Увічнення пам'яті декабристів в Україні

В Києві на честь декабристів названі вулиці:

• вулиця Павла Пестеля;
• вулиця Декабристів;
• вулиця Рилєєва;
• Олександра Бестужева.

У Києві меморіальні дошки на будинках на честь декабристів встановлено на вулиці Грушевського будинок № 14, вулиці Гусовського 8/10. У Тульчині, в будинку, де жив П. Пестель (вулиця Пестеля, 24), в 1975 році відкрито музей. В саду перед входом в нього встановили бюст Павла Пестеля. Розділ про діяльність декабристів в Україні є і в Тульчинському історико-краєзнавчому музеї, який знаходиться в будівлі колишнього Офіцерського зібрання 2-ї армії, тут постійно бували Пестель та інші декабристи. На честь 150-ї річниці повстання декабристів в 1975 році в Кам'янці Черкаської області в Парку Декабристів відкритий пам'ятник декабристам, скульптори Вронський Макар Кіндратович і Чепелик Володимир Андрійович, архітектор Гнєздилов Василь Георгійович. У цьому ж році пам'ятник декабристам відкритий у Василькові, скульптор Вронський Макар Кіндратович, архітектор Гнєздилов Василь Георгійович. У Білій Церкві, у парку «Олександрія», встановлена ​​меморіальна дошка на честь того, що тут бували керівники Південного товариства П. І. Пестель, С. І. Муравйов-Апостол і М. П. Бестужев-Рюмін. В Умані, по вулиці Коломенської, стоїть будинок, в якому свого часу жив С. Г. Волконський. Перед будинком - стела. Про діяльність декабристів на Волині нагадує вулиця Декабристів в с. Ліщині Житомирської області. На ній зберігся старовинний будинок, де збиралися на свої таємні сходки офіцери. У Новограді-Волинському та Любарі встановлені пам'ятні знаки.

36.

Селянські рухи та виступи робітників.

