Вступ до курсу. 5 страница. У “березневих статтях” передбачалося право українців обирати старшин із свого кола, розміри платні від царського уряду козацькій старшині

У “Березневих статтях” передбачалося право українців обирати старшин із свого кола, розміри платні від царського уряду козацькій старшині, розміри витрат казни на козацьку артилерію, право Війська Запорозького мати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Туреччини і Польщі, та ін. Окремо визначалася загальна чисельність козацького війська (реєстр) — 60 тис. осіб, а також право козаків самим між собою вирішувати, хто козак, а хто мужик.

Разом із затвердженням “Березневих статей” російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам грамоти про прий­няття України до складу Російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення. Ці документи розглядаються як договір України з Росією. “Березневі статті” визначили на тривалу історичну перспективу основні засади державного будівництва України.

VI. Руїна (1658-1686).

Руїна — надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б.Хмельницького попередні здобутки були значною мірою втрачені. Розкол серед старшини — політичної еліти тогочасного суспільства, посилення антагонізму між різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, яка не здатна була консо­лідувати народ на основі розбудови української державності, бороть­ба за геополітичні інтереси російської держави. Турецької Імперії і Речі Посполитої складали основні причини руйнації державотворчих досягнень доби Хмельниччини.

У 1657 році старшинська рада, посилаючись на молодість спад­кового гетьмана Юрія Хмельницького, віддала гетьманську булаву генеральному писарю Івану Виговському. Не зважаючи на вдалий, вигідний для України договір зі Швецією, який зумів укласти І.Виговський, широкі верстви українського громадянства були незадоволені зосередженням усієї влади в руках старшини, всередині країни зростала опозиція проти гетьмана. Резонатором цих настроїв мас, осередком демократичної опозиції стала Запорозька Січ на чолі з кошовим Яковом Барабашем. Ці події не пройшли поза увагою московського уряду, який мріяв про обмеження державних прав України.

В свою чергу противники Московії відстоювали ідею повороту до державних зв'язків із Польщею. 16 вересня 1658 р. був підписаний Гадяцький трактат, що призвело до відкритої війни України і Росії. За цим трактатом Україна в межах воєводств Київського, Чернігівсь­кого й Брацлавського ставала вільною і незалежною державою під назвою Великого Князівства Руського, яка входила на рівних у федерацію трьох самостійних держав – Польщі, Литви й України. Об'єднувалася ця федерація особою спільного короля, всіма держа­вами спільно обраного.

На чолі Великого Князівства Руського мав бути гетьман, якого б обирали самі українці. Гетьману заборонялося мати зовнішньополітичні стосунки, що значно обмежувало суверенітет України. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, що на практиці означало перетворення старшини на шляхту. І хоча польські політики в деяких пунктах пішли на визнання елементів української державно­сті, у принципових справах вони виявили непоступливість (зокрема, не погодились на державну самостійність, а надавали лише автономію, і то лише для Наддніпрянщини). Гадяцький трактат не було втілено в життя. Поляки не збиралися виконувати пункти трактату, а в Україні він не знайшов підтримки серед рядового козацтва.

В українській історіографії Гадяцька угода знайшла досить неоднозначну оцінку: від цілком негативної до визначення її як вищої політичної ідеї українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України. Послідовники останньої точки зору вважають, що ідеї, викладені в цьому документі, стали на тривалий період українською національною програмою: його взяв в основу своєї діяльності гетьман П.Дорошенко, його таємно зберігали й вивчали інші гетьмани, він став певним політичним ідеалом гетьмана Івана Мазепи.

У 1667 році Польща і Росія без участі України уклали Андрусівський договір про перемир'я на 13 років. За цим договором Лівобе­режна Україна залишалась під владою Росії, Правобережжя закріп­лювалося за Польщею, запорозькі землі мали бути під подвійним польсько-російським управлінням. Київ на два роки залишався під владою Росії, а потім мав перейти до Польщі, але ряд застережень в угоді давали можливість Росії назавжди залишити за собою місто. Таким чином, Андрусівське перемир'я остаточно затвердило розкол України.

Андрусівський договір викликав обурення і протести в Україні. Нехтування українськими інтересами і відверте розчленування українських земель посилили серед українців прагнення до єдності. В цих умовах тогочасний гетьман Петро Дорошенко вирішив об'єднати під своєю владою Правобережжя і Лівобережну Україну, і хоча йому вдалося добитися проголошення гетьманом обох боків Дніпра, бажаної єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося.

