ОКУПАЦІЯ 5 страница

– Душа людини – як гуртожиток, де живуть ангели і дияволи, які гризуться між собою, – засміявся Гайдук, якому раптом стало легше на душі від того, що його почув Вебер. Можливо, в цьому і полягає таємниця сповіді – щоб тебе почули.

Вебер, з насолодою пихкаючи люлькою, підвівся, підійшов до полиці й подав Гайдукові шкіряну папку.

– Що це?

– Це – повідомлення Нобелівського комітету про номінацію нашого спільного з професором Армстронгом дослідження на цьогорічну премію, – з великим задоволенням пояснив Вебер. – Ви перший, кому я кажу це. Ви пам'ятаєте Армстронга? Ви ще грали з ним у гольф, коли приїздили до нашої лабораторії. Суть нашого дослідження, – він почав говорити тихо, наче боявся підслуховування, – в тому, що ми відкрили телевізійний вірус, який вражає мозок людини і викликає психічне захворювання, до синдромокомплексу якого входять прогресуючий дебілізм, емоційна тупість і стан агресивної ненависті. Найскладніше було відкрити і дослідити механізм передачі вірусу з екрану телевізора до мозку людини у цифровому вигляді. Але ми експериментально довели це і виділили вірус у чистому вигляді. Назвали його TDV – Television debility's virus.

– Це страшне відкриття, – сказав Гайдук, уявивши масштаби загрози для людства.

Вебер, забравши папку, почесав свої сиві брови‑кущики:

– Це – не відкриття. Це запізніле пояснення сумного факту прогресуючої деградації людства. Невідомо, як її зупинити. Треба створювати спеціальну вакцину. Тому, мій дорогий Ігоре, коли ви очолите Українську державу, повинні добре подумати, що робити з телебаченням.

– Я нічого не збираюся очолювати, Альфреде Ісааковичу, – спохмурнів Гайдук.

– Очолите, очолите, – весело повторив Вебер. – Нікуди не дінетесь. Така ваша доля. Ви природжений лідер. А якщо серйозно – це виклик. Не ухиляйтесь від нього. Але послухайте кілька порад старого: треба відновити Україну. Можна назвати її Україна‑Русь. Але обов'язково повернути українському народу всі права, що були забрані в нього. Мову, національну гідність, історію, свободу, національні багатства. Без цього тут залишиться пустеля. Раджу вам стати українським націоналістом.

– Я майже став, – похмуро визнав Гайдук.

– Ні, ще не стали. Ви не знаєте цієї землі, не знаєте її пісень, не знаєте, чому люди вмирали за цю землю. Тільки не думайте, що націоналізм – це ненависть до інших. Це любов – до себе, до свого народу і до інших. І не слухайте тих, хто постійно плаче над нещасною долею України, хто скиглить і розмазує соплі. Цей стан хронічної національної депресії тільки вбиває Україну. Треба брати приклад з хасидів. Так, так, не дивуйтесь. Адже їх батьківщина також тут, в Україні. Вони веселі. Вони радіють життю, вони танцюють і співають, народжують дітей і вірують у свого Бога. Незважаючи на всі нещастя.

Підніміться над історією, над сьогоденням. Я чув, з'явився такий рух – «Я останній українець». Це поразка. Ви уявіть, що ви – Перший українець у світі, що у вас все попереду. Почніть писати історію України з чистого аркуша. Чого вам не вистачає? У вас є чесне ім'я, бездоганна біографія. Вам довіряють люди. Вас знають на Заході. У вас і у вашого народу є не тільки майбутнє, але і блискуче минуле: Київська

Русь. Велика держава, яка існувала тисячу років тому. Є християнство. Степ прийшов ненадовго. Тільки скінчаться трави і почнеться зима (Вебер подивився на вікно, за яким падав сніг упереміж зі струменями дощу) – степові коні залишаться без сіна...

«Старий переплутав століття, – вирішив Гайдук. – Вік бере своє. Тут не коні Батия, а «черепахи» і танки Нижньо‑Тагільського заводу».

