VI. III. Декабристи

Вітчизняна війна 1812 р. підштовхнула частину офіцерського корпусу російської армії до перебудови управління державою за західноєвропейським зразком. Політична змова, яка виникла серед офіцерів в кінці царювання Олександра І, відома в історії під назвою руху декабристів, мала свої організації й в Україні, де членами були офіцери-українці і місцеві поміщики. Серед змовників не було єднос­ті щодо методів досягнення поставленої мети, внутрішнього устрою майбутньої держави і ставлення до національних окраїн. В той час як північні організації, головним чином центральний комітет у Петербурзі під проводом полковника Пестеля, відзначалися духом централізму й не зважали на національні особливості різних народів російської імперії, південні організації ставили ідеалом майбутнього устрою Росії федерацію й висували на порядок дня національне питання.

3 цього погляду заслуговує на особливу увагу товариство “Об'єднаних слов'ян”, яке сформувалося у 1825 р. у Новограді-Волинському. Це товариство ставило собі за головну мету увільнення |всіх слов'ян від абсолютизму, знищення національних автономій і сполучення всіх слов'янських народів в одному федеративному союзі. Малося на увазі докладно означити кордони кожної держави, запровадити у всіх народів демократичну парламентську форму правління, скласти конгрес для управління справами цілого союзу. Кожній окремій державі мала бути дана повна свобода і незалежність у вирішенні її внутрішніх справ. Був серед гасел товариства і виклик кріпацтву — “не бажай мати раба, коли не хочеш сам рабом бути”.

Після повстання 14 грудня 1825 р. у Петербурзі 28 грудня відбу­лося повстання в Україні, де під Васильковом збунтувався піхотний полк загітований декабристами. Обидва повстання були погано підготов­лені і закінчилися поразкою. Головна причина поразки повстання полягала у тому, що воно залишалося ізольованим і незрозумілим для народу. Наслідком невдачі повстання був розгром цілого руху.

VI. IV. Кирило-Мефодіївське товариство

Хоча опозиційні настрої і не були знищені, але вони виявлялись вже в більш прихованих формах. Взагалі доба Миколи І (1825—1855) позначилася ідеологічною доктриною, що її висунув міністр освіти граф О.Уваров, — “самодержавство, православ'я, народність”. Вся держава була перетворена на слухняний централізований адміністративний апарат, на чолі якого стояв абсолютний монарх. Цей загальний терор ще тяжче відчувався в Україні, яка переживала система­тичну русифікацію у всіх галузях життя. Попри все, реакційне правління Миколи І не в силах було припинити революційні рухи, що підсилювалися прагненням відновлення української державності.

На початку 40-х років у Києві група студентів та молодих викла­дачів створила нелегальний гурток, метою якого була боротьба проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Тоді у Києві зібралося чимало української національне свідомої інтелігенції:

історик М.Костомаров, етнограф і письменник П.Куліш, історик права М.Гулак-Артемовський, етнограф П.Маркевич, учитель Полтавського кадетського корпусу В.Білозерський та ін. Символом товариства організатори обрали перстень з написом “Св. Кирило і Мефодій” на честь видатних слов'янських просвітителів. Програмні завдання товариства викладені у двох документах — “Статуті” і “Книзі буття українського народу” (“Закон божий”), напи­саних М.Костомаровим.

З усіх практичних намірів кирило-мефодіївців найактуальніший характер мала боротьба проти кріпацтва. Цю боротьбу вони мали проводити шляхом безупинної пропаганди в школі і в літературі, намагаючись виховати нове покоління дворян в антикріпацькому дусі. Одночасно вони вважали за потрібне негайно взятися за поширення просвіти серед народу, за видання популярних книжок тощо.

У братстві не було єдності думок: Костомаров, Куліш стояли за поступові реформи, Шевченко та Гулак — за організацію збройного повстання і повалення царату. Але товариство не встигло здійснити своїх намірів. Ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли на початку 1847 р. їх було заарештовано. Більшість з них заслано до різних міст Європейської Росії, а найгірша доля спіткала Шевченка, його віддали у солдати і вислали до Оренбурга без права писати і малювати. І хоч планам кирило-мефодіївців не судилося здійснитися, але їх ідеї не загинули марно. Боротьба за скасування кріпацтва стала гаслом української літератури.

Наприкінці 50-х років українська передова інтелігенція почала скупчуватися у Петербурзі, оскільки тут режим був дещо м'якший і колишні кирило-мефодіївці, звільнені після заслання, осіли у північній столиці. Коштом українських поміщиків Тарновського і Ґалаґана було засновано друкарню і розпочато видання творів українських письменників. У 1861 р. за редакцією Білозерського вийшов у світ часопис “Основа”, що був присвячений громадським та літературним справам. В місячнику було надруковано ряд статей, присвячених основним проблемам української ідеології, доводилась окремішність української культури та світогляду.

VI. ІV. Народництво.

В українській політичній думці XIX— початку XX ст. варто виді­лити декілька напрямів: народницький (основними представниками якого були М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, С.Шелухин), консервативний (В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський, І.Лисяк-Рудницький), націократичний (Д.Донцов, М.Сціборський, М.Міхновський), ліберальний (М.Драгоманов, Подолинський) та соціал-демократичний (І.Франко, М.Галаган, |.Юркевич). Головною рисою народництва була не тільки ідеалізація селянства, а й переконання, що тільки селяни та рядові козаки були й залишаються носіями духу української нації. Усі інші стани, були впевнені народники, втратили свою етнічну ідентичність, а тому необхідно наблизитись до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор. Народники наголошували на тезі про те, що змінюються політичні, культурні і побутові форми, але народ вічний.

Народники бачили національне відродження в тому, щоб всі верстви населення перейняли інтереси та ідеали селянства. Але поки селяни перебували у кріпацькій неволі, енергія українських народників була звернута на те, щоб підготувати уми до скасування кріпацтва, щоб переконати уряд і громадянство в необхідності ліквідації кріпацтва.

Народники працювали і над тим, щоб підготувати літературу для народу, розвинути народну українську мову до такого рівня, щоб вона могла стати знаряддям просвіти і науки. Вже з 1859 р. починається рух за створення “недільних шкіл”, що були призначені для "ремісничої молоді, міщанства, взагалі всіх неграмотних. Учителями "були здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Поява цих шкіл викликала велике піднесення в громадянстві, тоді ж надруковано Цілий ряд підручників для початкового навчання, між іншими “Буквар "южноруський” Т.Шевченка та “Граматика” П.Куліша. Серед молодої інтелігенції, що брала участь у роботі недільних шкіл Києва, сформувалася організація, яка отримала назву Громада. початку Громада не мала точно визначених організаційних форм, програми. ЇЇ діяльність проявлялась у зборах, дискусіях, поодинокі громадівці вели освітню роботу. Пізніше Громада почала розробляти свою ідеологію — український народ є окремою нацією, „кожен свідомий українець має віддавати всі свої сили для розвитку.Самосвідомості народу, проголошувалася солідарність з політичними та соціальними ідеалами прогресивної російської інтелігенції. На рубежі 50-60-х років XIX ст. почався вже масовий громадівський рух, названий владою “українофільством”. Одну з течій у цьому русі представляли т.зв. хлопомани, що безмежно були віддані ідеї служіння українському народові. Ідеологом хлопоманів був В.Антонович, котрий представляв ту частину полонізованої українсь­кої шляхти, що зберегла генетичну пам'ять про своє походження, славне минуле України. Погляди Антоновича активно підтримували Т.Рильський, К.Михальчук, Б.Познанський.

