ПЕРЕВОРОТ 3 страница

Не гризоти сумління мучили гетьмана. Щось інше тривожило його душу. Відчував, що після арешту Гайдука, якого мордували люди Крейди (що було цілком нормальним з погляду законів боротьби за владу), в житті гетьмана виникли порожнеча і непевність – може, після того, як суворо наказав Наталії Гаврилівні не зустрічатися і не розмовляти по телефону з матір'ю Гайдука. Охорона відповідала Марії Юзефівні, що Наталії Гаврилівни немає в Києві. Яким же треба було бути Гайдуку кретином, щоб свідомо поламати собі блискучу кар'єру, яку рокував йому гетьман. «Навіщо йому була моя влада? – з сумом думав гетьман. – Чого йому не вистачало? Невже ця клята руда американка підбурила Гайдука на державну зраду? Чи були інші причини? Можливо, Фрідман у своїй патологічній ненависті до козацької України купив Гайдука, спокусив його, щоб знищити найдорожче – державу, яку так важко вибудовував гетьман?»

Інколи гетьману ставало соромно, що зачитував на засіданні РНБ текст отого патлатого підлабузника Никифора Саливона, порівнюючи себе з Тарасом Бульбою, а Гайдука – з сином Бульби Андрієм. Що спільного між ним, світлосяйним гетьманом України, творцем нової Української держави, шанованої в усьому світі, і цим примітивним селюком Бульбою, мудаком, який власноруч убив рідного сина. Якби в гетьмана був син, хіба б він його вбив? Можливо не треба було влаштовувати цей гоголівський спектакль на засіданні РНБ, а тихо заарештувати Гайдука і закатати його в бетон, щоб ніхто не знав, що з ним сталося? Згадав книгу з бібліотеки Особливого відділу з грифом «Таємно» – «Анатомія страху», автори якої стверджували, що анонімні репресії породжують безпричинний жах і сприяють зміцненню влади.

У неділю, 18 липня, в найспекотніший день року, коли температура повітря сягала 52°С, гетьман вирішив виїхати разом з Наталею Гаврилівною до літньої резиденції «Рогулька» – однієї з двадцяти шести офіційних резиденцій гетьмана. Привабливість держдачі «Рогулька» полягала в тому, що вона була поруч тренувальної бази ВІРУ і ретельно охоронялася по всьому периметру спецназом розвідки, якому гетьман довіряв більше, ніж власній охороні. Наталя Гаврилівна перед обідом була у великій скляній оранжереї, яку прикрашали могутні кокосові пальми. Дружина гетьмана вирощувала улюблені орхідеї, милуючись ніжною гармонією тропічних кольорів. Гетьман сидів зі склянкою віскі у прохолодному кабінеті, звідки через скляну стіну відкривався чарівний вид на сосни і озеро, відгороджене великою підводною сіткою від тої частини, де тренувалися військові розвідники.

Крім донесення Мережка, гетьман взяв з собою кілька довідок про СМЕРТОХРИСТІВ, про яких досі майже нічого не чув, і був дуже здивований логічністю їхнього вчення та силою аргументів. Особливо йому сподобалось повідомлення про мощі Христа, знайдені в київській печері: уявив, яку шалену кількість туристів може притягти ця знахідка і як при цьому зміцниться авторитет України. З другого боку, його занепокоїла перспектива якщо не громадянської війни (тут Мережко перебільшував), то локальних сутичок і терористичних актів, що значно погіршить стабільність в державі. Заманливо було б покінчити зі СМЕРТОХРИСТАМИ упродовж однієї ночі, але гетьман пам'ятав, що за ними стоять дуже потужні сили – перш за все Басманов, з яким не можна було не рахуватися. Але ідея об'єднати світську і духовну владу в одній особі йому дуже припала до душі: уявив, як у Софійському соборі ієрархи надягають на нього золоті ризи, і як піднесено й світло звучить церковний хор... Пошкодував, що так погано знає християнські обряди (слава Богу, що більш‑менш вправно навчився хреститись під час телевізійних служб), бо більше його цікавили турбодизельні танкові двигуни і калібри самохідних гармат. А над усе – механізм збереження влади над країною.

Зробивши останній ковток віскі, він солодко закуняв, а коли розплющив очі, здригнувся від несподіванки. Перед столом стояв Клинкевич у білосніжному жупані.

– Ти чого? – спитав наполохано гетьман. – Хіба я тебе викликав?

– Викликали, батьку. Сказали, щоб я ось це приніс. Вітольд Ярополкович поклав перед гетьманом папір.

– Підпишіть, батьку.

Гетьман надів окуляри, взяв папір до рук і повільно, знехотя, почав читати цю муть. Мабуть, знову прохання когось з друзів Клинкевича про виділення наділу землі з кріпаками. Проте в папері йшлося про інше:

«До членів Ареопагу, архонтів, до членів Сейму, Уряду і військово‑козацької адміністрації України.