У цей час на Лівобережж і гетьманом вибрали Івана Самойловича, який теж плекав честолюбні мрії стати гетьманом всієї України, і в Москві вирішили підтримати його.

Внаслідок міжусобних воєн і вторгнень іноземних армій, що тривали практично безперервно з 1648 року, Україна була поділена між могутніми сусідами. Українська державність з кожним новим гетьманом, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і від Польщі до Туреччини втрачала здобутки середини 17 сторіччя. Гетьманська влада і авторитет занепадав, старшина досить легко могла скинути того, хто їй не догодив. Українська державна організація зосталася лише на Лівобережній Україні — Гетьманщині, де зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій.

Лекція 4

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ У XVIII СТ.

План

1. Гетьманування І.Мазепи.

2. Політичні погляди мазепинців.

3.Остаточна ліквідація української державності (1708—1783).

Література

1. Гетьмани України: Історичні портрети. Збірник.— К.,1991.

2. Голобуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734-1775).— К., 1961.

3. Костомаров Н.И. Мазепа. М., 1992.

4. Мазепа — людина і історичний діяч.— К.,1991.

5. Панащенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина ХУІІ-ХУШ ст.).— К.,1995.

6. Субтельний О. Мазепинці.— К., 1994.

7. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України— К., 2005.

І. Гетьман Іван Мазепа.

Двадцять один рік гетьманував в Україні Іван Степанович Мазепа-Колединський — людина, постать якої лишається донині однією з найбільш спірних в українській історії, а його життєпис обріс плети­вом фантастичних легенд — від уособлення віроломства до ідеалі­зації як лицаря української ідеї. Проте до цієї історичної постаті необхідно ставитися більш виважено, можна цілком погодитися з Н.Яковенко, яка вважає напрочуд влучними слова Михайла Рудницького: “Мазепа при всій своїй інтелігентності та енергії не був таким програмовим героєм. Як справжній державний діяч і добрий дипло­мат, він ішов за потребами своєї доби, хитався, кидався на всі боки, був лисом, вовком і тільки людиною з пристрастями, себелюбством, упертістю та інколи надто великою вірою в свої сили”.

В період гетьманування Мазепи на території лівобережної Козацької держави не велася жодна внутрішня війна, натомість особливу надію на козацькі збройні сили при вирішенні власних зовнішньополітичних проблем, насамперед у здобутті виходу до Балтійського моря, покладала Росія. Якщо раніше зовнішні інтереси двох держав багато в чому збігалися, то в новій ситуації кардинально різнилися. Вперше Україна мала воювати не просто за чужі, а навіть за невигідні для неї інтереси. Наміри Петра І “прорубати вікно в Європу” в Прибалтиці й через нього спрямувати потоки товарів на європейський ринок означали для України розрив традиційних економічних зв'язків із Заходом і переорієнтацію їх на Північний Схід. (О.Субтельний)

Така перебудова господарства зачіпала інтереси підприємливої старшини, шляхти, купецтва й не могла пройти безболісно.

І хоча Іван Мазепа саме в цей час перебував у зеніті слави — він зміцнив свій авторитет в очах російського царя, розправившись з опозиційне налаштованою козацькою старшиною. Йому вдалося об'єднати в одній державі українські землі, які визнали владу геть­мана, — як досвідчений політик він розумів, що геополітична ситуа­ція вимагала внесення коректив в українсько-російські відносини.

Ситуація значно ускладнилася, коли за наказом Петра І козацькі загони були підпорядковані російським офіцерам, які запроваджували солдатську муштру, а сам гетьман у липні 1707 року дістав царський указ виконувати всі розпорядження Олександра Меншикова. Стає зрозумілим, що волею російського монарха Україна дедалі більше позбавлялась автономних прав і перетворювалась на повністю залежну від центральних властей окраїну.