Громади за своїм складом не були однорідними. Більшість їхніх членів займала помірковані позиції і не бажала втручатися у політичні справи, частина дотримувалася радикальних, іноді й революційних поглядів.

VI.V. Ліберально-демократичний напрям у суспільно-політичному русі

Фундатором українського лібералізму можна вважати Михайла Драгоманова, ідеї якого являли собою суміш ліберально-демокра­тичних, соціалістичних та українських патріотичних елементів. У драгоманівському світогляді найвищий суспільний ідеал — повна ліквідація авторитарних і примусових засад у суспільному житті. У його поглядах органічно поєдналися патріотизм і космополітизм, “всесвітня правда” для мислителя—цінність більш вища, ніж патріотизм. Проте саме М.Драгоманов порушує питання про перетворення українства на політичний рух. Він вважав, що в Україні неможливо бути чесним демократом, не будучи українським патріотом. Але крайні вияви українського націоналізму Драгоманов піддав нищівній критиці.

У збірнику “Громада”, який він видавав разом з Подолинським, були остаточно сформульовані ідеї федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу. Вчений виокремлював два суспільно-історичних аспекти федералізму: громадівський соціалізм (федерація вільних громад) і федерацію автономних земств і країв (головна умова політичних і соціально-економічних перетво­рень). У реалізації цих принципів він вбачав торжество ідеалів гуманізму й інтернаціоналізму, свободи і рівноправності всіх народів, вільного розвитку освіти і культури, дружби між людьми різного ет­нічного походження. Тільки у спілці з іншим слов'янством Драгома­нов вбачав можливість національного визволення українського народу.

Виїхавши за кордон, вчений зосередив навколо себе широке коло представників лібералізму та переніс акцент своєї політичної діяльності на західно-український національно-визвольний рух.

VI.VI. Соціал-демократичні ідеї в Україні

Соціал-демократична політична думка — це своєрідна комбінація різних елементів політичної демократії, соціальної справедливості, загальних гуманістичних принципів. Турбота про соціально-економіч­ний інтерес знедолених людей, боротьба за політичні і культурні права поєднувалася зі спробами вирішити національне питання. Причому національна справа стосовно самих засад соціалізму вважалася справою другорядною, бо, на їх думку, національна незалежність не може бути надійно забезпечена, доки організований робітничий рух, широкі маси селянства не сприйматимуть національні інтереси робітників як свої власні.

Одним із представників цієї течії в Україні був І.Франко, який поступово відійшов від федералістичної концепції свого вчителя — М.Драгоманова і став одним із перших ідеологів незалежної української демократичної держави.

У 1875 р. в Одесі було засновано перший в Україні Південно­російський Союз Робітників, який прагнув об'єднати робітництво для повалення політичного і економічного ладу. Це був перший союз, що поставив метою політичний переворот. Союз поширював соціал-демократичні гасла, що заміняли гасла національні, існував він недовго.

VI. VII. Український консерватизм.

Носіями ідей консерватизму в Україні були шляхетські кола та вище духовенство. Згодом з'являється “ліберальний консерватизм”, представники якого, не протиставляли себе поступові та перебували на позиціях конституційної свободи, вони наголошували на необхід­ності авторитету, порядку й дисципліни в суспільному житті, вірили у творчу місію традиційних установ (монархія, церква, еліта), і тому обстоювали ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим.

Консервативні сили — у другій половині XIX ст. це були українські землевласники — докладали зусиль в інституті земського самоврядування. Вони не мали чіткої політичної програми і їхня ідеологія простежується лише як тенденція. Об'єднувало їх перш за все критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу, визнання домінуючої ролі держави у суспільно-політичному житті.

Українські консерватори протиставляли російському тоталітаризму тип європейського ліберального консерватизму в контексті українсь­ких національних шляхетсько-гетьманських традицій. Українські дідичі Г.Галаган, В.Тарновський, Г.Милорадович, пізніше В.Липинський та П.Дорошенко намагалися зберегти рідну мову, батьківську віру, звичаї та обряди, а головне — традиційні форми родинного й громадського життя.

Різна доля консервативної ідеології на українських землях, що перебували під Австрією і в Російській імперії, була обумовлена тим, що під тиском реакційної політики царського уряду, з одного боку, й під натиском українського соціального радикалізму, з другого — українським консервативним діячам не залишалося нічого іншого, крім переходу на позиції російського реакційного консерватизму (правда, вони не втрачали відчуття свого українського походження та територіального патріотизму).

Галицький же консерватизм тривалий час був у центрі національ­ного життя підавстрійських українців.

Українські консерватори, поєднуючи українську національну ідею з державницькою, вважали, що перша тільки тоді спроможна оживити собою українську етнографічну масу, якщо вона закликає до повного національного визволення і на “місце рабського служіння чужим державним організаціям ставить завдання створення власної держави”²³.

VI. VIII. Націократія

Націократичний напрям в українській політичній думці є найбільш багатим на різні концепції, погляди, ідеї. Його основою є багатомірний, виключно складний і суперечливий феномен, а також об'єктивний історичний процес, що розвивається за своїми власними законами. Цей феномен — націоналізм.

В українській політичній термінології в другій половині XIX ст. поняття “націоналізм” пов'язувалося з активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом стало застосовуватися у вужчому значенні. Перед Першою світовою війною його розуміли здебільшого як самостійництво і лише у 20-х рокахXX ст. виникла ідеологічна течія, що дістала назву “націоналістичної” та оформилася в організований політичний рух.

Націоналізм як політична ідеологія є менш визначеним, ніж консерватизм або лібералізм. Залежно від того, яке філософське підґрунтя взяте за основу ідеології, вчені розрізняють демократичний, ліберальний, інтегральний, реформаційний націоналізм та націократизм. Під націократизмом будемо розуміти політичне самовизначення нації в окремій державі. Саме цю мету ставили перед українським народом М.Міхновський, Д.Донцов, Ю.Липа та інші націократи, обґрунтовуючи для України концепцію національної держави і право національного самовизначення, досліджували історію національно-визвольного руху і давніх демократичних традицій.

Якщо у Західній Європі націоналізм як політична ідеологія ві­дігравав провідну роль у період становлення національних держав, то український націоналізм своїм корінням сягає лише кінця XIX століття, коли з'являється нова генерація молодих політичних діячів, що називалисебе “національне свідомими українцями” і вимагали національних прав, політичних свобод і соціальної справедливості.

Основоположником українського націоналістичного руху був Микола Міхновський, який ще у 1900 р. писав: “...Державна самостій­ність є головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”²⁴.

Проте перед Першою світовою війною націоналізм не став головною політичною силою і не охопив широких народних мас.

VI.IX. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях.

