Методика декомпозиційного аналізу дозволяє дослідити залежність між показниками прибутковості і ризику банку та виявити вплив окремих чинників на результати його діяльності

У методиці декомпозиційного аналізу прибутковість банку оцінюється показниками ROE (прибутковість капіталу) та ROA (прибутковість активів), а показником ризику банку служить мультиплікатор капіталу.

Показник мультиплікатора капіталу (МК) — це відношення середніх активів (А) до власного капіталу банку (К):

. (2.1)

Що вищим є значення мультиплікатора капіталу, то вищим буде й ризик.

Спираючись на формули розрахунку показників ROA та ROE (1.3 і 1.4) та скориставшись прийомом розширення факторної моделі, отримують фундаментальну залежність між прибутком і ризиком.

Отже:

, (2.2)

після перегрупування:

, (2.3)

або

. (2.4)

Таким чином, залежність між прибутком і ризиком описується моделлю:

ROE = ROA · МК. (2.5)

Ця формула вказує на взаємозв’язок прибутку із джерелами формування банківських ресурсів, а точніше — зі співвідношенням власних та залучених коштів. Що вищий прибуток, то ризикованішою має бути структура банківського балансу за інших однакових умов.

Якщо ефективність роботи банку знижується, то для забезпечення бажаного рівня прибутковості капіталу необхідно погодитись на вищий ризик — збільшити відношення активів до капіталу. Це означає, що навіть банк із невисоким показником прибутковості активів може досягти відносно високого рівня прибутковості капіталу за рахунок максимально можливого використання боргових зобов’язань.

На наступному етапі проводять поглиблений аналіз (власне аналіз Дюпона), розклавши прибутковість активів (ROA) на показник чистої маржі прибутку та коефіцієнт дохідності (або використання) активів. Чиста маржа прибутку (NPM) є відношенням чистого прибутку до валових доходів банку. Коефіцієнт дохідності активів (EA) розраховується як відношення валових доходів до сумарних активів банку. Тоді отримаємо залежність:

(2.6)

або

. (2.7)

Підставивши (2.7) у формулу (2.5), дістанемо модель:

ROE = NPM · EA · МК (2.8)

або

. (2.9)

На завершальному етапі аналізують чинники, які вплинули на маржу прибутку та дохідність активів. До них належать валові доходи, операційні витрати та структура активів банку. Мета такого аналізу полягає у виявленні причин неефективної роботи банку та пошуку резервів підвищення чистого прибутку. Чистий прибуток банку розкладається на доходи та витрати. Надалі вивчається динаміка різних складових доходів (процентних, комісійних, торгових, інших) і витрат банку (процентних, операційних, податкових платежів). Для досягнення порівнянності даних за різні періоди й аналогічних показників діяльності інших банків використовують відносні показники, такі як структура, темпи приросту та ін. У такий спосіб банк дістає відповідь на останнє запитання стратегічного управління: як досягти бажаного фінансового стану та реалізувати намічені цілі.

Рис. Логічно-структурна схема декомпозиційного аналізу власного капіталу банку

Схематично логічно-структурну модель декомпозиційного аналізу власного капіталу комерційного банку, орієнтовану на загальновживані у вітчизняній практиці підходи до групування банківських доходів і витрат, показано на рис. 2.3.

Для проведення аналізу необхідно сформувати інформаційну базу, яка складається з чотирьох груп показників банківської діяльності: чистий прибуток; валовий дохід; середні активи; власний капітал. Перші дві групи показників характеризують потік грошових коштів за певний період і визначаються за звітністю про прибутки та збитки. Інші дві групи показників визначаються за залишками коштів на відповідних статтях балансу, складеного на конкретну дату. Для того, щоб ці групи показників були порів­нянними, активи і капітал розраховують як середню арифметичну залишків на початок і кінець періоду.

Можливості застосування методики декомпозиційного аналізу прибутковості власного капіталу в процесі формування фінансового плану банку розглянемо на прикладі.

Приклад 2.1

Перед менеджментом банку поставлено завдання підвищити рівень прибутковості капіталу до 16 %. Визначити цільові значення фінансових показників за допомогою декомпозиційного аналізу капіталу на основі наведених даних (табл. 1).

