Висновки та узагальнення

Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Буковина і Закар паття) наприкінці XVIII – у першій третині ХІХ ст. перебували у складі Австрійської імперії. Як і на Наддніпрянщині, переваж на більшість українського населення була зайнята у сільському господарстві. Українці займали нижчі щаблі суспільної піраміди. Української шляхти у краї не існувало, а інтелігенція була малочисельна. Тому українцями здебільшого управляли іноземці: в Галичині – польська шляхта, на Буковині – румунські бояри, у Закарпатті – угорські пани.
Значний вплив на становище українців у Австрійській імперії справили реформи Марії-Терезії та Йосифа II. Були знищені найжорстокіші прояви кріпосництва, частково ліквідовані перепони культурно-освітнього розвитку українців. Як і інші регіони Австрійської імперії, українські землі поступово втягувалися в модернізаційні процеси.
Але українське населення не встигло сповна скористатися результатами модернізаційних реформ. Наступники рефор маторів відмовилися від більшості нововведень своїх попередників.

34.
Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 1848—1849 рр. в Австрійській імперії"

Справжнім подарунком долі для молодого українського руху стала невдача польських конспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 р. Організатори повстання розраховували на підтримку галицьких селян, обіцяючи їм звільнення від панських повинностей. Однак селяни повернули свою зброю проти самих повстанців. Найбільш несподіваним було те, що найбільшого розмаху селянські виступи набрали власне у польській частині краю. Польські селяни ("мазури") виловлювали своїх же "єдинокровних" шляхтичів-повстанців й віддавали австрійській владі, або ж винищували їх самі.

Польські повстанці вважали, що стали жертвою австрійської інтриги, яка спрямувала проти них гнів селянства (ця теза ще й досі інколи повторюється польською історіографією). Насправді ж, так звана мазурська різня 1846 р. засвідчила крайню слабкість польського революційного руху у Галичині. Українське національне відродження теж не відрізнялося силою, але вигляд слабкості свого суперника додавав надій на майбутнє.

Нову тактику розвитку національного руху запропонував у своїй статті "Становище русинів у Галичині" (1846) Яків Головацький. Стаття повна гострої критики колонізаторської політики польських правлячих класів та вислужництва і злочинної байдужості верхівки греко-католицької церкви до розвитку національної культури. Коли інші слов'янські народи пробудилися до нового життя, галицькі русини, писав Яків Головацький, "під ласкавим пануванням Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл, як варвари". Але його критика не торкалася австрійського уряду. Навпаки, у своїй статті Головацький пропонував Відню взяти національний розвиток галицьких русинів під свою протекцію, у винагороду за їхню лояльність і непіддатливість на польські "революційні махінації". По відношенню до русинів Австрія повинна слідувати принципам політики Йосифа II.

За таким власне сценарієм власне розвивалися події в Галичині під час революції 1848 p., так званої весни народів. Саме тоді дійшло до остаточного розмежування між польським й українським національними рухами. Незабаром після вибуху революції у Відні у Галичині 16 квітня 1848 р. була скасована панщина - на п'ять місяців раніше, аніж по всій Австрійській імперії. Приводом для такої поспішності було бажання австрійського намісника графа Франца Стадіона перехопити ініціативу і випередити польську шляхту, яка зі страху перед повторенням різні 1846 р. готова була дарувати селянам волю.

Проголошенням політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган - Центральну Раду Народову - та приступили до формування Національної гвардії. 2 травня 1848 р. у Львові була утворена перша русько-українська політична організація - Головна Руська Рада. Вона очолювалась спочатку перемиським єпископом Григорієм Яхимовичем, а пізніше - священиком Михайлом Куземським. У своєму першому маніфесті вона оголосила, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Головною вимогою Головної Руської Ради був поділ Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Русько-український національний рух швидко поширився по всьому краю; були утворені 34 повітові ради, почалось формування загонів національної самооборони. Шукаючи натхнення в славному історичному минулому, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.

Русько-українські національні вимоги наштовхнулись на сильну опозицію з боку польських політиків. Щоб розколоти єдність цього руху, вони створили на противагу Головній Руській Раді нову організацію - Руський собор - та почали видавати газету "Днєвник Руський" (редактор - Іван Вагилевич). Головна Руська Рада отримала підтримку з боку австрійського уряду, який хотів опертися на галицьких русинів у боротьбі проти поляків. Віденська влада не спішила задовільнити політичних вимог русинів, тому основні їхні досягнення обмежилися культурною галуззю. Серед найбільших слід назвати з'їзд інтелігентів ("Собор руських учених", 19 жовтня 1848 p.), участь у слов'янському з'їзді у Празі, відкриття у Львівському університеті кафедри руської мови та літератури (її очолив Яків Головацький) та наукового товариства "Галицько-Руська Матиця", заснування газети "Зоря Галицька" (1848-1852).

На початку листопада 1848 р. у Львові дійшло до сутичок між австрійськими загонами і польською Національною гвардією. Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому важких руйнувань. Листопадові події поклали край революційному розвитку. Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати русько-українські організації, і вони помітно підупали або й припинили (як Головна Руська Рада) своє існування.

Однак, як у випадку з Кирило-Мефодіївським товариством на Наддніпрянській Україні, діяльність Головної Руської Ради мала неперехідне значення для формування ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимога поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалося як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії у 1918 р.

35.
Декабристський рух в Україні — це діяльність таємних організацій декабристів в Україні: Союзу благоденства, Південного товариства і Товариства об'єднаних слов'ян та події, пов'язані з повстанням Чернігівського полку.

Україна поряд із Санкт-Петербургом стала основною територією поширення декабристського руху. Ядром декабристського руху в Україні стало Правобережжя. Тут була розквартирована друга армія, офіцери якої служили в Західній Європі під час наполеонівських воєн.

У найактивніших формах діяльність декабристів здійснювалась на території нинішніх Полтавської, Вінницької, Київської, Черкаської і Житомирської областей.