Мазепа пішов на встановлення таємних відносин зі шведським королем Карлом XII. Умови шведсько-українського договору точно не відомі, проте до нас дійшли записки Пилипа Орлика, що виконував тоді обов'язки генерального писаря, в яких зазначалось, що Швеція не мала претендувати на владу над Україною, на її прибутки чи податки, нікому не дозволялося ставити в українських містах військових гарнізонів, зберігалася цілісність території, недоторканність вольностей, законів і прав місцевого населення. І хто знає, якби не поразка у Північній війні, можливо, Україна з автономії могла перетворитись на самостійну державу з самобутнім внутрішнім устроєм. Український народ не підтримав наміру Мазепи здобути Україні державну незалежність з допомогою Швеції. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї виявились марними. Козаки, селяни і міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про державну незалежність від Росії. На бік Мазепи встала лише бунтівна Запорозька Січ, та цього виявилося замало.

Першою жертвою царського гніву впала гетьманська столиця: Петро наказав Меншикову спалити увесь Батурин — за один день було винищено близько 6 тисяч мешканців (деякі дослідники називають кількість загиблих — до 15 тис.), в тому числі жінок і дітей. Але це була тільки прелюдія до терору, який охопив Україну. Гетьманом було оголошено Івана Скоропадського, а у Глухові провели імітацію страти Мазепи — на майдані був встановлений ешафот з шибеницею, на якій було “страчено” опудало, що символізувало Мазепу. Відтоді запровадили і церковну анафему на гетьмана, яку проголошували понад 200 років по всіх церквах Російської імперії у першу неділю Великого Посту аж до зняття її за доби Гетьманату Павлом Скоропадським 10 липня 1918 року.

27 червня 1709 року під Полтавою відбулася генеральна битва між 30-тисячною шведською і 42-тисячною російською армією, на боці шведів воювали 3 тис. українці в. Битва закінчилася розгромом шведів і прибічників Мазепи. Карлу XII й Мазепі з невеликою кількістю вояків вдалося дістатися володінь турецького султана. І хоча Петро І вимагав видачі Мазепи, однак султан під тиском іноземних дипломатів оголосив українського гетьмана недоторканним гостем. Перебуваючи у вигнанні, Мазепа вже не вставав з ліжка і помер у серпні 1709 року в Бендерах.

ІІ. Політичні концепції мазепинців.

16 квітня 1710 року новим гетьманом у екзилі було обрано Пилипа Орлика, який став одним з подвижників української історії 18 сто­ліття. І хоча сам він був за походженням напівчех, напівпольсько-білоруський шляхтич, все своє життя присвятив Україні, залишивши після себе одну з найкращих пам'яток української правничої думки — “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького”. Цей документ, своєрідний договір між козаками і новообраним гетьманом щодо бажаного майбутнього державного ладу України, був підготовлений П.Орликом, Г.Герциком, А.Войнаровським та ін­шими прихильниками Мазепи. Особливе значення “Пактів і конститу­цій” полягає в тому, що в них здійснена спроба не лише визначити права і обов'язки гетьмана і старшини на майбутнє, а й узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини, який складався на ґрунті соборності, звичаєвого права і військової демократії протягом двох століть існування Запорізької Січі.

Автори конституцій не створювали нових державних моделей і не проголошували нових принципів управління, проте творчо підійшли до досвіду своїх пращурів і систематично виклали те, що пройшло апробуванням часом. Як відзначають сучасні дослідники, у Конституції П. Орлика (так часто називають цей документ, хоча саме слово “конституція”, ще не мало такого значення, як сьогодні, а відтак не можна вважати цей документ конституцією в сучасному розумінні) визнані природні права і свободи людини, права народу, договірне походження держави, необхідність обмеження абсолютної влади монарха, політичних прав громадян. Особливо необхідно наголосити, що у документі зазначались можливості захисту права власності, особистих і майнових прав та станових привілеїв. У Конституції здій­снювалася спроба визначення кордонів України, обґрунтовувалися Права запорожців на значну частину Дніпра. Також у найзагальніших рисах було окреслено склад і компетенції Генеральної ради. Проте, вочевидь, цей документ відображав виключно бажання козацької старшини. Таким чином. Конституція П.Орлика містила багато ціка­вих і прогресивних правових ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки, проте реальної сили на території Ук­раїни вона так і не набула й назавжди лишилася в історії як своєрідна політична концепція мазепинців.

ІІІ. Остаточна ліквідація

української державності (1708—1783).