Наростання селянського руху, його характер і форми. Основним борцем проти кріпосницького гноблення, за ліквідацію кріпосництва виступало багатомільйонне селянство, до якого тісно примикали робітники, що тоді ще не виділилися в окремий клас. Тяжка кріпосницька експлуатація й небачено важкий політичний гніт, гніт поміщиків і царських чиновників не зробили з селян безсловесних, покірних рабів. Широкі маси селянства протестували, як могли і як уміли. Селяни в першій половині XIX ст. були темні, забиті, політично несвідомі, не розуміли своїх класових завдань, не були згуртовані, не виробили певного уявлення про політичний лад, встановлення якого вони домагалися. Вони здебільшого виступали проти посилення експлуатації, боролися за ліквідацію кріпацтва, за визволення з-під влади поміщиків, за землю і волю, за те, щоб стати вільними виробниками. Селянські виступи того часу мали стихійний, неорганізований і здебільшого локальний характер. Форми їх відповідали низькій свідомості, темноті селянства. Селянство продовжувало вірити у справедливого, доброго «батечка-царя», наївно вважало, що цар захищає його інтереси, а поміщики начебто порушують волю царя. Через це поширеною формою селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам. Лише за 10 років, з 1844 р. по 1854 р., до міністерства внутрішніх справ надійшло зі всієї Росії 342 скарги, тобто по 35 скарг на рік. А скільки їх не потрапило туди, будучи перехопленими на місцях! Селяни здебільшого скаржилися на нелюдську експлуатацію та утиски поміщиків і вимагали переведення їх у стан державних селян. Іншими формами селянського протесту були: відмовлення платити оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям (самовільна зміна вотчинних начальників, суд над ними, створення свого самоврядування й т. п.), підпали поміщицьких маєтків, вбивства й побиття поміщиків, управляючих та прикажчиків, втечі в Новоросійський край, на Дін, Таврію, шукання там «волі-долі», збройний опір поміщикам, урядовцям і військовим командам, партизанські напади на поміщицькі маєтки і відкриті масові повстання. Поряд з поміщицькими виступали проти посилення гноблення й державні селяни, особливо ті, що були на «господарському становищі», на Правобережжі і ті, яким загрожувало перетворення на військових поселенців, а також уже переведені на військових поселенців і солдати-рекрути. Протягом першої половини XIX ст. селянські рухи майже з кожним десятиліттям наростали, ставали впертішими й настійнішими. В Україні, за далеко неповними даними, з 1797 р. по 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян, а з 1826 по 1847 р. — 250 виступів. Отже, знедолені й придавлені тяжким поміщицьким ярмом та гнітом феодальної держави селяни протестували й піднімалися на боротьбу. «Дух незадоволення» серед селянства з наближенням середини XIX ст. дедалі посилювався, що й було однією з найважливіших причин, які змушували царизм братися за підготовку до скасування кріпацтва. Селянські рухи у першій чверті XIX ст. Виступи військових поселенців Уже протягом першої чверті XIX століття, особливо після війни 1812 року, коли за участь у ній селянство сподівалося дістати полегшення або навіть звільнення від кріпосницького гніту, а царський уряд не пішов назустріч цим сподіванням, селянський рух розширювався й ставав дедалі масовішим і впертішим. Траплялися випадки, коли селянські хвилювання тривали по кілька або навіть десятки років. Так, у маєтку поміщиці Закашевської на Волині селяни відмовлялися виконуг.^ти панщину, вимагали волі й не згоджувалися підкорятися поміщикам протягом майже 37 років (1811—1847 pp.), аж до введення нових інвентарів у 1848 р. 15 років, з 1811 р. по 1826 p., добивалися звільнення від кріпацтва і відмовлялися виконувати повинності на поміщика селяни с Підвисокого Уманського повіту на Київщині. Лише введення в село значного загону військ і масові арешти селян у 1826 р. привели до загасання цього руху. Державні селяни Правобережжя, які перебували на «господарському», а фактично на кріпацькому становищі в ряді сіл (на Поділлі в Поберезькому маєтку в 1803 p., в Літинському старостві в 1823—1825 pp. та ін.) відмовлялися виконувати панщину та інші повинності на орендарів і вимагали повернути їх у відання казни. Для приведення селян до покори власті посилали в села військові команди і вдавалися до репресій. Настійно протестували державні селяни й козаки проти перетворення їх на військових поселенців, а також військові поселенці проти нелюдського режиму у поселеннях. 1817 року проти перетворення на військових поселенців піднялися бузькі козаки. Початок бузького козацького війська було покладено в 1769 р., в час російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Тоді генерал Прозоровский створив з українських козаків полк, що й брав участь у боях проти турків. Після війни ці козаки були розселені в прикордонних районах по Південному Бугу, де й несли прикордонну службу. У 1797 р. Бузьке козацьке військо було ліквідовано, а козаків обернено на державних селян. У 1803 р. козацьке військо було відновлено в складі трьох полків, що були розселені в 28 станицях на Херсонщині з центром у м. Вознесенську (понад 6 тис. чол.). Коли в 1817 р. був виданий царський указ про перетворення бузьких козаків на військових поселенців (уланів), вони повстали, відмовилися коритися і стали чинити опір військам. Зібравши 10 тис. чол. військ і кинувши гармати, царські власті придушили це повстання. 93 козаків, у тому числі ініціаторів П. Бабиченка та Г. Гетьманенка, було віддано до військового суду. Більшість із них були покарані шпіцрутенами і віддані в солдати. Улітку 1819 р. спалахнуло повстання військових поселенців Чугуївського уланського полку, які відмовилися косити казенне сіно для полкових коней і зажадали ліквідації військових поселень, повернення відібраних у них земель, припинення робіт на потреби полку й ін. До чугуївців приєдналися поселенці сусіднього Таганрозького уланського полку, а також селяни навколишніх сіл. Повстанці не корилися начальникам, били й виганяли їх, вимагали знищення поселень. Рух тривав понад місяць. Для його придушення були послані війська з 12 гарматами. До Чугуєва прискакав сам Аракчеев. Було заарештовано понад дві тисячі чоловік. Понад 350 чол. віддано до військового суду. 250 з них було засуджено до смертної кари, яку Аракчеев замінив побиттям шпіцрутенами. З 40 повстанців, яким було дано по 12 тис. шпіцрутенів, 20 померли на місці. Понад 400 учасників повстання, в тому числі 29 жінок, після покарання різками були заслані до Оренбурга. У 1818—1820 pp. широким був антикріпосницький рух російських і українських селян на Дону і в Південній Україні. Почавшись в 1818 р. у Сальських слободах, він швидко перекинувся на Міуський округ і Ростовський, Бахмутський та Слов'яносербський повіти Катеринославської губернії. До нього включилося понад 45 тис. селян. Озброєні кілками, косами, списами, селяни виганяли з своїх сіл поміщиків, управителів, утворювали своє самоврядування, оголошували себе вільними. У центрі цього руху стояли села Мартинівка і Дмитрівка на Дону. У Мартинівці була створена «громадська канцелярія». Проти повсталих селян царський