Суть політичних партій та їх роль у політичній системі суспільства

Незалежно від політичної організації сучасних суспільств, партії завжди відігравали провідну роль у боротьбі за владу. Демократичні і навіть тоталітарні суспільства зазвичай створювали свою власну модель партійних відносин, формуючи систему відповідних політичних об’єднань.

Політична партія є одним з найважливіших інститутів політичної влади, що виступає як посередник між суспільством і владою. Партія формулює вимоги, які суспільство пред’являє існуючій владі і доведить їх до відому останньої. Партії покликані виражати і захищати специфічні інтереси певних груп і верств суспільства. В цьому розумінні партійні утворення існували вже у Стародавньому світі. Зокрема, про них згадує Аристотель, який виділяє серед громадян Афінської держави партії жителів гір, рівнин і узбережжя. Аналогічні угруповання існували і в Римі. У Римі вперше виникає і сам термін «партія», що в перекладі з латинської означає «частина» – частина якоїсь великої спільноти.

Для всіх партій вказаного періоду були характерні такі риси:

· становий характер,

· нечисленність,

· нестійкість (будь-яка зміна ситуації вела до розпаду групи),

· організаційна неоформленість,

· слабкий зв'язок з масами (угруповання носили елітарний характер).

Аналогічні аморфні угруповання виникали і в період європейського Середньовіччя, наприклад, відома боротьба партій «чорних» (феодалів-нобілей) і «білих» (багатих міщан) у Флоренції в XI ст. Буржуазні революції дали імпульс для появи багатьох партій у формі політичних клубів. Вони відрізнялися від аристократичних угруповань більшою організованою оформленістю й ідеологічними орієнтаціями. Так, французька революція 1789 р. призвела до формування політичних клубів фельянів, жирондистів і якобінців.

Суттєвий вплив партій на політику став відчуватися лише з першої чверті XIX ст. У цей час формуються перші масові партії в таких країнах, як США (1828 р. – Демократична партія, 1854 р. – Республіканська партія) і Великобританія (1850 р. – ліберальна партія, 1867 р. – Консервативна партія). В інших країнах партії з’являються пізніше. Загальною тенденцією розвитку партій у Європі і США було формування спочатку буржуазних і лише потім робітничих партій.

Вважають, що поява політичних парій у сучасному розумінні цього слова відноситься до другої половини XIX століття. Саме в цей час у європейських державах відбувалися буржуазні революції, що встановили демократичні форми правління – республіки і конституційні монархії. Новий клас, що пришов до влади – буржуазія розширив інститут виборчого права, поширивши його на нові верстви населення. Надання широким верствам західного суспільства виборчого права, права формувати органи державної влади обумовило появу політичних організацій, які захищали б права громадян у зформованих владних структурах. Такими організаціями й стали політичні партії.

Посиленню ролі партій у політичному процесі в XIX-XX ст. сприяло декілька причин:

· формування елементів демократизму у сфері суспільного управління, тільки система, що допускає різні думки (ідеологічний плюралізм), могла стати основою для політичних партій;

· усвідомлення великими соціальними групами (буржуазія, пролетаріат, селянство, інтелігенція, жителі колоній, нації тощо) спільності своїх внутрішніх інтересів і бажання їх реалізувати;

· розширення виборчих прав громадян, оформлення політичного плюралізму, а також необхідність проведення виборчих кампаній і агітації за конкретних кандидатів.

Взагалі ці фактори сприяли тому, що партії, набувши абсолютно нових рис (ввівши управлінський апарат, місцеві організації, інститут фіксованого членства, статут і програми), перетворилися з другорядних допоміжних організацій в один із значущих елементів політичних відносин. Вони зайняли центральне місце в організації виборчих кампаній, в мобілізації електорату на підтримку конкретних лідерів і програм.

У сучасній зарубіжній політологічній літературі існують різні підходи до визначення терміна «політична партія». За визначенням сутності партії можна виокремити чотири основні школи, а саме:

· партія-група, що базується на ідеологічних зв’язках;

· організація чи клуб;

· виразник класових інтересів;

· організація парламентського типу.

Характеризуючи політичну партію, виділимо кілька основних ознак цієї організації:

1. Довгостроково існуюче об’єднання громадян, що має чітко виражену організаційну структуру. Для того щоб називатися партією, об’єднання має проіснувати досить довгий час і мати організаційну структуру – керівний орган, програму тощо.

2. Партією може бути назване таке об’єднання громадян, що має на меті прихід до влади. Саме за допомогою приходу до влади політична партія може на практиці реалізувати свої цілі і завдання.

