Еволюція міжнародних корпорацій 2 страница

· надмірна індивідуалізація навчання, що ускладнює групову роботу серед студентів і призводить до різного рівня кваліфікації;

· складність започаткування і підтримання взаємовигідних відносин компаніями.

Підхід Кейптаунського університету полягає в тому, щоб залучати до викладання не окремих тем, а цілих курсів менеджерів-практиків, які мають певний хист до педагогічної роботи і досвід викладацької діяльності. Річ у тому, що в Південній Африці дуже мало фахівців, здатних викладати дисципліни з урахуванням сучасних тенденцій розвитку бізнесу. Тому інтеграція теорії і практики тут здійснюється шляхом активного і продуманого суміщення викладацької роботи на засадах залучення управлінського персоналу провідних компаній, які закінчили, як правило, провідні школи бізнесу США і мають ступінь магістра ділової адміністрації.

Переваги:

· практична спрямованість навчання: вивчається те, що корис­но і стосується справи;

· добрі знання слухачами сучасних проблем і реального досвіду бізнесу, інструментів менеджменту;

· економія витрат на утримання викладачів;

· проведення значної кількості занять безпосередньо в компаніях;

· дійові зв’язки навчальних закладів із компаніями.

Проблеми:

· труднощі формування команди викладачів;

· різний рівень викладання дисциплін, різна методика, що потребує від слухачів пристосування до викладачів;

· порушення логіки опанування навчального плану і розкладу через зайнятість викладачів;

· недостатній рівень фундаментальної підготовки слухачів.

Японський підхід до навчання менеджменту і маркетингу ґрунтується переважно на підготовці фахівців у навчальних цент­рах усередині компаній, орієнтуючись насамперед на власний досвід фірми. Однак викладачі для таких центрів готуються переважно централізовано в Токійському інституті менеджменту.

Переваги:

· чітка орієнтація навчання на практику роботи у конкретній компанії;

· висока мотивація навчання;

· відсутність бар’єрів між навчанням і практикою;

· висока віддача від навчання, оскільки підготовка здійснюється під певні посади;

· сприятливі матеріально-технічні й фінансові умови для навчання.

Проблеми:

· недостатня фундаментальна підготовка, завищення ролі прикладних дисциплін;

· вузький світогляд навчання, труднощі застосування отриманих знань і навичок в інших компаніях, а також на вищому рівні менеджменту;

· висока вартість навчання в розрахунку на одного слухача.

Як спосіб розв’язання проблем японські компанії практикують підготовку менеджерів у провідних школах бізнесу США, а останнім часом і Західної Європи, а також їх відділень (філій) у Тихоокеанському регіоні.

Узагальнює самостійне вивчення першої теми курсу опанування питання про основні національні школи менеджменту, кіль­кість яких теоретично збігається з кількістю націй, оскільки кожна з них робить свій внесок у соціально-культурну складову міжнародного менеджменту. Однак внесок різних націй у менеджмент не може бути однаковим. Він залежить від ролі міжна­родних корпорацій відповідних країн походження у міжнародному бізнесі. Тому розглянемо особливості провідних національних шкіл менеджменту з урахуванням відомої світової тріади фінансово-економічних центрів, що утворюють три кластери національ­них шкіл менеджменту.

Кластер означає групу країн переважно одного географічного регіону, яким притаманні загальні форми економічних відносин і однотипна соціально-культурна складова менеджменту міжнародних корпорацій, що мають походження з країн цього кластера.

На рис. 1.4 представлений склад трьох основних кластерів відповідно до таких критеріїв, як прямі іноземні інвестиції і міжнародна торгівля.

Рис. 1.4. Основні світові кластери прямих іноземних інвестицій
та міжнародної торгівлі (за Hodgetts, Luthans, 1977, p. 48)

Як видно з цієї схеми, кожен із центрів світової економічної тріади утворює навколо себе певну групу країн (кластер), якій притаманно чимало загальних рис не лише щодо фінансових потоків, а й управлінської діяльності.

І хоча, наприклад, Саудівська Аравія знаходиться за межами американського регіону, вона залежить переважно від міжнародних американських корпорацій, які забезпечують основне надходження іноземних інвестицій до цієї країни, а отже, ця країна включається до американського кластера. Звичайно, менеджмент саудівських корпорацій відрізняється від американського, однак ці відмінності менші порівняно з японськими корпораціями, у тому числі й за рахунок призначення на ключові посади саудівських компаній американських менеджерів.