уряд кинув цілу армію військ з гарматами. Тільки цими силами було придушено селянський рух на Дону і півдні України. Виступи робітників. У цей же час, з формуванням і збільшенням чисельності кріпосних і вільнонайманих робітників, виникає робітничий рух. Цей рух в Україні зароджується як протест робітників проти нестерпних умов життя. Але оскільки в першій половині XIX ст. робітників було ще мало, пролетаріат тільки починав виділятися з загальної маси селянства та ремісників, не склався як клас і не був здатний до самостійної політичної дії, то виступи робітників були стихійні, роздроблені, локальні, не освітлені політичною свідомістю, близькі за своїм характером і формою до селянських виступів. Як і селяни, робітники надсилали скарги в урядові установи і цареві, втікали з виробництва, громили й підпалювали підприємства, ламали машини, били фабричне начальство, відкрито повставали. Разом із тим уже в першій половині XIX ст. робітники як зародок нового класу — пролетаріату, стали дедалі частіше вдаватися до страйків, що з часом перетворяться на одну з основних форм боротьби робітничого класу. У 1805 р. припинили роботу вільнонаймані робітники (21 чол.) друкарні Києво-Печерської лаври. Це був один із перших робітничих страйків в Україні. У зв'язку з ростом цін на продукти робітники зажадали збільшення заробітної плати. Оскільки замінити робітників-друкарів було ніким, лаврське начальство змушене було задовольнити вимоги страйкарів. Кілька разів протягом першої чверті XIX ст. (1809 p., 1818 p., 1822 p.) проти жорстокої експлуатації і свавільних дій, знущання адміністрації протестували селяни-робітники, приписані до Луганського ливарного заводу, який був у віданні казни. Вони подавали скарги катеринославському губернаторові, цареві, але їх становище не поліпшувалось У 1818 p., а потім у 1822 р. робітники припиняли роботу; Однак їх страйки були придушені. «Найголовніші призвідці й підбурювачі», тобто робітничі ватажки, були побиті різками. У 1823 р. виступили кріпосні робітники Машівської суконної мануфактури у Шептаківській волості Чернігівської губернії. Раніше вона була власністю графа Розумовського, а в цей час його зятя графа С. Уварова. У цій мануфактурі, що виробляла солдатське сукно для армії, працювали 962 робітники-кріпаки, переведені сюди з трьох чернігівських маєтків Розумовського. Умови праці й життя їх були нестерпними: працювали вони по 15—18 годин щодня весь рік, ніякої платні й харчів не одержували, утримувалися за рахунок родин, які відробляли панщину й виконували всі повинності та сплачували податки на панів і державу, їх безборонно били й знущалися над ними наглядачі. Але й цього Уварову здалося замало. У листопаді 1823 р. він розпорядився збільшити норми виробітку сукна на 50 % (з 5 до 7,5 аршина на день). Робочий день був подовжений до 21 години, але й за цей час робітник виконати встановленої норми не міг. Робітники послали до Чернігова 23 своїх представників зі скаргою до губернатора, вимагаючи поновити старі норми. Відмовляючись виконувати нові норми, вони заявляли, що «готові краще йти в тюрму, на Сибір або в солдати». Відділ земського суду визнав виступ робітників «безпідставним, що заслуговує суворого законного покарання». Власті вдалися до військової сили, і робітники були приведені в «безмолвное повиновение». 18 чол. з числа тих, хто ходив зі скаргою до Чернігова, були заарештовані, зазнали тілесних покарань і по 2,5 року відсиділи в тюрмі. Наростання селянського руху в другій чверті XIX ст. Після придушення повстання декабристів у 1825 р. з посиленням жорстокої миколаївської реакції у другій чверті XIX ст. становище народних, передусім селянських мас дедалі погіршувалося. У відповідь наростала боротьба селянства, яке настійно вимагало ліквідації кріпацтва й передачі йому поміщицьких земель. Серед темних і забитих селян, які вірили в доброго царя, ходили чутки про звільнення, при цьому вони були настільки поширеними, що Микола 1 змушений був у травні 1826 р. оголосити спеціальний маніфест, у якому спростовував чутки про звільнення і зобов'язував селян бути в повній волі своїх поміщиків, а «ослушникам» погрожував суворою карою. Поряд з чутками про звільнення, на Правобережній Україні в народних масах бродила думка про нову Коліївщину, про наступне винищення панів. В Уманському повіті Київщини з двору в двір передавалася звістка про появу сина Ґонти, який начебто розіслав панам указ із розпорядженням віддати селянам усі землі, а самим, якщо вони не хочуть бути винищеними, негайно відправитися до Варшави. Селяни хвилювалися, відмовлялися відробляти панщину, платити податки, погрожували панам «різаниною». За умов такого збудження селян з'явився ватажок, яким став солдат-росіянин, походженням з с. Хмелева Орловської губернії Олексій Семенов. Повертаючись з дому з відпустки у свій Дніпровський полк, який стояв у містечку Соколівці на Уманщині, Семенов оголосив себе царським флігель-ад'ютантом, що начебто має доручення царя арештувати всіх поміщиків Київщини і відправити до Петербурга, а селян зробити вільними. Селяни з радістю підтримали Семенова і на початку квітня 1826 р. в ряді сіл Уманського повіту — Іванках, Романівці, Мошурові, Тальному стали арештовувати своїх панів і економів, карати їх, захоплювати поміщицьке майно. На придушення повстання царські власті кинули військові команди. Семенов і 150 селян були арештовані. Семенова було засуджено до смертної кари, заміненої 50 ударами різок і засланням на каторжні роботи. Найбільш активних учасників повстання було покарано канчуками і відправлено в Сибір на каторгу. У 1829 р. в тодішній Слобідсько-Українській губерній розгорнулося повстання селян, предки яких ще у XVIII cт. були переселені з Центральної Росії. Воно охопило кілька сіл і слобід із центром у слободі Шебелинці (тепер містечко Балаклій Мого району Харківської області). Селяни виступили проти перетворення їх на військових поселенців. Вони перестали коритися поселенському начальству, громили приміщення ескадронних комітетів (управлінь), обирали своїх отаманів. За кілька днів у Шебелинці зібралося близько 3 тис. чол. Під проводом селян С. Дьоміна і К- Ведерникова повстанці відбили наступ уланів. Але коли власті кинули на повстанців цілу дивізію уланів і вдалися до гарматного обстрілу Шебелинки, повстання було придушено. Загинуло 109 повстанців, 143 чол. було арештовано і віддано до військового суду, а ватажки повстання С Дьомін і К. Ведерников відправлені на довічну каторгу. На Правобережжі, після придушення селянських повстань 1825—1826 pp., нова хвиля селянських рухів прокотилася під час польського повстання 1830—1831 pp. Тільки в Київській губернії історики нарахували близько 50 великих маєтків, охоплених у той час селянськими виступами. При цьому селяни громили не тільки польських, а й українських та російських поміщиків. У 1832—1833 pp. у зв'язку з неврожаем і голодуванням селян, у багатьох селах активізувалися селянські виступи на Харківщині, Чернігівщині й Херсонщині. У 1835 р. спалахнуло повстання серед лівобережних козаків. Воно було викликане тим, що того року за рахунок самих козаків було створено 10 козацьких полків, а потім надійшло розпорядження перетворити козаків на солдатів. Козаки запротестували. Повстання було придушене військовою5 силою. Селянські виступи під проводом Устима Кармалюка. Яскравою сторінкою в історії антикріпосницької боротьби на Україні були селянські рухи, пов'язані з іменем Устима Якимовича Кармалюка. Центром їх стало Поділля, але час від часу вони перекидалися й на Волинь та Київщину. Народився Кармалюк 27 лютого 1787 р. у с. Головчинцях Літинського повіту Подільської губернії (тепер с. Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) в родині Якима й Олени Кармалюків, що були кріпаками поміщика Пігловського. Тяжка виснажлива праця на пана, безпросвітні злидні, жахливе знущання й безмежне свавілля поміщика. Такою була доля кріпака. Особливо надивився Кармалюк на горе, страждання й образи, що їх зазнавали селяни від пана, та й сам їх натерпівся, під час п'ятирічної служби при панському дворі, куди його було забрано вісімнадцяти літ, як тільки він одружився з Марією Щербою, такою ж кріпачкою, як і він сам. Високий, ставний, фізично дужий, з русявим волоссям і вусами, справедливої і вразливої вдачі, Кармалюк з юних років пройнявся жагучою ненавистю до панів і швидко дістав ім'я бунтаря. Щоб позбутися небезпечного кріпака, пан у 1812 р. віддав Кармалюка в солдати. Він потрапив до 4-го уланського полку, який стояв у м. Кам'янець-Подільському. Але недовго Кармалюк терпів солдатську муштру. Незабаром, разом з своїм свояком Данилом Хроном, селянином с. Овсяники, він утік із полку і на початку 1813 р. з'явився у рідних місцях. У народній пісні сказано: Не захотів Кармалюк Цареві служити, Та й пішов у темні ліси Хлопцями рядити. Кармалюк спільно з Данилом Хроном створив невеликий селянський загін і почав нещадну боротьбу проти поміщиків, сільських багатіїв, шинкарів, купців, урядовців та інших гнобителів. Діючи партизанськими методами, повстанці зненацька нападали на поміщицькі маєтки, хутори й двори селян-багатіїв, на шинки, громили їх, спалювали, розправлялися з експлуататорами, відбирали в них майно та гроші і віддавали їх бідним та знедоленим. Це яскраво відображено в народній пісні: Зовуть мене розбійником, Кажуть — убиваю; Ой, нікого ще не вбив я, Бо й сам душу маю. З багатого хоч я візьму, Убогому даю; А так гроші розділивши,— Гріха я не маю. Асесори, ісправники За мною ганяють,— Більше ж вони людей вбили, Як я грошей маю... За Кармалюком ішли не тільки селяни, а й солдати-рекрути, що втікали з царської армії, містечкова біднота і навіть частина збіднілої, так званої загонової шляхти, якій загрожувало повне розорення. Кармалюк і його товариші користувалися безмежною повагою й довір'ям селян г всіх бідних, простих людей, завжди знаходили в них притулок і всіляку підтримку. Після кількох нападів на панські маєтки, зокрема спалення ґуральні Пігловського, і двори сільських багатіїв у 1814 р. Кармалюк і Хрон були схоплені. За вироком війського суду їм було дано по 500 ударів шпіцрутенами й відправлено у військову частину в Крим. Але по дорозі вони знову втекли й повернулися на Поділля. Знову запалали поміщицькі маєтки й затремтіли пани. На початку 1817 р. їх знову схопили. Цього разу військовий суд засудив їх до смертної кари. Але вище начальство пом'якшило вирок. Кармалюкові і Хронові дали по 25 ударів батогом, затаврували обличчя «указними знаками» і заслали в Іркутську губернію на 10-річну каторгу. Однак Кармалюк і Хрон дійшли тільки до Вятської губернії і звідти з етапної тюрми втекли, наприкінці 1818 р. повернулись на Поділля й знову продовжували боротьбу. Чотири рази Кармалюка засуджували до каторжних робіт. Але щоразу, завдяки своїй стійкості, мужності, витривалості, розуму й відданості народній справі, він втікав, повертався на Поділля й очолював селянську боротьбу проти кріпацтва — 15 тис. верст пройшов він пішки, повертаючись із каторги. Ні на які вмовляння припинити боротьбу й стати до селянської праці Кармалюк не піддавався. «Доки пан панує, Кармалюк не візьме плуга, не покине зброї», — відповідав він на умовляння. За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато дошкульних ударів панам та іншим експлуататорам народу. Галузинецька комісія, що вела слідство у справі Кармалюка й учасників його загонів, нарахувала понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки і притягла до суду понад 2700 чол. За її підрахунками, протягом 23 років за Кармалюком стало на боротьбу проти панів близько 20 тис. чол. Кармалюк загинув від кулі шляхтича Рудковського вночі на 10 жовтня 1835 р. у с Шляхові Коричинці на 48 році життя. Похований у містечку Летичеві. У пам'яті народній Кармалюк залишився як народний герой, народний месник, борець за щастя народне. Шевченко називав його «славним лицарем». Селянські рухи на Правобережжі у зв'язку з інвентарною реформою. 40-і роки XIX ст. в міру посилення кріпосницького гніту приносять дальше наростання селянських рухів. Офіційні, далеко неповні, дані свідчать, що у 30-х роках у Росії відбулося 138 селянських виступів, а в 40-х — 345. У губерніях України в 30-х роках налічено 19 значних селянських виступів, а в 40-х — 79. Найбільш масовими й упертими у 40-х роках в Україні були селянські виступи на Правобережжі, які виникли у зв'язку з проведенням там інвентарної реформи 1847— 1848 pp. Як відомо, введення нових інвентарів, яким царський уряд прагнув послабити селянський рух і залучити на свій бік українських селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху, не ліквідувало поміщицького землеволодіння і кріпацтва. Воно лише номінально мало певною мірою регулювати відносини між поміщиками й селянами. При повній безконтрольності з боку царських властей, поміщики фактично ще більше посилювали експлуатацію селян. Глибоко розчаровані у своїх сподіваннях, збуджені чутками про звільнення й наділення землею, що поширювалися під впливом революційних подій 1848 р. у Західній Європі, селяни багатьох сіл Правобережної України відмовлялися працювати на панщині, не брали панщинних, так званих «робочих книжок», у які за інвентарними правилами мали записувати відбуті повинності, вимагали звільнення від кріпацтва. «Бийте нас, віддавайте в солдати, засилайте в Сибір, — говорили селяни села Дубечного Володимирського повіту (Волинь) земському справникові,— але ми панщини робити не будемо і знати не хочемо». У багатьох місцях селяни чинили опір поміщикам, управителям, вступали в сутички з військовими загонами, які посилалися на придушення повстань. Найбільш гострі і масові селянські виступи у 1848 р. відбулися на Київщині у селах Ребедайлівці (Чигиринський повіт) і Жаботині (Черкаський повіт) і на Волині в селах Кримному й Дубечному (Володимирський повіт). У цілому протягом 1848 р. на Правобережжі відбулося близько 330 селянських виступів. Тоді на Правобережжі царським властям у боротьбі проти селянських виступів довелося застосовувати поліцейські й військові сили більше як у 200 випадках. Отже, в другій чверті XIX ст. селянський рух продовжував наростати. У порівнянні з попереднім часом селянські виступи були більш численними й масовими. Селяни більш гостро, вперто й наполегливо боролися проти кріпацтва, за звільнення, за одержання землі й волі.

