Розвиток національних економік країн європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина XX ст. )

Після Другої світової війни світове господарство охоплювало три підсистеми: господарство економі­чно розвинених країн, держав так званого соціалі­стичного табору та країн, що розвиваються, утворе­них, головним чином, після розпаду колоніальної системи. Головною тенденцією в економічному роз­витку всіх країн була індустріалізація. Змінювала­ся структура національних господарств. Важливи­ми чинниками розвитку світового господарства були розвиток науково-технічного прогресу, подальше по­глиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціона­лізація виробництва. Сформувалася світова інфра­структура — комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Розши­рилися і набули нового змісту всі форми міжнарод­них економічних відносин. Для господарського роз­витку характерним було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами.

Економічно розвинені країни в другій половині XX ст. перейшли до якісно нового етапу економіч­ного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інве­стиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Характерною особливі­стю було зростання у виробництві ролі НТП, за­проваджувалися механізація і автоматизація вироб­ництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери вироб­ництва і використати їх у сфері послуг. На фоні структурних змін у виробництві спостерігалося підвищення життєвого рівня населення.

Найбільш динамічно розвивалася промисловість, провідна галузь господарства. При всій різноманіт­ності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпу­вання національних родовищ руд і вугілля, конку­ренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили повільні темпи розвитку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Зростало значення обробної промисловості. Випере­джаючими темпами розвивалися виробництво елек­троенергії, газопостачання, хімічна промисловість. Розпочався перехід на нафтогазову сировинну базу. Друге місце за темпами розвитку посідала електро­технічна галузь. Провідна роль, як і раніше, нале­жала машинобудуванню. Виникли нові галузі: аеро­космічна, радіоелектронна та ін.

Істотною ознакою сільського господарства в еко­номічно розвинених країнах був перехід до машин­ного виробництва стандартизованої продукції зем­леробства, широке впровадження досягнень НТП. Зменшилася кількість населення, зайнятого в сіль­ському господарстві. Посилилася концентрація ви­робництва. Сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь.

Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства економічно розвинених держав визначалася досягненнями науково-техніч­ного прогресу, який активізувався в середині 50-х років. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З'явились нові матеріали, натуральна сиро­вина замінювалася штучною. На ґрунті фундамен­тальних відкриттів виникли нові технології — ла­зерна, плазмова тощо.

За невеликий відрізок часу, з 50-х до середини 70-х років, з'явилися обчислювальні системи чет­вертого покоління, які стали технологічною та інфор­маційною основою перетворення індустріальної еко­номіки в постіндустріальну. З середини 70-х років особливо швидко росло виробництво персональних комп'ютерів. Створювалися гнучкі системи вироб­ництва, які дозволяли швидко міняти види товарів. Ще у 1968 р. з'явився перший гнучкий робот, а у 1974 р. створений перший комерційний робот, яким керував комп'ютер.

У середині 70-х років почався бурхливий розви­ток енергозберігаючих виробництв. Величезні кошти вкладалися у технологічну перебудову. Викорис­товувалися альтернативні джерела енергії, будува­лися атомні електростанції. Бурхливо розвивалася біотехнологія — ще одна важлива галузь постіндустріального господарства. Наука взагалі перетво­рюється в безпосередню виробничу силу, скорочуєть­ся термін від народження наукової ідеї до її реалі­зації, втілення у виробництво. У зв'язку з викорис­танням новітніх технологій відбувається інтенсифі­кація виробництва.

Зменшуються не тільки енерго- та матеріало­місткість, а й розмір капіталовкладень і трудоміст­кість продукції. Знижуються затрати на сировину, обладнання, вивільняється велика кількість робочої сили, яка після перекваліфікації направляється у сферу послуг тощо. Змінюється характер і зміст праці. Різко зростає роль, соціальне і економічне значення інформаційної діяльності, виникають і роз­виваються засоби масової інформації. Внаслідок цьо­го у значної кількості людей появляється вільний час — величезне багатство і досягнення сучасної епохи.

За таких умов виробництво не могло існувати без постійного використання наукових досліджень і кон­структорських винаходів, тому постійно зростали витрати на науково-дослідні та дослідно-конструк­торські розробки.

З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були територіальні об'єднання корпорацій з науково-до­слідними лабораторіями, створені та фінансовані дер­жавним і приватним капіталом для випуску нової продукції.

Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. Причо­му основні витрати йшли не на розширення виробни­чих площ, а на інтенсивні чинники розвитку еконо­міки — модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту, фахову підготовку, науку, медицину.

У повоєнні роки зросла економічна могутність мо­нополістичних об'єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Масовим явищем також стало виникнення трансна­ціональних корпорацій — монополій, що створю­вали за кордоном власні або спільні виробничі філії. Вже до середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. подібних корпорацій.

У таких умовах зростала економічна роль дер­жави, яка в багатьох розвинених країнах була вели­ким власником. їй належало 15—25% національно­го багатства країн. Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечу­вали загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл елек­троенергії, водо- і газопостачання, транспорт, неви­робничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галу­зей, модернізації та раціоналізації "старих". Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. У 1970 р. в США частка військових витрат у федеральному бюджеті становила 40%, у Японії — 7,1, ФРН — 23,7, Великобританії — 13,7, Франції — 16,7%.

Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули: прискорена амортизація, змен­шення податкових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних форм і методів державного регулювання економіки зумови­ли поступовий перехід наприкінці 60-х років до "структурної стратегії". Вона ґрунтувалася на заохо­ченні певних галузей до вдосконалення і регулюван­ня структури господарства з урахуванням прогресив­них змін у розвитку всесвітнього господарства. Фак­тично це був початок відходу від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроекономічних методів.

У повоєнні десятиліття в економічно розвинених країнах склалася сприятлива ситуація для підви­щення життєвого рівня населення. Збільшували­ся доходи громадян. У 50-ті роки в країнах Європи реальна заробітна плата зросла вдвічі. Збільшення доходів населення спричинило зростання споживчих витрат і зміну самої структури споживання. Насе­лення західних країн все менше грошей витрачало на харчування і все більше на товари тривалого ко­ристування: будинки, автомобілі, телевізори, магні­тофони, пральні машини тощо.

Бурхливий економічний розвиток давав змогу виділяти значні кошти на виконання соціальних програм. До середини 70-х років у всіх країнах За­ходу були створені ефективні системи соціального забезпечення. Вони надавали громадянам соціальну допомогу і соціальне страхування, гарантуючи дер­жавну підтримку протягом всього життя. Держава гарантувала допомогу інвалідам, сиротам, вдовам, ба­гатодітним сім'ям, громадянам, життєвий рівень яких був менший від межі малозабезпеченості. Соці­альні витрати в західних країнах складали 50—60% національного бюджету. Працездатне населення країн Заходу було охоплене різноманітними видами страхування: в разі безробіття, нещасного випадку, хвороби, пенсійним забезпеченням.

В другій половині XX ст. провідні індустріальні країни поряд з бурхливим піднесенням економічно­го розвитку переживали і його спад. Зокрема у 1974 —1975 рр. вони відчули гостру економічну кризу, яка супроводжувалася значним абсолютним падінням виробництва: у США на 3%, у ФРН — на 7,5, в Японії — на 14%. Подібний спад мав місце в інших розвинутих країнах. Різке погіршення кон'юнктури пояснювалося рядом причин, які в су­купності свідчили про початок переходу від індуст­ріальної до постіндустріальної економіки.

Одна із причин кризи — різке підвищення цін на нафту і нафтопродукти (у декілька разів) країнами-експортерами нафти у 1973 р. Внаслідок цього зрос­ли витрати, вартість товарів і відповідно зменшився попит з боку споживачів. Подорожчання енергоре­сурсів зачепило не лише товаровиробників, а й до­машні господарства, сімейні бюджети. Внаслідок цього скоротився приватний попит на велику кількість товарів. Найважчі наслідки мали місце в експортних галузях промисловості. Країни-імпортери змушені були через різке зростання цін зменши­ти свої замовлення, що призвело до скорочення ви­робництва і відповідно зменшення товарообороту.

Вихід із кризи проходив відносно швидко і вже у 1976—1977 рр. було подолано "нафтовий шок" і досягнуто значного росту виробництва, причому зно­ву в традиційних галузях. Проте це був останній спалах традиційної індустрії. Одночасно відбувався прискорений розвиток новітніх виробництв і галу­зей: електронної, аерокосмічної промисловості, ви­робництва роботів і біотехнологічних виробництв.

Підсумком економічного розвитку провідних країн світу стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Західної Європи — головним чином країн Європейського Союзу. В 1990 р. на ці країни припа­дало 59,3% світового експорту (США — 11,5, ЄС — 39,4, Японія — 8,4%) та 60,7% світового імпорту (США — 14,5, ЄС — 39,6, Японія — 6,6%).

Міжнародні порівняння показують, що економіка США забезпечує найвищі показники ВНП на душу населення. Сьогодні США — це держава з високо-розвинутою економікою інтенсивного типу, більш передовою порівняно з іншими країнами світу галу­зевою і відтворюючою структурами. З більшості най­важливіших напрямів науково-технічного розвитку, технічної озброєності підприємств, ступеня насиче­ності господарства інформаційними технологіями, су­часними системами зв'язку тощо США випереджу­ють своїх конкурентів. У 2000 р. американська еко­номіка, яка отримала назву "нова економіка", вві­йшла в період найтривалішого економічного зрос­тання за всю історію. Середні темпи зростання її ВВП з 1992 по 2000 рр. склали 3,6%. Безробіття становило 3,9% — тобто перебувало на найнижчо­му рівні за останні тридцять років.

Проте, як свідчать розрахунки, США поступово втрачають свої позиції у рівні зростання продуктив­ності праці, динаміці середньорічних темпів прирос­ту ВВП, знижується частка країни у світовій про­дукції обробної промисловості. За грудень 2000 р. — лютий 2001 р. рівень промислового виробництва в Америці знизився на 3,2%. Безробіття на 2002 р. сягнуло 6%, найвищого рівня за останні дев'ять років. Вразливою стороною США, які протягом майже всієї своєї історії були країною високих протекціоністських тарифів, є зростаюча залежність країни від геополітичної ситуації, зокрема світової кон'юнктури.

