Розробка грунту екскаваторами 3 страница

Залежно від засобів підривання розрізняють три способи підривання: вогневий, електричний та детонувальним шнуром. Два перших способи підривання можна використовувати самостійно; підривання зарядів детонувальним шнуром виконують сумісно з вогневим або електрич­ним способом.

Вогневий спосіб є основним для підривання поодиноких зарядів ВР (дроблення конструктивних елементів, валунів та негабаритів, улаш­тування горизонтальних виробок тощо). Підривання зарядів здійсню­ють за допомогою запалювальних трубок.

Електричний спосіб підривання застосовують, коли треба одночас­но підірвати велику кількість зарядів. Для здійснення вибуху потрібні електродетонатори, дріт (з якого монтують електровибухову мережу), джерела струму та контрольно-вимірювальні прилади.

Підривання детонувальним шнуром виконують у разі потреби підірвати одночасно велику групу зарядів, у тому числі розосередже­них. Цей спосіб забезпечує надійний захист від блукаючих струмів, істотно зменшує небезпеку під час виконання робіт по заряджанню та особливо під час ліквідування відмов.

За черговістю підривання окремих зарядів (або їхніх груп) розріз­няють миттєве, короткоуповільнене та уповільнене підривання.

За спрямованістю енергії вибуху розрізняють підривання на викид, на розпушування (дроблення) та на ущільнення.

Ефект дії вибуху характеризує воронка викиду (рис. 3, а, б), що розглядається як простий перевернутий конус. Основні елементи воронки викиду: W - відстань від центра заряду до найближчої відкри­тої поверхні (ЛНО - лінія найменшого опору); R - радіус дії вибуху (радіус руйнування); r - радіус воронки викиду; п - відношення раді­уса воронки викиду до лінії найменшого опору (n = r / w) - показ­ник дії вибуху.

Залежно від величини п розрізняють воронку: нормального викиду (n = 1); посиленого викиду (п > 1); послабленого викиду (п < 1); випираючої дії (п < 0,75; зовнішня дія виявляється лише у подрібненні та деякому випиранні поверхні); ущільнювальної дії - камуфлетну (п = 0; зовнішня дія на поверхні ґрунту не виявляється).

Вибухами на розпушування підривають тверді й крихкі горні по­роди, скельні, напівскельні та мерзлі ґрунти, бетонні, залізобетонні, кам'яні, металеві та інші конструктивні елементи споруд, що не стискаються.

Вибухами на ущільнення утворюють підземні виробітки та по­рожнини у ґрунтах, що стискаються, ущільнюють незв'язні й осадкові ґрунти, утворюють камуфлетні порожнини для буронабивних паль та ґрунтових анкерів тощо.

Вибухами на викид виконують переміщення ґрунтових мас при утворенні профільних земляних споруд у вигляді виїмок (котлованів, траншей), каналів, насипів, дамб, спеціальних основ, а також у процесі очищення та поглиблення річок тощо. Різновидами вибуху на викид є спрямований викид ґрунту під час зведення земляних валів, перемичок та гребель (рис. 3, в, г) та вибух на скидання, що застосовують для утворення стійких площадок на косогорах, при обрушенні потенційно нестійких масивів та під час улаштування перемичок і гребель у го­ристій місцевості.

Залежно від форми, розмірів та способу розміщення заряду ВР по відношенню до об'єкта, що підривається, розрізняють такі методи вико­нання вибухових робіт: шпурових зарядів, якщо заряд розташовано всередині об'єкта підривання у шпурах; свердловинних зарядів - те саме, тільки у свердловинах; котлових зарядів - у шурфі або сверд­ловині, що мають розширення у вигляді котла; камерних зарядів, коли підривають великі зосереджені заряди масою до кількасот тонн у спеці­альних виробітках-камерах; щілинних зарядів, коли підривають подов­жені за формою (іноді розчленовані на окремі частини) заряди, розмі­щені у спеціальних вузьких виїмках - щілинах; комбінованих зарядів, що включає різні комбінування розглянутих методів; зовнішніх зарядів (накладних), за яким заряди розташовують на поверхні об'єкта, що підривають.

