РОЗДІЛ II. Гуїгнгнм приводить автора до свого житла

Гуїгнгнм приводить автора до свого житла. Опис цього житла. Як прийняли автора. Їжа гуїгнгнмів. Автор у скрутному становищі через брак звичайної для нього їжі. Справу нарешті залагоджено. Як харчувався він у цій країні.

Пройшовши милі зо три, ми наблизились до довгої низької будівлі, зробленої з укопаних у землю й переплетених гіллям стовпів, накритих солом'яною покрівлею. Побачивши її, я аж повеселішав і видобув з кишені деякі дрібнички, які мандрівники завжди мають з собою для подарунків дикунам. Я сподівався уласкавити ними хазяїв оселі й забезпечити собі люб'язну зустріч. Кінь знаком запропонував мені увійти першому. Я ступив у велику кімнату з рівною чистою долівкою, яслами та стійлами попід однією стіною. Коло ясел було троє лошат і дві кобили. Вони сиділи на клубах, чим дуже здивували мене. Але я здивувався ще дужче, побачивши, що інші коні, наче слуги, справляли різні хатні роботи. А втім, це стверджувало мою першу думку, що народ, який зумів до такої міри цивілізувати звичайну тварину, має своїм розумом перевищувати всі народи світу. Сірий кінь увійшов слідом за мною, не давши решті зустріти мене вороже. Він кілька разів заіржав владним тоном і дістав на це якусь відповідь.

Крім цієї кімнати, в будинку було ще три інших. З'єднувались вони між собою широкими дверима, розміщеними одні проти одних, утворюючи прямий прохід. Через другу кімнату ми пройшли до третьої, куди сірий кінь увійшов сам, знаком наказавши мені чекати. Залишившися на самоті, я заздалегідь вийняв з кишені подарунки для хазяїна та хазяйки – два ножі, три браслети, прикрашені фальшивими перлами, маленьке дзеркальце та простеньке намисто. Кінь три або чотири рази заіржав. Замість людського голосу, який я сподівався почути, йому відповіли також іржанням, тільки трохи пронизливішим. Мені спало на думку, що цей будинок належить якійсь дуже поважній особі, коли потрібні такі церемонії, перше ніж пустити мене до неї. Проте я не міг уявити собі, що це за пан, якому служать самі коні. Чи не замутили мені розуму всі мої злигодні? Я опанував себе й оглянув кімнату. Умебльована вона була так, як і перша, тільки витонченіше. Я тер собі очі, але всі речі кругом були ті самі. Я щипав собі руки та боки, щоб пересвідчитись, чи не марю я часом. Тоді я остаточно прийшов до висновку, що все це створено чаклунством та магією. Однак у мене не було часу спинятися на цих міркуваннях, бо сірий кінь визирнув з дверей і знаком запросив мене до кімнати. Увійшовши, я побачив дуже гарну кобилу з двома лошатами, що сиділи на майстерно сплетених матах. Око вражала цілковита чистота й охайність.

Кобила відразу підвелася й підійшла до мене. Вона пильно оглянула моє обличчя та руки, а тоді, з презирством зиркнувши на мене, повернулась до коня, і я почув часто повторюване в їхніх розмовах слово «єгу». Тоді мені було ще незрозуміле значення цього слова, дарма що я вже навчився його вимовляти. Незабаром, проте, я довідався про його ганебне значення.

Мотаючи головою і повторюючи «гуун», «гуун», тобто наказуючи мені йти слідом за ним, кінь вийшов у двір, де стояла ще одна будівля. Зайшовши туди, я побачив три огидні істоти, точнісінько такі, як ті, що я зустрів на полі.

Вони сиділи там, прив'язані цупкою лозою до ясел, і жерли коріння та м'ясо.

Згодом я довідався, що їх годують м'ясом здохлих тварин: ослів, собак, а іноді й корів. Вони тримали їжу в пазурах передніх лап і пожадливо роздирали її зубами.

Кінь‑хазяїн звелів одному зі своїх слуг – гнідому огиреві – відв'язати найбільшу з цих тварин і вивести її надвір. Поставивши мене поруч з тварюкою, хазяїн з слугою почали порівнювати нас, оглядаючи з усіх боків, і раз у раз повторюючи слово «єгу». Неможливо описати, який мене охопив жах, коли, придивившись, я впізнав у тій мерзенній тварині справжню подобу людини. Щоправда, обличчя її було широке і плоске, ніс – приплесканий, губи – товсті, а рот – надто великий. Але ж такі риси притаманні всім диким народам, які нівечать обличчя своїх дітей, кладучи їх ниць на землю і носячи на спинах, де вони притискаються лицем до материних плечей. Передні лапи єгу відрізняються від моїх рук тільки довшими нігтями, шорсткістю й коричневим кольором шкіри на долонях та ще вилохатістю на верхньому боці. Така сама схожість була й між їхніми задніми лапами і моїми ногами, та це відомо було лише мені, бо коням заважали її помітити мої панчохи й черевики. Те саме треба сказати й про решту тіла, що відрізнялось лише кольором шкіри та волохатою шерстю.

Але найбільше, здається, дивував обох коней мій одяг; ніщо подібне їм досі й уві сні не снилося.

Гнідий огир подав мені якесь коріння, тримаючи його між копитом і бабкою. Я взяв корінець до рук, понюхав й повернув його якомога чемніше. Потім він виніс із стайні єгу шматок ослячого м'яса, але воно так бридко смерділо, що я з огидою відвернувся.

Він тоді кинув м'ясо єгу, який жадібно його зжер. Потім огир показав мені оберемок сіна й мірку вівса, але я похитав головою, показуючи, що й ця їжа не для мене.

