III етап

В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, інших цінностей, цілісна сукупність яких забезпечує умови життєдіяльності людини. Будь-яке суспільство, особливо високорозвинуте сучасне, - соціальна система.

Соціальна система - це складноорганізована впорядкована цілісність, що включає окремих індивідів та соціальні спільноти, які об'єднані різноманітними зв'язками і взаємовідносинами, специфічними за своєю природою.

Важливою підсистемою суспільства, основою соціальної системи є економічна система. Під час виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками цих процесів складаються і постійно вдосконалюються різноманітні за своїм змістом економічні відносини.

Останнє виявляється через економічну поведінку суб'єктів господарювання.

Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об'єктивних економічних законів, так і суб'єктивних факторів, визначає сутність економічної системи суспільства.

Отже, економічна система - це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності.

Структурні ланки, що утворюють різноманітні економічні системи, за своїм змістом неоднорідні. Вони поєднують загальні та специфічні, основні та похідні, нові, що народжуються, та відмираючі старі, перехідні та проміжні економічні форми, кожна з яких функціонує на основі спільної для всієї системи і власної логіки розвитку. В сучасних економічних умовах структурні елементи системи характеризуються динамізмом, мінливістю, суперечністю розвитку.

Особливе місце в становленні, функціонуванні та розвитку економічної системи належить її суб'єктам як активній рушійній, перетворюючій силі. Кожен суб'єкт є носієм певних прав, обов'язків та відповідальності, які реалізує в процесі своєї функціональної діяльності. Залежно від цього існують різноманітні класифікації економічних суб'єктів: індивід, колектив, держава; виробник (продавець), посередник, споживач (покупець): фізичні та юридичні особи; вітчизняні та іноземні; інституціональні (виробничі підприємства, банки, біржі) тощо.

Наявність не тільки необхідних, а й достатніх елементів для саморозвитку, самовідтворення, поліфункціональної діяльності системи характеризує її цілісність, самодостатність. Ознака органічності системи вказує на внутрішню, родинно-генетичну єдність, чистоту її елементів. Чим більше в економічній системі перехідних, змішаних явищ, форм та процесів, тим нижчий ступінь її органічності, чистоти. Таку тенденцію розвитку не слід розцінювати як однозначно негативну. Якщо в сучасних умовах взаємозалежність, взаємопереплетіння, конвергенція розвитку економічних систем збагачують, вдосконалюють одна одну - це прогресивний процес.

Економічна система характеризується різними сферами функціонування, рівнями господарювання її суб'єктів.

Сучасна економічна система є не сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою трьох рівнів, що взаємодіють.

Розвиненість, взаємодія та взасмодоповнення економічних рівнів є запорукою стійкості, динамічності та ефективної результативності системи.

Здатність комплексно, адекватно і своєчасно реагувати на зміни навколишнього середовища свідчить про мобільність економічної системи. Це, в свою чергу, є запорукою як макро-, так мікроекономічної рівноваги.

Економічна система має три основні ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання.

Центральне місце в економічній системі належить людині. Як головна продуктивна сила, уособлення економічних відносин, суб'єкт і об'єкт господарської діяльності, носій і реалізатор економічних протреб та інтересів вона поєднує і узгоджує функціонування всіх ланок економічної системи. Місце людини в суспільній ієрархії, можливість і форми її самореалізації зумовлюють характер економічної системи.

Економічна система — складне, багатоструктурне і поліфункціональне соціально-економічне явище. В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них єдомінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління, координації економічної діяльності тощо. Поділ економічних систем за переліченими ознаками є певною мірою умовним. Наприклад, поширеною є класифікація економічних систем за технологічним способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних сил. Розрізняють:

• доіндустріальне суспільство — економічну систему, в якій домінує ручна праця;

• індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця;

• постіндустріальне суспільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп'ютерною інформацією. Однак ці системи суттєво розрізняються і механізмом господарювання, і домінуючим об'єктом власності, і різноманітністю суб'єктів економічної діяльності.

Багатокритеріальним є поділ економічних систем на ринкові та адміністративно-командні системи.

Основними характерними рисами ринкової економіки є такі:

• різноманітність форм власності при домінуванні приватної;

• панування товарно-грошових відносин;

• свобода підприємництва;

• конкурентний механізм господарювання;

• матеріальне стимулювання;

• вільне ціноутворення, що ґрунтується на взаємодії попиту і пропозиції;

• регулююча економічна роль держави;

• особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо.
Адміністративно-командна система заснована на пануванні

державної власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв'язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу, жорсткому ієрархічному підпорядкуванні суб'єктів господарювання, нерозвиненості або й відсутності ринкового менталітету тощо.