Метод шпурових зарядів застосовують при: розпушуванні або дроб­ленні скельних, напівскельних та мерзлих ґрунтів (рис. 4, а), дробленні окремих каменів, негабаритів та будівельних конструкцій (рис. 4, б), руйнуванні несівних конструкцій у разі обрушення будинків та інже­нерних споруд, проходці допоміжних виробіток під час підготовки ви­бухів на викид або, наприклад, для утворення котлів (рис. 4, в) тощо. Поодинокі шпурові заряди застосовують при корчуванні.

На площині шпури розміщують у ряд або в шаховому порядку і заряджають тротиловими шашками, патронами з гігроскопічних порош­коподібних і гранульованих ВР. Заряд у шпурі має займати не більш як ²/₃ його довжини; верхню третину шпуру заповнюють забивкою - спочатку пластичною сумішшю у вигляді глинопіщаного пижа, потім сипким матеріалом - піском або буровим борошном. Підривають шпу­рові заряди електричним способом або за допомогою детонувального шнура. Для зменшення сейсмічної дії вибуху застосовують електроде- тонатори уповільненої дії або по контуру виїмки нарізають щілини, що компенсують ударну хвилю.

Метод свердловинних (колонкових) зарядів застосовують у разі утворення виїмок великого об'єму вибухами на викид або при відби­ванні уступів виїмок (рис. 4, д), розпушуванні ґрунтів, що промерзли на значну глибину (понад 1,5...2 м), руйнуванні великих бетонних фундаментів, ущільненні ґрунтів тощо. Свердловинні заряди бувають вертикальні, похилі та горизонтальні. Вертикальні та похилі свердловини влаштовують нижче підошви уступу (перебур) на глибину 0,6...2 м. Відстань між крайнім рядом свердловин і боковою поверхнею уступу беруть від 0,5 до 0,25 його висоти. Свердловини у ряду розташовують на відстані а = (0,7...0,9) W, а відстань до свердловин наступного ряду беруть b = (0,6...0,8) W.

Заряджають їх зосередженими або подовженими зарядами з вико­ристанням гранульованих ВР і підривають електричним способом або детонувальним шнуром при обов'язковому дублюванні вибухової мере­жі. Підривають свердловинні заряди як без уповільнення, так і з упо­вільненням; останнє забезпечує більш якісне дроблення матеріалу, що підривається, знижує питомі витрати ВР та сейсмічність вибуху.

Метод котлових зарядів. Котел - це порожнина, утворена розбу- рюванням або прострелюванням шпура чи свердловини. Вибухове утво­рення котла (рис. 4, в) застосовують, якщо ґрунти необводнені та підда­ються ущільненню. Застосування цього методу збільшує об'єм ґрунту, що підривається одним зарядом, та істотно знижує обсяги бурових робіт щодо методів шпурових і свердловинних зарядів.

Метод камерних зарядів застосовують для одночасного розпушу­вання і відкидання великого об'єму ґрунту, коли допустимо утворення великогабаритних масивів. Для розміщення великих зосереджених за­рядів (маса заряду може сягати кількадесяти й майже кількохсот тонн) утворюють спеціальні виробітки-камери. Якщо висота уступу до 8 м, застосовують шурфи (рис. 3, д), а понад 8м- горизонтальні галереї (штольні), в яких у бокових напрямках улаштовують зарядні чи мінні камери для розміщення великих зосереджених зарядів. Метод мало-камерних зарядів - це різновид камерних зарядів, сутність якого поля­гає у підриванні зосереджених зарядів, розміщених у горизонтальних (рис. 4, г) чи похилих виробітках (рукавах) перерізом до 0,5 х0,5 м. Довжина рукава має дорівнювати ²/₃ висоти уступу, але не більше ніж 5 м. Відстань між рукавами звичайно (0,8...1,5)W. Використовують цей метод, як правило, при розпушуванні ґрунтів, якщо висота уступу менша ніж 6 м, а в підошві уступу залягає прошарок слабкого ґрунту, що легко розробляється при проходці рукава.

Метод щілинних зарядів застосовують для розпушування мерзлих ґрунтів (рис. 4, е). Щілини нарізають баровими чи дискофрезерними машинами майже на глибину промерзання - (0,90...0,95)h_пр. Відстань між щілинами визначають з умови отримання кусків ґрунту, розмір яких відповідає типорозміру робочого органа землерийної машини (екс­каватора). У щілини розміщують заряди подовженої форми (іноді роз­членовані на окремі частини); щілини заряджають через одну. Крайні та проміжні щілини, що незаряджені, призначено для компенсування зсуву мерзлого ґрунту під час вибуху та зменшення сейсмічного ефекту.