Окремо слід зупинитися на характеристиці суспільно-політичного руху в Галичині, Буковині та Закарпатті. Українці західних земель терпіли тяжкий гніт сусідніх народів — угорського, польського, румунського, а Австрія нічого не робила, щоб їх захистити. З іншого боку, протягом всього XIX ст. українці змушені були вести боротьбу проти денаціоналізуючого москвофільства, прихильники якого доводили, що галичани, буковинці та закарпатські українці належать до російського народу.

Справжнє національне відродження на західно-українських землях починається у 20-х роках XIX ст. У центрі його стояла “Руська трійця” — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків ["словацький, усі вихованці Львівської духовної семінарії. У 1832 р. вони згуртували навколо себе однодумців, котрі ставили собі за мету розгорнути культурно-освітню діяльність. Основне джерело віднов­лення історичної пам'яті українців “Руська трійця” вбачала в історії. З цією метою вони зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби народу.

На базі своїх фольклорних записів та публіцистичних творів члени “Руської трійці” видали у Будапешті збірку “Русалка Дністро­ва”, в якій було вміщено народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали не тільки героїчне минуле українського народу, а й проголошували необхідність возз'єднання всіх українсь­ких земель. Вихід цього альманаху був викликом демократичної молоді державній і клерикальній реакції, своєрідним протестом проти денаціоналізації. Влада конфіскувала майже всі примірники книжки і знищила тираж, а автори були притягнуті до судової від­повідальності й зазнали переслідувань.

Українське громадянство на західних землях здебільшого було консервативне, почувало вдячність до австрійського уряду і трималося подалі від ліберальних ідей. Серед деяких представників старшого покоління, які хоч і любили свою Галицьку Русь, але не бачили можливості на піднесення її власними силами, все більше вкорінювалася думка, що єдиний порятунок для тої Русі — опертися на могутню Росію. У цих поглядах їх зміцнювали зв'язки з російськи­ми вченими слов'янофільського напряму, які присилали їм російські книжки й твердили про єдність усіх слов'янських племен.

Це був початок т.зв. москвофільства в Галичині, що корінився у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії. Позицію москвофілів нібито підтверджували факти історії — створювалося враження про велику, непереможну силу Росії.

У 1866 р. на шпальтах часопису “Слово” було заявлено, що українців як нації не існує, що є єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки і єдина російська мова.

Проти москвофільського табору старої інтелігенції виступила група молодих діячів — учителі, письменники, правники, котрі називали себе народовцями. За зразком громадівського руху вони організовували у Львівському університеті та в середніх школах свої громади, які збирали бібліотечки, влаштовували концерти тощо. Це

були таємні організації, які мали на меті подолати вузький провін­ціалізм і привчити західних українців почувати себе частиною великого українського народу.

VI.X. Формування політичних партій

Наприкінці XIX— на початку XX ст. відбувається політизація національного руху — починають створюватися політичні партії. У 1880 р. під впливом М.Драгоманова постала Українська радикальна партія, в якій плідно працювали І.Франко та М.Павлик. Своєю метою партія проголосила боротьбу за інтереси селянства. Партії вдалося ввести своїх представників до австрійського парламенту. У 1899 р. праве крило Радикальної партії об'єдналося з народниками і утворило Національно-демократичну партію, яка перебрала на себе провід у політичному житті, її очолили спочатку Ю.Романчук, пізніше — К.Левицький, обидва були депутатами австрійського парламенту. В своїй програмі партія проголосила необхідність об'єднання всіх українських земель в одній державі. Ліве крило Національно-демократичної партії утворило нову — Українську соціал-демократичну партію, метою якої стало створення вільної Української Рес­публіки.

На підросійській Україні також розпочався процес творення політичних партій. На зборах студентських громад у Харкові на початку XX ст. утворилася Революційна українська партія (РУП), яка з 1905 р. стала Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). До складу партії увійшли Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра. Чисельність партії на весну 1907 р. становила 3 тис. членів. Партія вимагала автономії України з окремими представниць­кими зборами (сеймом), повалення революційним пролетаріатом царського режиму й скликання Народної ради.

На базі створеної у 1900 р. РУП внаслідок виходу з неї М.Міхновського було утворено Українську народну партію (УНП), яка в основу своєї діяльності покладала інтереси селянства і робітництва. Партія виступала за проведення аграрної реформи при одночасних заходах до розвитку національної промисловості. У справі національній УНП проголошувала самостійність і суверенність Соборної України та забезпечення автономії тим частинам України, які перебували в інших історичних і економічних умовах (Галичина, Кубань). У грудні 1917 р. УНП увійшла до складу партії соціалістів-самостійників.

Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) створена у 1906 р. народницькими групами, які відкололися від РУП. Тривалий процес формування УПСР завершився лише у квітні 1917 р. Партія спиралася на селянство і національну інтелігенцію. На осінь 1917 р. в її лавах налічувалося 75 тис. членів. Лідерами партії стали М.Грушевський, М.Ковалевський, П.Христюк, М.Залізняк. В основу діяльності партії покладено програму Загально російської партії соціалістів-революціонерів. Теоретична основа програми — ідея інтегрального соціалізму, соціальна революція, встановлення диктатури революційної демократії, захист “єдиного трудового класу”. Як кінцеву мету партія проголосила перебудову капіталістич­ного суспільного ладу на соціалістичний. У національному питанні виступала за екстериторіальну автономію України у складі Російської буржуазної федеративної демократичної республіки.

Таким чином XIX— початок XX століття можна характеризувати як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи російського самодержавства, щоб припинити й знищити цей рух. В цю добу народжується нове покоління, що з дитинства вбирало в себе віру в українські національні сили і на світанку XX ст. молодь Східної та Західної України об'єдналася в єдиному прагненні волі, незалежності, власної держави.

Щоб зрозуміти вибух революції 1917 р. і становлення Української самостійної держави, треба врахувати величезну підготовчу працю, яку невпинно вело українське громадянство.

VII. Трагедія Першої світової війни:

причини, характер, головні воєнні дії на території України

Перша світова війна знаменувала початок XX століття не в кален­дарному” а в історичному сенсі. Через місяць після вбивства австрійського престолонаслідника ерцгерцога Франца Фердинанда у столиці Боснії Сараєві 1 серпня 1914 р. два великі воєнні блоки всту­пили у затяжну війну, що відкрила нову добу у світовій історії.

У складі Антанти головну роль відігравали Англія, Франція І Росія. До другого блоку — Четверного союзу —входили Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія. Ці два союзи поставили перед собою мету тотально перекроїти політичну карту світу — захопити чужі території, світові ринки збуту, джерела сировини. У війні взяло участь 33 країни світу. Було мобілізовано 65 млн. солдат. Загинуло — 10 млн., 20 млн. отримали поранення. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж.

Трагедія України полягала у тому, що вона опинилася розірваною між двома воюючими таборами, і українці вимушені були воювати один проти одного по обидва боки фронту. У завойовницьких пла­нах західних країн Україні відводилося значне місце. Німці розгля­дали її як плацдарм для просування на схід і майбутню колонію. Геополітичні розрахунки німців спиралися на відому тезу Пауля Рорбаха “хто володіє Києвом, той має ключ від Росії”. Австро-Угор­щина, при збереженні свого панування у Східній Галичині, зазіхала на Волинь, Закарпаття та Буковину. Свої плани були і у Росії — вона мріяла про завоювання Галичини, Буковини і Закарпаття.