– І, вибачте, Ігоре: якого біса ви сидите тут у Києві, граєте в конспірацію і створюєте партизанський рух Ковпака – Бандери – Че Гевари? Це неефективно. Не цим вам треба займатися, а рятувати Україну. Ви повинні негайно виїхати за межі окупаційної зони і оголосити на весь світ, що ви створюєте і очолюєте уряд відродження України. Треба негайно провести з'їзд усіх опозиційних сил з ліво‑ і правобережної України. Краще за все – у Вінниці, столиці Поділля. Тільки благаю вас, – Вебер вийшов з‑за столу і нахилився над Гайдуком, – не впадайте в дитячу хворобу так званої демократії. Я маю на увазі охлократію. Владу духовних плебеїв – бідних чи багатих, все одно. Владу чверть‑ і напівінтелігентів. Владу натовпу. Ця стадія розвитку людства – позаду.

Альфред Ісаакович почав кружляти по кімнаті так, наче читав лекцію студентам Гарвардського університету, які прозвали його «марафонцем», бо упродовж лекції він, здавалось, пробігав довгу дистанцію.

– Відкрию вам ще одну таємницю. Ніякої демократії бути не може, бо люди – не рівні. Ні в чому не рівні. Це довела генетика.

– А як же французька революція? Рівність, братерство, свобода?

– Рівність жертв і катів? Братерство жебрака і мільйонера? Свобода вбивати ворогів народу? – зупинився на хвилину Вебер, вражено дивлячись на Гайдука, наче той – студент‑двійочник, який не знає основ психології історії. – Люди – не рівні. Вісімдесят процентів – середняки‑сіряки. Заражені вірусом TDV. Отже, виборна демократія – це демократія сірого плебсу. Звичайно, як люди, як Божі створіння, вони мають право на забезпечене життя. На добре врядування держави. На соціальну справедливість і освіту дітей. Але влада має належати професіоналам. Тому – ніяких партій, ніяких виборів, ніякої влади більшості. Вибори тільки на кореневому нижньому муніципальному рівні. Країною повинні управляти не бюрократи, а наймані менеджери.

– А хто їх контролюватиме?

– Об'єднання громадянського суспільства. Ніяких президентів чи гетьманів у державі. Керувати повинен мозок, – рада менеджерів, куди входять економічні, фінансові, соціальні, освітні, екологічні і безпекові менеджери. Вам сьогодні, Ігоре, не віриться, що це можливо, ви думаєте, що це утопія, фантазія старого професора, але пам'ятайте: почався новий час історії людства. Старі проекти розвитку цивілізації вичерпано. Перш за все – так званий демократичний проект. Влада більшості над меншістю. Не може одна людина – навіть найгеніальніша, а вождями, гетьманами чи президентами стають, як правило, унікальні мерзотники і честолюбні параноїки, – втілювати волю і мрії мільйонів людей. Не може якась жалюгідна епітеліальна клітина керувати організмом людини. Керувати повинен мозок. Треба шукати нові шляхи побудови суспільства. І ще одне, Ігоре. Ми втратили християнство. Особливо болюча втрата – смерть Христа. Я сам, як юдей, був вихований на Старому Заповіті, на простих і жорстоких його законах. Але я відійшов від юдейської релігії і став юдо‑християнином. Це був геніальний винахід мого народу – крім суворого і далекого, немов прокурор, Бога, дати людству Христа. Адвоката людини. Адже думки Бога – не наші думки. Нам не пізнати його логіку. Христос зрозумів і пожалів нас. Знаєте, кого він найбільше любить?

– Кого?