37.

Розклад феодально-кріпосницької системи в українських землях

На початку XIX ст. в Російській Україні проживало 7.7 млн. людей. Основну масу населення (приблизно 93%) становили селяни, більше половини яких були кріпаками. Решта являла собою колишніх козаків, державних селян і переселенців. Поміщики долею своїх кріпаків фактично розпоряджались безконтрольно. Ще наприкінці XVIII ст. була введена рекрутчина (насильницька віддача кріпаків в солдати). Служити в армії селяни повинні були 25 років. Рідко хто повертався здоровим і неушкодженим. Знущання над солдатами, мордобій, виснажлива муштра, погане харчування, різні хвороби і часті війни, що вів царизм, призводили до загибелі і каліцтва солдат. Цар Олександр (1801-1825 рр.) розквартирував на Україні 50-тисячне військо, утримання якого в значній мірі лягло на селян. Панщина за законами Російської імперії мала бути не більше трьох днів на тиждень. Проте свавілля поміщиків над кріпаками не знало меж. Наявна свобода Інших селян була теж обмежена. На державних селян і козаків підвищили податки і повинності на 15%. Феодальне ведення господарства базувалось на примітивних ручних знаряддях праці. Майже всюди на Україні домінувала трьохпільна система землеробства. Відстале малоефективне сільське господарство знаходилось у глибокому кризовому стані. Намагаючись підвищити його продуктивність, поміщики в 30-40-х роках збільшували панщину до 5-6 днів на тиждень, вводили так звану "місячину", але стан сільського господарства і життя селян не поліпшувались. Вся система феодального господарювання все більше і більше приходила в протиріччя з потребами розвитку суспільства, переживаючи глибоку кризу. Поступово в середині економічної системи феодального суспільства формуються капіталістичні відносини. Набуває широкого розмаху лихварство. Зростає система орендних відносин, все частіше земля стає об'єктом купівлі-продажу. Власниками землі робляться купці, міщани, а також зростаюча кількість заможних селян, які починають використовувати найману, працю. Де середини ХІХ ст. у 8% селянських господарств були наймити. В середині ХІХ ст. на Лівобережжі і Київщини нараховувалось 200 тис. безземельних селян. Виникають ринки найму працівників. Одним з найбільших ярмарків сільськогосподарських робітників стало м. Каховка, куди до літа прибувало до 40 тис. найманців. Кріпосницьке господарювання підривалось й розвитком промисловості. Поступово відбувався перехід до фабрики від поміщицької мануфактури, заснованої, як правило, на праці кріпаків(так званих "посесійних робітників”). Вони на початку ХІХ ст. становили до 80% працюючих на мануфактурах. На фабриках і заводах застосовувалась і вільнонаймана праця. В 1860 р. в промисловості вільнонаймані працівники вже складали 74%. В промисловості розвивалися галузі, пов'язані з переробкою сільськогосподарської сировини, з видобутком корисних копалин. У 20-х роках в Україні були збудовані перші цукрові заводи. Виникають нові підприємства по переробці шкіри, виробництву мила, свічок, цегли, черепиці, виробів з металу, механічні заводи. Якщо на Україні в 1825 р. діяло 650 підприємств, то на кінець 50-х років їх кількість перевищила 2300. На середину ХІХ ст. виникають кам'яновугільна і металургійна промисловість. Кількість найманих робітників з початку ХІХ ст. збільшилась у 1861 р. з 10 тис. до 115 тис., тобто майже в 12 разів З розвитком промисловості, торгівлі і диференціації селянства серед населення України в першій половині ХІХ ст. формується і прошарок торговельно-промислової і сільськогосподарської буржуазії Модернізуються старі і виникають нові міста, зростають ринки, посилюється товаризація як поміщицького, так і селянського господарства. Внутрішня торгівля на Україні здійснювалась в основному на ярмарках, яких в середині ХІХ ст. налічувалось близько 12 тис. Але розвиток торгівлі і товаро-грошових відносин гальмувався низьким рівнем транспорту. І все-таки найхарактернішою ознакою цього періоду є поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи і народження капіталістичних відносин. Однак відзначаючи це, треба знати, що феодально-кріпосницька система в першій половині ХІХ ст. залишалась ще панівною, все більш гальмуючи подальший соціально-економічний і політичний розвиток.