Таблиця 1

ВИХІДНІ ДАНІ ДЛЯ ДЕКОМПОЗИЦІЙНОГО АНАЛІЗУ ПРИБУТКОВОСТІ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ БАНКУ, тис. грн

Показник	Період 1	Період 2	Відхилення	Темп приросту, %
Середній власний капітал	13 905	20 975		50,85
Середні сумарні активи	59 979	77 359		28,98
Чистий прибуток			– 2545	– 62,26
Валові доходи	14 039		– 4054	– 28,88

Розв’язання

Як свідчать наведені дані (табл. 1), чистий прибуток банку знизився на 62,26 %. Отже, банк не лише не забезпечив приросту прибутку, адекватного темпам зростання активів і капіталу, а й не отримав чистого прибутку на рівні попереднього періоду.

Обчислимо значення показників прибутковості та мультиплікатора капіталу банку (табл. 2).

Таблиця 2

ДЕКОМПОЗИЦІЙНИЙ АНАЛІЗ ПРИБУТКОВОСТІ КАПІТАЛУ БАНКУ

Показник	Період 1	Період 2	Відхилення
Маржа прибутку, %	29,12	15,45	– 13,67
Дохідність активів, %	23,4	12,9	– 10,5
Мультиплікатор капіталу, разів	4,3	2,46	– 1,84
Прибутковість капіталу, %	29,4	7,35	– 22,05
Прибутковість активів, %	6,8	1,99	– 4,81

Динаміка відносних показників, які характеризують прибутковість банку, свідчить, що всі вони протягом періоду, що аналізується, знизилися (табл. 2). При цьому позитивно слід оцінити лише зниження мультиплікатора капіталу, оскільки це означає зменшення загального ризику банку.

Така оцінка, проте, не є однозначною, адже тенденція до зниження мультиплікатора капіталу означає, що банк не використовує повною мірою можливості із залучення коштів і розширення своєї ресурсної бази. Очевидно, що банк наближається до нижньої межі діапазону зміни мультиплікатора капіталу — одиниці (всі активи фінансуються лише за рахунок власного капіталу), тоді як максимально можливе значення становить 12,5 (величина, обернена до нормативу адекватності регулятивного капіталу (Н2), мінімальне значення якого становить 8 %, та розрахована за умови, що всі активи мають коефіцієнт ризику 100 %).

Оскільки кожен банк є ланкою банківської системи країни, то результати його діяльності треба розглядати в контексті загальних тенденцій розвитку системи. Для з’ясування позицій окремого банку й обґрунтування цільових рівнів прибутковості застосовують порівняльний аналіз. Зазначимо, що вибір бази порівняння певною мірою залежить від стратегічних цілей банку. Наприклад, якщо стратегічна мета полягає у завоюванні лідерства в групі, до якої належить банк, то порівнювати слід з банками, котрі мають найліпші фінансові показники в тій самій групі. Якщо стратегічною метою є розширення банківської діяльності та ресурсної бази і перехід до вищої (за обсягом активів) групи банків, то слід порівнювати власні позиції банку із середніми значеннями показ­ників тієї групи, до якої банк має намір увійти.

Порівняємо показники прибутковості банку зі середніми значеннями по відповідній групі (за величиною активів банк належить до групи середніх) банків (табл. 3).

Таблиця 3

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПОКАЗНИКІВ ПРИБУТКОВОСТІ КАПІТАЛУ, АКТИВІВ ТА МУЛЬТИПЛІКАТОРА КАПІТАЛУ

Показник	Група банків	Банк	Відхилення
Прибутковість капіталу, %	3,47	7,35	3,88
Прибутковість активів, %	1,32	1,99	0,67
Мультиплікатор капіталу, разів	2,63	2,46	– 0,17

Результати порівняльного аналізу свідчать, що в цілому банк має ліпші показники прибутковості й ризику, ніж середні значення по банківській системі та по відповідній групі банків. Зокрема, прибутковість капіталу перевищує середньогрупове значення в 2,1 разу, прибутковість активів — в 1,5 разу, тоді як ризик банку, відображений в показнику мультиплікатора капіталу, нижчий. А тому зниження значень показників прибутковості банку проти попереднього періоду слід визнати певною мірою закономірним явищем, яке відображає проблеми розвитку банківської системи в цілому.