До складу кластерів включені не всі країни світу, а лише ті, які піддаються найбільшому впливу кластерних центрів. Тому якщо говорити про місце прибалтійських країн чи України у зазначеній схемі, то їх слід було б віднести до європейського кластера. З таких самих міркувань Канада належить до американського кластера, а Китай — до японського.

Відповідно до трьох зазначених світових центрів як основні виокремлюється американська, європейська та японська національні школи менеджменту.

1. Американська школа менеджменту:

· перша історична класична школа, що залишається провідною у світі і зараз;

· ґрунтовна менеджерська освіта (268 шкіл бізнесу мають дворічну програму «магістр ділового адміністрування», які щоріч­но закінчують понад 70 тис. осіб);

· жорсткий агресивний менеджмент;

· величезна кількість навчальних і наукових видань, спеціальних журналів.

Підготовка іноземних менеджерів для роботи в США:

· спеціальні тренінгові програми про корпоративне життя в США;

· податкові поради іноземцям;

· утворення компаніями товариських мереж, що допомагають швидше пристосуватись до нового середовища;

· рольові ігри, що демонструють варіанти менеджерської поведінки.

2. Японська школа менеджменту:

· використовує зарубіжний досвід менеджменту (насамперед США);

· ґрунтується на колективістських засадах;

· акцент робиться на підготовці менеджерів у компаніях;

· зорієнтований на світові ринки.

Щодо європейської школи менеджменту, то її досвід не є однорідним. Тому ці школи розглянемо не за кластером в цілому, а по окремих країнах.

3. Досвід Франції — планування:

· державний сектор — 20 % ВНП;

· мета уряду — ефективне використання переважної кількості ресурсів країни;

· планування в 40—50-ті роки: регламентація використання ресурсів;

· планування в 60—70-ті роки: індикативний план як форма координації державного і приватного секторів;

· стратегічне планування в 80—90-ті роки;

· два типи державних підприємств:

а) ринкового типу, що конкурують на ринку і втручання держави в їх діяльність незначне;

б) монополісти, яких підтримує держава;

· пріоритети п’ятирічних планів: економічне зростання, цінова стабілізація, баланс у зовнішньоекономічних розрахунках, належна зайнятість, підтримка пріоритетних галузей промисловості і національних проектів;

· органи планування: секретаріат (20 осіб), комісаріат (150 фа­хівців).

4. Досвід Німеччини: влада і кодекси:

· довіра влади у керівництві трудовою діяльністю;

· авторитаризм — функція лідерства;

· турбота менеджерів про підлеглих;

· закон про залучення робітників до управління підприємствами (1951 р.);

· утворення виробничих рад: вибори через 4 роки; проводять свої засідання в робочий час;

· включення представників трудового колективу (трудових директорів) до складу виконавчого комітету, в яких вони представ­ляють інтереси працівників і одночасно приймають рішення в інтересах усього підприємства.

5. Австралія:

· вплив на менеджмент моральних аспектів;

· наголос на політичні і соціальні цінності досягнення;

· сприйняття ризику.

6. Італія:

· дії у середовищі з низькими ризиками;

· конкурентоспроможність італійських менеджерів;

· схильність до групового прийняття рішень.

7. Австрія:

· наголос на самореалізацію у керівництві;

· висока цінність незалежності і конкурентоспроможності;

· прагнення уникнути ризиків.

8. Великобританія:

· висока цінність безпечності, винахідливості, адаптивності, логіки;

· індивідуалізм вважається найвищою цінністю.

Оскільки полярними є американська та японська школи менеджменту, розглянемо їх детальніше, порівнюючи особливості реалізації основних функцій. Результати цього порівняння наведено в табл. 1.6.

Як видно з табл. 1.6, склад функцій американської та японської шкіл менеджменту збігається. Однак у кожній з них існують суттєві відмінності. Скажімо, у плануванні японська школа дотримується довгострокової орієнтації, а американська — короткострокової. Тому критерієм успіху японської міжнародної корпорації є частка світового ринку, а американської корпорації — прибуток, дивіденди чи ціна акції.