– Грішників. Тих, хто кається. Бо в каятті є рух, є життя. Від злочину до прощення. У прісних праведників такого руху немає. Христос завжди підозрював у них фарисейство. Бог керує масовими процесами, карає цілі народи. Христос рятує індивідумів. Це Бог покарав російській народ мільйонами жертв за комунізм. Блокада Ленінграда – розплата за «колиску Антихриста» – революції. Бог покарав голодом українців, особливо селян, за покору більшовикам, які пообіцяли народу землю. Творець покарав Голокостом мій народ, євреїв, за підтримку більшовиків і взагалі «лівих», за любов до фінансових махінацій. Це все були жорстокі масові покарання. Можливо, і несправедливі. А Христос втішав окремих людей. Він давав надію на справедливість. Бог‑отець дав державам і народам свободу вибору. Часто цей тягар вибору був нелюдським... Між іншим, ви знаєте, Ігоре, що темна енергія складає понад сімдесят процентів від маси Всесвіту? Ось де Диявол розігрує свої ігрища. Отож, Бог у нас відповідає за макросвіт. Христос – за мікросвіт людської душі. Контактів з великим Богом з часів Мойсея у нас майже немає. А Христос з нами щодня. Бо він воскрес, як вічно воскресає природа, життя. Ви любите весну? Це свято Христа! Хоч би дожити, ще раз побачити...

До кімнати увійшов Невінчаний:

– Треба йти. З боку університету до нас рухаються два бронетранспортери корпусу яничар і взвод українських поліцаїв. На розі Толстого і Паньківської їх зупинять, але ненадовго.

Гайдук підійшов до Вебера, який замріяно посміхався, згадуючи весну.

– Альфреде Ісааковичу, ходімо з нами. Ми перевеземо вас у безпечне місце. А захочете – поїдемо разом до Вінниці. Я вас прошу. Беріть важливі папери, пальто і...

Вебер розсміявся, і було не зрозуміло: це веселий, безтурботний сміх епікурейця, чи гіркий сміх безмежно старої, готової до смерті людини.

– Єдине безпечне місце – це поряд з Люсею... Хто мене чіпатиме? Мій вік навіть не цікавить тих поців, що реєструють євреїв. Кажуть, видають їм жовті зірки Давида з радіо‑маячками. Ні, Ігоре, дякую. Нікуди звідси я не піду. Тут мій дім... Ви йдіть, ідіть. Нехай Бог вас благословить.

Гайдук обійняв худенького професора і поцілував його лисину; думка про те, що ніколи вже не побачить Альфреда Ісааковича в цьому житті, була нестерпна.

Трохи згодом Гайдук дізнався, що саме він став причиною смерті Вебера: охоронці під'їзду, побачивши маску технічного інтелігента B.C. Петренка, зрозуміли, що це та птиця, за яку обіцяна була висока винагорода: в їхньому комп'ютері значилося, що це – небезпечний державний злочинець. А забарилися вони подзвонити за номером телефону довіри 666 тільки тому, що довго сперечалися, як поділити гроші на трьох. Врешті‑решт якось домовились. І коли двоє злочинців виходили з квартири Вебера, один з охоронців спробував їх зупинити – щоб бути першим і забрати собі левову частку грошей. Він та його дружки отримали постріли в обличчя.

Але це не врятувало Альфреда Ісааковича від загибелі.

97.

10 серпня 2077 Київ

Розповсюджено по каналах Інтернету

і телебачення

ЗАЯВА

Члена Верховного Директорату, Маршала юриспруденції, Генерального Прокуратора України І.О.КРЕЙДИ

Увагу ГЕПРУ останнім часом привернув факт показу по загальнодержавному каналу телебачення нібито докуменшального сюжету про нібито вбивство колишнього гетьмана України К‑Д. Махуна нібито його правонаступником, нинішнім главою Держави В.Я. Клинкевичем. До ГЕПРУ звертаються громадяни з численними проханнями дати роз'яснення – чи йдеться про чергову фальшивку так званого Фронту Визволення України, чи про реальний факт.

Виходячи з презумпції невинності будь‑якого громадянина, доки його провина не буде доведена судом, ГЕПРУ з метою дотримання законності і справедливості взяла у своє провадження справу можливого вбивства гр‑на К‑Д. Махуна і постановила:

1. Провести всебічне вивчення запису сцени вбивства для встановлення ідентичності чи фальсифікації запису.

2. Викликати на допит до ГЕПРУ гр‑на В.Я. Клинкевича як свідка, взявши з нього попередньо підписку про невиїзд (за згодою командування визвольної армії Чорної Орди).