Якщо порівняти показники ROA і ROE банку з орієнтовними значеннями, уживаними в міжнародній банківській практиці, то можна дійти висновку, що прибутковість активів банку є цілком задовільною (1,99 % проти 1,5 % в міжнародній практиці) і вочевидь у попередній період вона була завищеною. Прибутковість капіталу (7,35 %), навпаки, більш ніж удвічі нижча за середній рівень (16—18 % в міжнародній практиці).

Отже, підвищення середнього рівня прибутковості власного капіталу слід визнати стратегічною метою діяльності банку у сфері фінансів. З огляду на досягнення цієї мети формується фінансовий план діяльності банку.

Якщо вирішено підвищити прибутковість капіталу банку до 16 %, то за існуючої структури (мультиплікатор капіталу — 2,46) слід забезпечити прибутковість активів на рівні 6,5 %:

ROA = ROE: MK,

ROA = 16: 2,46 = 6,5(%).

Це потребуватиме від банку майже повного відновлення рівня прибутковості активів попереднього періоду, що за існуючих в країні реалій видається досить проблематичним. Тому банку слід ширше використовувати залучені кошти, змінюючи в такий спосіб структуру ресурсної бази. Зокрема, якщо банк збільшить обсяг зобов’язань і показник мультиплікатора капіталу зросте хоча б до середнього рівня по банківській системі в цілому (за період, що аналізується, МК = 5,09 разів), то для досягнення цільового рівня прибутковості капіталу (16 %), прибутковість активів банку має становити 3,14 %:

ROA = 16: 5,09 = 3,14.

У тому разі, коли показник ROA залишається сталим (1,99 %), структура пасивів банку має стати ризикованішою, а мультиплікатор капіталу — досягти значення 8,04 (разу):

МК = 16: 1,99 = 8,04.

Це означає, що на кожну гривню власного капіталу банк має залучити понад 7 грн на ринку.

Такий аналіз дає змогу банку сформувати альтернативні варіанти досягнення стратегічної мети, які деталізуються та обґрунтовуються в процесі дальших досліджень.

На наступному етапі розраховують абсолютну величину чистого прибутку, доходів і витрат банку (в грошовому вираженні), після чого переходять до формування фінансового плану, визначаючи напрями, обсяги й структуру банківських портфелів.

Так, якщо банк вирішує стабілізувати показник ROA на рівні 1,99 %, то для досягнення цільового значення прибутковос­ті капіталу (16 %) середні активи банку мають становити 168 643 тис. грн:

А = 16: 1,99·20 975 = 168 643.

Планова величина чистого прибутку має дорівнювати 3356 тис. грн:

NP = 168 643·1,99: 100 = 3356.

Аналіз складових чистого прибутку банку виявляє перспективні напрями та резерви підвищення прибутковості. У процесі аналізу вивчається динаміка окремих статей доходів (табл. 4) і витрат (табл. 5).

Наведені дані свідчать, що доходи банку протягом періоду знизилися на 28,9 %, зокрема процентні — майже на 32 %. Підвищення комісійних доходів було майже нівельовано зниженням торговельних, а збільшення інших операційних доходів на 223 % не дало відчутного приросту в грошовому вираженні (58 тис. грн).

Динаміка та структура статей витрат банку (табл. 5) показує, що вони (витрати) впродовж аналізованого періоду теж знизилися, але нижчими темпами, ніж доходи.

Збільшення процентних і торговельних доходів банку та можливе зменшення інших небанківських операційних витрат, які зросли протягом періоду на 115 %, дадуть змогу банкові підвищити чистий прибуток. Розрахувавши абсолютну величину процентних та інших доходів, менеджмент банку може точніше планувати проведення тих чи інших активних операцій, обґрунтовано змінювати структуру активів та ефективніше організувати роботу структурних підрозділів.

Результати аналізу динаміки та структури основних фінансових показників діяльності банку є стратегічними орієнтирами для формування фінансового плану. Структурний аналіз прибутковості банку уможливлює виявляння причин ускладнень у сфері банківських доходів та тих проблемних аспектів діяльності, які потребують підвищеної уваги. За результатами аналізу обґрунтовуються цільові значення фінансових показників на певний період, розробляються конкретні фінансові стратегії щодо окремих банківських операцій та формується фінансовий план банку.