Метод комбінованих зарядів передбачає варіанти сумісного засто­сування основних методів виконання вибухових робіт, що визначено конкретними умовами виробництва, властивостями і параметрами еле­ментів, що підривають, та економічною доцільністю. Найчастіше комбі­нують методи свердловинних і шпурових зарядів, камерних і малока- мерних зарядів, свердловинних і камерних зарядів тощо.

Метод зовнішніх (накладних) зарядів (рис. 4, є) застосовують для руйнування негабаритів, валунів, бетонних конструкцій, у тому числі й під водою, а також металевих і дерев'яних конструкцій тощо. Для збільшення ступеня дроблення накладним зарядом вибухову речовину рекомендується укладати шаром 2...2,5 см завтовшки (плоскі заряди). Накладні заряди накривають шаром забивки і підривають вогневим способом, кілька зарядів - детонувальним шнуром. Електричний спосіб використовують рідко.

Вибухові роботи належать до особливо небезпечних і відповідаль­них робіт. Тому їх слід виконувати за спеціальним проектом, у тому числі проектом виконання буровибухових робіт, розроблених з додер­жанням відповідних нормативних документів, включаючи правила без­пеки праці.

Вибухові роботи виконують спеціалізовані організації, які мають Достатній практичний досвід і дозвіл відповідних державних установ на право ведення буровибухових робіт у будівництві.

ЛЕКЦІЯ № 7 (4 години)

Технологія улаштування паль

1) Загальні відомості про палі.

2) Заглиблення заздалегідь виготовлених паль.

3) Виготовлення монолітних паль.

4) Виготовлення комбінованих паль.

1. Загальні відомості про палі

Палі – це стержневі конструкції фундаментів, які передають навантаження від будівлі або споруди на грунт. Традиційно палі застосовують для передавання навантаження від будівлі через слабкі ґрунти на більш заглиблені міцні, але за останні 30 років їх використовують і в міцних грунтах, оскільки це дає змогу значно зменшити обсяги земляних робіт при зведенні підземної частини будівлі.

За характером статичної роботи розрізняють палі-стояки та висячі палі.

Палі-стояки — це стрижневі конструкції, які спираються нижніми кінцями на скелю для передавання навантаження. Висячі палі заглиб­люють у пружні грунти, що можуть стискатись; тоді навантаження пе­редається на грунти як нижніми, так і боковими поверхнями паль.

Залежно від типу будівлі (споруди) і навантажень, які треба передати на ґрунт, палі розміщують рядами, кущами або рівномірно розподіля­ють під усім об'єктом, створюючи польове поле.

Верхні торці паль в одному рівні з'єднують, як правило, плитою з монолітного залізобетону — ростверком. Якщо ростверк лежить на ґрунті, то фундаменти називаються пальовими з низьким ростверком, а якщо він знаходиться вище, — з високим ростверком.

Палі бувають дерев'яні, бетонні, залізобетонні, металеві, а також комбі­новані з названих матеріалів.

Розрізняють палі, виготовлені заздалегідь, з подальшим їхнім заглиб­ленням у ґрунт; монолітні палі, які виготовляють на місці їхньої екс­плуатації, а також комбіновані (рис. 1).

2. Заглиблення заздалегідь виготовлених паль

До таких належать різні за формою і конструктивними особливос­тями палі, що виготовлені на заводах, у майстернях і на полігонах, до­ставлені на будівельний майданчик і будь-яким методом заглиблені у ґрунт. Серед них циліндричні, призматичні, пірамідальні, з жорстким потовщенням ствола, з розширенням ствола, що розкривається, з гвин­товим розширенням ствола (рис. 1).

Циліндричні палі можуть бути дерев'яними, виготовленими зі стов­бура дерева, залізобетонними, металевими. їхній поперечний переріз має вигляд кола або кільця. Довжина досягає 6...16 м без стиків, а зі стика­ми –30...90 м. Діаметр паль – 10... 60 см. Циліндричні палі з кільце­вим поперечним перерізом діаметром понад 60 см називають оболонками. Трубчасті палі заглиблюють у грунт як з відкритим, так і з закритим нижнім кінцем, причому палі однакових розмірів мають практично одна­кову несучу здатність, бо на перших метрах заглиблення в трубчастій палі формується ґрунтова пробка, яка перетворює ЇЇ на палю із закри­тим нижнім кінцем.