Українські землі були у числі тих, що найбільше постраждали від війни. Від самого початку боїв улітку 1914 р. територія Галичини й Волині, Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Аж до початку 1918 р. лінія фронту прохо­дила через українську територію. Більшість території російської Ук­раїни була прифронтовою зоною, що підпадала під юрисдикцію Київського військового округу. Російський штаб Південно-західного фронту за весь час війни перебував у трикутнику Рівне — Бердичів — Кам'янець-Подільський. Командування ж армії майже постійно дислокувалося на українській етнічній території, перебуваючи по черзі в Дубні, Проскурові, Львові, Ковелі, Бродах, Тернополі, Гусятині, Волочиську. Луцьку, Кремінці та ін. Величезні людські ресурси України використовувалися у воєнних цілях — за весь час війни російська армія закликала до своїх лав 3,5 млн. українців.

Після перемоги у битві під Равою-Руською у вересні 1914 р. російські війська окупували Львів, а згодом і всю Галичину, Буковину, а також північно-східну частину Словаччини і Закарпаття. Захоплення Галичини було предметом особливої гордості російського команду­вання, це захоплення називали “завершенням справи великого князя Івана Калити”. Російська окупація Галичини тривала до кінця весни 1915р.

Однією із вдалих операцій російської армії був т.зв. “Брусиловський прорив”, коли після перемоги у битвах під Барановичами та під Ковелем у липні — серпні 1916 р. росіяни знов захопили Буковину і східну частину Галичини. Проте Львів захопити не вдалося.

Війна справила глибокий вплив на українське суспільство. Зо­крема, вона сильно активізувала українське національне питання і спричинилася до зростання української національної свідомості — війна виявилася найбільшим вторгненням модерного світу у традицій­не селянське життя. Український національний рух став мішенню репресій з боку Росії. Крім розгону української преси, на початку війни були закриті українські організації “Просвіти”.

Характер російського окупаційного режиму в Галичині лише частково пов'язувався з умовами воєнного часу. Українці разом з німцями і євреями були визнані “неблагонадійними елементами”. Російська влада закрила українські громадські установи, школи і гімназії. Коли українські діячі у Петербурзі спробували виступити на Захист українського руху в Галичині, то одержали від російського міністра закордонних справ Сазонова таку відповідь: «Чого ж ви хочете, якраз тепер прийшов найвідповідніший час, аби раз і назавжди покінчити з вашим українством».

Розпочалася політика русифікації, яка мала доповнюватися наверненням місцевого греко-католицького населення у православ'я. У глиб Росії вивезли митрополита Андрія Шептицького разом з іншими представниками місцевого духовенства.

Для українських політиків Галичини і Буковини ще до початку війни було зрозумілим, що підтримувати вони будуть Австрію не лише з почуття лояльності до своєї держави. Маючи змогу порівнювати передвоєнну австрійську і російську політику щодо українців, вони вважали, що перемога Габсбургів відповідає інтересам українського руху.

У перший же день війни 1 серпня 1914 р. лідери найбільших галицько-українських партій утворили Головну українську раду, головою якої було обрано Костя Левицького. Однією з перших справ цієї організації було формування українського легіону січових стрільців. І хоча австрійське командування не поспішало вводити цей легіон у бій, не упевнившись у його лояльності, січовики виявилися однією із найдисциплінованіших частин австрійської армії. Вони виявили зразковий героїзм у битвах з російськими частинами на горі Маківці у Карпатах у травні 1915 р., під Галичем влітку-восени 1915 р., під Бережанами в 1916 р під час Брусиловського прори ву тощо. Проте нерівне ставлення з боку уряду призвело до того, що наприкінці 1916 р. стрільці були вже готовими до того, щоб навіть воювати проти Австрії, коли б цього вимагали національні інтереси. Нова свідомість відіграла вирішальне значення у момент розпаду Австро-Угорської імперії, коли на порядку денному постало питання про створення національної держави на західно-українських землях.

4 серпня 1914 р. емігранти з Наддніпрянщини В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Залізняк та ін. заснували Союз визволення України (СВУ) як організацію українців на час війни для пропаганди ідеї політичної самостійності України. Діяльність СВУ зводилась в основному до пропаганди української справи як серед урядів держав, так і серед українських військовополонених. СВУ вважав себе зародком національного уряду. Майбутня держава уявлялася їм як конституційна монархія з демократичним устроєм. Найбільшим успіхом СВУ було одержання навесні 1917 р. дозволу військового командування на організацію спеціальних таборів для українських полонених у Німеччині та Австрії.

СВУ проіснував майже до самого кінця війни, припинивши свою діяльність наприкінці червня 1918р. Головна українська рада та СВУ утворили у Відні в травні 1915 р. Загальну українську раду, яка стала єдиним і найвищим представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині.

Війна набрала форми затяжної, окопної, стало зрозуміло, що сподіватися на швидке закінчення воєнних дій не доводиться. Назрівали революційні події.

ЛЕКЦІЯ 8-9.

НАЦІОНАЛЬНО–ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ УКРАЇНЦІВ

Рр.

Лекція 8.

ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ.

ПЛАН:

Лютнева революція в Росії та її відгомін в Україні.

Створення Центральної Ради.

Універсали Центральної Ради

Війна Радянської Росії проти УНР (кінець 1917— початок 1918 рр.)

Брестський мирний договір

Історичні уроки Центральної Ради

Література

1. Грушевський М, На порозі нової України.— К.,1992.

2. Історико-політичні уроки української державності.— Київ-Донецьк, 1998.

3. Копиленко О. “Сто днів” Центральної Ради.— К.,1992.

4. Українська ідея. Постаті на тлі революції.— К.,1994.

5. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Т.1.— К.,1990.

6. Солдатенко В.і Українська революція. Концепція та історіографія. – К.: Просвіта, 1999.

Лютнева революція в Росії та її відгомін в Україні.

Поштовхом для революції в Російській імперії стали мирні демонстрації у Петербурзі наприкінці лютого — на початку березня 1917 року. Оскільки уряд миттєво не реагував, мітинги і демонстрації переросли у політичний страйк, і 2 березня династія Романових перестала існувати — Микола II підписав заяву про зречення престолу, а “підняти” корону ніхто не захотів. Натомість думський комітет проголосив створення нового органу верховної влади — Тимчасового уряду, який повинен був виконувати свої повноваження до скликання Всеросійських Установчих зборів. Владу на місцях мали представляти виконавчі комітети.

Разом з офіційним урядом були утворені Ради робітничих, се­лянських і солдатських депутатів, які очолили лідери соціалістичних партій. Між Тимчасовим урядом і Радами існувало певне порозуміння. Але поступово, з розвитком революції більшість у Радах завоювали представники найбільш радикальної партії більшовиків. Проголошен­ня гасла “Вся влада — Радам!” призвело до збройного проти­стояння.

Революційні події в Україні до певної міри розвивалися за російською схемою.