Я почав уже побоюватись, що мені доведеться померти з голоду, якщо я не знайду тут когось із моєї породи. Щодо тих мерзенних єгу, то, признатися, я не брав їх до уваги. Вони здавалися мені найогиднішими істотами, яких я будь‑коли бачив. Навіть думка про зіставлення цих мерзотних тварин з людиною викликала в мене якнайглибше обурення.

Помітивши з моєї поведінки, яке почуття викликають у мене ці тварини, хазяїн послав єгу назад до стайні. Потім він підніс до свого рота копито правої ноги, чим дуже здивував мене, дарма що рух його був легкий і цілком природний. Він зробив ще кілька знаків, бажаючи довідатися, що я можу їсти. Але я не міг відповісти йому так, щоб він зрозумів мене, а якби він і зрозумів, я не знав, де може він дістати придатну для мене їжу.

Саме в той час повз нас пройшла корова. Я показав на неї пальцем, намагаючись пояснити, що прошу дозволу видоїти її. Мене відразу зрозуміли. Хазяїн провів мене назад до дому і звелів кобилі‑прислужниці відчинити одну з кімнат, де в цілковитому порядку стояла сила череп'яного та дерев'яного посуду з молоком.

Кобила дала мені великий глечик молока. Я з насолодою випив його і відчув себе бадьоріше.

Опівдні до будинку під'їхав екіпаж на зразок саней, запряжений чотирма єгу. В санях сидів старий кінь, що був, мабуть, якоюсь значною особою. В нього боліла права передня нога, і на землю він зійшов задніми ногами наперед. Наш кінь, що запросив його до себе на обід, прийняв гостя з великою пошаною. Обідали вони в найкращій кімнаті і на другу страву мали варений у молоці овес, що його всі, крім старого коня, їли холодним, їхні ясла стояли колом посеред кімнати і були поділені на кілька відділів. Хазяїни з гостем посідали на мати. Над яслами був піхтір із сіном, теж розгороджений на відділення. Отже, кожен кінь і кожна кобила їли своє сіно та вівсяну кашу дуже пристойно та охайно. Лошата сиділи скромно й тихо, а хазяїн з хазяйкою поводилися з гостем надзвичайно гостинно та привітно. Сірий кінь звелів мені стати біля нього. З поглядів, які він та старий кінь кидали на мене, і з часто повторюваного слова «єгу» я зрозумів, що вони розмовляють про мою особу.

Перед обідом я надів рукавички. Глянувши на них, хазяїн дуже здивувався і знаками запитав, що сталося з моїми передніми ногами. Три або чотири рази він доторкнувся до них копитом, ніби наказуючи, щоб я надав рукам попереднього вигляду. Я так і зробив, знявши рукавички та поклавши їх у кишеню. Моя слухняність, як потім я довідався, справила на них гарне враження. Мені звеліли сказати кілька слів, а протягом обіду хазяїн називав по‑їхньому овес, молоко, вогонь, воду та інші речі, і я повторював слова за ним, що вдавалося мені дуже легко, бо я змалку мав хист до мов.

Коли обід скінчився, хазяїн одвів мене набік і почасти словами, а почасти знаками виразив мені своє занепокоєння тим, що я нічого не їв. Овес по‑їхньому «гланнг». Я двічі або тричі вимовив це слово, бо, поміркувавши трохи, вирішив, що з нього можна приготувати такий‑сякий хліб. Разом з молоком він підтримуватиме моє життя, поки я втечу до іншої країни, де живуть подібні до мене істоти. Кінь відразу наказав білій кобилі, своїй служниці, принести мені добру пайку вівса в посудині, що скидалась на дерев'яну тацю.

Я підсмажив овес і облущив з нього лушпиння. Потім потовк зерно між двох каменів, узяв води, замісив вівсяник, спік його і з'їв ще теплий з молоком.

Спочатку така їжа, хоч вона й досить поширена по багатьох країнах Європи, була мені не до смаку, але згодом я до неї призвичаївся. За життя свого мені часто доводилось потрапляти в скрутне становище, і це був не перший експеримент, що довів мені, як легко пристосовується людина до всяких умов. До речі, мушу сказати, що під час мого перебування в тій країні, незважаючи на грубе та одноманітне харчування, я ніколи не хворів. Щоправда, іноді я ловив кроля або птаха в сильця, зроблені з волосся єгу, іншим разом – знаходив їстівну траву і варив її або готував з неї салат до свого хліба. Лише зрідка я розкошував, збиваючи масло й п'ючи сколотини. Спочатку мені бракувало солі, але невдовзі я відвик од неї і прийшов до висновку, що споживання її в нас – зайва розкіш, запроваджена пияками, які на бенкетах будили сіллю спрагу. Звичайно, вона потрібна для збереження м'яса під час довготривалих подорожей або в місцевостях, далеких од великих ринків. Але ми не знаємо жодної тварини, яка любила б сіль. Щодо мене особисто, то я, покинувши цю країну, довго не міг зносити смаку солі в стравах, які мені доводилося їсти.

Та годі вже про це. Інші мандрівники пишуть про своє харчування цілі томи, немов читачеві справді цікаво знати, добре чи погано вони харчувалися. Мені треба було згадати про це, бо інакше ніхто не повірить, що я понад три роки провів у такій дивній країні і серед таких незвичайних істот.

Надвечір мені, з наказу коня‑хазяїна, дали особливе помешкання, ярдів за шість од дому, окремо від стаєнь єгу. Там я знайшов трохи соломи і, вкрившись своїм одягом, заснув міцним сном. Та незабаром я влаштувався краще, як читач довідається з дальших розділів.