Останнім часом посилилися дискусії навколо понять "змішана" і "перехідна" економіка. Безперечно, це не тотожні поняття.

Змішана економічна система, яка характеризує сучасні розвинені країни, еволюціонувала з економіки чистого ринку, врахували його недоліки і відмови. Сучасні розвинені економічні системи характеризуються різноманітністю форм власності та господарювання, якісними зрушеннями у відносинах приватної власності, конкурентному механізмі, значною економічною роллю держави, прогнозуванням соціально-економічних процесів тощо.

Перехідна економічна система характерна для країн, які звільняються від недоліків адміністративно-командної системи. У таких умовах трансформаційні процеси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соціально-економічними потрясіннями, кризовими явищами.

Саме таке становище характерне для сучасної України, країн, що

утворились на тереї колишнього СРСР, усіх країн що відходять від командно-адміністративної моделі. Для жодної країни немає однозначних і загальновизнаних шляхів розвитку та безболісних рецептів досягнення добробуту і прогресу. У розбудові сучасної економічної системи слід всебічно використовувати надбання і досвід функціонування світової цивілізації, враховуючи при цьому власні специфічні умови, можливості та ментальність

2.Суспільний поділ праці як матеріальна основа економічних відносин

Суспільний поділ праці - складне багатоаспектне економічне явище, яке виявляється у співіснуванні різних видів конкретної праці та характеризується певною структурою суспільної організації виробництва. Представлений в часі суспільний поділ праці виступає як процес.

Існує чимало трактовок суспільного поділу праці як економічної категорії. Відповідно до них суспільний поділ праці є:

• складовою частиною виробничих сил суспільства;

• технологічною формою існування виробничих сил;

• підсистемою економічних відносин суспільного виробництва;

• формою організації взаємодії виробничих сил і економічних
відносин;

• способом функціонування виробничих відносин.

Принциповими для правильного розуміння даної категорії є два

аспекти. По-перше, суспільний поділ праці - комплексна категорія, яка пов'язує технологічний процес із суспільним процесом виробництва, тобто соціалізує технологічну будову виробництва, надаючи їй суспільних якостей. По-друге, суспільний поділ праці виступає як самостійна продуктивна сила, фактор зростання суспільної продуктивності праці.

Суспільний поділ праці може бути класифікований за:

• вертикальними рівнями народногосподарської структури;

• основними організаційно-економічними формами реалізації;

• сферами суспільного виробництва;

• видами.

За вертикальними рівнями народногосподарської структури суспільний поділ праці можна зобразити як триповерхову піраміду, в основі якої знаходяться численні економічно самостійні суб'єкти господарського життя -підприємства та підприємці. Це рівень безпосереднього виробництва чи одиничний рівень суспільного поділу праці. Над ним розташована розгалужена надбудова (галузевий чи частковий рівень). Верхній поверх становить невелика кількість господарських галузей, об'єднаних загальним рівнем суспільного поділу праці.

Основними організаційно-економічними формами реалізації суспільного поділу праці є: спеціалізація виробництва, його кооперація, концентрація та комбінування.

Спеціалізація виробництва виражається у зростанні кількості самостійних виробництв, що відбувається завдяки їх техніко-економічному відокремленню і формуванню у них сталих внутрішніх зв'язків. Розрізняють спеціалізацію галузей (зокрема народногосподарських) і підприємств. На загальні виробничі результати найбільше впливає внутрішньогосподарська спеціалізація, яка розщеплює процес виробництва кінцевої продукції підприємства на технологічні операції, організує роботу цехів, дільниць, бригад і безпосередньо робітників.

Кооперація - це відносини зв'язку окремих виробників, їх обміну різними видами діяльності та продукцією. Там, де існує спеціалізація, має бути кооперація. Ці організаційно-економічні форми взаємопов'язані й зумовлюють одна одну, перетворюють процес виробництва на суспільну комбінацію праці.

Залежно від різновидів спеціалізації підприємств формуються й певні ознаки їх кооперації. Найпоширеніша сучасна форма кооперації: технологічне або стадійне кооперування (обмін напівфабрикатами чи виконання окремих технологічних стадій процесу виготовлення кінцевого продукту);

- подетальна;

- агрегатна.

Концентрація виробництва як організаційно-економічна форма суспільного поділу праці виявляється в досягненні певного обсягу чи масштабу

спеціалізованих підрозділів загальної кооперації виробництва. Концентрація засобів виробництва і робочої сили в окремому підприємстві здійснюється завдяки процесам нагромадження капіталу і формування кількісних пропорцій обміну.