Інформую про свою відставку з усіх посад за станом здоров’я з 18 липня 2077 року.

Рекомендую призначити гетьманом України генерал‑полковника Клинкевича Вітольда Ярополковича.

К‑Д. Махун

18 липня 2077 р

12.00 за київським часом»

– Що??

Гетьману здалося, що він ревнув голосно, по‑гетьманськи грізно, як колись, перекрикуючи гуркіт танкових двигунів, але насправді голос пролунав по‑старечому безсило і розгублено.

В кімнаті з'явилося п'ятеро чи шестеро міцних мужиків у сірих костюмах, з однаковими свинячими рилами – можливо, масками. Вони обступили письмовий стіл. З гетьмана – на відміну від Гайдука – не було чого здирати, крім старої, вицвілої зеленої майки академії бронетанкових військ.

– Підписуйте, батьку, – майже лагідно повторив Клинкевич.

– Ти... ти... байстрюк недороблений!

– Ображаєте, батьку, – лагідно мовив Клинкевич. – Я – ваш син. І ви це знаєте. Підписуйте.

Він подав гетьману золоте пав’яче перо, оздоблене діамантами, – подарунок генерала Мгуанбо, президента Сьєрра‑Леоне.

Гетьман гнівно відкинув перо, яке золотою рибкою зблиснуло в повітрі.

– Ти, ти... хто ти такий – мені диктувати? Я – гетьман України! Охорона! Заарештувати цього пиндюка!

– Охорона тут, – пояснив Клинкевич. – І пані Наталя в надійних руках. У вас є вибір. Три варіанти.

Свиняче рило, що стояло позаду гетьмана, накинуло йому на шию шовкову шворку і почало поволі стискати. Старий почав хрипіти, обличчя його посиніло. Клинкевич жестом наказав зупинити процес.

– Варіанти такі, – почав загинати пальці Клинкевич. – Перший. Ви підписуєте. Вам забезпечується спокійна старість. Усі почесті, повне утримання. Зрозуміло? Варіант номер два. Ви помираєте в зашморгу через п'ять хвилин. Вас оголошують самовбивцею, алкоголіком у білій гарячці. Погодьтесь – це ганьба. Смерть верховного головнокомандуючого через повішення. Ваше ім'я зникає зі сторінок історії. І варіант номер три.

Клинкевич відкрив дверцята книжкової шафи, де гетьман зберігав запаси віскі, й витягнув скриньку червоного дерева. Поклав на стіл, відкрив: на темно‑синьому бархаті лежав важкий золотий «Кольт – миротворець» (colt peacemaker) 45‑го калібру, копія «Кольта» 1872 року, подарована президентом Конфедерації Ендрю Ван Лі. Поряд з «Кольтом» до спеціальної кишеньки було вставлено шість патронів з золотими кулями.

– Цей варіант полягає в тому, що ви пишете прощальну записку, в якій оголошуєте причину самовбивства – смертельну хворобу. Нікого ні в чому не звинувачуєте. Ви йдете з життя як мужній солдат. Ми оголошуємо по вас п'ятиденну жалобу. Державний похорон. Вулицю Васильківську перейменовуємо на вулицю гетьмана Махуна. Академія бронетанкових військ носитиме ваше ім'я. Вибирайте. І пані Наталя лишається жива і здорова. Даю три хвилини.

Шовковий зашморг знову почав стискатися на гетьмановій шиї: слина побилася з кутиків роту, очі налилися кров'ю. Гетьман перетворився на жалюгідного, безпомічного старигана. «Ось так закінчується історія Тараса Бульби. Не він вбиває свого сина, а той його», – подумав він і ледь чутно прошамотів:

– Я... вибрав...

Зашморг більше не стискався. Голос гетьмана звучав тепер твердо, кожне слово дихало ненавистю і переконаністю:

– Слухай мене, байстрюк довбаний. Я підняв тебе з гівна, з грязі... витягнув з каторжної тюрми... Підніс до вершин влади. Але запам'ятай. Ти ніхто й ім'я твоє – ніщо. Ти імпотент. Бо не можеш приймати рішень. Ти не здатний командувати батальйоном, не те що Україною. Можеш прислужувати пахану чи бригадиру, але не керувати. Ти в підметки не годишся Гайдуку, якого так майстерно оббрехав. Я ніколи це не підпишу, – він скинув на підлогу лист про своє зречення й призначення гетьманом Клинкевича. – Дайте мені папір, ручку і вийдіть...

Він узяв до рук золотий «Кольт», відкинув барабан й почав вставляти патрони. Свинячі рила тісно зійшлися навколо гетьмана, щоб, бува, старий не накоїв дурниць – не вистрелив у нового лідера нації, молодого красеня, в якого, наче в рок‑зірку Кірка Факера, закохуються сотні жінок. Клинкевич наказав усім вийти, залишившися в кабінеті наодинці з гетьманом.