38.

Західноукраїнські землі у складі Австрійської монархії

Схожі матеріали Головна Руська Рада Дипломатичні представництва УНР у країнах західної Європи (1918-1921 pp.) Економічний розвиток і суспільно-політичний рух У першій половині XIX ст. населення Західної України зазнавало соціального і національного гніту від реакційного абсолютистського уряду Австрійської імперії, котрий розвивав тенденцію політичного й адміністративного розчленування західноукраїнських земель. У Східній Галичині з центром у Львові панувала адміністративна влада німецьких і польських землевласників, на Буковині, разом з німцями, при владі стояли румунські бояри, Закарпаття перебувало під владою залежної від Австрії Угорщини. Такий поділ дозволяв Габсбургам поглиблювати свою владу і розпорошувати сили гноблених українців у їхній визвольній боротьбі. Східна Галичина, з населенням 3,5 млн. чоловік, залишалася найбільш занедбаним і нужденним сировинним придатком монархії. Серед близько 200 підприємств краю переважали сільські дрібні поміщицькі ремісничі майстерні та мануфактури. Майже такими були і 34 львівські міські мануфактури. Промисловість знаходилась у початковій стадії розвитку. Тільки в 1843 p. y Галичині з'явилися перші дві парові машини на 20 кінських сил. Вартість продукції галицької промисловості становила лише 5% вартості продукції всіх промислових підприємств імперії. Багатства українських земель не розроблялися, а розроблені по-хижацькому експлуатувалися. У вкрай відсталому сільському господарстві, що складало основу економіки краю, польські та німецькі пани володіли переважною більшістю орних земель і лісів. Лише незначна частина землі належала вільним селянам. Малопродуктивним залишалося і традиційне місцеве вівчарство. У маєтках землевласників селяни-кріпаки за мізерний земельний наділ, крім відбування панщини, змушені були сплачувати побори за користування лісом і пасовищем, за полювання і рибальство, за користування млином. Низький рівень культури землеробства спричиняв часті неврожаї та голодування, особливо у 1828, 1844-1847 pp. Тривалість життя галичанина обмежувалася 30-40 роками. Селян продовжували називати хлопами і бидлом. За будь-яку провину накладалися жорстокі покарання. Поневолені українські селяни-кріпаки Буковини, як і галичани, несли тягар панщини й численні додаткові побори. Вільне населення також було задавлене поборами, що досягали двох третин прибутку, Великі податки й недоїмки стягалися під страхом екзекуцій з допомогою війська. Відчутним посиленням гніту стало переселення до Буковини німців, які захопили значні земельні володіння, посиливши і так великий земельний голод. Задавленими були й ремісники, головним чином євреї, які мешкали в основному в Чернівцях, з їхнім 20-тисячним населенням. Ще більшим утискам піддавалося українське (або по-місцевому русинське) 300-тисячне населення підкореного Угорщині Закарпаття, яке залишалося сировинним додатком Австрійської монархії. Основну масу жителів краю складали селяни-кріпаки, які відробляли панщину землевласникам, переважно угорцям і німцям. Вільне населення міст і містечок було незначним і, в основному, єврейським. Навіть у найбільшому місті Ужгороді воно складало лише 7 тисяч чоловік. Разом з ростом експлуатації йшов і процес мадяризації українського населення, особливо посилившись у 40-х pp. Незначний, але впливовий прошарок західноукраїнського населення складало греко-католицьке духовенство. Через відсутність власної української еліти, яка полонізувалася, священики у Західній Україні зайняли становище провідної верстви, позаяк мали доступ до освіти. Хоча їхнє матеріальне становище і наближалося до життя селян. Серед колоніально-кріпосницької пітьми й асиміляції у 30-х pp. на Західній Україні пролунав слабкий голос передової української інтелігенції, котра лишилася вірною рідному слову і культурі. На чолі цих людей стали семінаристи Львівської духовної семінарії Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич, які у 1830 р. організували гурток «Руська трійця». Свою діяльність вони спрямували на вивчення рідної історії, мови, побуту, звичаїв свого народу, запису його пісень. Зібраний матеріал увійшов до двох рукописних збірок - «Син Русі» (1833) та «Зоря» (1834), що поширювалися серед членів гуртка та їхніх знайомих. Переборюючи цісарську цензуру, заборони і репресії, з великими зусиллями «Руській трійці» вдалось у 1837 р. надрукувати в Будапешті українською мовою альманах «Русалка Дністрова». До нього ввійшли народні пісні (українські та сербські), а також власні твори Шашкевича, Головацького і Вагилевича. У них, на прикладах героїчного минулого слов'янських народів, «Руська трійця» закликала українців до боротьби з іноземними поневолювачами. Але уряд канцлера Меттерніха, дізнавшись про вихід збірки, конфіскував у Львові майже весь її тираж і посилив цензурні заборони щодо українських видань. Діяльність «Руської трійці» відобразила розвиток національної свідомості у Західній Україні, процес формування єдиної української нації. У першій половині XIX ст. боротьба селян західноукраїнських земель набирала щодалі гострішого характеру. Росла кількість скарг, втеч кріпаків від своїх поміщиків, що супроводилися підпалами маєтків, у Східній Галичині відродилися бойові традиції опришків. У 1819 р. відбулося селянське повстання в селі Волі Якубовій, у 1824 р. - на Сокильщині, а в 1832 р. - у Нагуєвичах: На Гуцульщині діяв великий загін опришків, очолюваний Мироном Штолою. Виступи селян не припинялися в усьому краї. Але особливої гостроти набрали у 1838 р. виступи селян 29 сіл Чортківщини проти панщини. Слідом за українцями Галичини проти кріпосницького й національного гніту виступали, починаючи з 1843 p., і трудящі Буковини. Рух очолив славний син українського народу Лук'ян Кобилиця (1812-1851). Син кріпака з села Путиль (нині Чернівецька область) Лук'ян, завдяки природному таланту ватажка й організаторським здібностям, швидко здобув визнання та повагу селян. У 1839 р. вони послали його із скаргою на поміщиків до Відня. Але уряд став на захист інтересів землевласників, а не селян. Повернувшись додому, Лук'ян Кобилиця організував великий загін озброєних селян і вирішив здобути жадану правду і волю. По всій Русько-Комполунській окрузі, де діяв загін Кобилиці, селяни відмовлялися від панщини, оголошували своєю власністю землю, ліси, пасовища, утворювали самоврядування, виганяючи панів і цісарську адміністрацію. У 1844 р. австрійський уряд кинув проти селян полк солдатів, якому вдалося схопити ватажків і придушити повстання. Лук'ян Кобилиця з товаришами потрапив на 4 роки до в'язниці, а понад 200 учасників руху покарали киями. У лютому 1848 р. в країнах Західної Європи - Франції, Італії, Німеччині - розпочалися революції, названі сучасниками «весною народів». У березні революція спалахнула і в; Австрійській імперії. Під натиском повсталого народу імператор Фердинанд проголосив конституцію, дозволив організувати національну гвардію. 17 квітня він змушений був підписати акт про ліквідацію панщини в Галичині. Проте, обезземеленому селянству це не принесло полегшення. Селянські зворушення проходили у Галичині, на Закарпатті й особливо на Буковині, де знову розгорнув діяльність Лук'ян Кобилиця. Вийшовши у 1848 р. з в'язниці, він одразу ж поринув у вир визвольної боротьби. Селяни Буковини обрали його депутатом до австрійського парламенту (рейхстагу). Побачивши, що депутати тільки засідають та говорять, не приймаючи конкретних рішень, Кобилиця у своїй окрузі утворив кінний повстанський загін і поставив за мету визволити Буковину з-під іноземного ярма. Протягом 1848-1850 pp. повстанці, діючи хоробро і мужньо, влаштовували напади на регулярні війська, громили за наказом Лук'яна ненависні гнізда землевласників, захоплювали і розподіляли поміщицькі землі, обирали своє управління. Парламент позбавив Кобилицю депутатських повноважень і почав полювання за народним месником. У 1850 р. урядові вдалося його заарештувати. Після жорстоких тортур Лук'яна Кобилицю відправили на заслання, де він у 1851 p. i помер. Тільки з його смертю селянський рух на Буковині почав затухати. Усвідомити, що для успішної боротьби проти національного гнобленнянеобхідна політична організація, спромоглися лише представники наці-опальної інтелігенції. Українське духовенство, вчителі, лікарі та передові Промисловці утворили 2 травня 1848 р. у Львові «Головну Руську Раду» - першу політичну українську організацію на чолі з уніатським єпископом Григорієм Яхимовичем. Вона мала у своєму складі 66 чоловік і місцеві окружні філії. У подіях 1848 р. «Головна Руська Рада» виступала від імені українського народу і відіграла позитивну роль у боротьбі за національне визволення населення Галичини. «Рада» ставила перед урядом вимогу поділу Галичини на дві частини - західну (польську) і східну (українську), із своїм управлінням у кожній і з дозволом українцям займати вищі державні посади в останній. «Рада» вимагала, щоб у Східній Галичині навчання в школах велося рідною мовою і щоб нею друкувалися урядові постанови. Пропонувалося урівняти в правах уніатське духовенство з католицьким. «Головна Руська Рада» скликала у Львові з'їзд представників науки і літератури Західної України («Собор руських вчених»), організувала товариство для видання і поширення серед народу книг українською мовою «Руську матицю», видавала першу українську газету «Зоря Галицька», відкрила у Львові Народний дім, де містилися музей, бібліотека, клуб. Проте, вимагаючи культурно-національних прав для українців, «Рада» підтримувала Австрійську монархію у боротьбі з революцією. У своїх відозвах до українського населення «Рада» оголосила ворогами «руського діла» тих селян, котрі повели боротьбу з поміщиками за ліси, пасовища і землі. Вона закликала: «Нехай вистерігається кожен селянин пориватись на власність давніх поміщиків». Щоб паралізувати діяльність «Ради», купка полонізованих українських магнатів і полонофільської інтелігенції організували тоді ж у Львові власну спілку «Руський собор». Зі сторінок своєї газети «Дневник руський», друкованої латинським шрифтом, до редагування якої вдалося залучити Івана Вагилевича, ця пропольська організація всіляко намагалася підпорядкувати інтереси українського населення Галичини польським панам. Члени «Руського собору» заперечували навіть належність галичан до українського народу, вважаючи їх східно-польською етнічною групою. На осінь-зиму 1848 р. припадає кульмінація розвитку революції в Австрійській імперії. He припинявся визвольний pуx i в Галичині. Особливо драматичні події відбулися в цей час у Львові. Коли командуючий австрійськими військами генерал Гаммерштейн зробив спробу роззброїти національну гвардію та «академічний легіон» студентів, у місті стихійно почалося повстання. Пізно ввечері 1 листопада 1848 р. у місті почулася стрілянина. To урядові війська відкрили вогонь по беззбройних жителях. Тоді на вулиці вийшли українські, польські, єврейські робітники, студенти, ремісники. Протягом ночі на різних вулицях Львова виросли барикади, центр міста опинився в руках повсталих, котрі спішно озброювалися рушницями, сокирами, косами. Вранці 2 листопада війська Гаммерштейна, які відійшли до Високого Замку, почали артилерійський обстріл Львова. У місті виникли пожежі. Згоріли ратуша, приміщення університету, бібліотеки, 15 приватних будинків. Було вбито і поранено 130 чоловік. Повстанці трималися героїчно. Але сили були на боці ворога, і робітники здалися. У місті оголосили військовий стан, почав працювати військово-польовий суд. Були закриті газети, заборонені всі політичні організації, роззброєно і розпущено національну гвардію та «академічний легіон». Львівське збройне повстання було стихійним виступом демократичних сил міста. Головною причиною його швидкої поразки стало те, що ні «Головна Руська Рада», ні «Руський собор» не підтримали повсталих, а навпаки, поставилися до них вороже. Навіть такі організації, що не підтримували ні селянського, ні будь-якого іншого народного руху, після придушення революції 1848 р. були ліквідовані: «Руський собор» у 1848 p., а «Головна Руська Рада» - у 1851 р.