Призматичні палі переважно виготовляють із залізобетону. Ме­тал застосовують тільки за економічним обґрунтуванням або у випадках, коли через деякий час палі зможуть витягти для повторного використан­ня. Довжина залізобетонних призматичних паль найчастіше 4...16 м, стикових –до 30 м, форма поперечного перерізу може бути різною.

Палі квадратного поперечного перерізу зі стороною 25...40 см ар­мують чотирма поздовжніми стрижнями і охоплюючими хомутами. Таке армування потрібне здебільшого тільки для того, щоб паля не злама­лась під час ЇЇ заглиблення в ґрунт. Через таке досить насичене арму­вання (від 50 до 150 кг/м³) залізобетонні палі можуть бути менш ефективні, ніж інші типи фундаментів.

Застосовують також залізобетонні палі, армовані одним стрижнем, який попередньо напружують. У них витрачається на кубічний метр бетону 5...12 кг металу.

Прямокутний поперечний переріз має ряд переваг над квадратним. По-перше, більшу несучу здатність бокової поверхні, бо при рівній площі поперечного перерізу периметр прямокутника більший, ніж квадрата. По-друге, така паля краще працює на горизонтальне навантаження. Недоліки – ускладнення під час заглиблення, пов'язані з тим, що орієн­тацію палі треба витримати відповідно до проекту.

Трикутний поперечний переріз дає збільшення бокової поверхні палі в 1,4 раза по відношенню до рівновеликого квадратного.

Тавровий переріз має практично ті самі переваги, що і трикутний, але виготовлення такого профілю досить дороге і трудомістке.

Двотавровий переріз працює аналогічно прямокутному і дає змогу досягти значної економії матеріалу, але виготовлення такої палі потре­бує значних витрат, які нерідко знецінюють запланований ефект.

Серед пірамідальних паль виділяють малопірамідальні й пірамі­дальні.

За формою малопірамідальні палі з конусністю 3...8 % близькі до призматичних, але в середніх і добрих за несівною здатністю грунтах вони спроможні сприйняти вертикальне навантаження на 40...60 % біль­ше, ніж призматичні.

Пірамідальні палі з розмірами основ 80 х 80 см та 10 х 10 см і 2,8...3,2 м заввишки успішно експлуатують у щільних ґрунтах. Най­більш ефективні ці палі при роботі на горизонтальні навантаження, особливо в спорудах, де виникає розпір (тришарнірні арки та рами).

Машини, які підтримують палі в потрібному положенні (як правило, вертикально), а також робочий орган, за допомогою якого заглиблюютьпалі, називають копрами. Копри бувають у вигляді спеціальних мостів на рейковому ходу, змонтовані на автомобілях, тракторах, екскаваторах та стрілових кранах (рис. 2).

Крім копрів для заглиблення паль випускають спеціальне коперне обладнання для базових машин. За його допомогою виконують знач­ений обсяг пальових робіт, проте спеціалізований копер має ряд переваг У вигляді спеціальних пристроїв для автоматизованого виставлянняпалі у вертикальне положення, підтягування її до машини тощо.Забивають палі молотами, котрі підвішують, як і палю, на копрі. Молоти бувають механічні, пароповітряні, дизельні, гідравлічні.

Дизельні молоти (штангові та трубчасті) використовують найбільш широко.

У штангових молотах рухомий циліндр масою 500..5000 кг б'є по поршню, розвиваючи енергію удару до 90 кДж. Трубчастий дизельний молот має поршень масою до 2500 кг, який рухається в трубі-циліндрі йрозвиває енергію удару до 20 кДж. Тиск у камері згоряння у цій конструкції значно менший, ніж у штанговому молоті, тому трубчастий молот у робочому режимі застосовують у більш широкому діапазоні ґрунтів.

Необхідну енергію удару молота E_h, кДж, визначають за формулою

(1)

де N – розрахункове навантаження на палю, кН.