3. Провестиексгумацію тіла гр‑на К‑Д. Махуна для повторної судово‑медичної і балістичної експертизи.

ГЕПРУ регулярно інформуватиме громадськість про результати слідства.

І.О. Крейда.

98.

Верховний магістр церкви Христової Смерті, отець Калерій, він же Сансизбаєв, і десяток Воїнів Світла – Святих отців‑опричників змерзли і змокли під сніговою зливою, очікуючи, коли їм видадуть, як обіцяно, отця Івана. Стояли перед дев'ятиповерховою будівлею колишнього міністерства екології, пофарбованою у зелені і жовті кольори. У цій будівлі, що стояла неподалік від площі Жертв ЧК, розмістилася військова комендатура Батийської особливої дільниці, куди перевели отця Івана після допиту його Мохамад‑беком. Опричників від холоду і дощу не рятували ні вовчі хутра, ні сулія самогону, що ходила по колу, і тільки Сансизбаєв погордливо відмовлявся ковтнути «буряківку», привезену з Димера одним з опричників. Боявся, що помітять, як порушує він святі закони шаріату. Смертохристи голосно сперечалися, де краще стратити отця Івана. Одні пропонували податися на Лису Гору – але там, в руїнах академічного ядерного реактора, ще була небезпечно висока радіація. Інші бажали привезти священика до Печерської Лаври, але військовий комендант Лаври, майор жандармерії Чорної Орди, заборонив проведення будь‑яких масових маніфестацій на території військової частини. Зійшлися на тому, щоб розіп'ята Івана на Батиєвій горі, над урвищем, по дну якого тече річка Либідь, щоб усе місто бачило, як Темна Енергія карає воскресохриста. Що довше дудлили самогон, то більше вірили, що з отцем Іваном відійде з цієї землі останній відступник‑воскресохрист, і що Київ і вся територія улусу повністю перейдуть під омофор смертохристів.

Нарешті двоє вартових виштовхали з дверей комендатури отця Івана. Смертохристи заздалегідь заготували для священика стандартне Т‑подібне розп'яття з пластику, бо майже всі дерева в місті були зрубані населенням, яке почало готуватися до зими. На таких пластикових розп'яттях завис не один воскресохрист.

З матюками і гигиканням оточивши отця Івана і прив'язавши до його спини розп'яття, смертохристи погнали священика повз Солом'янське кладовище. Отець Іван не почував ні болю, ні холоду: тут, на Солом'янському кладовищі, колись були поховані його прадіди, але у двадцятих роках XXI століття на їхніх кістках побудували будинок для престарілих офіцерів ДерВару. Ветерани поліції і жандармерії могли насолодитися затишком парку і спогадами про те, що один англійський журналіст влучно назвав «The Golden Era of Bribe» (книга була присвячена історії української поліції).

«Невже мої прадіди, священики з роду в рід, не зможуть зустріти Друге Пришестя, бо кісток їхніх уже немає?» – думав отець Іван, тягнучи на собі розп'яття, хоча й не таке важке, як дерев'яне, але холодне і слизьке. Воно зсувалося зі спини, за що смертохристи Сансизбаєва нагороджували священика ударами батога.