Таблиця 1.6

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЯПОНСЬКОГО
ТА АМЕРИКАНСЬКОГО ПІДХОДІВ ДО МЕНЕДЖМЕНТУ

Японський менеджмент	Американський менеджмент
Планування
1. Довгострокова орієнтація	1. Переважно короткострокова орієнтація
2. Колективне прийняття рішень (по колу) з консенсусом	2. Індивідуальне прийняття рішень
3. Залучення багатьох людей до підготовки і прийняття рішень	3. Залучення небагатьох людей до прийняття рішень і «продаж» рішення особам з іншими цінностями
4. Потік рішень формується знизу нагору і назад	4. Потоки рішень утворюються нагорі і рухаються вниз
5. Повільне прийняття рішень і швидка їх реалізація	5. Швидке прийняття рішень, повіль­на їх реалізація, яка потребує компромісу, частого узгодження рішень у субординації
Організація
1. Колективна відповідальність і звітність	1. Індивідуальна відповідальність
2. Нечіткість відповідальності за рішення	2. Зрозумілість і конкретність відповідальності за рішення
3. Неформальні організаційні структури	3. Формальні бюрократичні організаційні структури
4. Добре відома загальна організаційна культура і філософія; відчуття конкуренції з іншими компаніями	4. Брак загальної організаційної культури, ідентифікація більше професії, ніж компанії
Укомплектування штатів
1. Нові працівники комплектуються переважно з навчальних закладів або ж перебувають усередині компанії для заміщення вакантних посад	1. Працівники набираються як із навчальних закладів, так і інших компаній, досить часто переходячи з однієї компанії до іншої

Тема 2. Середовище
міжнародного менеджменту

Основні питання до вивчення

1. З’ясувати особливості середовища міжнародного менеджменту.

2. Визначити політико-правове середовище міжнародних кор­порацій.

3. Ідентифікувати економічне середовище міжнародних корпорацій.

4. Розглянути соціально-культурне середовище міжнародних корпорацій.

5. Відстежити зміни технологічного середовища міжнародних корпорацій.

6. Систематизувати особливості міжнародного середовища в Україні.

7. Дати огляд культурного контексту міжнародного менеджменту.

8. Виявити особливості вимірів ділової культури в Україні.

Методичні поради до вивчення теми

Самостійне вивчення теми передбачає засвоєння основних питань за типовою програмою курсу відповідно до вище сформульованих навчальних цілей. Ключові питання цієї теми викладено у підручнику «Международний менеджмент» [4] та навчальному посібнику Є. Г. Панченка [5]. У підручнику Чарлза Гіла [2] ретель­но розглянуто національні особливості середовища міжнародного бізнесу та відмінності в культурі. Підручник Дж. Д. Де­ніелса і Л. Х. Радеби [3] містить різноманітний теоретичний матеріал, що стосується правових, політичних і економічних аспектів ведення міжнародного бізнесу, а також людської і культурної складової середовища міжнародного менеджменту. В монографії О. Г. Бі­лоруса та Д. Г. Лук’яненка [1] особливий наголос зроблено на глобальних трансформаціях складових середовища міжнародного менеджменту, поєднанні методологічних і практичних аспектів аналізу цього середовища.

Вивчаючи перше питання теми, слід звернути увагу насамперед на ключове поняття теми — міжнародне середовище.

Середовище міжнародного менеджменту (середовище діяль­ності міжнародних корпорацій) — це сукупність різноманітних відносин і інтересів різних груп і організацій, які складаються у всіх країнах, де корпорація здійснює свої ділові операції.

Головною особливістю поняття «середовище» пов’язане з об’єктивністю зазначених відносин і інтересів, які складаються у країнах незалежно від міжнародної корпорації. До міжнародного середовища корпорація має пристосуватись, витрачаючи на це відповідні ресурси.Урахування вимог місцевого законодавства до організації бізнесу, сплата податків до приймаючої країни, обмеження щодо тривалості робочого дня тощо вимагають певних витрат. Якщо витрати на пристосування до середовища даної країни є надто високими і перевищують певний рівень, міжнарод­на корпорація не започатковує в цій країні свій бізнес.

Важливо підкреслити,щоособливість міжнародного середовища пов’язана зі складністю його географічного й галузевого аспектів.