3. Виготовлення монолітних паль

Виготовлення паль на будівельному майданчику створенням сверд­ловини в ґрунті і заповненням її бетоном запропонував київський інже­нер К. Страус наприкінці XIX ст. З того часу з'явилося досить багато різних конструкцій і технологій, які певною мірою поліпшують ефектив­ність первісної ідеї.

Еквівалентом ефективності палі є її несучаа здатність, а тому вдоско­налення технології спрямоване на забезпечення кращого контакту бетону з оточуючим ґрунтом та на збільшення щільності ґрунту. Це досягаєть­ся трамбуванням бетонної суміші трамбівками, стисненим повітрям, обсадними трубами, спеціальними пуансонами, напірним бетонуванням; ущільненням основи свердловини трамбуванням або втрамбовуванням у ґрунт щебеню чи збірних малогабаритних елементів; заміною буро­вих свердловин на витрамбовувані обсадними трубами, трамбівками та вибуховими речовинами. Крім того, для кращого контакту з ґрунтом палі виконують з розширеним стволом.

Утворюють свердловини шнековим та ківшевим буром, щелеповим грейфером та ударно-канатним способом, причому два останніх спосо­би придатні навіть для буріння тріщинуватої скелі. Для паль застосо­вують свердловини діаметром 40...120 см. Глибина їх може досягати 8...20 м і навіть 40 м.

Шнековий бур загвинчується в ґрунт на кілька метрів (рідко на всю глибину), потім виймається для обчищення від бурового шламу; така операція повторюється кілька разів.

Ківшевий бур – циліндрична ємність, на нижньому торці якої є радіальні щілини з ріжучими бортами, а до верхнього прикріплена штанга, за допомогою якої ківш обертається навколо вертикальної осі, і ківш наповнюється ґрунтом через щілини в нижньому торці. Для спорож­нення ківш виймають на поверхню і відкривають нижню кришку.

Укладають бетонну суміш у свердловини за допомогою бадді з дистан­ційним розкриттям або бетонолитної труби, а останнім часом – труби бетононасоса. Текучі бетонні суміші можна скидати в свердловину на глибину 20 м і більше без ризику, що вони розшаруються, тоді як інші суміші скидають на глибину не більше ніж 4 м.

Найбільш поширені палі: буронабивні, пневмотрамбовані, частотрам-бовані, віброштамповані, буронабивні з поліпшеною основою, буронабивні з розширенням, камуфлетні, у витрамбованих котлованах, буроін'єкційні (рис. 1, II).

Буронабивні палі (рис. 3, I). виготовляють за найпростішою методикою – у вибурену свердловину укладають бетонну суміш. Якщо свердловина суха, то напівжорстку суміш трамбують, і вона, розпираючи свердловину, трохи обтискує ґрунт, що поліпшує контакт палі з ґрунтом (рис. 1, є).

Пневмотрамбовані палі – це ті самі буронабивні палі, викона­ні в обводнених ґрунтах, але для ущільнення бетонної суміші застосо­вують спеціальну кесонну шлюзову камеру, яка розміщується на поверхні свердловини. За допомогою такої установки стисненим до 0,4 МПа повітрям ущільнюють бетонну суміш і збільшують контакт з ґрунтом (рис. 1, ж).

Частотрамбовані палі добре контактують з ґрунтом, ґрунт не вибурюється, а розсувається й ущільнюється металевою трубою діамет­ром 42 см. Нижній кінець труби закривають литим чавунним наконеч­ником, який потім залишається в грунті. Трубу поступово наповнюють бетонною сумішшю і виймають за допомогою пневмомолота подвійної Дії. Виконуючи зворотно-поступальний рух, труба трамбує бетонну су­міш. Такі палі за своїми якостями близькі до забивних (рис. 1, з).

4. Виготовлення комбінованих паль

До комбінованих належать палі, конструкція і технологія яких міс­тять елементи, виготовлені заздалегідь, з подальшим їхнім заглибленням, і елементи, які виконують на місці. Серед них: буроопускні, комбіновані камуфлетні зі збірним стволом і ін'єкційні анкери.

Буроопускні палі (рис.1, к) – це залізобетонні цилінд­ричні елементи діаметром 0,4...0,8 м, 3...6 м завдовжки, які опускають краном у вибурені свердловини діаметром на 3...5 см більше діаметра паль. Після цього на палі монтують потужні вібратори і включають їх у режимі трамбування, що у вологих та водонасичених ґрунтах забез­печує контакт палі з грунтом.