Отже, метод декомпозиційного аналізу забезпечує оцінювання становища конкретного банку на ринку, визначення фінансових орієнтирів у процесі планування і є ефективним інструментом стратегічного управління фінансами банку. В умовах вітчизняного ринку цей підхід залишається найбільш прийнятним і доступним прийомом у процесі планування, оскільки забезпечує порівнюваність результуючих показників діяльності як окремих банків, так і банківської системи в цілому. Це особливо важливо з огляду на обмеженість застосування інших загальноприйнятих в міжнародній практиці методів прогнозування й аналізу.

Для аналізу зовнішнього середовища, основною складовою якого для банку є фінансовий ринок, використовують традиційні методи аналізу — фундаментальний і технічний. Прогнози динаміки ринкових параметрів будують, як правило, за кількома сценаріями: базовим, песимістичним (параметри ринку змінюються в несприятливому напрямі) та оптимістичним (параметри ринку змінюються сприятливіше, ніж очікувалося). Аналіз взаємовпливу показників, які характеризують власні фінансові позиції банку й очікуваний стан фінансового ринку, служить базою для прогнозування та визначення стратегічних альтернатив управління фінансовими потоками банку. Надалі з множини стратегічних альтернатів вибирають таку фінансову стратегію, яка відповідає місії та цілям банку, й розробляють фінансовий план реалізації вибраної стратегії.

Способи підвищення доходів банку обгрунтовуються в процесі фінансового планування, результати якого подаються у формі комплексного фінансового плану

Результати виконання фінансового плану банку контролюються на підставі звітів про числові значення показників за конкретний період. Перевірка виконання фінансових планів і бюджетів у кінці звітного періоду є обов’язковою, адже без цього їх створення втрачає сенс. За результатами аналізу перевіряється правильність установлених причинно-наслідкових зв’язків між системою стратегічних цілей, оцінюється ефективність виконання запланованих заходів, виявляються причини відхилень, можливі суперечності, формуються найефективніші зв’язки та заходи на наступний період. За зміни зовнішніх умов у процесі реалізації фінансовий план може коригуватися

ФІНАНСОВЕ ПЛАНУВАННЯ У СТРАХОВІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ

Як і будь-якій підприємницькій діяльності, страхуванню властиве фінансове планування. По своєму змісту план страхової компанії виражає собою баланс доходів і витрат. Особливу роль в страховій справі відіграє нормативний метод планування, що пов'язане з особливостями встановлення величини страхового тарифу.

Розробка плану страховика повинна бути підпорядкована вирішенню головного для нього завдання на певному етапі. Серед завдань можуть виділятись розширення видів „страхування й послуг, забезпечення фінансової стійкості страхових операцій, тощо. Але в будь-якому випадку з точки зору страхових фахівців не повинно випадати надходження страхових платежів і внесків, за рахунок чого формується первинний доход страховика. Саме його обсяг виражає фінансову базу для реалізації всіх планів страхової компанії. Тому можна вважати, що планування в страхуванні націлене на передбачення обсягу й напрямків використання страхового фонду.

Його величина визначається як кількістю договорів в портфелі страхової організації, так і структурою видів страхування, які вона проводить. Якраз вони й характеризують потенційних страхувальників і тим самим економічну базу страхування (страхову суму, страховий внесок, страхове відшкодування, тощо).

В страхових організаціях розробляються плани різної тривалості, що зумовлюється змістом поставлених завдань. Такі плани можна розмежувати на довгострокові й короткострокові.

Найважливішим серед довгострокових є п'ятирічний план. Він не випадково займає центральне місце у фінансовому плануванні страхової організації — адже більшість видів страхування має тарифну основу п'ять років. Це означає, що за п'ять років страховик повинен забезпечити еквівалентність відносин зі своїми партнерами.

Крім п'ятирічних планів складаються річні плани, для яких властива конкретизація завдань страхової компанії, виявлення можливих диспропорцій в її діяльності, шляхів їх подолання та включення резервів. Ця робота направлена на визначення балансу доходів та витрат.

Основою його є план надходження страхових платежів, який доцільно розглядати не лише як інструмент управління виробника страхових послуг з точки зору їм обсягу, асортименту, якості, а й як план заходів досягнення певної величини й структури страхового фонду, його руху. При формуванні фінансового плану страхової організації розраховуються, аналізуються й використовуються багато показників.

