Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
Тема 8. Підстави виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин.
1. Юридичні факти і їх склад.
2. Поняття і види правочинів.
3. Умови дійсності правочинів.
1.Юридичні факти і їх склад
Юридичні факти у цивільному праві - це обставини, наявність яких тягне встановлення, зміну, припинення або інші трансформації цивільних прав і обов'язків (цивільних правовідносин).
Поняття «юридичні факти» є ширшим за поняття «підстави виникнення цивільних прав і обов'язків», оскільки охоплює також підстави зміни, припинення, поновлення, подовження тощо цивільних прав і обов'язків.
Від юридичних фактів відрізняють так звані «юридичні умови»- обставини, що мають юридичне значення для на стання правових наслідків, але пов язані з ним не прямо, а через проміжні ланки (С.Б. Ісаков). Наприклад, підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення. Але для її застосування, за загальним правилом, необхідна наявність таких умов як протиправність дій, наявність шкоди, вина порушника, зв'язок між протиправними діями і шкодою, що настала.
Для настання юридичних наслідків досить наявності й одного юридичного факту. Однак частіше маємо справу з комплексом фактів, поміж яких розрізнюють: 1) групу юридичних фактів - декілька фактичних обставин, кожне з яких викликає або може викликати один і той же наслідок; 2) юридичну (фактичну) сукупність (відповідає російському «юридический состав») - систему юридичних фактів, пов'язаних між собою таким чином, що правові наслідки настають лише за наявності усіх елементів цієї сукупності.
Як правило, група юридичних фактів закріплюється в одній нормі і являє собою явища одного порядку. Наприклад, ст.ст. 229-231 ЦК передбачає, що правочин може бути визнаний недійсним, якщо він вчинений під впливом омани, насильства, загрози тощо. Тут маємо справу з групою юридичних фактів, кожен з яких окремо тягне визнання правочину недійсним.
Юридична (фактична) сукупність містить взаємопов'язані елементи, які окремо можуть взагалі не мати правового значення або породжують не ті наслідки, яких прагнули суб'єкти права. Наприклад, для виникнення права на жиле приміщення в будинках державного фонду необхідна наявність юридичної сукупності: рішення про надання житла, видача ордера, укладення договору найма жилого приміщення. Взяті нарізно, вказані обставини не породжують правовідносин користування житлом, а є лише етапом на шляху до їхнього виникнення.
Поміж різних видів юридичної сукупності особливе місце займають, так звані, юридичні стани,тобто, обставини, що характеризується відносною стабільністю і тривалістю терміну існування, протягом яких вони можуть неодноразово (у поєднанні з іншими фактами) спричиняти певні юридичні наслідки. Це, наприклад, перебування у шлюбі, встановлення опіки тощо. Стаття 49 ЦК визначає акти цивільного стану як події та дії, котрі нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків. Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнен ня відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. Деякі з актів цивільного стану підлягають державній реєстрації: народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.
У цивільному праві класифікації юридичних фактів можливі за різними підставами.
1. У залежності від характеру наслідків, вони можуть бути поділені на: 1) такі, що встановлюють право. З їх існуванням пов'язане виникнення правовідносин; 2) такі, що змінюють право. Наявність цих фактів тягне зміну правовідносин, що вже існують; 3) такі, що припиняють право. Це такі обставини, наявність яких тягне припинення правовідносин, що вже існують; 4) такі, що перешкоджають виникненню або трансформації права. Це обставини, наявність яких зумовлює правову неможливість виникнення, зміни, припинення тощо правовідносин. Наприклад, недієздатність фізичної особи є перешкодою для виникнення у неї цивільних прав і обов'язків внаслідок її власних дій; 5) такі, що поновлюють право. До них належать обставини, наявність яких тягне відновлення прав, що існували раніше. Наприклад, у разі появи особи, оголошеної небіжчиком, суд скасовує відповідне рішення, і фізична особа може зажадати від інших осіб повернення майна, що належить їй (ст. 48 ЦК). У цьому випадку відновлення права власності пов'язане з двома обставинами: 1) появою особи, оголошеної небіжчиком (померлою), 2) скасування судом рішення про оголошення особи померлою.
2. У залежності від наявності і характеру вольового елемента (саме ця класифікація є найбільш популярною) розрізняють, передусім, дві великі групи юридичних фактів: 1) дії - обставини, факти, що залежать від волі людини; 2) події - обставини, які виникають та існують незалежно від волі людини і непідконтрольні їй. Вони мають юридичне значення у випадках, коли вказані в актах цивільного законодавства або договорі як такі, що породжують цивільно-правові наслідки. До подій належать, наприклад, явища природного (повінь, землетрус, буревій тощо) або соціального (війна, страйк тощо) характеру.
