіг від обігу грошей, рух грошей як засобу обігу та їх рух як грошового капіталу. Вперше у світовій літературі він помітив відмінності між споживною вартістю і вартістю товару.

Наступним найбільш відомим періодом розвитку економічної думки стає епоха феодалізму

–2–

–3–

Як самостійна наука економічна теорія сформувалася в період становлення капіталізму та формування національного ринку (ХVII ст.).

А) Першою теоретичною школою був меркантилізм (від італійського “купець”). Меркантилісти вивчали в основному зовнішню торгівлю, в якій вони вбачали основне джерело багатства. Вони вважали, що багатство людей - це гроші, золото. Меркантилісти радили розширювати зовнішню торгівлю, нагромаджувати золото і вважали таку політику доцільною. Англійський меркантиліст Томас Мен обґрунтував таке положення: баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства країни. Для цього треба: “продавати щорічно на більшу суму, ніж купляти...”. Один з найбільш видатних представників меркантилізму Атуан де Монкрет’єн дав тодішній економічній теорії нову назву – “політична економія”, тобто наука державного управління економікою.

Деякі ідеї меркантилізму притаманні і першим російським економістам (Посошков І.Т., Орлін-Нацокін А.Л.). Вони піклувалися про збільшення товарообігу всередині країни, а зовнішню торгівлю розглядали як засіб розвитку промисловості і сільського господарства.

Б) Поступово з проникненням торгового капіталу в сферу виробництва змінювалися і погляди ідеологів буржуазії. Виникла наукова школа фізіократів (від грецького “влада природи”). Яскравим представником цієї школи був Ф.Кене. Фізіократи вважали, що джерелом багатства є виробництво, хоча є тільки одна його галузь – сільське господарство, де багатство виникає природним шляхом. З часом погляди їх дещо змінюються – ріст багатства вони пов’язували тільки з природною родючістю землі. На цій підставі не вважали промисловість галуззю, де створюється приріст доходу. Сама по собі природа без застосування капіталу і праці не може постійно примножувати суспільне багатство.

В) Іншою школою економічної теорії стала класична школа. Видатними представниками цієї школи були У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо. Вони вважали, що багатство нації створюється у сфері матеріального виробництва, в усіх його галузях. Ріст багатства відбувається тоді, коли первісно втілена у виробництво сума вартостей (у вигляді грошей, товарів) переростає на додаткову величину (прибуток). Так було зроблено відкриття, яке дозволило економічній теорії стати наукою.

Представники класичної політичної економії вперше проаналізували розвиток суспільного виробництва як економічний процес, якому властиві внутрішні закони.

Певний внесок у розвиток економічної теорії внесли К.Маркс і Ф.Енгельс.

Подальша розробка економічної теорії здійснювалася за двома основними напрямками: марксистським та вченням американського економіста А.Маршалла. Важливу роль у розвитку економічної теорії відіграла праця Дж.Кейнса “Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей” (1936 р.), в якій значне місце відведено дослідженню державного регулюванню економіки.

Певний внесок у розвиток економічної теорії внесли також вчені України. На Україні економічна думка склалася у XIV - XVI ст.. Багато науково обґрунтованих ідей є у Г.Сковороди, І.Вишенського, Я.Козельського. Але найвагоміший внесок у розвиток світової економічної думки внесли українські вчені XIX – XX ст. С.А.Подолинський та М.І.Туган-Барановський.

Багатьом економістам, особливо економістам з економічно – математичних методів аналізу, за великий внесок в розвиток економічної теорії було присуджено Нобелівські премії. Серед них: американці Пол Самуельсон, Василь Леонтьєв, Мілтон Фрідман, англієць Фрідріх фон Хайєн, француз Моріс Алле, росіянин Л.В.Канторович та інші.

Питання для самоконтролю.

1. Зародження економічних знань.

2. Меркантилізм.

3. Особливості фізіократії.

4. Класична буржуазна економічна теорія.

Тема 4: Загальні типи економічної організації.

План

1. Суть і види економічної діяльності. Суспільний поділ праці.

2. Основні фактори виробництва.

Економічні терміни та категорії: виробництво, праця, предмети праці, засоби праці, спеціалізація.

-1-

В основі процесу розвитку людського суспільства лежить матеріальне виробництво, створення матеріальних благ. Щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, житло, тобто повинні їх виробляти. Тому першим історичним актом людини є виробництво засобів, необхідних для задоволення її життєвих потреб.

Економічна теорія виходе з найважливішої передумови про те. Що людина є водночас і виробником і споживачем економічних благ.

Мета всякої економічної діяльності – задовольнити зростаючі потреби. Переважна більшість економістів вважає, що економічна діяльність - це всякий вид трудової діяльності, спрямований на задоволення різноманітних матеріальних і духовних потреб.