Найважливішими показниками в фінансовому плануванні е обсяг страхових платежів й підсумкові результативні показники — прибуток, рентабельність. Показник величини страхових платежів покладений а основу всього процесу фінансового планування страховок компанії. Спираючись на нього, розробляють планове завдання по окремих видах страхування з врахуванням залучення потенційних страхувальників. Як було встановлена раніше, показник обсягу страхових платежів має синтетичний характер, тому при його плануванні застосовується обчислення середнього платежу, середньої страхової суми, кількості діючих договорів, тощо.

Для складання фінансового плану особливе значення мають показники прибутку й доходу, темпи зростання яких та пропорції розподілу показують можливості розвитку страхової компанії. В попередніх розділах цієї роботи вже розглядались можливості зростання прибутку-страховика за рахунок інвестиційної діяльності. Тому у фінансовому плануванні використовуються окремо два. показники доходу й прибутку, що відносяться безпосередньо до страхових операцій та інвестиційної діяльності.

Планування обсягу платежів страхувальників. Розміри страхових платежів, перебуваючи під впливом різних факторів, мають певні коливання по роках. Разом з тим, динаміка Цих факторів досить стабільна, що дозволяє планувати як рівень цих факторів, так і синтетичний показник обсягу платежів.

У роботі по плануванню надходження страхових платежів необхідно враховувати специфіку використання основних видів договорів. Так, застосовуються типові договори, умови яких відповідають інтересам багатьох страхувальників, і в яких проявляється дія закону великих чисел. Індивідуальні ж договори відображають особливості конкретного клієнта, їм властиві спеціальні умови, встановлення індивідуальних тарифів, тощо.

По таких договорах планування проводиться окремо по кожному, з врахуванню конкретних особливостей діяльності страхувальника. Зазначимо, що більша фінансова стійкість властива страховому портфелю з переважанням в його структурі уніфікованих договорів. Наявність же значної кількості крупних індивідуалізованих договорів посилює нестійкість, вимагає перестрахування, що не завжди відповідає інтересам цедента.

Планування надходження страхових платежів проводиться по кожному виду страхування окремо, тому що кожна страхова операція здійснюється з певним споживачем (тобто, зорієнтована на конкретне страхове поле). Йдеться про властиві лише Йому особливості впливу різних соціально-економічних факторів на обсяги страхових платежів. Можливе й планування також окремо по кожній групі майна.

Практика засвідчила переваги планування надходження страхових платежів у три етапи. Змістом першого є визначення очікуваного надходження платежів за цілий рік, величина яких є вихідним моментом у плануванні. На другому етапі обчислюється плановий розмір надходження платежів в межах всієї страхової організації, а на третьому — ці величини доводяться до структурних підрозділів страховика (страхових агентів).

Розглянемо поетапний процес планування більш детально. На першому етапі складається таблиця щоквартального надходження страхових платежів, величина яких встановлюється на основі можливої їх динаміки в порівнянні з попереднім роком і попереднім кварталом чи місяцем. Вивчення темпів їх зміни дозволяє прогнозувати їх величини на наступні квартали (місяці).

Враховуючи те. що процес планування надходження страхових платежів на наступний рік починається в середині поточного, сумують платежі, що надійшли за 1 і 2 квартали, з очікуваним надходженням за 3 і 4 квартали року. В результаті визначається сума надходжень за рік. Проаналізувавши темпи росту середніх платежів за останні п'ять років, розраховується їх величина в поточному році. В плануванні надходження платежів по страхуванню життя показник середнього платежу на один договір обчислюється шляхом ділення суми внесків, які надійшли, на число діючих договорів на кінець року. Практика свідчить, що темпи росту середнього платежу досить стійкі. Це дозволяє із значним рівнем достовірності прогнозувати обсяги страхових платежів.

Щоб визначити очікувану кількість договорів, необхідно поділити очікувану суму надходження страхових платежів на прогнозований середній внесок. На другому етапі планова величина надходження страхових платежів розраховується в такій послідовності. Спочатку встановлюється очікувана кількість договорів б поточному році і, спираючись на аналіз динаміки показника кількості договорів, включаючи поточний рік, розраховується кількість договорів в поточному році. Далі визначається очікуваний середній платіж на один договір в поточному році. Встановивши його динаміку, включаючи очікувану величину поточного року, можна розрахувати планову величину середнього платежу.

Після цього обчислюється пошуковувана планова сума надходження платежів шляхом множення планової суми середнього платежу на планову кількість договорів.