У свою чергу, дії поділяються на: 1) правомірні, тобто такі, що не суперечать нормам права і прямо не заборонені ними; 2) неправомірні (правопорушення, делікти).
Зокрема, деліктами є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Такі дії тягнуть виникнення зобов'язань внаслідок заподіяння шкоди, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов'язок особи, яка завдала шкоду, відшкодувати її (глава 82 ЦК України). Неправомірні дії (правопорушення, делікти), як юридичний факт цивільного права, характерні тим, що можуть бути тільки такими, що створюють правовідносини, у деяких випадках такими, що змінюють їх, або такими, що перешкоджають виникненню правовідносин, але ніколи не бувають такими, що припиняють правовідносини, або такими, що поновлюють права і обов'язки.
Правомірні дії поділяють на: 1) юридичні акти, 2) юридичні вчинки.
1) Юридичні акти - дії, що спеціально спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків.
У залежності від характеристики суб'єктів, що вчиняють дії, юридичні акти можуть бути поділені на:
а) акти суб'єктів приватного права (правочини) - волевиявлення, безпосередньо спрямовані на виникнення, припинення або трансформацію, цивільних прав і обов'язків;
б) акти суб'єктів публічного права (акти цивільного законодавства, адміністративні акти, судові акти - рішення, постанови, ухвали тощо).
2) Юридичні вчинки - дії, що спеціально не спрямовані на створення юридичних наслідків, але породжують їх внаслідок припису законодавства.
Юридичні вчинки можуть бути диференційовані в залежності від «питомої ваги» в них вольового елемента на: 1) вчинки вольові (цілеспрямовані), 2) невольові вчинки.
Так, в деяких випадках наявність волі суб'єкта (а, отже, і наявність у нього дієздатності) абсолютно не має значення (наприклад, виявлення скарбу породжує правові наслідки, навіть якщо він був знайдений недієздатною особою). У інших випадках виникнення або зміна правовідносин залежить від дієздатності особи (наприклад, для виникнення зобов'язань з ведення справ без доручення необхідно, щоб особа, яка веде справи, була дієздатною). Ці правовідносини можуть виникати як з волі сторін (у разі схвалення «господарем» діяльності в його інтересах застосовуються правила про договір доручення), так і незалежно від їх бажання (обов'язок відшкодувати збитки, завданні втручанням у чужі справи, 'тощо).
2.Поняття і види правочинів
Ст. 202 ЦК України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Однак положення стосовно того, що правочин - це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити поширювально у тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації тощо правовідносин. При цьому він може бути водночас і підставою припинення одних правовідносин та підставою виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж наймачем орендованого майна третій особі тягне припинення договору оренди та одночасно є підставою виникнення правовідносин відповідальності
Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:
1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, котрі відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права;
2) правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління;
3) правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, котрі порушують цивільні права і тягнуть виникнення регулятивних відносин;
4) воля в правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спеціально на створення юридичних наслідків;
5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, котрі, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, слугують передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.
ЦК розрізняє односторонні правочини і договори (двосторонні та багатосторонні правочини).
Одностороннім правочин визнається у разі, якщо для виникнення, припинення або іншої видозміни цивільних прав і обов'язків достатньо волевиявлення однієї сторони (наприклад, волевиявлення спадкодавця-заповідача при складанні заповіту). При цьому, слід мати на увазі, що згадана «одна сторона» може бути представлена однією або кількома особами.
Двосторонній чи багатосторонній правочин є договором. Договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Прикладом двостороннього правочину може бути договір купівлі-продажу, оренди, дарування та ін. Прикладом багатостороннього правочину (багатостороннього договору) є договір про спільну діяльність. При цьому на кожній стороні договору може виступати декілька осіб.