Економічна діяльність в процесі суспільного прогресу стає все більш багатогранною, виникають її нові сфери і види. Це пов’язано з розвитком продуктових сил, вдосконаленням їх суспільної організації, зокрема спеціалізації і кооперування на основі суспільного поділу праці (СПП).

Суспільний поділ праці – відособлення і співіснування різних видів трудової діяльності. Існують три основні форми СПП:

1) загальна форма – виникає у результаті поділу суспільного виробництва на окремі великі роди;

2) часткова форма – створюється в результаті поділу цих родів виробництва на види і підвиди.

Ці дві форми СПП характеризують процеси всередині суспільства.

3) одинична форма – характеризує цей процес всередині окремого підприємства.

Всі види економічної діяльності людей у суспільному виробництві можна згрупувати в три великі блоки галузей:

1) Основне виробництво – це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва. Сюди належать – сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, агропромисловий, хіміко-лісовий комплекси, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво.

2) Виробнича інфраструктура – це комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому. Сюди відносяться: транспорт, зв’язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади, спеціальні галузі ділових послуг.

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в цілому становлять сферу матеріального виробництва.

3) Соціальна інфраструктура – це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у розвитку людини, примноженні її розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього та культурного рівня. До неї відносяться: охорона здоров`я і фізична культура, освіта, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт і зв’язок, побутове обслуговування, культура та мистецтво.

Суспільне виробництво за своєю структурою складається із таких елементів:

а) власне виробництво;

б) розподіл.

Буває трьох видів:

1) розподіл засобів виробництва;

2) розподіл трудових ресурсів;

3) розподіл предметів споживання;

в) обмін.

Буває трьох видів:

1) обмін діяльністю та здібностями;

2) обмін засобами виробництва;

3) обмін предметами споживання;

г) споживання – використання створених благ.

Буває двох видів:

1) виробниче – споживання засобів виробництва і робочої сили працівника при виготовленні суспільно необхідного продукту;

2) особисте – в процесі якого відбувається відтворення робочої сили.

-2-

Виробництво матеріальних благ у кожній суспільно-економічній формації має свої специфічні особливості, характеризується різними знаряддями праці. Водночас йому властиві деякі спільні риси. Так у межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія людини з природою. Суб’єктом взаємодії є населення, а об’єктом – природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб.

Взаємодія людини з природою означає процес праці, який включає три основні елементи:

1) праця – це свідома, доцільна діяльність людей, в процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між людьми і природою і водночас змінюють власну природу;

2) предмети праці – це речовина природи на яку людина діє у процесі праці. Вони поділяються на: 1) дані самою природою; 2) ті, які підлягають попередній обробці (сировина);

3) засоби праці – це річ або сукупність речей, якими людина діє на предмети праці. Вирішальна роль серед них належить механічним засобам.

Разом ці головні елементи суспільного виробництва складають систему продуктивних сил, до складу яких за сучасних умов включають також науку, форми і методи організації виробництва та інформацію.

Питання для самоконтролю:

1. Суть і види економічної діяльності.

2. Виробнича і соціальна інфраструктура.

3. Що являє собою невиробнича сфера і чи потрібна вона суспільству.

4. Назвіть фактори виробництва і охарактеризуйте їх.

Тема 5: Власність у системі ринкових відносин.

План:

1. Суть та зміст відносин власності.

2. Об’єкти та суб’єкти власності.

3. Форми і різновиди власності.

4. Роздержавлення і приватизація.

–1–

Власність – це економічні відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили предметів споживання, послуг, об`єктів інтелектуальної власності в усіх сферах суспільного виробництва.

Найважливішими підсистемами власності є економічна та юридична власність.

Економічна власність має:

а) Кількісний аспект власності – означає певну сукупність матеріальних благ, різноманітних об`єктів власності, в тому числі об’єктів інтелектуальної власності. Залежно від того, в чиїх руках вони зосереджуються (феодал, капіталіст) формується відповідний суспільний спосіб виробництва;

б) Якісний аспект власності – виражає систему виробничих відносин між людьми щодо привласнення об`єктів власності у всіх сферах суспільного відтворення. Вираження даної власності є такі економічні категорії – вартість, ціна, податок, прибуток, і т д.

Економічна власність тісно пов’язана з юридичною.

Юридична власність – загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у парі власності.

Найважливіші категорії юридичної власності є:

а) Володіння – право виключного фізичного контролю над об’єктом власності (продавати, дарувати, здавати в оренду);

б) Використання;

в) Розпорядження – це комплекс заходів, які дозволяють відчужувати об’єкти власності: продавати, закладати, дарувати, передавати спадково, і т п.