У пострадянській Україні стало добрим тоном узагальнювати радянський досвід таким чином, аби він виглядав цілісним, зовнішнім і, головне, колективним. За такою логікою історична наука стає колективною жертвою тоталітаризма, а всі незручні (й найцікавіші!) запитання про репертуар реакцій гуманітаріїв на державні ініціативи, про їхню спів- і навіть вельми активну участь у визначенні та запровадженні державної політики, про форми компромісу та взаємин істориків і системи, спокійно виносяться за дужки. Специфіка розвитку української радянської історичної науки редукується до проблеми репресій та утисків, при чому жертвами утисків чи не найохочіше себе зображують недавні історики партії та фахівці із викриття розмаїтих «буржуазних і буржуазно-націоналістичних фальсифікацій».

На мою думку, відповідальна рефлексія про українську радянську історіографію передбачає звернення до феномена радянської національної політики (що, хочу підкреслити, аж ніяк не тотожне применшенню чи недооцінці репресивного характеру радянської влади). Сьогодні ми знаємо про те, що, поряд із репресіями, що їх зазвичай дещо спрощено описують як «русифікацію», в Радянському Союзі відбувалася «загальна інституціоналізація національности як соціальної та культурної норми». І саме вона значною мірою «перетворила колапс радянського режиму на дезінтеграцію держави» [1].

Хоч політику «коренізації» радянських республік, яку останнім часом стало модно називати прикладом «позитивної дискримінації» та «компліментарної щодо етнічних меншин політики», згорнули до початку 1930-х, а після 1937 року держава зробило ставку на «нав’язливе наголошування російськости», тим не менше, останнє «не варто плутати із офіційною підтримкою російського державо- чи націєтворення» [2]. Як показав Девід Бранденберґер, Сталін був «авторитарним популістом, а не націоналістом», а росієцентричною риторикою він послуговувався для того, аби росіяни стали «державоутворюючою нацією, що цементує радянське супільство» [3].

Цікаво, що «перша серед рівних» нація була, за влучним спостереженням Юрія Сльозкіна, позбавлена в СРСР власної національної квартири. Наприклад, у РСФРР не було «своєї» Комуністичної партії чи «своєї» Академії наук. Вічуття того, що «російська нація, її історія та культура розчинені у загальносоюзній історії та культурі» викликало острах та неприйняття в частини, зокрема, академічних еліт СРСР [4]. Якщо у Києві видавалася «Українська радянська енциклопедія», то в Москві «Большая советская», а аналогом (який, до речі, виник у той самий рік) «Українського історичного журналу» був журнал «История СССР».

Утім, з перспективи союзних республік головною проблемою та загрозою були русифікація й централізація. Ось перелік особливостей книговидання в УРСР у 1960–80-і роки, складений львівським істориком-медієвістом Ярославом Ісаєвичем:

– для «республіканських» наукових видавництв було визначено удвічі менший максимальний обсяг наукових монографій, ніж для «центральних»;
– видавати енциклопедії, засновувати нові журнали можна було тільки за дозволом Політбюро ЦК КПРС;
– у видавництвах існували списки заборонених до вжитку українських слів та списки заборонених до цитування авторів;
– «Шевченківський словник» не можна було назвати енциклопедією, оскільки на той час ще не було Пушкінської та Лермонтовської енциклопедій;
– у бібліографіях при статтях у центральних енциклопедіях вказувалися також західні видання, в УРСР цього не допускали тощо [5].

У брежнєвські часи, знаючи правила ідеологічної гри, їх можна було обходити. Поклик на видану на окупованих територіях книжку могла врятувати свідома помилка автора у даті публікації; праці звільнених колег (особливо, переклади) друкували під своїми іменами ті, кому не заборонили публікуватися; «прихованим протиставленням орієнтації винятково на російського брата ставали праці про зв’язки неросійських народів між собою» (ще одне спостереження Я. Ісаєвича) тощо. Подібні способи виживання та езопової мови можуть бути напрочуд важливою темою спеціального дослідження.

В Україні, поряд із інституціоналізацією національности, велася боротьба з тими елементами національної свідомості, що видавалися небезпечними для радянського ладу та кваліфікувалися як «буржуазний націоналізм». Іноді навіть послідовне повторення офіційних кліше не могло урятувати від заборони уже підготовану до друку книжку. Так сталося 1960 року із двотомником Інституту мистецтвознавства, фольклора та етнографії «Українці» (за редакцією Костя Гуслистого). Уважне ознайомлення з її текстом наштовхує на думку, що в останній момент цензура злякалася не змісту книжки, але її назви.

Саме у брежневські роки праці класиків української історіографії (насамперед, Михайла Грушевського) перевели до бібліотечних спецфондів з обмеженим правом доступу. У той самий час багатотисячними тиражами вийшли класичні праці з російської історії Ніколая Карамзіна, Сєргєя Соловйова, Васілія Ключевського. Така видавнича політика сприяла поширенню серед української інтелігенції логіки «повернення до джерел», до закритого командно-адміністративною системою «недоторканого запасу» національної історичної традиції. Саме логіка радянської цензури багато у чому зумовила репринтний акцент «відкривання» національної історії наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років.

Хоча у структурі Академії наук УРСР і був Інститут історії, тематичне (не кажучи вже про методологічне) коло його компетенції обмежувалося національною («республіканською») історією в соціалістичній упаковці. Жодна республіканська інституція не займалася серйозно всесвітньою історією. «Елітарні» галузі історичної науки – західноєвропейська медієвістика, візантологія, сходознавство – були зосереджені в Москві та Ленінграді. Контакт із світовою наукою для абсолютної більшості українських істориків був можливий тільки за посередництвом реферативних бюлетенів московського Інституту наукової інформації АН СРСР. У республіці не існувало традиції перекладу наукових праць, Карла Маркса перекладали на українську, звісно ж, з російської.

Загалом у застійні роки умови академічної праці у центрі були значно ліберальніші за українські, де над кожним тяжіли підозри в націоналізмі. Більше, ніж дивне для українських колег зізнання московського історика Льва Заборовського: «Я ніколи не читав Тези до 300-ліття возз’єднання України з Росією» [6] практично неможливо уявити собі в київському контексті. Якщо у 1930-і роки до Москви їхали рятувати життя, то в 1970-і – захищати докторські, які в Україні «не пропускали» за підозрами в націоналізмі або просто з особистих мотивів. Так, у 1970-і роки в Московському державному університеті захистили свої докторські дисертації з джерелознаства історії України двоє випускників Львівського університету Микола Ковальський та Ярослав Ісаєвич.