3. Політична партія претендує на те, щоб виражати й захищати інтереси тої або іншої групи суспільства. (Наприклад, інтереси якої або соціальної верстви суспільства, релігійної конфесії, національних меншостей і т.д.). Дане твердження, однак, досить умовно. Жодна політична партія не може складатися тільки із представників тої або іншої соціальної групи, релігійної конфесії й т.д. Справедливої представляється думка про те, що політичні інтереси можуть бути різними у представників однієї соціальної верстви. І навпаки, політичні інтереси представників різних соціальних верств можуть збігатися.

4. В основі функціонування партії лежить ідеологія, світогляд, тобто власне бачення, власна концепція принципів політичного, економічного й соціального устрою суспільства. Дане положення також здається небезперечним. На практиці політична партія дуже часто жертвує ідеологією, проголошуваними нею же принципами заради досягнення конкретного політичного інтересу, рішення сиюминутной політичної проблеми.

Політична партія – довгостроково існуюче об’єднання громадян, що організаційне оформлено, об’єднане системою фундаментальних політичних цінностей (ідеологією), що претендує на захист інтересів частини суспільства і прагне прийти до влади з метою реалізації своїх політичних ідей.

Виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю за діяльністю уряду, розвитку демократії, громадянського суспільтва, формування громадської думки. Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію, яка для досягення своєї мети йде шляхом розгортання політичної дільності.

Серед чинників утворення політичних партій, можна визначити наступні:

1. наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

2. різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

3. незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

4. наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Основні способи формування партій. Партії можуть виникнути:

· з електоральних структур: асоціацій з реєстрації виборців (Ліберальна і Консервативна партії Великобританії), комітетів на підтримку конкурентних кандидатів (Республіканська і Демократична партії США);

· з парламентських фракцій;

· з ініціативи суспільних організацій: профспілок, екологічних, молодіжних рухів тощо; типова в цьому плані історія британської лейбористської партії, створена за ініціативою Конгресу тред-юніонів (профспілок) у 1899 р. У створенні власних партій бувають зацікавлені й інші організовані корпоративні групи інтересів – союзи підприємств, аграрні об'єднання, релігійні етнічні общини.

Крім того, в літературі виділяють й інші способи формування партій. Залежно від того, як ініціюється створення партії, виділяють:

· шлях «зверху» – це коли члени партії рекрутуються з чиновників державного апарату, членів політичної еліти, з парламентських груп або партійних функціонерів після розколу якої-небудь партії;

· шлях «знизу» – суттєву роль відіграють маси, які орієнтуються на ту чи іншу доктрину або лідера;

· комбінований шлях, який поєднує риси двох перших способів.

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

· лідер і штаб, які виконують керівну роль;

· бюрократичний апарат, що здійснює зв’язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва;

· активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять до складу бюрократії;

· пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть участі у житті організації, не сприяють реалізації партійної програми;

· соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної бази партії, яка не тільки підтримує її програму, але й постійно голосує за неї на виборах, називається електоратом даної партії.

Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які вони виконують стосовно суспільства і держави. В їх числі:

· активізація і інтеграція великих суспільних верств;

· артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог і їх озвучення та агрегація інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;

· політична соціалізація і формування суспільної думки;

· розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;

· рекрутування у політичну еліту і висування лідерів; у багатьох державах уряди і представницькі органи формуються з членів великих політичних партій, а президенти і прем’єр міністри, як правило, очолюють правлячі партії;

· мобілізація виборців на виборах;

· участь у боротьбі за державну владу через вибори;

· здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади;

· рекрутування нових членів партії.

Сьогодні знижується зацікавленість громадян роботою в партіях. Цей феномен отримав назву «ерозія партій», що проявляється у скороченні числа членів та прихильників політичних партій. Так, у 2007 р. в Австрії працювали в політичних партіях 9,1 % громадян, на Кіпрі – 10,3%, у Швейцарії – 6%, а в Швеції – 5%, в Україні – 4%, що більше ніж у Угорщині (2,4%), Польщі (1,7%), Росії (2,9%).

Тобто, проблема полягає у тому, що в партіях працює менше 10% (у гіршому випадку – 2%) населення країни, але вони (партії) претендують на всенародну підтримку. У країнах стабільної демократії знижується роль політичних партій як головного каналу політичної участі громадян, оскільки вони все меншою мірою формують політико-ідеологічні ідентичності. Так, рівень довіри до політичних партій у Швейцарії не більше 12% на кінець ХХ ст., хоча там сформовані ефективні моделі політичної участі громадян та функціонують елементи прямої демократії.