Певні особливості надходження платежів по страхуванню життя зумовлені його довгостроковим характером. Як відомо, внески в довгостроковому страхуванні поступають щомісяця. Загальний обсяг одержаних платежів. залежить від того, в якому місяці був укладений договір страхування (наприклад, по договору, підписаному в червні, за рік поступить 7 внесків, а по договору, укладеному в жовтні, — лише 3). Внаслідок цього певну складність становить розрахунок очікуваного надходження за поточний рік планової суми внесків.

Досить широке розповсюдження одержали договори страхування життя за рахунок коштів підприємств і організацій з одноразовою виплатою внесків. По таких. договорах можна планувати надходження страхових платежів шляхом прямого підрахунку по кожному договору індивідуально.

Щоб стати ефективним інструментом управління страхової організації, план надходження страхових платежів повинен бути доведений до конкретних виконавців як завдання. Розроблений страховиком план слід розподілити між страховими агентами, тому що якраз вони займаються активізацією й інкасацією (заключенням договорів).

На основі розробленого плану фірми страховим агентам доводяться конкретні завдання. План надходження страхових платежів розраховується для страхових агентів за допомогою використання базових показників й планового їх приросту. Якщо об'єктом планування є ризикові види страхування, то за базу береться сума платежів, які надійшли в деякому плановому періоді поточного року. По страхуванню життя аналізуються фактично платежі, що надійшли в кварталі, який передував тому, в якому здійснювалося планування, або береться сума квартального внеску по діючих договорах на початок періоду.

Можливі такі способи розподілу обсягу планового приросту страхових платежів у відсотках до бази, прийнятої для планування: на основі рівня використання резервів; в залежності від страхового поля; в рівній пропорції між всіма агентами. Найбільш розповсюдженим є спосіб залежності від страхового поля. Зміст його в тому, що визначається обсяг планового приросту на одиницю вільного страхового поля в середньому по підрозділу страхової організації. Після цього одержаний результат множиться на вільне страхове поле, що встановлене по страховій дільниці.

План доходів і витрат страхової організації. Центральною ланкою фінансового планування е встановлення балансу доходів і витрат, який відображає фінансові основи діяльності страховика. Це активний інструмент оперативного управління і контролю.

Доходна частина балансу формується за рахунок наступних джерел: надходження страхових платежів доходів від інвестування тимчасово вільних засобів по довгостроковому страхуванню; надходжень з запасних та резервних фондів; амортизаційних відрахувань.

Обсяг страхових платежів переноситься в баланс доходів і витрат з розрахунків по плану надходження страхових платежів, величина яких вказується по кожному виду страхування.

Не завжди можливе планування доходів від інвестування тимчасово вільних коштів по довгостроковому страхуванню. Для цього необхідна висока ступінь достовірності надходження доходів в часі й величині, Доходи від депозитних вкладів можна досить точно (без врахування інфляції) визначити, а тому й можливе їх планування. Досить невизначене надходження доходів від посередницьких операцій страхової організації. Використання коштів із запасних фондів чи резервів планувати неможливо, тому що розміри його визначаються фактичною збитковістю страхових операцій. Вона ж буде розрахована в кінці року. Зазначимо, що надходження із запасних чи резервних фондів не є доходом в економічному розумінні, тому що виражає лише перерозподіл в часі засобів страхової компанії.

В основі планування витратної частини балансу доходів і витрат лежить так званий структурний підхід, що спирається на структурні взаємозв'язки тарифної ставки. Йдеться про те, що планування витрат по всіх статтях орієнтоване на певну долю від суми страхових платежів, яка закладена в тарифній ставці. Наприклад, якщо планова сума надходжень платежів по страхуванню урожаю сільськогосподарських культур дорівнює 1 мільйон грошових одиниць, структура тарифної ставки передбачає, що нетто-ставка складає 80%, відрахування на попереджувальні заходи — 2%, витрати на страхове обслуговування — 10%, нагромадження — 8%, це означає слідуюче. На виплату страхового відшкодування повинно бути заплановано 80% від 1 мільйона грошових одиниць, тобто 800 тисяч грошових одиниць; відрахування на попереджувальні заходи — 20 тисяч грошових одиниць; витрати на страхове обслуговування — 100 тисяч грошових одиниць; на нагромадження повинно направлятись 80 тисяч грошових одиниць. Переваги структурного підходу до формування балансу полягають в тому, що він виключає вплив на обсяг нагромаджень факторів, які не залежать під діяльності страховика. Важливо і те. що при використанні такого підходу спрощуються розрахунки окремих статей витрат, особливо відрахувань у запасні фонди.