Турецькі вартові у теплих дощовиках і гумових чоботах не втручалися в дії невірних дикунів, шануючи місцеві звичаї, і байдуже крокували обіч дивної процесії. На вулицях майже нікого не було, а випадкові перехожі, побачивши опричників, тікали у під'їзди. Один з них зробив відеозапис процесії на геджет, зняв крупним планом обличчя отця Івана, на голову якого один із смертохристів, сміючись, надів вінець з колючого дроту. Струмені дощу змивали з чола отця Івана кров, у погляді світилися страждання і якась нелюдська впертість – донести свій хрест до кінця. Кілька вбого одягнених жінок у хустках приєдналися до процесії, незважаючи на погрози опричників. Сансизбаєв у червоній мантії з водонепроникного матеріалу йшов трохи осторонь своєї вовчої зграї, проклинаючи генерала Мохамад‑бека, який демонстративно ігнорував його, не призначивши головою цивільної окупаційної адміністрації Чорної Орди, не надавши Сансизбаєву екскаватори і бульдозери, необхідні для спорудження могили‑мавзолею Христа. «Невже Мохамад‑бек – таємний агент юдо‑християн та ізраїльських сіоністів, яким вигідно зберігати міф про смерть і воскресіння Христа в Єрусалимі? На кого працює ця хитра йорданська бестія?» – думав Сансизбаєв, відчуваючи біль у голові: починався гіпертонічний криз, спричинений холоднечею і приниженням, що його спізнав він, стоячи перед будинком військової комендатури. Як довго ще йти? Може, застрелити цього брудного попа тут, і, викликавши з Лаври броньований «Мерседес», поїхати туди, де теплі покої, де можна добре випити і поїсти?

Але в ім'я великого вчення смертохристів відкинув цю спокусливу думку.

Нарешті вони, оминувши з лівого боку золотий палац Батий‑граду, пройшовши повз замасковані на горі батареї ракетних комплексів «Град», спрямовані на місто, вийшли на невеличку галявину над урвищем, з якої в погожі дні відкривалася велична панорама на Київ‑West. Зараз місто було вкрите сирою імлою. Ковзаючись на мокрій глині, проклинаючи все на світі, бо скінчився самогон, Воїни Світла викопали яму, щоб поставити туди розп'яття. їм остошизділа ця тягомотина з попом, який байдуже, наче сторонній спостерігач, стояв збоку. До отця Івана наблизились жінки, які, плачучи, цілували йому руки і просили благословити їх. Вартові не заважали жінкам.

До отця Івана підійшов Сансизбаєв, гарикнувши на жінок так, що вони розбіглися по кущах.

– Ти сам вибрав собі смерть, – немовби виправдовуючись, мовив Верховний Магістр.

– Не я, а Христос мені цю долю вибрав, – заперечив Іван.

– Але ж ти смерті не боїшся, бо ти воскреснеш, – знущально продовжував Сансизбаєв.

По лицю отця Івана стікали струмені дощу. А може, сльози?

– Христос воскресне, – перехрестився Іван і попрохав: – Відійди, Антихристе, дай помолитися.

– Твій Христос помер, і ти помреш, як собака. Там нічого не буде, крім темряви, – вигукував, відходячи від отця Івана Сансизбаєв, почуваючи себе безсилим, безнадійно хворим і нікому не потрібним.

– Кінчайте, – наказав він опричникам, які зраділи, що невдовзі все скінчиться, і накинулися на отця Івана, здерли з нього верхню одіж, поклали спиною на холодне розп'яття і спробували цвяхами прибити руки і ноги своєї жертви, але пластик не піддавався цвяхам, тільки даремно дірки пробили в зап'ястях. Тоді прикрутили руки і ноги колючим дротом. Отець Іван скрикував, втрачаючи на мить свідомість, але потім знову приходив до тями.

Почали піднімати розп'яття над урвищем, повернувши отця Івана лицем до Києва, щоб священник краще бачив світ, який втрачає. Але він уже не сприймав світу зовнішнього й того, що діялось навколо нього. Один з смертохристів знайшов на галявині довгу палицю, прив’язав до кінчика ганчірку й змочив її залишками сивухи з димерської сулії. Підніс ганчірку до рота вмираючої людини, але Іван, відчувши гидкий запах алкоголю, що попік його спраглі губи, сплюнув, і Сансизбаєву здалося, що це йому призначався плювок. Магістр церкви Христової Смерті злорадно вигукнув:

– І де твій Христос? Він покинув тебе!

Але отець Іван не чув цих слів, усе навколо нього занурилося в темряву. Він устиг подумати: «Невже, Спасителю, ти покинув мене?» – і помер.

Тої години сили Темної Енергії, дощу, снігу і кліматичних змін зійшлися докупи, зануривши Київ на дно погодної аномалії і ранньої ночі, наче то був день 21‑го грудня, коли народився Князь Темряви.