Комбіновані камуфлетні палі зі збірним стволом (рис. 1, л) роблять так само, як і камуфлетні монолітні, з тією лише різницею, що зразу після заповнення камуфлету бетонною сумішшю в неї вставляють залізобетонний стояк.

Ін'єкційні анкери (рис. 1, м) використовують найчастіше в умовах реконструкції. Бур-ін'єктор – це труба з буровим органом на кінці з багатьма отворами в стволі. Після заглиблення ін'єктора в оточуючий ґрунт нагнітають цементний розчин під тиском 2...6 МПа. Ін'єктор править за арматуру анкерної палі.

ЛЕКЦІЯ № 8 (8 годин)

Технологія ПРОЦЕСІВ МОНОЛІТНОГО БЕТОНУ ТА ЗАЛІЗОБЕТОНУ

1) Опалубка та її види.

2) Технологія опалубних робіт.

3) Арматурні роботи.

4) Приготування та транспортування бетонної суміші.

5) Укладання та ущільнення бетонної суміші.

6) Догляд за бетоном.

1. Опалубка та її види

Бетон — це штучний кам'яний матеріал, який утворюється внаслі­док твердіння правильно підібраної, приготовленої, укладеної у форму та ущільненої бетонної суміші.

Залізобетон — це конструктивний матеріал, утворений з бетону і розміщеної в ньому сталевої арматури так, що вони разом сприймають діючі на них навантаження.

Бетонна суміш складається з в'яжучої речовини (цементу), дріб­них та крупних заповнювачів (піску, гравію чи щебеню), води і спеціальних добавок (у необхідних випадках) і існує від початку її приготу­вання (ретельного перемішування) до умовного початку твердіння.

Опалубка — тимчасова допоміжна конструкція для забезпечення форми, розмірів і положення в просторі монолітної конструкції, що зводиться. До складу опалубки входять: щити (форми), які забезпечують форму, розміри та якість поверхні монолітної конструкції; риштування для підтримування опалубних форм; риштування для розміщення бе­тонників; елементи кріплення (рис. 1).

Види опалубки. Опалубку розрізняють за такими ознаками: за кіль­кістю циклів використання — опалубка неінвентарна (використовують тільки один раз) та інвентарна (багатооборотна); за матеріалами, що використовують, — з дерева, металу, синтетичних матеріалів, матеріа­лів на основі цементних в'яжучих та комбінована; за конструктивними особливостями — індивідуальна, незнімна, розбірно-переставна, підйом­но-переставна, об'ємно-переставна, блокова, ковзна, котюча, пневматич­на, механізований опалубний агрегат.

Індивідуальну опалубку застосовують для зведення конструк­цій складних неповторних форм. її проектують для кожної конструк­ції окремо; часом проект опалубки не менш складний, ніж проект самої конструкції. Проте, незважаючи на індивідуальність конструкції опа­лубки, в ній мають бути максимально застосовані елементи інвентарної опалубки (щити, кріплення тощо) і передбачено наступне використання матеріалів опалубки.

Незнімна опалубка складається з формоутворювальних елемен­тів (плит, шкаралуп, блоків), кріплень та підтримувальних елементів. Після бетонування формоутворювальні елементи з монолітної конс­трукції не знімають, і вони утворюють з нею єдине ціле. Кріплення та підтримувальні елементи залежно від конструктивних рішень можуть бути знімні чи незнімні. Залежно від матеріалу формоутворювальних елементів незнімні опалубки поділяють на залізобетонні, армоцементні, фібробетонні, склоцементні, азбестоцементні, металеві та синтетичні. За функціональним призначенням розрізняють опалубку, яку застосовують тільки як формоутворювальний засіб, опалубку-облицювання (захисну або декоративну), опалубку-гідроізоляцію та опалубку-теплоізоляцію.

Розбірно-переставна опалубка складається з окремих щитів, підтримувальних елементів та кріплень. На висоті опалубні щити під­тримують риштування з інвентарних стояків та прогонів. Розрізняють два основних види розбірно-переставної опалубки — дрібно- та великощитову (рис. 2).