Географічна складність середовища діяльності міжнародних корпорацій полягає у тому, що воно включає три елементи:

1) середовище материнської країни (країни походження корпорації);

2) середовища приймаючих країн (країн-господарів);

3) нейтральне середовище (нейтральні водні і повітряні простори, території міжнародних організацій, нейтральний материк Антарктида та ін.).

У подальшому слід конкретизувати зазначені елементи. Середовище материнської країни є добре відомим для міжнародної корпорації і не створює особливих складностей для її діяльності.

Середовище приймаючих країн більшою мірою відрізняється від материнського середовища і створює додаткові ризики в організації зарубіжного бізнесу. Середовища приймаючих країн можуть докорінним чином відрізнятись одне від одного. Наприклад, японська корпорація «Тойота» в процесі продажу своїх автомобілів у США, Китаї та Україні має справу із середовищами ринкової розвинутої країни, адміністративно-командної економіки та перехідної системи.

Нейтральне середовище має значення для багатонаціональних корпорацій (БНК) насамперед через вплив міжнародних організацій на ситуацію в країнах-господарях і на світові процеси. Це стосується, зокрема, змін валютних курсів, наприклад, унаслідок дій Міжнародного валютного фонду, Міжнародного та Європейського банків реконструкції та розвитку. Нейтральні води (повітря) також важливі для міжнародних корпорацій з позиції безпеки ділових операцій.

Галузевий аспект міжнародного середовища може бути представлено відомою формулою PEST (politic, economic, social, technological), яка визначає суттєві особливості в міжнародному контексті. Якщо корпорація прагне досягти успіху в тій чи іншій країні, то вона має ретельно вивчати можливості і шляхи взаємодії політики корпорації з економічними і правовими системами приймаючих країн, їх культурами та станом технологічного розвитку. У табл. 2.1 наведена характеристика національного та міжнародного середовища.

Таблиця 2.1

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СЕРЕДОВИЩА
ДЛЯ НАЦІОНАЛЬНИХ І МІЖНАРОДНИХ КОМПАНІЙ

Характеристика середовища	Національні	Міжнародні
Освітнє середовище
1. Мови (говорити, писати, спілкуватись)	Одна	Багато
2. Освітні системи (якість, рівень, тривалість)	Не створює напруження	Створює велике напруження
Соціальне середовище
1. Цінності, позиції (через досягнення, сприйняття ризику, наукові методи роботи)	Однорідні	Різноманітні
2. Соціальна організація (влада, статус, ролі, інститути, мобільність соціальних систем)	Подібна	Різна
Політико-правове середовище
1. Політична орієнтація (влада, ідеологія)	Державна	Транснаціональна
2. Правове середовище (закони, кодекси, регулятори)	Цілком уніфіковане	Різне
3. Національний суверенітет	Один	Багато
4. Урядова політика	Подібна	Різні
Економічне середовище
1. Економічний розвиток (слабкий розвиток, індустріалізація)	Подібні стадії	Різні стадії
2. Економічна система (капіталістична, змішана, соціалістична)	Подібна	Різна

У подальшому самостійному вивченні важливо усвідомити, що базовим елементом середовища є політико-правове середовище міжнародних корпорацій.

Політико-правове середовище являє собою систему органів законодавчої, виконавчої і судової влади та законодавчих актів, що регулює ділові операції міжнародних корпорацій, у країні-господарі.

Політична складова політико-правового середовища включає три фактори впливу на діяльність міжнародних корпорацій.

1.Урядові позиції щодо міжнародних операцій:

· стимули для започаткування бізнесу в країні-господарі (низькі процентні ставки за кредит, податкові пільги, прискорена амортизація, дотації і субсидії);

· встановлення різних вимог до міжнародних компаній, виходячи зі свого суверенітету (обмеження частки іноземного капіталу у статутному фонді підприємств, вимоги продавати товари і технології на місцевих ринках, створення робочих місць для місцевого населення і т. д.).

2. Ефективність державного управління:

· наявність бюрократичних структур, що заважають діяльності БНК (МНК);

· вплив бюрократичних структур на законодавство у власних інтересах;

· хабарництво. Закон про корупцію в зовнішньоекономічній діяльності США (1977 р.) забороняє американським компаніям давати хабарі іноземним урядам. У Франції, Великобританії це не забороняється, а навпаки, сума хабарів вирахо­вується з податку.

3. Політична стабільність:

· експропріація і націоналізація;

· політичні ризики (макроризик і мікроризик);

· тероризм.