Важливим аспектом радянської організації науки було те, що можливість прямого вихода на Москву, оминаючи Київ, слугувала істотним чинником плюралізації української радянської історіографії. Мова могла йти не лише про захист докторської чи видання книжки, а й про умови розвитку цілої інституції науки. Я маю на думці особливий статус Дніпропетровського державного університету ім. 300-ліття возз’єднання України з Росією. Завдяки стратегічній важливості його фізтеху, що готував інженерів для надсекретного ракетного виробництва, університет був підпорядкований безпосередньо московському, а не республіканському міністерству освіти.

Пряме підпорядкування союзному міністерству створювало ширші можливості для маневрів на ідеологічному полі. Зокрема викладачі ДДУ могли видавати свої праці у власному університетському видавництві, а не через громіздку систему видавництва «Вища школа», що підпорядковувалося одночасно київському Міністерству вищої та середньої спеціальної освіти та Державному комітету книговидання. Цим правом повною мірою скористався уже згаданий вище Микола Ковальський, завідувач у 1978–1994 роках кафедри джерелознавства та історіографії ДДУ. Свою кафедру Ковальский перетворив на провідний в Україні та знаний в усьому Союзі центр джерелознавства історії України XV–XVII століть, що його нерідко називають «школою Ковальського».

А тепер найцікавіше. У взаєминах із радянською владою українська радянська історіографія була не тільки жертвою. Хоч серед істориків були жертви радянської системи, яких вона свідомо упосліджувала та принижувала, позбавляла можливості робит кар’єру. Однією із таких фігур є Сергій Білокінь, талановитий бібліограф та джерелознавець, якого у 1970-і роки не взяли до аспірантури Інституту історії, після чого у 1978 році у Москві він захистив кандидатську дисертацію з філології «Предмет та завдання літературного джерелознавства», а згодом був звільнений із Центральної наукової бібліотеки АН УРСР. У січні 1991 року Сергій Білокінь опублікував в газеті Спілки письменників «Літературна Україна» програмну статтю «Чи маємо ми історичну науку?».

У цій статті Білокінь прямо й безжалісно констатував жорстку централізацію історичної науки, відзначав, що вона перетворилася на частину державної репресивної машини, утім не пропонував комплексних інституційних реформ. У розділі статтті під назвою «Чи є надія?» він інтуїтивно формулював доконечну важливість «саморозвитку науки», звільнення її від задушливого диктату ідеології та водночас підкреслював, що «єдиний гарант існування науки історії України – національна держава. Без української держави не може бути української історії» [7].

Інтелектуальний опозиціонер поставив точний діагноз хвороби науки, але виявив повну розгубленість з приводу можливих методів лікування. Він висловив надію на самоорганізацію та рятівну роль «святої свободи», хоча сам вище писав про те, що будь-яка спроба українського радянського історика піднятися від емпірики до узагальнень означала «неминучу ідеологізацію», а абсолютна більшість істориків «ані разу не підвели систему», якій віддано служили. Сьогодні це може дивувати, але Білокінь не добачав ризиків збереження інституційної структури пізньорадянської науки, не згадував у статті про ВАК чи університетську автономію.

Підкреслю, що 1991 року в Україні ВАКу не було – ця сталінська інституція контролю за наукою залишалася загальносоюзною. Тобто, присудження наукових ступенів можна було організувати за різними моделями без потреби демонтажу уже наявної анахронічної структури. Але українські пострадянські історики (як офіційні, так і опозиційні), вочевидь, не могли собі уявити організації історичної науки без ВАКу, а, отже, не могли мислити в інших, ніж радянські, інституційних категоріях.

Важливо наголосити, що програми інституційних реформ науки не запропонувала й українська діаспора, яка в перші роки незалежності фактично перейняла на себе роль посередника між міжнародною науковою спільнотою та українськими істориками, що її раніше грала Москва. Грантові програми українських зарубіжних інституцій (передусім Гарвардського Українського Наукового Інституту та Канадського інституту українських студій в Едмонтоні) були скеровані на формування нової наукової еліти України. Їхні перші бенефіцієнти уже через декілька років почали відігравати головні ролі в українському інтелектуальному житті.

Наприкінці 1989 року Білоконя взяли на роботу до Інституту історії. Приблизно в той самий час робочі місця в Академії повернули й звільненим звідти в застійні роки Олені Апанович, Михайлові Брайчевському, Ярославу Дашкевичу, Ярославу Дзирі, Олені Компан. Пізньорадянська система, уже свідома необхідності ідеологічної мімікрії, легко інтегрувала кількох недавніх дисидентів. Формальне «відновлення справедливості» слугувало ще й додатковим забезпечником проти можливих спроб посутніх структурних реформ Академії як такої. Іншим механізмом нейтралізації самої можливості структурних реформ стало обрання іноземними членами АН України кількох діаспорних науковців та навіть запрошення окремих із них очолити нові інститути в структурі Академії (так, Омелян Пріцак став директором Інституту сходознавства, а Ярослав Пеленський – Інституту східноєвропейських досліджень). Академія успішно убезпечила себе, хоч серйозних розмов про її можливе реформування (не кажучи вже про люстрацію) і не велося.

Розмірковуючи про вплив радянських практик і норм на пострадянський розвиток науки Павєл Уваров зазначив: «Основною родимою плямою «радянськості» я вважаю відносну слабкість інституційних підстав функціонування наукової спільноти. Цим підставам не дали розвинутися через гіпертрофовану дію зовнішнього чинника». Ба більше, зникнення (чи ринкова трансформація) зовнішнього чинника розвитку науки у вигляді партійних директив та чіткого державного замовлення призвело до ще більшої деградації інституцій науки та її норм (про що я уже писав докладніше на нашому сайті: http://www.historians.in.ua/index.php/institutsiji-istorichnoji-nauki-v-ukrajini/38-andri-portnov-de-modernizatsiya-istorichnoji-osviti-v-ukrajini-tezi-do-diskusiji).

Успадкувавши від СРСР та УРСР централізовані інституції науки Україна обрала шлях наповнення їх новим ідеологічним змістом, а не шлях неминуче болісних системних реформ. Такий вибір пояснює легкість зміни прапорів, що її більшість істориків поспіхом пафосно ототожнили зі зміною методології.

Недавні нечисленні дисиденти були безболісно інтегровані до системи, яка зовсім недавно їх виключила зі своїх лав, а позбавлена внутрішніх механізмів контролю та нездатна до відповідальної рефлексії з приводу свого радянського минулого гуманітаристика зіткнулася з реаліями ринку, який перетворив і університетські дипломи, і докторські дисертації, і звання академіка на предмет купівлі-продажу.

39.