Отець Іван помер від ран, побоїв, втрати крові й переохолодження 13 серпня 2077 року, в п'ятницю, не дочекавшись Медового Спасу, що святкувався наступного дня.

За шість днів по смерті отця Івана мав надійти Яблучний Спас чи Преображення, коли були хрещені кияни. Отець Іван свято вірив у прикмету: якщо жінка, яка втратила дитину через аборт чи смерть, з'їсть яблуко до Яблучного Спаса, її дитина на небі буде скривджена і не матиме свого яблука.

Він завжди казав про це у своїх проповідях напередодні серпневих свят.

99.

До всіх громадян України

13 серпня 2077

Розповсюджено хакерами ФВУ по Інтернет‑мережах та на каналі державного телебачення

ПОВІДОМЛЕННЯ ФРОНТУ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ

Громадяни України!

В результаті успішної операції, проведеної Військовою Розвідкою України в одній з європейських країн, відкрилися неспростовні факти державної зради, що її упродовж кількох років готувала правляча верхівка України, перебуваючи в злочинній змові з керівництвом Чорної Орди.

Сьогодні ФВУ відкриває для вільного доступу української та світової громадськості два сайти http://www.zrada.иа та http/www.corrup.ua, на яких кожен бажаючий знайде списки агентів Чорної Орди, детальні факти, імена, зв'язки, назви підставних фірм, суми грошей, зобов'язання вищих посадових осіб України, членів ареопагу, архонтів, членів уряду і регіональної влади, представників силових структур, які систематично грабували український народ і національні багатства України, вивозячи за кордон астрономічні суми прибутків без сплати податків і, водночас, перетворювалися на агентуру Чорної Орди, виконуючи інструкції так званого українського дослідницького центру Корнілова‑Кисельова, створеного військово‑політичним керівництвом Чорної Орди, який готував збройну агресію проти нашої Батьківщини.

Найбільш мерзенну роль у процесі уярмлення Укра їни грав і продовжує грати Генеральний прокуратор Крейда І.О., агентурний псевдонім «Галушка», один з найнебезпечніших світових наркобаронів і кримінальних злочинців, який уклав союз з мексіканським наркобароном Сапатерро і постачав йому зброю, а також мав спільний наркобізнес з родиною колишнього віце‑президента Конфедерації Держав Північної Америки Сари ЛуЛейн. Крейда забезпечував зв'язок правлячої верхівки України з так званим «Сірим Князем» – злодієм у законі, керівником кримінального підпілля, до якого також належить В.Клинкевич. На обох сайтах можна знайти яскраві свідчення перетворення України в кримінальну державу шляхом підпорядкування правоохоронних органів «Сірим Бригадам» – злочинним угрупованням, які, фактично, здійснювали управління державою, грабуючи її скарбницю і національні багатства, що належать усьому народу. Наводяться записи переговорів змовників з їхніми іноземними хазяями щодо так званої «магічної дев'ятки». Що таке «магічна дев'ятка»? Це – набір з дев'яти стратегічних видів сировини, без яких не може існувати сучасна радіоелектронна та оборонна промисловість – такі, як ванадій, кобальт, германій, ніобій, лантан, цирконій та інші. Багаті поклади цих та інших надважливих рідкоземельних металів знайдено у східній, центральній та західній частинах України. їх місцезнаходження і прогнозовані запаси становили державну таємницю вищої категорії. Отримані вході розвідоперації матеріали недвозначно свідчать, що високопоставлені зрадники з особистої користі і з ненависті до незалежної України віддали ці таємниці ворогам нашої держави, чим завдали невідшкодовних збитків і сприяли перетворенню України на сировинну колонію сусідніх держав.

Аналогічне відбувається з найважливішим стратегічним ресурсом нашої Батьківщини – зерном. У час, коли однією з загроз для людства є нестача продовольства і голод, ті, хто перетворив народна кріпаків, хто узурпував право розпоряджатися власністю народу, віддавали найродючіші землі України агентам іноземних держав. З оприлюднених матеріалів видно, що майже 40% найпродуктивніших земельних ресурсів України було продано іноземним власникам, що є державним злочином і повинно каратися законом.