Структура основних даних політичного аналізу зовнішнього середовища, необхідних міжнародному менеджеру, включає таке:

1. Політичний режим у країні-господарі (країні перебування) та його відносини з країною базування.

2. Міждержавні (міжрегіональні, міжміські) угоди між країною перебування і країною базування.

3. Участь країни в політичних блоках і міжнародних економічних союзах (можливий вплив на майбутній бізнес: можливості, небезпеки).

4. Політичні партії і громадські організації в країні базування, які мають тісні контакти з владою, політичними партіями і громадськими організаціями країни перебування.

5. Найвидатніші політичні лідери (короткі біографічні дані).

6. Основні політичні партії і найвпливовіші громадські організації в країні перебування.

7. Основні політичні суперники, що борються за владу у країні, і сутність їхніх принципових позицій в економічних, соціальних і правових питаннях.

8. Коротка характеристика зв’язку «бізнес-політика» (фірми, партії, лідери).

9. Найближчі вибори парламенту і президента (або їх аналогів у країні), перспективи їх результатів і ймовірний вплив на бізнес і відносини з країною базування.

10. Роль і вплив регіональної влади (з урахуванням регіонів проникнення фірми).

11. Політична обстановка у регіонах проникнення фірми.

12. Загальна оцінка політичної стабільності у країні.

Під час самостійного вивчення теми важливо звернути увагу на те, що правове середовищеявляє собою сукупність законів та інших регуляторів, що впливають на організацію бізнесу іноземних компаній у приймаючих країнах. Правове середовище включає національне та міжнародне право.

З урахуванням різноманітного історичного досвіду існує чотири правових системи: звичайне, цивільне, теократичне та соціаліс­тичне право, які використовуються в усіх країнах з певними особ­ливостями.

Звичайне право являє собою таку правову систему, що ґрунтується на традиції, прецеденті, звичаях, а ключову роль у тлумаченні законів відіграють суди.Така система права походить від Великобританії і використовується в її колишніх колоніях: США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії та ін.

Цивільне право — це система правових відносин, що базується на детально розроблених комплексах законів, що зведені в певні кодекси, які і становлять основу ведення бізнесу.Ця система має походження з римського права і використовується у понад 70 країнах, зокрема в Німеччині, Франції, Італії, Японії, інших країнах Західної, Центральної та Східної Європи, у тому числі Росії й Україні. Відмінність між зазначеними вище правовими системами полягає в тому, що звичайне право ґрунтується на судовому тлумаченні подій, а цивільне — спирається безпосередньо на зв’язок подій із законами.

Теократичне право — система правових відносин, що має в основі релігійні заповіді.Досить поширений варіант цього права — ісламське законодавство, яке ґрунтується на Корані та його тлумаченні пророком Мухаммедом. Це право використовується в 27 країнах Середнього Сходу та Центральної Азії. У багатьох країнах ісламське право поєднується зі звичайним чи цивільним правом, оскільки правові системи цих країн поєднують історичні колоніальні зв’язки та ісламські традиції.

Соціалістичне право — це система правових відносин, що базується на марксистських принципах класового суспільства.Зараз ця система діє в Китаї, Північній Кореї та на Кубі.

Національні системи права мають безпосередній вплив на процес управління зарубіжними відділеннями міжнародних корпорацій.

Міжнародне право являє собою систему міжнародних пра­вових актів, а також неписаних домовленостей, що регламентують міжнародний рух активів і захист прав та інтересів юридичних і фізичних осіб.

До цих правових актів належать, наприклад, Женевська конвен­ція з прав людини, Віденська конвенція дипломатичної безпеки, Загальна угода з торгівлі і тарифів (GATT), двосторонні і багатосторонні міждержавні угоди про торгівлю, співробітництво і т. ін.

Спираючись на попереднє питання, далі слухач має опрацювати економічне середовище міжнародних корпорацій.

Економічне середовище міжнародного менеджменту являє собою сукупність економічних відносин і ресурсів країн-господарів, що визначають можливості започаткування і розвитку відділень транснаціональних корпорацій у цій країні.

Ключові характеристики національних економік як елемента середовища міжнародного бізнесу і менеджменту включають таке:

· стабільність і рівень розвитку;

· рівень інфляції;

· стабільність національної валюти.

