Соціально-психологічні основи української прози Марка Вовчка

Найкраще в її писаннях, то без сумніву її мова. При всій своїй простоті й популярності вона дуже багата лексиконом і незрівнянно мелодійна... З простою красою і ніжністю її мови й стилю в’яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших між бідними, до жінок.
І. Франко

Марко Вовчок — літературний псевдонім Вілінської Марії Олександрівни, за першим чоловіком — Маркович, за другим чоловіком — Лобач-Жученко.

Була знайома з Шеченком, Кулішем, Костомаровим, Тургенєвим, Жулем Верном

Творча спадщина: дві книги «Народних оповідань» (1857 - перший том, 1862 - другий том), соціальна повість «Інститутка» (1859—1861) (початкова назва «Панночка»), історичні казки-повісті «Кармелюк», «Дев'ять братів і десята сестриця Галя», «Невільничка», незавершені — «Гайдамаки», «Сава Чалий», повісті «Три долі», «Павло Чорнокрил», «Сестра», «Дяк» та інші, збірка російською мовою «Рассказы из русского народного быта», повісті «Тюлевая баба», «Записки причетника» та інші., близько ста перекладів

Тематика творчості: життя дітей, кохання, побут дорослих, сите й тупе існування міщанства, фальш ченців, паразитичне животіння дворян, трагізм життя селянства за часів кріпаччини («Горпина»), боротьба проти кріпацтва («Ледащиця», «Інститутка»).

Особливості творчості: внесення нових жанрів і тем, звернення до фольклорних традицій, мова від першої першої особи (народні оповідання), твори написані пісенною ритмізованою мовою з різноманітними інтонаціями, багатством синоніміки

Марко Вовчок — основоположниця дитячої української прози. Марко Вовчок зміцнила основи української соціально-побутової прози. Її творчості характерні висока ідейність, висока художність творів тощо. Контрасність образів. Твори мали антикріпосницьке спрямування. Описувала історичне минуле України.

Є сумніви, що усі твори написані саме Марко Вовчок, а існують вони через те, що стиль її письма змінювався.

У 1867 — 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», а також повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия» (опубліковані в «Отечественных записках»), перекладено російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема п'ятнадцять романів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл «Мрачные картины»), редактор петербурзького журналу «Переводы лучших иностранных писателей» (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).

Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини»), баладного оповідання («Чари», «Максим Гримач», «Данило Гурч»), соціальної повісті («Інститутка»), психологічного оповідання й повісті («Павло Чорнокрил», «Три долі»), соціальної казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»), художнього нарису («Листи з Парижа»).

Історичні повісти та оповідання для дітей «Кармелюк», «Невільничка», «Маруся» ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість «Маруся», наприклад, була перекладена кількома європейськими мовами. В переробленому П.-Ж. Сталем вигляді вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Найвизначніша історична повість-казка Марка Вовчка «Кармелюк» написана в 1862 — 1863 рр.