Лише звістка про революцію в Петрограді досягла України, де­путати київської міської думи, члени Земського союзу, організацій робітників, військових і національних груп утворили Раду об'єднаних громадських організацій Києва, яка стала найавторитетнішим революційним органом влади. У великих містах України одночасно виникли Ради робітничих і солдатських депутатів. Найгустішою мережа Рад була у Донбасі (у середині 1917 р. тут зосередилося 70% всіх Рад в Україні).

Хоча кожна з політичних сил, що брала участь в революційних подіях у центральній Росії, мала свого відповідника в Україні, все ж загальна політична ситуація в Україні під час революції відзначалася своєрідністю і була відмінна від російської. Зокрема, Ради в Україні не відігравали якоїсь особливої ролі (основний вплив в них мали не більшовики, як в Росії, а меншовики й есери).

Розглянемо події в Україні. Якщо оглянути весь час революції 1917—1921 рр., то можна виділити одразу декілька конфліктів, що групуються таким чином:

До осені 1918 року Україна залишалася одним з головних театрів воєнних дій Першої світової війни. Тривав конфлікт між Тимчасовим урядом і Радами, який після жовтневого перевороту набрав форми громадянської війни і суттєво вплинув на події в Україні. Визрів і набрав великої сили український національний рух, який виступив за політичне самовизначення України аж до відокремлення від Росії. В Україні йшла власна громадянська війна між лівими і правими силами.

Як Вам відомо, найбільшої сили набрав третій конфлікт — прагнення українців здобути політичні права для своєї нації. Саме цей чинник перетворив революцію в Україні на українську революцію.

Створення Центральної Ради.

У перші ж дні після перемоги революції українські діячі подбали про своє представництво в новоутворених органах влади у Петрограді та Києві. Під час зустрічей з представниками Тимчасового уряду були сформульовані основні політичні вимоги українського руху:

— запровадження національно-територіальної автономії для України,

— призначення українців на керівні пости в Україні,

— утворення комісаріату для українських справ у Тимчасовому уряді,

— введення української мови в адміністративну, церковну і шкільну систему тощо.

17 березня 1917 р. з представників різних політичних, громадсь­ких і культурних організацій була утворена Центральна Рада як головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом.

Основу політичної платформи Центральної Ради становила вимога “широкої національно-територіальної автономії України в Російській Федеративній Республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі”.

Абсолютна більшість партій і політичних сил, що входили до складу УЦР (Української Центральної Ради) і гуртувалися навколо неї, були палкими прихильниками і провідниками соціалістичної ідеї і соціалістичної орієнтації українського суспільства. Але на відміну від більшовиків лідери УЦР вважали, що соціалізм не треба нав'язувати силою, що він неминуче об'єктивно прийде на зміну капіталізмові у майбутньому, що насильницькі дії призведуть до трагедії суспільства. Соціалізм більшості лідерів української революції мав поверховий, неглибокий характер. Він був проявом певної інтелектуальної моди.

Якщо спробувати проаналізувати історичне значення діяльності Центральної Ради як речника українського відродження у XX ст., то можна виокремити:

— у політичній сфері — закладання основ національного самовизначення, самостійного управління, самоврядування, проголо­шення автономії, а згодом суверенітету, згуртування навколо української ідеї численних політичних партій, рухів, союзів, початок процесу державотворення, діяльність першого українського парла­менту, формування вищих виконавчих органів, запровадження ук­раїнської символіки тощо;

— у правовій сфері — творення і вдосконалення діяльності за­конодавчих органів, гарантування громадянських прав, заборона смертної кари, проголошення незалежності судової влади, затверд­ження Конституції УНР;

— у соціально-економічній сфері — розв'язання національного питання на демократичних засадах, скасування приватної власності на землю, встановлення 8-годинного робочого дня, запровадження державного контролю за виробництвом, спроба боротьби з без­робіттям;

— у військовій сфері — формування українізованих військових частин, загонів “Вільного козацтва”.

Свою діяльність УЦР розпочала спробами легітимізувати свою владу. 19—21 квітня 1917 р. був скликаний Всеукраїнський національ­ний конгрес, майже 900 делегатів якого представляли різні селянські, професійні, культурно-просвітні організації, політичні партії, земства. Саме цей конгрес проголосив УЦР верховною національною владою.

Універсали Центральної Ради

Універсали Центральної Ради — звернення програмного характеру, що були проголошені УЦР в 1917—1918 рр.

23 червня 1917 р. на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді Центральна Рада проголосила свій І Універсал, який декларував автономію України у складі Росії й закликав народ до організації нового політичного ладу. Крім питання автономії, Універсал виклав основні вимоги до Тимчасового уряду, повноваження УЦР, зафіксував реформування податкової системи, впровадження українізації. Визначив, що вищим законодавчим органом мають стати Всенародні українські збори.

На підставі І Універсалу було створено крайовий уряд — Генеральний Секретаріат на чолі з В.Винниченком. До його складу увійшли генеральний писар і секретарі (міністри) – військових справ, міжнаціональних справ, земельних справ, фінансів, судових справ, продовольчих справ, освіти. В уряді домінували соціал-демократи – В.Винниченко, С. Петлюра, Б.Мартос та ін.

Проголошення автономії України було насторожено зустрінуте російськомовним населенням. Реакція Тимчасового уряду спершу була поміркованою. У своїй прокламації від 29 червня 1917 р. він закликав дочекатися рішення Установчих зборів. Для врегулювання спірних питань у липні до Києва виїхала делегація Тимчасового уряду у складі трьох міністрів — Михайла Терещенка, Іраклія Церетелі і Олександра Керенського. Переговори з Грушевським, Винниченком та Петлюрою 15 липня закінчилися компромісом. Було підписано угоду про відносини між УЦР і Тимчасовим урядом. Запропонований Тимчасовим урядом документ назвали проектом постанови «Про національно-політичне становище України». Тимчасовий уряд заявляв про своє прихильне ставлення до розробки проекту національно-політичного статусу України. У відповідь Центральна Рада зобов’язувалася не проголошувати самочинно автономію України до затвердження Всеросійськими Установчими зборами закону про автономний устрій України.

Центральна Рада побажала оформити проект як ІІ Універсал.

ІІ Універсал від 16 липня 1917 р. визначав у якості вищого органу влади в Україні Генеральний Секретаріат. Однак його склад затверджувався Тимчасовим урядом, а функції зводилися до підготовки документів (законів), які затверджував Тимчасовий уряд. За згодою з Тимчасовим урядом дозволялося формування українських військових частин. Територія України обмежувалася 5 губерніями. Склад УЦР збільшувався за рахунок представників національних меншин, що проживали в Україні (двоє росіян, двоє євреїв, один поляк). Отже, Україна здобула правовий статус окремої територіально-адміністративної одиниці зі своїми представницькими органами.

ІІ Універсал був кроком назад порівняно з першим. Його компромісний характер не міг задовольнити обидві сторони.