Матеріали, представлені на сайтах, свідчать про глибину морального падіння так званої «української еліти», звиродніння касти «недоторканих», їх деградацію – від тотального лицемірства до тотальної безсоромності, до цинічного публічного хизування скарбами, вкраденими у знедоленого народу.

Фронт Визволення України ініціює створення Київського Трибуналу, метою якого буде здійснення суду над головними державними злочинцями і зрадниками України. Також ведеться підготовка до Міжнародного Суду над службовцями Збройних Сил і каральних органів Чорної Орди, їх посібниками з числа місцевого населення, які здійснили злочини проти громадян України різних національностей. Для участі в Київському Трибуналі й Міжнародному суді запрошуються незалежні юристи, правозахисники, міжнародні експерти, представники громадських організацій, які гарантуватимуть неупереджений характер розгляду справ і об'єктивність вироків.

Фронт Визволення України висловлює сподівання, що опублікування таємних файлів прискорить ліквідацію звироднілого режиму смертохристів, агентів Чорної Орди, наблизить час звільнення України від чужоземної окупації і відновлення державності.

100.

До Гайдука, який разом з Невінчаним і Палієм‑батьком у синьому «Форді‑Скорпіоні» наближався до Вінниці, додзвонився майор медичної служби Бойко з київського військового госпіталю. Чути його було погано – можливо, перешкоджали дощ і сніг, що тримали Україну в тривалій облозі, можливо, служби електронної розвідки і захисту Орди почали більш жорстко контролювати розмови, що велись через розвідувальний супутник ВІРУ.

Ігоре Петровичу! – почув Гайдук голос Бойка крізь тріск і гудіння, – ви пам'ятаєте хворого, який лежить у нас в гематології?

Гайдук згадав худе обличчя російського контр‑адмірала Феоктистова, якого він забрав з острова Евіа й поклав до госпиталю. У контр‑адмірала знайшлася дальня родичка в Києві, яка погодилась доглядати хворого, приносити до відділення овочі й фрукти. Феоктистову навіть стало краще.

– Що з ним?

Невінчаний, об'їжджаючи заповнені каламутною водою дірки на дорозі, навіть не матюкався, щоб не перешкоджати розмові Гайдука.

– Дуже погано, Ігоре Петровичу, – пробився голос майора Бойка. – Сьогодні вранці прийшли до нас яничари, хотіли забрати контр‑адмірала. Ми ледве відстояли, сказали, що ось‑ось помре... Але вони увечері прийдуть іще, і, якщо він не помре...

– Ви по суті можете? Ви баба Дуня чи офіцер? – почав закипати Гайдук.

– Яка баба Дуня? – не зрозумів майор.

– Fuck you, – тихо лайнувся Гайдук. – Доповідайте.

– Феоктистов півгодини тому дав наказ на пуск.

Тут прийшла черга Гайдука не розуміти.

– Який пуск?

– Ви генерал чи баба Дуня в погонах? – роздратовано сказав майор. – Пуск – це, згідно з бойовим статутом, «дія, спрямована на запуск ракети».

– Звідки знаєте?

– Сам чув, як він давав команду. Спочатку не зрозумів – якісь цифри, мабуть, координати, шифри, дальність, чорт зна що, а потім сказав: віддаю наказ на пуск. Я коли зрозумів, спробував забрати геджет, але він синій став, бідний, мені його жаль стало... А якщо він на госпіталь навів ракети? Тобто, на Київ? Як мене чуєте?

– Зупиніться, – наказав Гайдук.

Невінчаний і Палій перезирнулися. Невінчаний підрулив праворуч, потихеньку, щоб не перекинутися в кюветі, під'їхав до узлісся. Гайдук вийшов під холодний дощ, струсив з невисокої ялинки воду і сніг. Чомусь згадав, як з Боже

ною під'їжджали до мокрих осик на околиці Києва, неподалік від окружного шосе. Наче сто років тому це було.