"Iнститутка" (надрукована в журналі «Основа» з посвятою Шевченку)
перша в украïнськiй лiтературi соцiально-побутова повiсть, в якiй порiвняно
з оповiданнями, письменниця мала можливiсть ширше змалювати життя, глибше розкрити об­рази. I нестримно-запальний Назар, f мужнiй, урiвноважений Прокiп, волелюбна Катря, i терпляча душевна бабуся, i епiзо­дичний образ москаля-кухаря усе це типовi характери селян, що розкриваються в типових обставинах через дiалоги та вчинки, через влучнi оцiнки надiленоï великим оптимiстичним
вiдчуттям оповiдачки з народу Устини. (Типовий образ це яскравий пер­сонаж, iндивiдуальнi властивостi якого поєднанi знайхарактернi­шими рисами людей певноï групи. Образ вважається типовим, коли вiн вiдповiдає iсторичним обставинам певного часу.) Також типовим є i образ панночки, яка постає головною героïнею твору (про це свiдчить назва). Письменниця робить наголос не стiльки на тому, що помiщики пригнічують селян, скiльки на тому, що вони втратили людську подобу, дiйшли такоï межi
виродження, далi якоï iти нiкуди, адже ними втрачено все людське. Ось хоча б
такий епiзод. Готуючись до замiжжя, панночка повiдомляє майбутнього чоловiка про приємну для неï новину: стара помiщиця зважила на настiйливi благання i
уступила молодим хутiр Дубцi. Для нареченого Дубцi це чарiвна природа, мiсце, де вiн по­кохав свою наречену. Про це вiн i нагадує панночцi, але вона од­разу ж розхолоджує поетичнi спогади так, що навiть його щось нiби "злякало, у серце вжалило". "Садок зелененький, садок квiтчастий... передражнює вона нареченого. Ти згадай, сер­це, якi Дубцi дохiднi!" Також не може не привернути уваги по­стiйне ставлення панночки до свого обранця. "Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи",таку оцiнку дає опо­вiдачка Устина. А як же iнакше можна назвати ставлення до ко­ханого, яке зводиться до безперервного приниження на очах ото­чуючих, до незлiченних примх i вередування. Це тiльки один штрих страхiтливого портрета, але
й вiн надто промовистий, щоб не обуритися всiм серцем проти вершителiв крiпацькоï долi.На жаль, iнститутка лише одна з аморальних потвор. Неви­падково нi панночцi, нi ïï, чоловiковi, нi старiй помiщицi письмен­ниця навiть не дала iмен. Тут вона дотримувалася принципу, за­свiдченого ще в "Народних оповiданнях",помiщики безiменнi, вони у неï не люди. Пан, образ якого в окремих епiзодах ви­кликає спiвчуття i бажання назвати його добрим, виявляє свою справжню суть, коли в кульмiнацiйнiй сценi стає на захист дру­жини, караючи нi в чому не винних селян.Зовсiм iнший свiт образи селян, крiпакiв. Безправнi, при­ниженi, змученi працею i знущанням, вони надiленi могутнiм ду­ховним здоров'ям, непереборним жаданням волi. "Любо на волi дихнути!" ця думка проймає всю повiсть. Втечею рятується вiд помiщицькоï розправи
Назар; мiсяцями блукатиме цей протес­тант без притулку й шматка хлiба, напевне знаючи, що невдовзi його спiймають, однак доки те станеться вiн вiльний. Можли­во, назавжди розпрощалася зi своïм Прокопом Устина, кров'ю обкипає кожна зароблена нею в тяжких наймах копiйка, але й вона почуває себе вiльною: принаймнi сама може обирати собi мiсце роботи, може перемiнити остогидлу службу. Досить цiка­вим i промовистим є принцип розподiлу персонажiв однiєï соцi­альноï групи крiпакiв на двi частини: старше поколiння (бабуся служниця), яка є втiленням християнських засад життя, змирилася зi своïм становищем, готова терпiти й скорятися, оскiльки ïй випала в життi така доля; друга група це представни­ки молодшого поколiння крiпакiв, якi не збираються терпiти при­ниження i свавiлля помiщикiв. Вони готовi боротися в будь-який спосiб, аби тiльки отримати довгоочiкувану свободу: Прокопа пан, розлютившись на непокору, вiддає в москалi, Устина слiдує за ним i стає наймичкою, Катря божеволiє i накладає на себеруки, а Назар втiкає. Ми не бачимо в творi, щоб у когось з цих крiпакiв доля склалась щасливо. Але в цьому й полягає глибин­ний пiдтекст, закладений авторкою: крiпацтво настiльки жахли­ве, що навiть важке життя наймички здається Устинi щасливим, бо вона тепер може самостiйно обирати хазяïв, яким буде при­слуговувати, Назар, втiкши вiд панiв, змушений буде постiйно переховуватись, боятись кожну хвилину бути спiйманим, але хоча б якийсь час поживе на волi, божевiльна Катря вдається до одного з найстрашнiших християнських грiхiв до самогубства, але порiвняно з крiпацтвом i це ïй здається щастям.
Для розкриття iдейного змiсту твору багато важать прикiнце­вi роздуми Устини. "Вiн мене з пекла, з кормиги визволив (...). Вiн чоловiк мiй i добродiй мiй". Прокiп змiг визволити Устину од крi­пацтва тiльки тому, що не побоявся виступити проти оскаженiлоï панночки. Проголошуючи: "Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озва­лась!" Марко Вовчок визнавала природною народну боротьбу за волю.Одна з "найкращих перлин нашоï лiтератури", за висловом I. Франка,
"Iнститутка" прозвучала як суворий вирок крiпосни­цтву, як пересторога гнобителям.
Висока оцiнка однаковою мi­рою стосується i змiсту, i художньоï довершеностi повiстi. Вра­жає, зокрема, щiльна сконденсованiсть твору на 40 сторiнках розмiстилося 47 роздiлiв, думки багатьох з яких могли б розрос­тися i в окремi твори.Одним iз виявiв майстерностi Марка Вовчка можуть служити вдало дiбранi iронiчнi порiвняння. Висловленi оповiдачкою або героями-протестантами, здебiльшого1-у формi реплiк, вони за­вжди мiстять глибокi соцiальнi узагальнення, додають iстотнi штрихи до правдивоï картини дiйсностi. Помiтно пiшла вперед Марко Вовчок у мовнiй iндивiдуалiзацiï персонажiв: пересипана прислiв'ями й приказка­ми мова Назара; лагiдно-покiрлива мова бабусi; виважено-рiшу-чi висловлювання Прокопа; iстерична лексика панночки.

Велике значення мала вироблена письменницею стильова манера, зокрема форма розповiдi вiд першоï особи. Не буде перебiльшенням зазначити, що повз вплив цiєï манери не пройшов жоден iз прозаïкiв другоï половини XIX ст. Марко Вов­чок збагатила нашу лiтературу новими темами й образами, а в га­лузi дитячоï прози стала основоположницею. У школi ïï художньоï прози письменники вчилися дослуховуватися голосу народноï правди, постiйно удосконалювати художню майстернiсть, есте­тично освоювати фольклорнi скарби та збагачувати мову. Для багатьох письменникiв-наступникiв оповiдання Марка Вовчка набували значення високого iдейно-естетичного орiєнтира. Але водночас вплив письменницi на дальший розвиток прози виявив­ся i далеко за нацiональними межами. Уже наприкiнцi 50-х у 60-х pp. XIX ст. ïï твори стають вiдомими росiйському, поль­ському, чеському, сербському, болгарському, хорватському, нiмецькому, французькому читачевi, а у 70-х pp. перекладаються майже всiма найвiдомiшими європейськими
мовами. Серед пере­кладачiв були видатнi письменники. Твори Марка Вовчка
пере­кладав росiйською I. Тургенев