– Пробачте, батьку, – похмуро сказав він. – Не майте зла на мене. Я ні в чому не завинив перед вами. Просто закінчився ваш час. Це не моє рішення. Так наказав Князь.

– Иди, синку, – не піднімаючи голови, кинув гетьман. – Нехай Христос тебе простить.

В сусідній кімнаті стояв монітор, на якому було видно все, що діється в кабінеті. Свинячі рила на всяк випадок витягли важкі жандармські пістолети «Крук».

Гетьман дописав записку, повернув барабан на місце, звів курок. Приклав ствол «Кольта» спершу до скроні, потім до лоба, до підборіддя, до грудей. Права рука, якою тримав «Миротворця», тремтіла. Нарешті відкрив рота і вставив ствол, який цокотів по зубах.

Клинкевич відчув, що зараз почне блювати, але в цю мить пролунав постріл, оглушливо, наче стався вибух. Клинкевич забіг до кабінету, по дорозі зачепившись за килим, і упав. Коли підвівся, у кімнаті метушилися свинячі рила. Клинкевич підскочив до тіла і побачив, що гетьман ще живий: на місці лівої щоки чорніла страшна дірка, половина щелепи була знищена пострілом, лівий вус звисав віхтиком спаленого волосся над ротовою порожниною. Записка плавала в калюжі крові. Гетьман ворушив залишком щелепи, наче хотів щось сказати, з рота вихлюпувалась кров, він не зводив некліпного погляду з Клинкевича. Той схопив теплу від крові записку й прочитав: «Будьте всі прокляті. Наталю, я тебе люблю. Кузьма».

– Ох ти, суко позорна, ти надурити нас хочеш? Допоможіть йому! – наказав Клинкевич.

Одне зі свинячих рил підняло револьвер з підлоги і поспіхом вклало до гетьманової лівої руки – бо права була паралізована. Міцно затиснувши «Кольт» у руці гетьмана, екзекутор підніс її на рівень лівої скроні й натиснув гачок. Кров і мозок фонтаном бризнули в інше свиняче рило, яке тримало гетьмана з правого боку.

Всі остовпіло стояли навколо столу, на якому лежала двічі прострілена голова гетьмана України, генерала армії К‑Д. Махуна. У повітрі стояв кислий запах гару (експертиза згодом встановила, що американські набої були начинені димним порохом XIX століття, такий запах був добре знайомий відвідувачам салунів, де гриміли ковбойські перестрілки).

– Пане гетьмане, скиньте жупан. Він увесь в крові, – звернулося до Клинкевича свиняче рило, що керувало ескадроном смерті.

Клинкевич, у якого почався приступ блювоти, спершу не зрозумів, що це йогр назвали «паном гетьманом»». Хоча за протоколом слід було звернутися «Ваша Ясновельможність».

Цього дня в Україні почався сезон літніх відпусток. Мільйони людей рушили на північ, сподіваючись знайти прохолоду у волинських та чернігівських лісах і озерах.

76.

До багатонаціонального народу території «Україна»

ЗВЕРНЕННЯ

Ареопагу, архонтів, членів Сейму, Уряду і військово‑козацької Адміністрації України

З великим сумом інформуємо громадян Української військово‑козацької федеративної Держави про те, що сьогодні, 18 липня 2077 р, на сімдесятому році життя пішов у вічність тричі Герой України, Гетьман України, генерал‑армії Кузьма‑Данило Махун, славний син багатонаціонального народу території «Україна». Пішов як справжній солдат, що не здається підступному ворогу. Знаючи про свою смертельну недугу, гетьман К‑Д. Махун працював до останньої хвилини, вирішуючи життєво важливі питання буття держави, до кінця віддаючи свій талант Стратега і Будівничого служінню людям. Тільки зрозумівши, що хвороба перемагає, гетьман зважився на мужній солдатський вчинок, пішовши з життя.

Керуючи державою упродовж одинадцяти років, К‑Д. Махун докорінно перебудував структуру державного управління, гармонізував відносини між військово‑козацькими отаманами, бізнесменами, лідерами політичних партій, релігійними провідниками, діячами науки і культури.

Його Ясновельможність здобув високий авторитет і повагу міжнародного співтовариства своїми мирними ініціативами, спрямованими на зміцнення євразійської безпеки і втілення в життя української національної ідеї «наша хата скраю».

Як визначний вчений‑теоретик, дійсний член УСРАН, гетьман збагатив теорію і практику народовладдя проектом МОРД – модифікованої ритуальної демократії, який був з успіхом втілений у життя не тільки на території України, але і в інших країнах, що стали на шлях побудови демократії– Гаїті, Сьєрра‑Леоне, Лівії, Ісламській республіці Албанія, Науру, республіці Чечня.