Класифікація національних економік за рівнем розвитку:

· розвинуті країни;

· країни з перехідною економікою;

· слаборозвинуті країни або країни, що розвиваються.

Для опанування практичних навичок порівняння економічного середовища різних країн використовують різноманітні інструмен­ти. Найбільш поширеними є такі:

· індекс конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму;

· індикатор структурних реформ Європейського банку реконструкції і розвитку;

· індекс лібералізації де Мело-Денізера-Гельба;

· індекс інституційної якості Кауфмана-Крейда-Зойдо-Лобатона-Ведера.

Індекс конкурентоспроможності визначається за такими факторами:

1) стан внутрішньої економіки (Е);

2) глобалізація: участь у міжнародній торгівлі та інвести­ціях (Г);

3) уряд: якість державної виконавчої політики (У);

4) фінанси: стан ринків капіталів, якість фінансових послуг (Ф);

5) інфраструктура: обслуговування бізнесу (І);

6) менеджмент: якість управління (М);

7) наука і технології: потенціал і використання науково-дослідних і дослідницько-конструкторських робіт (Н);

8) людський фактор: наявність і кваліфікація (Л).

За цим індексом Україна посідає 59-те місце у світі. Показники конкурентоспроможності деяких країн наведені в табл. 2.2. З неї видно, що слабкі ланки економічного середовища пов’язані зі станом внутрішньої економіки, фінансами та інфраструктурою. Однак за людським фактором Україна посідає високе 21-ше місце.

Індикатор структурних реформ ЄБРР базується на середньому значенні 8 показників: приватизація і реструктуризація підприємств, лібералізація і конкуренція, реформа фінансового сектору, та ін.Шкала оцінок від 1 (централізована планова економіка) до 4 (розвинута економіка). Останнім часом цей індикатор становить 2,4 (Україна і світове господарство, 2002, ст. 81). Для порівняння відзначимо, що зазначений індикатор становить для Угорщини 3,7, Естонії та Польщі — 3,5, Чехії — 3,4.

Індекс лібералізації де Мело-Денізера-Гельба ґрунтується на визначенні комулятивного показника зменшення впливу держави на економічні процеси.Україна має цей показник 2,55, у той час, як Угорщина — 6,84, Польща — 6,81, Словенія — 6,77, Хорватія — 6,53, Чехія — 6,4, Росія — 4,32.

Таблиця 2.2

ФАКТОРИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ДЛЯ ДЕЯКИХ
РОЗВИНУТИХ І СЛАБОРОЗВИНУТИХ КРАЇН В 2000 р. (МІСЦЯ)

Країна	Е	Г	У	Ф	І	М	Н	Л
США
Сінгапур
Фінляндія
Нідерланди
Швейцарія
Індія
Колумбія
Індонезія
Венесуела
Росія
Україна

Джерело: Прокопенко И. И. Новые тенденции в стратегиях и управлении изменениями в банковском бизнесе. — К.: АППБ «Аваль», 2002. — С. 9.

Індекс інституційної якості Кауфмана-Крейда-Зойдо-Лобато­на-Ведера визначається за 300 показниками економічного розвитку, що зведені в 6 груп і змінюються у межах від (–25) до (+25).Для розвинутих країн цей показникстановить (+12,6). Україна має від’ємний показник (–6), Угорщина (+8,7), Словенія (+8,5), Польща (+7,0), Чехія (+6,8), Естонія (+6,1).

Важливе місце в самостійному вивченні теми посідаєсоціально-культурне середовище міжнародних корпорацій.

Соціально-культурне середовище являє собою сукупність етнічних і культурних характеристик населення приймаючих країн, що створюють відповідні національні стереотипи поведінки.

Під культурою розуміють домінуючу в суспільстві систему цінностей, вірувань, звичаїв і установок. Кожне суспільство має свою культуру, яка вливає на стиль повсякденного життя.

Культура — це набуті знання, які використовуються людь­ми для пояснення досвіду і загальної суспільної поведінки. Ці знання формують цінності, створюють позиції і впливають на поведінку.

Опановуючи четверте питання теми, потрібно спиратися на такі основні характеристики культури:

1) засвоєність — культура не є біологічною рисою, а являє собою результат навчання і досвіду (Learned);

2) причетність — люди причетні до культури певних соціальних груп (Shared);