Михайлик

Ріс Михайлик, як горох при дорозі: на нього ніхто зі старших не звертав ніякої уваги. От і зараз він сидить, грається. Аж ось із-за рогу вистрибують Сенько і Стьопка. Вони чорні й загорілі, лише очі блищать з-під не в міру великих батьківських капелюхів.

- Ей, Михайлику, хочеш у ліс?

Михайлик схоплюється. Перебігши через міст, хлопці переплигують через поруччя, далі через рівчаки – і в ліс.

Запахло травою й листом. Михайлик мало коли бачив ліс – більше здалеку дивився на нього, і тому тепер він землі під собою не чує від радощів. Бігає, стрибає, знову біжить і, побачивши будь-яку квітку, сміється щасливим дитячим сміхом.

Ліс чимдалі густішає. Праворуч і ліворуч великі дерева – дуби й берези, а де-не-де трусить листом боязка осика. Хлопці, йдучи, оповідають Михайликові казку, що на осиці колись давно-давно повісили лицаря-розбійника. Всі дерева відмовились, не схотіли, щоб на них вішали таку славну людину, лише осика простягла свої віти, сказавши: “Тут вішайте - одним дурнем менше на світі буде”. Та глянув на неї той лицар і сказав: “Нехай ти будеш проклятою межи людьми”. Прокляв її, і вона з того часу тремтить.

Михайлик задумався. Та не встагли вони й трьох кроків пройти, як почули в кущах якесь квакання. Михайлик глянув, та аж обімлів. Якась довга-довга звірина схопила в рот жабу та не проковтне ніяк.

-То вуж жабу спіймав, - пояснив Сенько.

Стали хлопці, дивляться, а вуж – навтікача. Зашуміло в кущах, і звідти вибігло якесь звірятко – довгасте й гнучке. Вибігло, повело головою, понюхало, пригорнулося до землі, як кошеня, а потім враз випросталося і насіло на вужа. Вчепилося зубами коло головки та так, як ножицями, й ріже. А вуж в’ється.

- Ага!- сказав Сенько. – Ото тобі, щоб не їв живцем жаб! То ласочка. Такі звірі: хто кого подужає, той того і їсть. А побачив би ласочку шуліка – тільки шерсть посипалася б...

Михайликові стало страшно. Та пройшли ще декілька стежок, і він забув про всілякі страховища.

Скінчився молодий ліс – здалеку зачорнів густий-прегустий, величний і дужий. Хлопці, як у прірву, пірнули в темну дубову хащу. Говорять пошепки. Стьопка тихо питає:

-Бачиш?

Сенько:

-Бачу.

Хлопці почали радитися: дуб товстий, до гілляки високо, а злізти треба. Сенько впирається ногами в землю, йому на плечі вилазить Стьопка, хапається руками за гілляку і, вигнувши коліна, охоплює дуба й дереться вгору.

Сенько наказує Михайликові робити так, як зробив Стьопка. І от Михайлик на плечах у Сенька. Стьопка засуває руку в дупло, і Михайлик бачить на його обличчі усмішку. Він поволі витягує руку, і Михайлик скрикує: у Стьопки миша, тільки чудна: з килами! Крила такі, як у сороки чи горобця...

Михайлик ще не встигає вилити своє здивування у слова, як Стьопка кричить:

- Бери! В пазуху!

Робити нічого. Михайлик бере чудну крилату мишу, кладе за пазуху. Зразу ж поза спиною неприємний лоскіт. Хлопчик ладен закричати, але на допомогу приходить гордість: так робили і роблять усі. За першим кажаном іде другий, третій... Сорочка йому відстовбурчилась, ніби там повно груш. Стьопка подає п’ятого кажана...

Тут з-за дуба вискакує лісничий. У Михайлика затрусилися ноги, і він з розгону полетів у кущі. Над головою у нього пролунав вибух і довгою луною прокотився по лісу.

Сенько зі Стьопкою були вже не знать де. Мчали, роздираючи кущі, не переводячи дух. Зупинились і побачили, що з ними немає Михайлика. Вони чули постріл, і їм в голову приходили найфантастичніші думки. Хлопці обережно полізли назад, щоб вирвати пораненого Михайлика з пазурів лісничого.

А Михайлик чув, як лісничий пройшов повз нього. Він відразу вчув, що в нього за пазухою щось ворушиться. Сів і по одному почав витягати невільників.

Михайлик тримав у руках маленького звірка й чув, як у нього часто-часто билося серце. Він згадав, як сам перелякався, коли вистелив лісничий, й стало йому жаль маленьких пташок-звірят, що він їх тримав за пазухою. Він почав по одному випускати їх на волю.

Звірки махали чудно крилами й летіли низько над землею, обминаючи гілочки й кущики. Потім сідали або, правдивіше, чіплялися за гілляки й зависали униз головою. “Бідненькі! - подумав Михайлик. – То я їх придавив! Нехай летять здорові!”

Аж тепер він схаменувся й побачив, що сам-один у лісі. Гукнув раз, удруге, ніхто не обзивався. Михайлик зірвався з місця й побіг, ламаючи кущі, додому, як йому здавалось. А насправжки, сам того не знаючи, заглиблюючись далі й далі в ліс.

Раптом Михайлик чує далекий голос:

- Ми-хай-ли-ку!..

Чи варто говорити, як зраділи всі троє хлопців. Як до рідних братів, тулився Михайлик то до Стьопки, то до Сенька. (За І.Сенченком; 710 сл.)

На кожне із запитань вибрати правильну відповідь:

1. Хлопців, які покликали Михайлика до лісу, звали

а) Ванько і Миколка;

б) Сенько і Стьопка;

в) Федько і Дмитрик.

2. У лісі Михайлик

а) землі під собою не чув від радощів;

б) був як у воду опущений;

в) почувався ні в тих, ні в сих.

3. Хлопці розповіли Михайликові легенду про

а) березу;

б) вільху;

в) осику.

4. У кущах хлопці побачили

а) ящірку;

б) вужа;

в) гадюку.

5. На гада накинулася

а) куниця;

б) білка;

в) ласка.

6. Подвійне вбивство, побачене в лісі, хлопці прокоментували так:

а) перемагає той, хто хитріший;

б) хто кого подужає, той того і їсть;

в) гине той, хто зазівався.

7. У дуплі дуба хллопці віднайшли гніздо

а) білки;

б) дятла;

в) кажана.

8. Спочатку крилаті пташенята-миші викликали в Михайлика

а) здивування й жах;

б) здивування й огиду;

в) здивування й бажання знищити їх.

9. Огиду до кажанят Михайлик стримував через

а) гордість: так робили і роблять усі;

б) обережність: як поставляться до цього хлопці;

в) природну стриманість.

10. Михайлик впав, наляканий

а) тим, що прилетіли старі кажани;

б) тим, що кажанята почали боронитися;

в) вистрелив лісничий.

11. Відчувши, що за пазухою ворушаться звірки, Михайлик відчув до них

а) гидливість і страх;

б) співчуття й жалість;

в) байдужість.

12. Риси вдачі Михайлика такі:

а) жорстокість, егоїзм, невихованість;

б) заздрісність, бажання бути в центрі уваги, грубість;

в) милосердя до слабших, доброта, цікавість до життя.