На економіку США негативно вплинули події, пов'язані з низкою безпрецедентних терористичних актів 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку та Вашинг­тоні, коли кілька мусульман-фанатиків, використо­вуючи тактику пілотів-камікадзе, спричинили заги­бель близько 3400 осіб та завдали значних руйну­вань, зокрема дощенту було знищено Всесвітній тор­говельний центр у Нью-Йорку (збитки, завдані од­ному лише Нью-Йорку, становлять від 33 до 36 млрд. дол.). Істотні витрати з державного бюджету — по­над 80 млрд. дол. заплановано на війну, яку в бе­резні 2003 р. Сполучені Штати розпочали проти Іраку.

Передбачається, що США зрештою поступляться пер­шим місцем у машинобудуванні країнам Євросоюзу, а в електроніці — Японії, яка збереже також головну роль у виробництві електротехнічного устаткування. Японія протягом післявоєнного періоду перетво­рилася на економічно могутню державу, що володіє промисловістю, оснащеною найновішими технологі­ями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції у міжнародному поділі праці. Показ­ники продуктивності праці в країні — одні з найви­щих у світі. Причому за останні десятиріччя зрос­тання продуктивності праці обганяло ріст заробіт­ної плати, а заробітна плата поступово стала однією з найвищих у світі. Японія — одна з найбільших торгових держав світу, причому 98% її експорту при­падає на готові промислові вироби. Наприклад, на неї припадає понад 2/5 лічильної техніки, що над­ходить на світовий ринок, а також морських суден, мотоциклів та роботів; понад 1/5 продажу авто­мобілів, сталі, текстильних виробів.

Проте, незважаючи на досягнення, японська еко­номіка вже понад десять років перебуває в стані стаг­нації. У той час як середні темпи росту ВВП США з 1992 по 2000 р. склали 3,6%, цей показник в Японії не перевищує 1%. У багатьох галузях промисловості, де раніше домінувала Японія, її компанії у конку­рентній боротьбі з виробниками США, Європи, нових азійських економік втрачають свої позиції. Так, значна частина японських компаній, які недавно були безперечними лідерами у галузі виробництва електроніки і комп'ютерних чипів, тепер змушені поступитися перед натиском Іntel і Місгоsoft. Не­безпеку для економіки Японії становить також упо­вільнення економічного розвитку США, що передусім призведе до зниження попиту на японські автомобілі, 40% експорту яких припадає на американський ри­нок. Змушена брати у борг для пожвавлення своєї економіки, Японія стала найбільшим боржником серед розвинутих країн світу. її урядовий борг стано­вить понад 120% ВВП. Чимало японських компаній переносять свої виробничі потужності в сусідні краї­ни, наприклад, Китай та Індонезію, де затрати на робочу силу є набагато меншими, ніж в Японії.

Разом з тим, Японія все ще залишається другою після США економічною потугою у світі, і її зовніш­ньоторговельні позиції хоч і похитнулись, але ще доволі сильні.

З огляду на рівень економічного розвитку в після­воєнний період серед західноєвропейських країн виділяються ФРН, Франція, Великобританія та Іта­лія. На цю "велику четвірку" припадає більше тре­тини території і дві третини населення Західної Євро­пи. Хоч частка цього регіону у ВНП і промисловій продукції серед розвинутих країн світу знизилась порівняно з 60-ми роками, ці держави концентру­ють у своїх руках величезний економічний потен­ціал. Головною "винуватицею" тенденцій до зменшен­ня питомої ваги "четвірки" у західноєвропейській економіці стала Англія, частка якої від 1960 р. змен­шилась у ВНП Західної Європи на 25%. Водночас частка Франції та Італії у ВНП за цей період трохи підвищилась. Найрозвинутішою і стабільною в еко­номічному розвитку залишається ФРН, на яку істот­но не вплинуло навіть об'єднання з НДР, що зумо­вило використання величезних ресурсів на "під­тягування" економіки останньої. Частка ФРН у за­хідноєвропейському ВНП складає близько 20%.

Отже, бурхливий розвиток науки, техніки, техноло­гії в другій половині XX ст. в провідних країнах світу зумовив створення концепції постіндустріального суспільства. її головним теоретиком є американ­ський соціолог Д. Белл, який вже на початку 1970-х років вказував на визначальні риси нового суспільного устрою, що зароджувався. Якщо в доіндустріальну епоху головним виробничим ресурсом була мускуль­на сила, в індустріальному — машинна техніка, то на постіндустріальній стадії таким ресурсом стає знан­ня, інтелект. Метою стає не кількість вироблених благ, а їхня якість — і в ширшому розумінні — якість життя. Відповідно провідною соціальною групою постіндустріального суспільства стають не селяни, не робіт­ники, а представники інтелектуальних професій, прак­тики нових наукомістких технологій та інформацій­них послуг.