Дрібнощитова опалубка має елементи масою до 50 кг, що дає змогу встановлювати їх вручну. Основним елементом великощитової опалуб­ки є великорозмірна панель, суцільна чи зібрана з дрібних щитів, пло щею від 2 до 40 м², яку встановлюють за допомогою крана. Таку опа­лубку застосовують під час зведення різноманітних конструкцій в про­мисловому, цивільному, транспортному та інших видах будівництва.

Об'ємно-переставні опалубки, що застосовують для зведення монолітних багатоповерхових будівель, розподіляють на такі, які демон­тують у горизонтальному чи вертикальному напрямі.

Об'ємно-переставну опалубку, що витягується горизонтально (рис. 3, в), застосовують при зведенні монолітних багатоповерхо­вих будівель з несівними поперечними стінами. Це П-подібна металева конструкція з опалубними елементами перекриття та бокових стін. Використання її зумовлює одночасне бетонування поперечних несівних стін та перекриття. Після бетонування блоки опалубки демонтують з використанням спеціальних пристосувань у прорізи зовнішніх стін або в прорізи у перекритті і переставляють на наступний поверх.

Об'ємно-переставну опалубку, що демонтується у вертикальному напрямі, застосовують у процесі зведення монолітних будівель змінної конструктивної схеми (з поперечними та поздовжніми несівними стінами). Використання цієї опалубки дає змогу сумістити виготовлення зовнішніх і внутрішніх монолітних стін.

Підйомно-переставну опалубку (рис. 4, а) застосовують для поярусного бетонування висотних споруд із змінними та постійними поперечними розмірами по висоті (димарів, градирень тощо). Опалуб­ка для бетонування споруд конічної форми складається з трапецієподіб­них щитів, які утворюють зовнішню та внутрішні оболонки. Оболонки прикріплюють до системи фіксувальних та напрямних конструкцій, яка підвішується до підйомного механізму, встановленого в центрі будівлі. Бетонування споруди виконують поярусно. Після досягнення бетоном потрібної міцності опалубку переставляють на наступний ярус, регулю­ючи її при цьому в радіальному напрямку.

Ковзна опалубка (рис. 4, г, д) відрізняється від інших тим, що при переміщенні по висоті вона не відділяється від конструкції, яку бетонують, а ковзає по її поверхні за допомогою підйомних пристроїв. Таку опалубку застосовують для бетонування висотних будинків і спо­руд з незмінною за висотою формою плану (ядра жорсткості будівель, силосні башти, елеватори, багатоповерхові будівлі тощо). Ковзна опалубка складається з опалубних щитів, підвішених до П-подібних домкратних рам, домкратів, робочого майданчика та підвісних риштувань. Опалубні щити звичайно 1,1...1,2 м заввишки, виготовлені з металу, встановлюють по зовнішньому і внутрішньому контурах споруди, яку бетонують. Для зменшення зусиль тертя при підйомі опалубки щитам надають конусності від 1/₅₀₀ до 1/₂₀₀ висоти щита розширенням донизу, що зменшує можливість обривання бетону. При зведенні споруди опалубку піднімають за допомогою домкратів, які спираються на домкратні стрижні. Швидкість бетонування в ковзній опалубці становить до 3 м на добу, а виробіток на одного робітника в день — 1…1,2 м³ бетону.

Опалубки будь-якого виду, оснащені нагрівальними елементами та пристроєм контролю і регулювання температурного режиму, називають термоактивними і застосовують для обігрівання бетону в зимових умо­вах чи для прискорення його твердіння.

2. Технологія опалубних робіт

Опалубні роботи виконують згідно з вимогами будівельних норм і правил та технологічних карт, що входять до складу проекту виконання робіт на зведення монолітних конструкцій.

Технологічні карти на виконання опалубних робіт вміщують: схеми організації опалубних робіт, пов'язані з іншими паралельно виконуваними видами робіт; маркірувальні креслення опалубки та робочі креслення кон­струкцій підтримувальних риштувань; специфікацію елементів опалубки та риштувань; послідовність установлення і розбирання елементів опалуб­ки; виконання окремих операцій монтажу підтримувальних і несівних еле­ментів опалубки; калькуляцію витрат матеріалів і праці; технологічні роз­рахунки термінів і графік виконання робіт; правила з техніки безпеки.