Після Полтавської битви і виступу Мазепи натиск на Україну з боку російського самодержавства набрав цілком виразних форм. Політичний курс уряду Петра І був спрямований на обмеження ук­раїнської автономії аж до повної її ліквідації. При гетьмані було зас­новано посаду царського резидента, з правом контролю над гетьманом і адміністрацією України. Російський цар почав поступово запроваджувати безпосереднє призначення полковників, минаючи гетьмана і порушуючи українські права і традиції. Замість старого виборного принципу набув чинності новий порядок заміщення посад полкової старшини і сотників. Призначаючи на вищі посади росіян та інших чужоземців, цар прагнув створити незалежну від гетьмана, але безпосередньо залежну від царя вищу адміністрацію і посварити гетьмана з старшиною.

Крім політичних, були здійснені і економічні заходи (зокрема заборона вивозу товарів з України), які призвели до того, що Україна змушена була вийти з європейського економічного простору і економічно перетворилася на колонію Москви. У 1720 році Сенат фактично заборонив друкувати книжки українською мовою.

У 1772 році управління Україною було передане безпосередньо Сенату, що означало відмову визнати Україну окремим державним організмом. Була започаткована нова державна установа, яка отримала право вищої судової апеляційної інстанції й деякі важливі права контролю над адміністрацією та фінансами України — Малоросійська колегія. Українській уряд з його головним адміністра­тивним органом, Генеральною Військовою Канцелярією, був підпорядкований Малоросійській колегії, завданням якої було включити Україну до системи управління Росії. Користуючись від­сутністю виборного гетьмана після смерті в 1722 р. І.Скоропадського (П. Полуботок був наказним гетьманом), Малоросійська колегія стала фактично найвищою адміністративною, судовою і фінансовою установою на українських землях. Вона отримала також право надавати накази полковникам без згоди гетьмана, а пізніше Генеральна Військова Канцелярія також була підпорядкована Малоросійській колегії.

Обрання миргородського полковника Д.Апостола новим гетьма­ном у 1727 р. носило формальний характер: претендент був визначе­ний царським урядом. Малоросійська колегія була скасована і всі українські справи було перенесено до Колегії іноземних справ.

Із вступом на російський престол дочки Петра І Єлизавети було вирішено відновити гетьманство в Україні. У 1750 р. в Глухові відбувся урочистий акт виборів К.Розумовського на гетьмана України. Знову Україна-Гетьманщина дістала свої автономні права, була проведена судова реформа — запроваджено земські суди, в яких суддями були виборні з місцевої шляхти. За гетьманування К.Розу­мовського було відновлено й удосконалено головні атрибути авто­номної Української держави, проте її подальший розвиток був неможливим в умовах нейтралістських устремлінь Російської імперії.

В 1762 р. на російський престол зійшла рішуча прихильниця полі­тики централізації Катерина II, яка примусила К.Розумовського “добровільно” зректися гетьманства. На місце гетьмана прийшла друга Малоросійська комісія, її президент П.Румянцев, правлячи понад 20 років Україною, твердо тримався приписаної йому Кате­риною II політики.

Російський уряд, безумовно, не влаштовував самобутній державний устрій Запорозької Січі, яка становила небезпеку існуванню «освіченого деспотизму» і тому була приречена на знищення. Серед інших причин ліквідації Січі були також небезпідставне побоювання російського царизму можливого союзу Козацької республіки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії, а також недоцільність існування на шляху Росії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою, зазіхання на родючі землі Запоріжжя, і звичайно, загроза перетворення Січі на ядро визвольного руху всього українського народу проти російського володарювання.

У своїй політиці стосовно Запоріжжя царизм діяв за сталою схемою: контроль — обмеження — ослаблення — ліквідація. 23 квітня 1775 р. було ухвалено рішення про ліквідацію Запорозької Січі. На початку червня регулярні війська під командуванням П.Текелі всту­пили на Запоріжжя. Старшинська рада за участю духовенства вирі­шила не починати кровопролиття і після зачитування указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Січ зникла, та січове товариство вижило. Чимало січовиків повтікали на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Це стурбувало російський уряд, тому у 1788 р. із запорізьких козаків було сформо­ване т.зв. Чорноморське козацьке військо, у якому зберігалися давні запорізькі порядки. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю й там заснувала Задунайську Січ, устрій якої копіював устрій Запорозької Січі. 1792 р. на Кубані було започатковано Кубанське козацьке військо, яке створювалося також на організаційних засадах Запорізької Січі, а самі переселенці вважали себе запорожцями.