Комбінування виробництва є формою раціоналізації виробничої кооперації в межах окремих складних виробництв. Основною метою комбінування є використання всіх факторів виробничого процесу на підприємстві, створення безвідходних технологій.

Ще одним аспектом суспільного поділу праці є його видова специфіка. Окрім вже згадуваного галузевого, існує територіальний поділ праці, який визначає виробничу спеціалізацію тих чи інших регіонів, географічних місцевостей чи адміністративних районів. На основі відповідної сировинної Та переробної бази, сталих кооперативних зв'язків і наявності кваліфікованої робочої сили, а також сприятливих природно-кліматичних умов і місцезнаходження розвиваються виробничі комплекси, що визначають економічне становище району чи навіть цілої країни.

3. Ефективність суспільної економіки та її показники

Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його ефективність. Соціальна ефективність - це відповідність результатів господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам окремої людини. Інтегруючим показником соціальної ефективності є виробництво товарів народного споживання в загальному обсязі виробництва за певний період, як правило, за один рік.

Економічна ефективність - це досягнення найбільших результатів при найменших затратах живої та уречевленої праці. Економічна ефективність є конкретною формою дії закону економії часу. В умовах капіталістичного способу виробництва узагальнюючий показник економічної ефективності норма прибутку. Найконкретнішими показниками економічної ефективності є продуктивність і фондомісткість праці, фондовіддача і фондомісткість продукції, матеріаловіддача і матеріаломісткість продукції, економічна ефективність капітальних вкладень, нової техніки, енергомісткість продукції та ін. Ефективність суспільного виробництва - найважливіша узагальнююча характеристика результативності суспільного виробництва, яка виражає відношення величини створених товарів і послуг до сукупних затрат суспільної праці.У масштабі народного господарства ефективність суспільного виробництва вимірюється відношенням розмірів створеного за певний період часу національного доходу до затрат суспільної праці; у масштабах галузі, об'єднання, підприємства - відношення величини чистої продукції до затрат суспільної праці у кожній з цих ланок народного господарства. Для порівняльної оцінки ефективності суспільного виробництва в різних країнах використовується показник виробництва національного доходу на душу населення. Цей показник характеризує рівень розвитку народного господарства у співставленні з кількістю населення. Він найбільш точно визначає рівень продуктивності суспільної праці у тій чи іншій країні, господарського механізму.

Контрольні питання

1. Дайте характеристику економічної системи суспільства.

2. Назвіть основні критерії класифікації економічних систем.

3. Охарактеризуйте форми суспільного поділу праці.

4. Що є джерелом і рушійною силою розвитку економіки суспільства?

5. Назвіть основні показники ефективності суспільного виробництва.

6. Який показник найбільш точно відображає рівень, ефективності успільного виробництва?

ТЕМА 4. ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ

План

1. Суть власності, її економічний та юридичний зміст.

2. Еволюція відносин власності.

3. Типи, види й форми власності.

4. Відносини власності в Україні. Закон України “Про власність”

1. Суть власності, її економічний та юридичний зміст

У системі виробничих відносин основоположним виступають відносини власності. Що таке власність?

Західна економічна наука зводить поняття власності як відношення людини до речей (об'єктів власності).

Марксистська політекономія визначає власність як певне економічне відношення між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ.

В економічному змісті власності необхідно розглядати два аспекти:

Матеріально-речовий (відношення людей до об'єктів власності);

Соціально-економічний (відносини між людьми в зв'язку з привласненням ними об'єктів власності);

Отже, власність – це сукупність виробничих відносин між людьми з приводу привласнення ними об'єктів власності в першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об'єктами та результати їх функціонування.

Право власності – це регульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності регламентується законами та іншими нормативними актами.

Власність визнає:

Ø Умови поєднання робітника з засобами виробництва;

Ø відносини між людьми з приводу привласнення результатів виробництва;

Ø умови розпорядження й використання факторів виробництва;

Ø соціально-економічну структуру суспільства;

Ø економічне і політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідношення між ними.

2. Еволюція відносин власності

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна в певних економічних межах. Історія свідчить, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її розвитку домінуючий об'єкт власності.

Для до цивілізаційних етапів розвитку людства таким об'єктом було природне середовище.

Еволюція форм власності

Аграрна цивілізація – земля, але Земля у своєму первісному вигляді не є результатом праці, а тому не може бути об'єктом власності, а може використовуватися лише як спільне надбання усього суспільства.

Дж. Мілль (XIX ст.) зазначав, що "земля не створена людиною. Тому вона має бути надбанням усіх людей. Порушення цього принципу призведе до того, що щойно народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншим і тим, хто щойно з'явився, не лишилося місця".

Висновок: "держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділянки на підставі термінового чи безтермінового договору".