ІІІ Універсал від 7 листопада 1917 р. був сповнений глибо­кої тривоги за подальшу долю України. Згідно з цим документом Україна стала частиною Федеративної Російської Республіки і одержала назву Українська Народна Республіка (УНР). Універсал скасовував приватну власність на землю і проголошував їх власністю всього трудового народу, встановлював 8-годинний робочий день, запроваджував державний контроль над продукцією промисловості, скасовував смертну кару, закріплював загальнодемократичні свободи, надавав право національним меншинам на національно-персональну автономію тощо.

IV Універсал від 9 січня 1918 р. проголошував УНР самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українсь­кого народу, яка хоче жити у мирі зі всіма народами. Влада в Україні мала належати її народові, від імені якого виступатимуть Українські установчі збори. До їх зібрання мала керувати державою УЦР та її виконавчий орган — Рада Народних Міністрів. В день проголошення четвертого універсалу Центральна Рада прийняла “Закон про націо­нально-персональну автономію”. Одним із головніших завдань, які потребували вирішення у найближчий час, в універсалі зазначалося укладення миру з Німеччиною і її союзниками, для цього було від­правлено делегацію на мирні переговори до Брест-Литовська.

Війна Радянської Росії проти УНР

(кінець 1917— початок 1918 рр.)

7—8 листопада 1917 р. у Петрограді більшовики взяли владу, по­валивши Тимчасовий уряд. Більшовицький переворот, а згодом і роз­гін Всеросійських установчих зборів у січні 1918 р. поклали початок громадянській війні. Новий орган влади — Раднарком усвідомлював, що без матеріальних та людських ресурсів України справа проле­тарської революції приречена на поразку. Необхідно було встановити диктатуру пролетаріату у формі радянської влади і в Україні. З цією метою було розгорнуто роботу по створенню більшовицьких Рад на всій території УНР, проведенню Всеукраїнського з'їзду Рад.

Одночасно більшовики зміцнювали військові позиції: у Києві було створено військово-революційний комітет для підготовки повстання, Раднарком протиправне проголосив Україну у стані облоги і як виклик сприйняв домовленість між Центральною Радою та Донським військовим урядом генерала О.Каледіна про взаємний пропуск військових частин.

4—5 грудня 1917 р. у Києві проходив Перший Всеукраїнський з'їзд Рад. Незважаючи на спроби більшовиків рішенням з'їзду передати всю владу Радам та проголосити радянську владу, з'їзд підтвердив волю українського народу і висловив вотум довіри УЦР.

Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В.Лені­ним та Л.Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Централь­ній Раді, в якому вимагали негайно припинити формування української армії, не пропускати на Дон українські козачі полки, не обез­зброювати більшовицькі військові частини Червоної гвардії. В разі неприйняття вимог Раднарком вважатиме УЦР в стані відкритої війни з Росією.

Центральна Рада не прийняла ультиматуму і активно стала готувати вибори до Українських Установчих зборів, організовувати власну грошову систему, а також припинила постачання вугілля, зерна та продовольчих товарів Росії.

З метою встановити радянську владу в Україні, Раднарком розпочав повномасштабну війну проти України.

За рішенням ЦК РСДРП(б) фракція більшовиків у складі 124 чоловік залишила Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві і, переїхавши у Харків, проголосила встановлення радянської влади 11—12 грудня. Було створено радянський уряд України.

10 грудня наступ на Україну розгорнули три армії радянських військ під командуванням М.Муравйова, Р.Берзіна та І.Кудинського. В середині січня 1918 р. розпочався наступ більшовиків на Київ. Спроба зупинити Червону гвардію під Бахмачем і Крутами зазнала невдачі, оточені під Крутами 300 київських студентів та гімназистів були знищені. Заволодівши лівобережним передмістям Києва — Дарницею, Муравйов дав наказ відкрити по місту вогонь з важких гармат. П'ять днів ураганного обстрілу перетворили життя киян на пекло. Тоді Центральна Рада прийняла рішення про евакуацію. 26 січня більшовицькі війська увійшли до Києва. В місті розпочався червоний терор, в результаті якого було знищено 5 тисяч чоловік. Взагалі за три тижні радянського панування залізничний транспорт був зруйнований, мости висаджені у повітря, паротяги та вагони знищені або вивезені до Росії, вугільні копальні Донбасу були залиті водою, бо внаслідок руйнування електричних машин воду з них не викачували, більшовики вивезли також грошові запаси банків.

Брестський мирний договір

Брестська угода — низка документів міжнародно-правового характеру, підписаних УНР з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. 29 грудня 1917 р. делегація УНР була визнана офіційним представником України. Українська делегація вимагала — з Україною возз'єднати Галичину, Буковину та Закар­паття, або створити автономію українських земель у складі Австро-Угорщини. Проте, домагання були відкинуті. Під час другого туру переговорів (після проголошення Четвертого універсалу) — 27 січня 1918 р. українська делегація підписала мирний договір. За умовами договору УНР зобов’язувалася протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба та інші продукти харчування, кордони УНР встановлювалися на довоєнних кордонах Росії, кордон з Польщею визначався комісією з урахуванням етнічного складу населення. Договір забезпечив встановлення дипломатичних зв'язків УНР з центральноєвропейсь­кими державами. З юридичної точки зору він заслуговує критики — багато його статей грішать неясністю, різночитанням, юридичними й фактичними помилками, протиріччями. Проте Брестський договір поклав початок міжнародному визнанню України як незалежної держави, і хоча умови договору були важкі, це був успіх молодої української дипломатії.

Відповідно до умов Брестського договору австро-німецькі війська 18 лютого вступили в Україну, не зустрівши на своєму шляху жод­ного серйозного опору. На початку березня австро-німецькі частини зайняли Київ, і вже до кінця квітня майже вся Україна була звільнена від більшовиків. Натомість почалася австро-німецька окупація. Разом з військами повернулася і Центральна Рада, проте не всі палко вітали її повернення. Безпорадність УЦР перед радянськими військами обернулася масовими жертвами серед місцевого населення, а її союз з німецькими й австрійськими військами не був зрозумілий народу. Цілковито ізольована й безвладна по суті Центральна Рада не могла чітко виконувати умови договору, тому конфлікт з німецьким командуванням був неминучим.

Історичні уроки Центральної Ради

Центральна Рада увійшла в історію української революції як уряд добрих намірів і великих задумів. Подиву гідним є те, що незважаючи на відсутність політичного досвіду у її лідерів, УЦР вдалося досягти чималих успіхів. Проіснувавши 13,5 місяців (з 17 березня 1917 р. до І2 квітня 1918 р.) вона поновила в Україні державницьку свідомість, пройшла величезну еволюцію — від підданства — через автономію — до незалежності, налагодила дипломатичні стосунки з іншими дер­жавами, добилася визнання прав українського народу на свою дер­жаву, культуру, мову. Цих результатів вона добилася, поєднуючи національні мотиви з соціальними, укладаючи численні союзи і йду­чи на компроміси.

Аналізуючи причини поразки Центральної Ради, перш за все необхідно наголосити на тому, що її керівництво недооцінило необхідність створення міцної національної армії, яка б захистила народ від зовнішніх ворогів та ліквідувала внутрішню анархію. Багато селян були незадоволені земельною політикою УЦР, а робітники вчасно не отримували заробітну платню. Невдачі Центральної Ради були зумовлені ще й недостатнім розвитком національного руху, нездатністю її керівників повести за собою широкі народні маси. Діячі і УЦР недооцінювали динаміку революційного процесу й ініціативу у неї перехопили інші політичні сили.

