Економічне становище західноукраїнських земель у 20-30-ті роки

Після першої світової війни, розпаду могутніх імперій українські землі (Західна Україна, північна Буковина, За­карпаття й Бессарабія) перебували у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. Майже 7 млн. українців, в ос­новному колишніх підданих Австро-Угорської імперії, бу­ли позбавлені права на самовизначення. Найбільше укра­їнських земель відійшло до Польщі, під владою якої опи­нилися понад 5 млн. українців, які становили найчисленнішу національну меншість. Становище західних українців залишалося невизначеним. У 1923 р. рада по­слів Антанти у Версалі визнала суверенітет Польської держави над східною Галичиною та Волинню. На цій те­риторії було створено чотири воєводства: Львівське, Станіславське, Тернопільське й Волинське. Частина україн­ського Полісся разом із білоруськими землями утворили Поліське воєводство. Північна Буковина з центром у Чер­нівцях разом з Хотинським повітом увійшли до складу румунської провінції. На Закарпатті було створено єди­ну адміністративно-територіальну одиницю Чехословач­чини — Прикарпатську Русь із центром в Ужгороді. Пло­ща окупованих західноукраїнських земель становила близько 150 тис. км., а населення, що проживало на них, в кінці 30-х років перевищувало 11 млн. чол. Іноземні по­неволювачі встановили тут напівколоніальний режим. По­над 80 відсотків населення регіону займалося сільським господарством.

Країни, до яких входили західноукраїнські землі, значно відставали у своєму економічному розвитку від розвине­них країн світу. Низька конкурентоспроможність госпо­дарства й обмеженість внутрішнього ринку негативно впливали на економічне становище регіону. Ситуація по­гіршувалася ще й тим, що в цих країнах панівним в еко­номіці був іноземний капітал. Так, 44,4 відсотки вироб­ництва у деревообробній промисловості, 88,5 відсотків у нафтовій контролювали іноземні банки.

Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав. Тому кожна з держав, до складу якої входили українські землі, муси­ла перш за все чітко визначитись у питанні про місце і роль українського фактора у внутрішній політиці. Різно-векторні коливання офіційного курсу щодо українського питання відбувались у Польщі, але навіть тут завжди не­змінною залишалась її стратегічна мета — поглинання українських земель шляхом асиміляції місцевого насе­лення. Характерно, що ключові риси польської моделі панування в українських землях (насильницька асиміляція, штучне стримування економічного розвитку, реп­ресивні акції, національний гніт) були в м'якій формі при­таманні внутрішній політиці Чехословаччини, а у більш жорсткій — політиці Румунії. Так, сприяючи розвитку промисловості в корінних польських районах, уряд свідо­мо гальмував будівництво підприємств індустрії на за­хідноукраїнських землях. У 1938 р. Західна Україна ви­робляла лише 7-10 відсотків промислової продукції Поль­щі, при цьому її населення і територія становили чверть території Польщі. У промисловості регіону переважали галузі, які без значних капіталовкладень забезпечували високі прибутки. Таке економічне становище було й пів­нічної Буковини та Закарпаття. Крім того, західноукра­їнська промисловість у 20-30-ті роки відчувала величезні труднощі в отриманні кредитів. З цього скористалися представники іноземного монополістичного капіталу і при­брали основні позиції в економіці до своїх рук. У проми­словості Західної України змінилося тільки те, що місце австро-німецького капіталу зайняв французький, англій­ський, американський. Частково, посилив свої позиції й польський капітал.

На розвиток західноукраїнських земель негативно вплинула економічна криза. Зайнятість у промисловому виробництві робітників зменшилася на 40-50 відсотків. Занепало дрібне виробництво. Хоча в 30-ті роки настало деяке піднесення, однак до 1939 р. ні промислове виробни­цтво, на дрібне ремісництво не перевищили рівня 1928 р. Середньорічна кількість робітників, зайнятих на підпри­ємствах переробної промисловості Західної України, в 1938 р. становила лише 50-60 тис. чол. Хоча у гірничодо­бувній промисловості та на лісорозробках чисельність ро­бітників дещо зросла, це не змінило загальної картини економічного застою західноукраїнських земель.

Нафтова промисловість Прикарпаття в 20-30-х роках також була доведена іноземним капіталом до занепаду. Видобуток нафти знижувався з кожним роком. В порів­нянні з 1912-1913 рр. він зменшився в 3-4 рази і стано­вив 370,8 тис. пудів у 1938 р.

У 20-30-ті роки, незважаючи на повільний розвиток про­мислового та сільськогосподарського виробництва краю, зро­сла чисельність українських підприємств. У конкурент­ній боротьбі з польськими, чеськими, румунськими підпри­ємствами українські підприємства зміцнювали свої позиції у промисловості, торгівлі, розширювали вплив на банківсь­ко-кредитну систему. Значно збільшилися прибутки в та­ких національних об'єднаннях, як «Центросоюз», «Масло-союз», «Карпаття», «Центробанк» та ін. Дедалі більше укра­їнців ставало власниками фабрик, заводів, житлових будинків. Однак низький рівень розвитку промислового виробництва негативно позначався на соціальному стано­вищі трудящих. Величезний резерв робочої сили давав під­приємцям можливість знижувати заробітну плату до мі­німуму. У Західній Україні вона становила 30-50 відсот­ків заробітку робітників промислових центрів Польщі й не забезпечувала прожиткового мінімуму. В умовах еко­номічної кризи безробіття стало хронічним явищем. Ро­бітники страйкували: якщо у 1922 р. у Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то у 1934-1939 рр. —1118.

Розвиток сільського господарства було також низько­продуктивним. Становище у сільському господарстві ускладнювалось колонізаторською політикою Польщі, Че­хословаччини, Румунії. З поміщицьких і церковних зе­мель були створені спеціальні фонди для польських, ру­мунських та чеських колоністів. Тисячі розорених селян, роками не маючи постійного заробітку, залишали рідний край і емігрували за кордон. За даними офіційної поль­ської статистики з чотирьох воєводств Західної України за 1925-1939 рр. емігрувало понад 373 тис. чоловік пере­важно працездатного населення.

В економіці краю протидія офіційній лінії значною мірою здійснювалась через кооперативний рух, що заро­дився ще у другій половині XIX ст., як один із засобів боротьби за національне визволення. У 20-30-ті роки від­булося розширення функцій кооперативів, вони стали роз­глядати себе і як знаряддя самоврядування та економіч­ного самозахисту. Так, якщо у 1921 р. у Галичині було 580 кооперативів, то в 1928 р. — 2500, а у 1939 р. — 4000. У міжвоєнний час кооперативи об'єднували переважно сільських споживачів і торговельні організації.

Таким чином, у 20-30 рр. західноукраїнські землі у промисловому відношенні були слаборозвинутими. По­над 80 відсотків населення займалося сільським госпо­дарством. Економіка Західної України, Буковини, Закар­паття пристосовувалася до економіки Польщі, Румунії, Че­хословаччини як ринок для збуту товарів, джерело дешевої сировини й робочої сили.