Але суспільна практика внесла корективи в це питання.

Індустріальна цивілізація – домінуючим об'єктом власності стали створені людиною знаряддя праці. Засоби виробництва набувають форми капіталу, який стає основою виробничих відносин індустріального суспільства.

Приватна власність стала панівною формою економічної системи капіталізму.

Капіталістичний спосіб виробництва виникає в процесі первісного нагромадження капіталу, змістом якого є відокремлення працівників від власності на засоби виробництва та результатів праці. XVIII ст. – Англія – вівчарство – обезземелення селян, становлення крупних землевласників.

Німеччина – відчуження людини від землі, перетворення її робочої сили на вільний об'єкт купівлі-продажу.

У останній третині XX ст. приватнокапіталістична власність утвердилась як панівна структура економічного базису суспільства.

Приватна власність існує протягом тисячоліть, але тільки при капіталізмі досягла зрілого характеру.

Приватна власність має два аспекти:

· заснована на індивідуальній трудовій діяльності без залучення найманої праці (дрібне господарство: ремісники, селянське господарство);

· застосування найманої праці.

Становлення постіндустріальної системи призвело до того, що домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює в собі інтелектуальні витрати робочої сили.

Сьогодні в розвинутих країнах домінуючою формою власності є корпоративна власність (акціонерні підприємства). Корпорації є найбільш динамічною, провідною структурою економіки.

У США їхня частка у загальному обсязі реалізованої продукції становить близько 90%, у західних країнах – 80-90% загального обсягу виробництва.

Переваги корпорації перед класичною формою приватного підприємства:

1. Зберігає через володіння окремими особами акціями все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору тощо);

2. Долає обмеженість, притаманну класичній формі приватної власності (колективна форма організації виробництва);

3. Висока виробнича гнучкість і можливість акумулювати капітальні ресурси;

4. Це найдемократичніша форма власності (відбувається процес деперсоніфікації великої приватної власності на засоби виробництва, що знаходить своє вираження у втраті окремими власниками капіталу контролю над його функціонуванням).

Висновок. Поширення акціонерної форми власності, організація профспілок призводить до того, що відбувається обмеження дії основного економічного закону капіталістичного способу виробництва (виробництва і привласнення додаткової власності) й основної суперечності даного способу виробництва – між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичною формою привласнення.

3. Типи, види й форми власності

У процесі свого історичного розвитку суспільство використовує два основних типи власності – суспільний і приватний, кожен з яких має свої види і форми.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника із засобами виробництва.

Форма власності – це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумовлює відповідний спосіб і механізм поєднання робітника із засобами виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ і методами виробництва.

4. Відносини власності в Україні. Закон України "Про власність"

Існування різних форм власності в сучасних умовах зумовлюється різними причинами:

· неоднаковий рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних галузях народного господарства;

· розвиток двох взаємозв'язаних процесів концентрації і спеціалізації виробництва;

· перший процес зумовлює усуспільнення виробництва, його укрупнення, а другий – його диференціацію, яка відкриває можливості для дрібного виробництва й індивідуальної трудової діяльності.

Різноманітні форми і види власності передбачені Законом України "Про власність":

Отже, роздержавлення як протилежність одержавленню має відображати комплекс заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, скорочення державного сектору і утворення багатоукладної економіки.

Термін "приватизація" дуже місткий. Він включає як приватну, так і особисту, трудову і нетрудову приватну власність. Останні не тільки відрізняються, але й мають багато спільного, можуть в умовах ринкової економіки перетворюватися одна в одну.

У процесі формування і розвитку ринкових відносин обов'язково відбуватиметься формування різних форм власності, зокрема приватної, отже, відтворюватиметься особиста трудова і нетрудова приватна власність за рахунок зменшення інших її видів.

Перетворення слід розуміти як перетворення державної (а також колективної) власності на приватну.

Іноді приватизацію трактують як денаціоналізацію. Частково це так. Ці поняття нетотожні, хоча між ними є спільне. Денаціоналізація не завжди означає перетворення державної власності на приватну. Вона може перетворити державну власність на різні форми власності.

Шляхи роздержавлення власності:

1. Передача підприємств у власність трудових колективів;

2. Поділ державної власності між громадянами країни;

3. Продаж об'єктів державної власності громадянам і юридичним особам.

Способи приватизації:

1. Викуп об'єктів малої приватизації – власником об'єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Цей спосіб не передбачає конкуренції покупців;

2. Викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації;

3. Викуп державного майна, зданого в оренду;

4. Продаж на аукціоні та за конкурсом;

5. Продаж акцій відкритих акціонерних товариств.

Два етапи приватизації:

Ø сертифіката;

Ø грошова.