Лекція 9.

ДОБА ГЕТЬМАНАТУ. ДИРЕКТОРІЯ. ЗУНР

ПЛАН

І. Гетьманський переворот. Внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського

ІІ. Доба Директорії

ІІІ. Західно-українська народна республіка (ЗУНР)

IV. Громадянська війна в Україні

Література

1. Верстюк В. Махновщина. Селянський рух в Україні.— К.,1991.

2. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення.— К.,1991.

3. Махно Н. Воспоминания. —К.,1991.

4. Науменко К.Є. Історія ЗУНР.— Львів, 1995.

5. Революция на Украине по мемуарам белых.— К.,1990.

6. Скоропадський П. Спогади.— К.,1992.

7. Субтельний О. Україна. Історія.— К.,1992.

8. Грицак Я. Нарис історії України.— К.: 1996.

І. Гетьманський переворот. Внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався Хліборобський конгрес, на який прибуло більше 6 тис. уповноважених від 8 губерній. На конгресі було висловлено незадоволення політикою УЦР, її соціалістичними експериментами і пролунали вимоги поновити приватну власність на землю та утворити міцну владу у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосно обрали на гетьмана Павла Скоропадського. Того ж дня в соборі Св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана, і на Софійському майдані відслужили молебень. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. УЦР була розпущена. Її голова проф. М.Грушевський оселився у віллі “Виноградний сад” коло Києва як приватна особа.

Порівняно легка перемога Скоропадського пояснюється і лояльним відношенням до перевороту з боку німецького уряду. Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і генерал Скоропадський.

У ніч на 30 квітня П.Скоропадський видав маніфест — “Грамоту до всього українського народу”, в якому заявив, що взяв на себе тимчасово всю повноту влади, УЦР і всі земельні комітети розпуска­ються, але всі урядовці УЦР повинні продовжувати працю, понов­люється право приватної власності тощо.

Одночасно вийшли закони “Про тимчасовий державний устрій України”. Замість назви УНР постала назва “Українська держава”. Законодавча, виконавча та судова влада зосереджувалася в руках гетьмана.

Скоропадський намагався удосконалити державний апарат. Особливістю нового уряду було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою. Хоча необхідно зазначити, що соціалісти відмовилися взяти участь у будівництві нової держави. Вони не знайшли в собі стільки патріотизму, національної свідомості, щоб стати вище від партійних інтересів. З соціалістів лише Д.Дорошенко вступив до кабінету і став міністром закордонних справ. Уряд нової держави складався з солідних вихідців із старих козацьких українських родів Ф.Лизогуб, О.Рогоза, А.Ржепецький та ін.

У своїх діях П.Скоропадський керувався не стільки ідеологічними міркуваннями, скільки реальними потребами часу. Поставивши перед собою завдання створити дієздатну державну адміністрацію, ліквідувати анархію, налагодити державне життя, гетьман спирався перш за все на заможні верстви суспільства. Почалось відновлення поміщицького господарства, яке могло дати товарний хліб. Закон “Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства” передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках реманен­ту селян. Одночасно декларувалося, що в майбутньому максимум землеволодіння буде встановлено в розмірі 25 га. Поміщикам буде надано право продавати свою землю державному банку. У жовтні було засновано Вищу Земельну Комісію, очолену самим гетьманом.

Успішно працювало міністерство фінансів. Розхитані фінанси вдалося налагодити й створити державний бюджет. Українська ва­люта (гривня), забезпечена природними багатствами країни (голов­ним чином цукром), стала конвертованою.

Гетьманська адміністрація прагнула примусити робітників працю­вати більш інтенсивно. Встановлювався 12-годинний робочий день, були заборонені страйки. Завдяки жорстким заходам вдалось змен­шити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягти повний розвал економіки.

Багато уваги приділялося розбудові армії. Реформувались війсь­кові частини, що залишилися з часів Центральної Ради: Окрема Запо­різька дивізія, Сердюцька дивізія, полк Січових Стрільців. У жовтні гетьман своїм Універсалом відновив козацтво як окремий стан. І хоча військо було нечисленним, важливе місце в збройних силах належало Чорноморській флотилії. Гетьманському урядові вдалося після довгих переговорів здобути згоду німецького уряду на передачу Україні військових кораблів Чорноморського флоту, які були захоп­лені німцями. Але широким планам гетьмана не судилося збутись — формуванню української армії та флоту перешкоджала Німеччина, яка боялась створення сильної української армії.

Вражають досягнення Скоропадського в галузі освіти та культури. У більшості шкіл було введено українську мову, у жовтні 1918 р. в Києві та Кам'янці-Подільському відкрили два нових українських університети, заснували Національний архів, Національну бібліотеку, Український історичний музей. Український театр драми і опери, Дер­жавний симфонічний оркестр та хорову капелу. У листопаді 1918 р. утворили Українську Академію Наук, президентом якої став В.Вернадський. На Церковному соборі у Києві проголошено Українську автокефальну церкву на чолі з митрополитом Василем Липківським.

За гетьмана Скоропадського Україна продовжувала розширювати міжнародні контакти. Вона мала дипломатичні відносини з Німеччи­ною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фін­ляндією, скандинавськими країнами, а з осені 1918 р.— Францією, Анг­лією, Румунією. У цілому більше 20 країн визнали суверенітет України.

Однак з самого початку Гетьманату стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. Виник і координаційний осередок опозиції на чолі з В.Винниченком. Антигетьманський курс взяв і Всеукраїнсь­кий земський союз, який очолив С. Петлюра. В середині травня опозиційні групи об'єдналися в Український Національно-Державний Союз, головою якого обрали А.Ніковського. Союз діяв в основному через пресу, підтримував страйки робітників. У різних регіонах України були організовані повстанські загони. Для загального керівництва повстанням проти гетьмана було обрано Директорію.

ІІ. Доба Директорії

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. у Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українського Національного Союзу, про який Ви вже знаєте, був утворений надзвичайний орган влади — Директорія. Вона оголосила відновлення Української Народної Республіки. Головою Директорії став соціал-демократ В.Винниченко, якому належать слова: “Якщо Україна не буде соціалістичною, нам не треба ніякої”. Членами нового органу влади стали соціал-демократ С.Петлюра, член УПСР Ф.Швець, соціаліст-самостійник П.Андрієвський, керівник профспілки залізничників, безпартійний А.Макаренко.

Директорія виступила з закликом до повстання проти Гетьманату. її військові сили очолив С.Петлюра, а головною рушійною силою став полк Січових стрільців під командуванням Є.Коновальця.

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорії вдалося підписати угоду з німцями та австрійцями про їх нейтралітет. Наступного дня війська січових стрільців розгромили війська гетьмана під Мотовилівкою і Васильковом, проте у Київ увійшли лише після евакуації німців.

19 грудня на Софійському майдані відбувся військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги Директорії.