Знехотя, бо мокро і холодно, з електромобіля вийшли Невінчаний і Палій, не розуміючи, що сталося з Гайдуком.

– Вимкніть двигун, відімкніть акумулятори, заблокуйте всю електроніку. Всі геджети загорнути в плащ‑накидки і закопати. Виконуйте, – наказав Гайдук так, що його супутникам стало не по собі.

– Так холодно ж, Ігоре Петровичу, земля мокра, – спробував відкосити від наказу Невінчаний.

– Зараз стане тепло.

Дощ раптом ущух, і небо відкрилося в усьому своєму серпневому блакитному безсмерті. Розвідники піднесли голови до неба, наче вперше побачили його таємничу глибину. Вгорі вони помітили якісь дивні рівні білі лінії, що перекреслювали небесне склепіння із заходу на схід. Сонце над Вінницею вже хилилося до заходу, коли далеко на сході над горизонтом народилося друге – більш молоде, енергійне сонце, перенаситивши світлом Євразію, наче день, не скінчившись, почався знову. Потім світло згасло, залишивши по собі зелене сяєво, яке заполонило собою все небо, все довкілля, викликавши ефект люмінесценції. І офіцери ВІРУ, і електромобіль «Форд‑Скорпіон», і невисокі ялинки на узліссі, і порепане, розбите шосе, і телеграфні стовпи з проводами – все сріблясто засвітилося під зеленим небом, наче Творцю набридла агресивна різноколірність світу, й Він, як вправний художник, пройшовся фарбою одного, сіро‑сріблястого кольору по старій картині, де колись були сині, червоні, зелені, білі барви. Вони згасли, немов би Бог накрив ідилічний пейзаж спеціальною плащ‑накидкою, непроникною для радіохвиль.

101.

Коли у серпні 2177 року, через сто років після описуваних подій, історики зібралися на світовий конгрес, присвячений причинам і наслідкам Четвертої глобальної війни, вони вже не могли розпитати ні Гайдука, ні майора Бойка, ні контр‑адмірала Феоктистова, ні його колег‑підводників, ні президента Ширлі Мак Доул, ні диктатора Кара‑хана, ні його беклербека, генерала Мохамад‑бека, ні Божену, ні монгольську Золотульку Алтинцецен, ні Сансизбаєва, якого невдовзі після страти отця Івана розтерзали монахи Києво‑Печерської лаври, що повстали проти смертохристів – ні в кого вже не можна було допитатися, що насправді сталося в серпні 2077 року. Дуже мало залишилося також документів того часу, бо після термоядерних вибухів в атмосфері і космосі згоріла більшість супутників, в яких зберігалася важлива інформація, а комп'ютери на Землі були або знищені, або пошкоджені електромагнітним випромінюванням; багато носіїв пам'яті загинули назавжди. Паперових свідчень також майже не залишилось.

Світовий конгрес істориків відбувався у Києві на Івановій горі, в Палаці Націй, що був побудований після війни, оскільки в Україні розмістилося регіональне бюро ООН. Делегати з'їзду – особливо ті, хто ніколи не бачив Києва, з насолодою блукали в парковій зоні, серед фонтанів і затишних альтанок, де зовсім не відчувалася серпнева спека. На найвищій точці гори, над урвищем, з якої відкривався вид на чисту і повноводу ріку Либідь і західну частину Києва, здіймалося величезне, з чорного житомирського граніту, розп'яття Т‑подібної форми. До нього була прикута сорокадвометрова постать розіпнутого Христа з сліпуче білого композитного металу. Скорботне обличчя Христа з заплющеними у передсмертну хвилину очами хоча й вражало трагізмом (майже кожен, хто дивився на лик Спасителя, молився: «Господи, пронеси мимо мене цю чашу» ), проте йшов від нього такий умиротворений спокій, що дивним чином очищав душі тих, хто стояв біля підніжжя. Розповідали, що скульптор використав древню відеозйомку – як розпинали давним‑давно на цій горі нікому не відомого священика, тіло якого зникло наступної ночі після страти й так не було ніколи знайдене...