Класифікація правочинів можлива й за іншими критеріями. Зокрема, розрізняють:
1) правочини реальні та консенсуальні. Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків досить досягнення сторонами угоди з усіх істотних умов. З цього моменту правочин вважаєтьсяукладеним і у його сторін виникають цивільні права і обов'язки. Таким договором є, наприклад, купівля-продаж. Для реального правочину необхідна і домовленість сторін, і передача речі. Прикладом реальної угоди є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов'язки у сторін цього договору не виникають;
2) правочини оплатні та безвідплатні. У безвідплатних угодах обов'язок здійснити матеріальні витрати має тільки одна із сторін. Прикладом може бути договір дарування, в якому одна сторона безоплатно передає майно у власність іншій стороні. Оплатні правочини характерні наявністю зустрічного майнового еквівалента. Наприклад, в договорі купівлі-продажу одна сторона передає майно, але замість нього отримує його вартість;
3) правочини абстрактні та каузальні. Правочини, де вказано на підстави їхнього укладення, називаються каузальними. До них належить більша частина договорів цивільного права. Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено підстави їхнього здійснення. Прикладом абстрактного правочину є видача векселя;
4) правочини строкові та безстрокові. У безстроковому пра-вочині терміни та строки не застерігаються. Такий пра-вочин, як правило, негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін (наприклад, договір оренди, укладений на невизначений термін). Строковим є правочин, у яких визначено момент виникнення у його сторін прав і обов'язків, тривалість їхнього існування, момент припинення тощо. Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або припинення прав і обов'язків пов'язується з настанням події, що має бути в майбутньому і щодо якої невідомо настане вона чи ні.
Можна назвати й інші види правочинів: легітарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їхнього вільного волевиявлення), усні та письмові (ст. 205 ЦК України), умовні та безумовні (ст. 212 ЦК України), біржові (такі, що укладаються на біржах і відносно біржових товарів) і небіржові та ін.
3.Умови дійсності правочинів
Умовами чинності правочинівє дотримання вимог: 1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства, тобто, фізичні та юридичні особи, повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлених у ЦК та інших актах цивільного законодавства (ст. 12, 215, 216, 228 ЦК України);
2) щодо цивільної дієздатності суб'єктів правочину. Право-чини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності (статті 30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК). Порушення цієї вимоги тягне визнання правочину недійсним (ст. 221-223, 227 ЦК України);
3) щодо відповідності волевиявлення внутрішньої волі суб'єкта (суб'єктів) правочину. Наявність правочину свідчить про єдність внутрішньої волі і волевиявлення його суб'єкта (суб'єктів). Тому у випадку, коли воля суб'єкту правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (мало місце насильство, особа знаходилась під впливом погрози, обману і т.д.), він визнається недійсним (ст. 229-233 ЦК України);
4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (простої або нотаріальної). Порушення вимог щодо форми правочину тягне за собою закону визнання його недійсним або настання інших наслідків (ст. 218-220 ЦК України);
5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним, як фіктивний, тобто, вчинений лише для виду (ст. 234 ЦК України);
6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей, ці вимоги також охоплюються поняттям умов дійсності правочину, а їх порушення тягне визнання останнього недійсним (ст. 224 ЦК України).
При з'ясуванні наявності умов чинності правочину діє презумпція правомірності правочину, котра полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно.
Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права «Дозволено усе, що прямо не заборонено законом», а також такі засади цивільного права, як свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (ст. З ЦК). Згідно цим засадам припускається, що особа, може, реалізуючи своє право свободи договору (а точніше - право свободи правочину) вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов'язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії, як заборонені.
Ст. 204 ЦК передбачає два шляхи спростування презумпції правомірності правочину:
1) визнання неправомірності, а отже і недійсності правочину прямим приписом закону.
У цьому випадку правочин є недійсним вже тому, що визначений, як такий у законі. Він неправомірний і не створює правові наслідки, будучи недійсним вже у момент вчинення, оскільки припис закону існує і забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціальне визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається. Але суд може визнати такий правочин дійсним (ст. 215 ЦК). Нікчемним є, наприклад, правочин, укладений з порушенням вимоги про обов'язкову нотаріальну форму (ст. 219 ЦК);
2) визнання неправомірності, а отже і недійсності правочину судом.
У цьому випадку презумпція правомірності правочину діє в момент укладення правочину, оскільки він не порушує заборони конкретної норми закону (або у момент укладення правочину порушення закону залишається прихованим, невідомим іншим особам). Проте, його правомірність може бути оспорена однією із сторін або іншою заінтересованою особою, а відтак — правочин може бути визнаний судом недійсним. Однак варто звернути увагу на те, що й суд може визнати правочин недійсним на підставах, встановлених законом (ч. З ст. 215 ЦК). Тобто, і в цих випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за наявності припису закону, що забороняє певні дії. Втім, правом суду є виходити з того, що припис із забороною може міститися або у спеціальних нормах ЦК (статті 222, 223, 225 та ін.), або слідувати із правил 13 ЦК про межі здійснення цивільних прав.
Дата публикования: 2014-11-04; Прочитано: 3089 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!