-2-

Поняття власності знаходить свій прояв в її об’єктах і суб’єктах. Об’єктами власності є матеріальні блага (засобі виробництва), національне багатство в цілому, навколишня природа.

Об’єктами державної власності є земля, її надра, води, ліси. Державі належать основні засоби виробництва в промисловості, с/г, будівництві, засоби транспорту і зв`язку, комунальні та інші господарства, основний міський житловий фонд, а також інше майно необхідне для здійснення завдань держави.

Об’єктами кооперативної власності є засоби виробництва і майно, необхідне для здійснення кооперативних статутних завдань, кінцевий результат функціонування кооперативів.

Об`єктами індивідуальної власності є матеріальні блага для функціонування виробничої і невиробничої сфери, особистого підсобного господарства, тобто засоби виробництва для ведення індивідуального, партнерського і колективного виробництва, а також предмети споживання, житло, одяг, побутові речі.

Суб’єктами власності є носії відносин власності. Головним носієм цих відносин виступає працівник як господар своєї держави і власник свого капіталу. В цілому суб`єктами власності в Україні є: народ України, громадянин України, юридичні особи, держава, іноземні носії власності.

Суть власності знаходить свій прояв в її функціях:

а) Функція управління суспільним виробництвом;

б) Визначає і фіксує власника;

в) Покладає сувору відповідальність на власника за збереження власності;

г) Викликає інтерес до її ефективного використання задля здобуття прибутку.

-3-

Вся історія розвитку суспільного виробництва базується на різних модифікаціях двох форм власності: приватної та державної.

Приватна власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення засобів та результатів виробництва окремими людьми – власниками цих засобів.

За характером поєднання робочої сили і засобами виробництва приватна власність поділяється на приватну трудову, нетрудову, рабовласницьку, феодальну та капіталістичну. В сучасних умовах приватна власність розмежовується на індивідуальну, сімейну та колективну власність.

Інша форма власності – державна. За цією формою власником засобів виробництва є держава. Державна власність утворюється за рахунок державного бюджету або націоналізації приватних підприємств (25 – 35 %).

Верховна Рада України прийняла Закон „Про власність” 7.02.92р, який встановлює такі форми власності:

1. Індивідуальна – власність громадян;

2. Колективна – власність трудових колективів;

3. Державна – суб’єктом є Українська держава в особі Верховної Ради України;

4. Змішані форми.

Головним матеріальним елементом у структурі власності завжди дула власність на землю, будівлі, машини та інші засоби виробництва. В сучасних умовах основою власності стає – інформація, тобто утворюється нова форма власності – інтелектуальна власність.

-4-

Роздержавлення – це комплекс заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, скорочення державного сектора і утворення багатоукладної економіки, посилення процесів саморегулювання економіки.

Приватизація – це процес передачі власності від юридичної особи (держава, міськрада і т д.) фізичній особі або групі осіб.

Роздержавлення і приватизація власності вимагає дотримання таких принципів формування та реалізації:

1. Забезпечення кожному громадянину України однакового доступу до об’єктів приватизації та необмеженого вибору сфер приватизації;

2. Охоплення цим процесом усіх сфер економіки, з урахуванням інтересів усіх суб`єктів;

3. Використання усіх форм власності, виходячи з економічної доцільності;

4. У власності держави має залишатися майно, необхідне для виконання нею своїх функцій;

5. Даний процес повинен проходити під громадським контролем, з широким інформування населення.

Згідно з концепцією роздержавлення і приватизації в Україні основними формами роздержавлення є:

1. Акціонування державних підприємств і продаж певної частини акцій громадянам та їх господарським об`єднанням;

2. Оренда майна громадянам на їх господарським об`єднанням;

3. Обмеження втручання держави в процес ціноутворення;

4. Скасування примусового держзамовлення;

5. Відмова від надання підприємствам дотацій та субсидій;

Приватизація може здійснюватися у таких формах:

1. Купівля – продаж неподільних майнових комплексів за конкурсом або на аукціоні;

2. Купівля – продаж часток (акції, паїв) у капіталі підприємств за конкурсом, на аукціоні, на фондовій біржі;

3. Викуп майна зданого в оренду з викупом;

4. Викуп майна трудовим колективом, безплатне передання окремих підприємств або частини їх майна;

5. Ліквідація підприємств у відповідності із законодавством України, і продаж їх майна за конкурсом, на аукціоні, на біржах, через торгівельну мережу.

Питання для самоконтролю.

1. Економічний зміст власності.

2. Різноманітність форм власності.

3. Економічні форми реалізації власності.

4. Еволюція відносин власності.

5. Роздержавлення. Форми, методи, напрямки, суперечності.

6. Основні шляхи приватизації державного майна в Україні.

Тема 6: Товар і товарне виробництво.

План.