Структура тарифної ставки по різних видах страхування формується в конкретних умовах. Тому розрахунок витрат по статтях доцільно проводити по кожному виду страхування окремо, а одержані дані оформляти в таблиці, де вказати вид страхування; суму платежів по плану; загальну суму виплат; відсоток фонду виплат до планової суми платежів. Приведений принцип можна використовувати й для визначення планових відрахувань на попереджувальні заходи, витрати на страхове обслуговування й планові нагромадження.

КОШТОРИСНЕ ПЛАНУВАННЯ У ДЕРЖАВНИХ УСТАНОВАХ

Установи невиробничої сфери, основним джерелом фінансування котрих є бюджетні кошти, називаються бюджетними. До таких установ відносяться, головним чином, установи освіти, охорони здоров’я, науки, державної влади і управління, оборони і правоохоронних органів. Всі видатки даних установ визначаються на основі кошторису, а тому порядок планування і фінансування цих видатків називається кошторисним.

Кошторис - це основний плановий документ, який визначає обсяг фінансових ресурсів, джерела їх формування, цільове спрямування і поквартальний розподіл, необхідних для утримання бюджетної установи, розвитку її матеріально-технічної і соціальної сфери, матеріального стимулювання колективу працівників в наступному бюджетному році.

В практиці кошторисного планування застосовуються дві форми кошторисів: кошторис доходів і видатків складають, як правило, установи освіти і охорони здоров’я, які, окрім бюджетних коштів, одержують кошти від комерційної діяльності (надання платних послуг); кошторис видатків складають органи державної влади і управління, оборони і правоохоронні органи, суди і прокуратура.

В бюджетному плануванні розрізняють наступні види кошторисів: індивідуальні, загальні, на централізовані заходи, зведені.
Індивідуальний кошторис - це фінансовий план конкретної бюджетної установи, який відображає специфіку і особливості її виробничої діяльності; їх складають установи освіти, охорони здоров’я, державної влади і управління, правоохоронні органи, суди і прокуратура і суди та інші. Він також є основним документом при плануванні і фінансуванні окремих заходів, передбачених параграфами бюджетної класифікації.
Загальні кошториси складаються на видатки однотипних установ, які обслуговуються централізованими бухгалтеріями. Такі кошториси складаються по школах, клубах, бібліотеках, фельдшерсько-акушерським пунктам. Для даних установ характерним є невеликий обсяг фінансування і стабільний штат працівників.
Кошторис видатків на централізовані заходи складають міністерства, відомства, управління (відділи) місцевих органів влади і управління на видатки, які раціонально здійснювати в централізованому порядку, наприклад, підготовку кадрів, придбання цінного учбового обладнання і інвентарю, медичного обладнання, автомобілів швидкої медичної допомоги, проведення спортивних змагань і т. ін.

Зведені галузеві кошториси включають всі видатки на утримання установ одного відомства, наприклад, управління (відділу) освіти чи охорони здоров’я, тобто в ньому об’єднуються індивідуальні, загальні і кошториси видатків на централізовані заходи. Розробка зведених кошторисів можлива завдяки тому, що в основу індивідуальних кошторисів покладені єдині показники плану економічного і соціального розвитку, а базою для розрахунків всіх кошторисів служать діючі норми витрат і складаються вони по єдиним формам і статтям бюджетної класифікації. Зведений кошторис входить в видаткову частину бюджету і визначає обсяги бюджетного фінансування.
Індивідуальний кошторис є основним елементом бюджетного планування. Він складається з трьох розділів. В першому розділі приводиться загальна сума видатків і їх предметно-цільовий розподіл по статтям витрат, а в другому - основні виробничі (оперативно-сітьові) показники, а в третьому - розрахунки і обґрунтування окремих витрат по статтям кошторису.

Видатки бюджетної установи знаходять відображення в наступних статтях.
Основними елементами кошторису є статті витрат. Фінансування установ і організацій, що перебувають на бюджеті, проводиться по таких статтях.