1781 р. царський уряд знищив полковий адміністративний устрій України-Гетьманщини, а її територію поділено на 3 намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які сполучено в одному Малоросійському генерал-губернаторстві. 1783 р. на українських селян було поширено російський режим повного закріпачення. На підставі “Жалованої грамоти” 1785 р. українська шляхта мала одержати права російського дворянства разом з проголошенням шляхетських свобод, дозволу самоуправління, корпоративних установ тощо.

Таким чином, на кінець XVIII століття внаслідок політики російсь­кого царизму було остаточно ліквідовано автономію України, її права, вольності і привілеї. Із скасуванням гетьманства та полкового устрою їїбуло зведено до становища звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм, і на всій її території насильно встановлювалися органи управління імперії, а згодом і загальноросійське право і законодавство.

Лекція 5.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ

ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (кінець XVIII – початок XX ст.).

ПЛАН:

I. Територіально-адміністративний устрій та населення

ІІ. Криза феодальних відносин. Буржуазні реформи 60—70-х років XIX ст.

IV.Революція 1905 – 1907 рр. в Україні.

V.Столипінська аграрна реформа в Україні.

VI. Українська політична думка у XIX- на початку XX ст.

VI. I Відродження національної свідомості.

VI. II. Масонство в Україні

VI. III. Декабристи.

VI. IV. Кирило-Мефодіївське товариство

VI. ІV. Народництво.

VI. V. Ліберально-демократичний напрям у суспільно-політичному русі

VI. VI.Соціал-демократичні ідеї в Україні

VI. VII. Український консерватизм.

VI. VIII. Націократія

VI. IX. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях.

VI. X. Формування політичних партій

VII. Трагедія Першої світової війни: причини, характер, головні воєнні дії на території України

Література

1. Багатопартійна Українська держава на початку XX ст. Програмні документи перших українських політичних партій.— К.,1992.

2. Іванова Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України.— К.,1971.

3. Історія Русів.— К.,1991.

4. Калугін Ю. Декабристи в Україні.— К.,1971.

5. Кирило-Мефодіївське товариство. У 3-х т.— К.,1990.

6. Кухта Б. З історії української політичної думки.— К., 1994.

7. Оніщенко І. Етно- та націогенез в Україні (Етнополітологічний аналіз).— К.,1997.

8. “Руська трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України.— К.,1987.

9. Сергієнко Г. Декабристи і Шевченко.— К.,1971.

10. Винниченко В. Відродження нації: В 3-х т.— К.”1990. Т.1.

11. Грицак Я. Нарис української історії. Формування модерної української нації XIX—XX століття.—К.,1996.

12. Гунчак Т.Г. Україна: перша половина XX століття.— К.,1993.

13. Литвин М.Р. Історія Галицького стрілецтва.— Львів, 1990.

14. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого сто­ліття.— К.,1993.

I. Територіально-адміністративний устрій та населення

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80% населення підлягали російським імператорам їх називали малоросами) і 20% населяли імперію Габсбургів (їх називали русинами).

У 1796 р. царський уряд Росії замість намісництв створив в Україні губернії із звичайною для інших губерній Росії системою управління. На початку XIX ст. було 9 губерній: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська. Губернії поділялися на повіти. Для посилення своєї влади царський уряд будував систему управління за військовим зразком. Існували генерал-губернаторства: Малоросійське, Новоросійське-Бессарабське та Київське. На чолі губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою.

Реформування адміністративної системи країни мало на меті посилити владу центру, ліквідувати національні особливості та руси­фікувати неросійське населення. Цей процес супроводжувався ростом бюрократизації, ключові позиції в адміністрації займали переважно російські чиновники.

Нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст України, більшість з яких користувалася магдебурзьким правом. У 1835 р. Київ останнім втратив самоврядування, і більшість міст перейшла в підпорядкування губернській адміністрації.

З 1817 р. голова департаменту військових справ Олексій Аракчеєв запровадив в Україні військові поселення. Близько 500 тис. солдат будували поселення на зразок військових таборів, у яких все життя регламентувалось (дозвіл на шлюб, право мати дітей тощо). На Україні існувало біля 20 таких поселень.

Протягом XIX ст. внаслідок природного приросту й швидкої ко­лонізації малозаселених районів Півдня зростає населення України. У 1795 р. у Східній Україні мешкало 8,2 млн. чоловік, а у 1858 — 13,5 млн. Особливо швидко зростало населення Степової України та Новоросії.

Західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина мала назву Королівство Галіції і Лодомерії і поділялася на 19 округів, якими керували призначені австрійським урядом старости. Адміністрацію “королівства” очолював губернатор, якого призначав імператор. Імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, у якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духовенства. Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники, що призначалися урядом.

В цілому західноукраїнські землі займали територію 70 тис. кв. км, на яких на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. чоловік, а у 1897 р.— 6 млн.

ІІ. Криза феодальних відносин. Буржуазні реформи

60—70-х років XIX ст.

У першій половиніXIX ст.в Україні відбувався швидкий розклад феодально-кріпосницької системи і формувався новий більш прогресивний капіталістичний уклад. Хід економічного розвитку підтвердив, що виробничі відносини між поміщиками і кріпаками вступили в стадію кризи: товарно-грошові відносини швидко прони­кали в поміщицькі господарства, або руйнуючи їх, або змушуючи пристосовуватися до нових умов.

Середньовічна промисловість почала переростати в індустріальну. Купецький капітал набував чіткого буржуазного вигляду, а підприєм­цям-капіталістам належала головна роль у руйнуванні старих і вста­новленні нових буржуазних відносин.

З метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку були проведені буржуазні реформи.

У 1855 р. в промові перед московськими дворянами Олександр II заявив, що краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки крі­паки скасують його знизу. Реформи торкнулися різних напрямів су­спільно-політичного життя. Проте основне місце серед низки заходів займала селянська реформа, яка і скасувала кріпосне право в Російській імперії.

Щодо причин скасування кріпосного права, то вчені не мають єдиної узгодженої точки зору на них. Деякі дослідники наголошують саме на економічних причинах, підкреслюючи, що відкриття чорноморських портів і участь у світовій торгівлі зробили ще більш помітними недоліки кріпацької праці — тобто кріпацтво, перш за все не виправдовувало себе економічно.

Інші дослідники вважають, що селянські невдоволення й виступи спровокували дії уряду. Французькі історики схильні підкреслювати роль у реформах ліберальної інтелігенції, яка піддавала кріпацтво моральному осуду. Англійські вчені називають основною причиною скасування кріпосного права економічне відставання від Заходу, а також прагнення модернізувати армію. У будь-якому разі поразка у Кримській війні стала детонатором необхідності зміни існуючого становища.

Умови звільнення селян були викладені у “Положеннях 19 люто­го”, які складалися з Маніфесту 19 лютого 1861 р. та 19 окремих законодавчих актів, у яких визначалося правове становище селянства. Ці документи вирішували основні питання, пов'язані із скасуванням кріпосного права: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, їх особисте звільнення і створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею і визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Згідно із законоположеннями звільнення селян від кріпацтва мало відбутися поетапно, протягом двох років. Селяни діставали у власність землю, на якій раніше працювали в поміщиків, за певний викуп, і мали сплачувати його протягом 20 років. Розмір наділів вста­новлювався залежно від якості землі й характеру господарства на кожну душу. Наприклад, для губерній Південної України передба­чався єдиний так званий указний наділ, який становив від 3 до 6,5 десятин на душу.

Ціла категорія “дворових” селян, які у свій час були відірвані від хліборобства і допомагали поміщикам у господарстві, зовсім не одер­жали ніякої землі й повинні були записатися до міщанського стану.

Хоча офіційно реформа покликана була полегшити долю селян, провадилась вона з максимальним урахуванням поміщицьких інтересів. Проте до цілковитого обезземелення селян справа не дійшла:

більшість поміщиків розуміла, що краще прив'язати селянина до клаптика землі, з тим щоб потім його експлуатувати як наймита із земельним наділом.

Услід за селянською реформою було проведено ряд інших реформ щодо найважливіших питань державного устрою Російської імперії, які так чи інакше стосувалися українських земель.

У 1864 р. була проведена земська реформа, яка передбачала ство­рення земських установ для управління місцевими справами — торгівлею, шкільною освітою, охороною здоров'я, поштою, шляхами. Делегати до земств мали обиратися з трьох груп населення: великих землевласників, міського населення і селян. Створювалися земські управи, які діяли під наглядом губернаторів. Вводився земський податок.