На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму. Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику. У Сфері державного управління Директорія передбачала передати Владу Трудовим радам селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалась Трудовому Конгресу, який мав обиратися населенням без участі “поміщиків і капіталістів”. Йшлося фактично про український варіант радянської влади без крайнощів ї більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні перетворення — аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінан­систів. Розбурхана селянська стихія знову громила поміщицькі аєтки, в особняках проводилися обшуки та конфіскації. Ці перетворення не привели до стабілізації суспільства. Директорія залишилась без підтримки переважної більшості фахівців, промисловців, державних чиновників — всіх, без кого нормальне існування держави неможливе. Селянська стихія стала швидко перероджуватись в руйнівну анархію. Влада на місцях перейшла до рук місцевих отаманів, що відмовлялися визнавати центральну владу.

Отаманщина почала руйнувати державний механізм УНР. Виборні отамани напівпартизанських загонів часто вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми. Деякі отамани пізніше перейшли на бік радянської влади. В зовнішній політиці Директорія не домоглася значних успіхів. Їй не вдалося домовитися про мир з Радянською Росією, хоча переговори про його укладення велися з кінця грудня 1918 р. Не зумівши домовитись з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулася до представників Антанти, війська якої висадилися у південних містах України. 23 листопада в київських та Одеських газетах була надрукована Декларація Антанти про початок Інтервенції в Україні. Зазначалося, що Антанта висадила свої війська |3 метою подолати анархію та підтримати порядок. У кінці листопада англо-французька ескадра увійшла в Чорне море та стала на рейдах Севастополя та Одеси.

Тим часом на сході і півночі військам Директорії протистояли війська Червоної армії, на заході — польська армія Пілсудського, на півдні, крім Антанти,— добровольчі війська А.Денікіна.

Деякі політичні партії в Україні вирішили стати до боротьби проти Директорії. Зокрема, боротьбисти організували повстанський рух на Полтавщині, Їх підтримував на Херсонщині отаман Григор'єв. Від УСДРП відкололась група Ю.Мазуренка, т.зв. “незалежники”, які незабаром уклали угоду з більшовиками про спільну боротьбу з Директорією. Не знайшла спільної мови Директорія і з Н.Махном, який наприкінці грудня 1918 р. спільно з більшовиками захопив Катеринослав.

Державницькі наміри Директорії залишилися нездійсненими, вона по суті перетворилася на кочівний орган при петлюрівському війську.

ІІІ. Західно-українська народна республіка (ЗУНР)

Напередодні поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні активізувався національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.

В жовтні 1917 р. у Львові виникла Українська Національна Рада, на чолі якої став Євген Петрушевич. Серед членів Ради були відомі українські діячі К.Левицький, Л.Цегельський, О.Назарук. Своїм пер­шим маніфестом Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях у межах Австро-Угорщини, що роз­падалась.

На початку листопада у Львові відбулося повстання українських частин, якими керував сотник українських Січових стрільців Дмитро Вітовський. Надвечір у Львові була оприлюднена відозва Національної Ради про створення Української держави. Рада закликала галичан брати владу на місцях і готуватися до скликання Установчих зборів.

Так у ході військових сутичок галичани розпочали власне дер­жавотворення. 9 листопада був сформований уряд — Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким, до якого увійшло 11 секре­тарів. 13 листопада Українська Національна Рада затвердила “Тимчасовий основний закон”, який дав назву новоствореній державі — Західно-Українська Народна Республіка.

Після захоплення поляками Львова уряд переїхав до Тернополя, |а згодом — до Станіслава. 22-25 листопада відбулися вибори до Української народної Ради. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич. У квітні 1919 р. почалася аграрна реформа, в результаті якої всі маєтки великих землевласників, переважно поляків, експропріювали, а їхні землі передбачалося розподілити між малозабезпеченими і малоземельними селянами.

Ще 21 листопада Українська Національна Рада уповноважила Л.Цегельського і Д.Левицького поїхати у Київ для переговорів про об'єднання Галичини зі Східною Україною. Але там вже йшла громадянська війна, тому 14 грудня у Фастові був підписаний Передвступний договір з Директорією УНР, що включав такі положення:

1) Західно-Українська Народна Республіка виявила бажання об'єднатися з Великою Україною як складова частина цілого; 2) Обидва уряди мають подбати про виконання цього; 3) ЗУНР залишає свою територіальну автономію тощо, січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. 22 січня у Києві на Софійському майдані було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР і одержала повну автономію. Проте, до справжнього об'єднання справа не дійшла. Наприкінці 1919 р. Акт Злуки фактично перестав бути чинним.

Як і УНР, ЗУНР формувалася у надзвичайно несприятливих зовнішніх обставинах. З перших днів свого існування вона опинилася у стані війни з Польщею, яка прагнула встановити контроль над Західною Україною. Регулярне військо ЗУНР — Українська Галицька Армія (УГА) стримувало наступ поляків. Відома операція — т.зв. Чортківська офензива, під час якої 25 тис. українських солдат примусили відступити 100-тисячну польську армію. В кінці червня УГА відступила до Збруча, де з'єдналась з частинами армії УНР.

До Галичини прибула місія Антанти, щоб припинити польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район, але військові дії тривали.

IV. Громадянська війна в Україні

Протягом першої половини 1919 р. війська Директорії були ви­тіснені і радянська влада встановилася на всій території України, крім Західної України. Почався процес встановлення контролю РРФСР над українським суспільством. Україна отримала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Урядом стала Рада Народних Комісарів на чолі з Християном Раковським, болгарином за походженням.

У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву “воєнний комунізм”, і в основі якої лежав насильницький злам економічної системи, що досі ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався безгрошовий товарообмін. Основні напрями політики “воєнного комунізму” включали в себе:

— націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалася Українська Рада народного господарства;

— ліквідацію великих поміщицьких, державних і церковних гос­подарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;

— встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари.

На всій Україні вводилася продовольча розверстка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею цінами. Заборонялася торгівля продуктами хар­чування. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику чер­воного терору.

Після провалу окупації України військами Антанти антибільшовицькі сили стали покладати головні надії на командира Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Денікінський окупаційний режим проіснував з літа до осені 1919 р. Денікін розпочав з відновлення по­міщицького землеволодіння: за допомогою військових команд у селян силою забирали землю і реманент, білогвардійці наклали великий продовольчий податок, який був не менший від радянської продрозверстки.

Денікін не визнавав незалежності України у будь-якій формі державної організації, відкидаючи як федеративні плани Скоропадського, так і самостійницькі ідеали Петлюри. Така позиція звичайно унемож­ливлювала спільний антибільшовицький союз армії УНР та Добровольчої армії. Натомість Денікін взагалі заборонив назву “Україна” — замість неї вживалась назва — “Юг России”.

У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання, яке разом із наступом більшовиків змусило Денікіна відступити до Криму. На початку грудня більшовики взяли Київ і на початку 1920 р. знов контролювали всю територію України, за винятком окупованих Польщею Волині і Поділля.

У 1920 р. Петлюра уклав ряд конвенцій з польським урядом Ю.Пілсудського з метою досягти єдності в боротьбі з більшовизмом. За цими угодами польський уряд визнавав існування уряду УНР, нато­мість Польща отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, всю Галичину і частину Полісся.