Гетьман Махун був справжнім козацьким патріотом, нагадуючи своїми душевними якостями та інтелектом колоритного гоголівського героя Тараса Бульбу. Його образ назавжди залишиться в пам'яті народній.

На засіданні, що відбулося 18 липня 2077 p., Верховне Керівництво України одностайно підтримало кандидатуру вірного учня і продовжувача справи гетьмана, справжнього махунця Клинкевича В.Я. і обрало його Гетьманом України. Народна підтримка гетьмана Клинкевича В.Я. у вигляді загальнодержавного всенародного голосування відбудеться у середу, 28 липня. Вперше в історії держави не використовуватиметься застаріла технологія голосування за допомоги бюлетенів та урн. Для зручності виборців можна буде голосувати, використовуючи комп'ютери, геджети, мобільні телефони, що дасть велику економію грошей і дозволить негайно підраховувати результати на центральному сервері виборчої комісії.

З метою увічнення пам’яті гетьмана К‑Д. Махуна прийнято рішення про перейменування вулиці Васильківської в Києві на вулицю гетьмана Махуна, села Лісоводи Подільської землі, де народився гетьман, на село Махуни, Бронетанковій академії присвоїти ім’я генерала армії Махуна. Українській секції Російської Академії Наук (УСРАН) доручено видати наукову біографію гетьмана Махуна і підготувати до друку повне 6‑ти томне видання творів (військові накази, політичні декрети, виступи та вітальні телеграми) покійного.

Оголошується триденна державна жалоба. Тіло покійного буде виставлено для прощання в Колонному залі Національної філармонії. Похорон відбудеться в Алеї Слави над Дніпром.

77.

Того ж вечора лікар Юра, який чергував по лікарні, прийшов до палати Гайдука з незмінним універсальним діагностичним апаратом. Відчувалося, що лікар чимось схвильований. Підключаючи датчики УДА, він кілька разів переплутав канали, чого з ним раніше не траплялося. Нарешті на екрані лептопа з’явилися знайомі схеми і зображення, що свідчили про покращення фізичного стану Гайдука.

– А ось давайте ще тут поглянемо, – мурмотів Юра, граючи на клавіатурі апарату як вправний піаніст. Гайдук прочитав:

ГЕТЬМАН СЬОГОДНІ ЗАГИНУВ. МОЖЛИВО ЙОГО ВБИЛИ. КЛИНКЕВИЧ ПРИЗНАЧЕНИЙ НОВИМ ГЕТЬМАНОМ. ВАМ ТРЕБА НЕГАЙНО ТІКАТИ ІНАКШЕ ВАС УБ'ЮТЬ. ЗАРАЗ ПІДЕТЕ ДО КАБІНЕТУ ЛІКАРЯ. УРА.

– Ой, – заклопотано сказав лікар Юра, – це мені дуже не подобається. Боюсь, щоб знову не відкрилася кровотеча. Тут болить?

– Дуже, – застогнав Гайдук.

– Тоді до кабінету. Зроблю вам блокаду. Тримайтеся за мене.

В кабінеті лікар Юра поклав Гайдука на маніпуляційний стіл й поставив ширму так, щоб закрити в'язня від камери спостереження. Брязкаючи хірургічними інструментами, Юра дав Гайдуку м'якеньку маску з полілату – останнього витвору нанотехнології. Гайдук натягнув маску на голову, а лікар Юра дістав з шафи дзеркальце й простягнув в'язню.

– Ой, болить дуже! – скрикнув Гайдук, побачивши, на що він перетворився. – Обережно.

– Сто тринадцятий, терпіть, козаче. Отаманом будете! – суворо наказав Юра.

У дзеркальці відбивалося обличчя лисого, змореного літами, тяжкою працею і алкоголем роботяги з кущавими бровами і глибокими зморшками – типове середньостатистичне обличчя, що його важко було запам'ятати. Гайдук, стогнучи, бо й справді було боляче, перевдягнувся в сіру спецівку й подерті штани служника моргу, а на шию повісив бейдж з трьома рівнями захисту. Встиг запам’ятати, що він – Іван Остапенко.

Лікар Юра жестом показав, що треба поспішати.

– Лікарю, – спитав жалібно Гайдук, – а якщо вночі знову розболиться?

– Я закінчую чергування, але передам вас колезі Євлогію. Він зробить вам уколи. Все, все, ідіть.

Вивів Гайдука через мертву зону у системі спостереження й виштовхав у коридор. Там Гайдука вже чекав напарник у такому ж сірому вбранні. Він голосно лайнувся:

– Ваню, твою мать... Ти що, знову набрався? Пішли, мертв'яки чекають.

Вони зайшли до прозекторської, де стояв нудотний сморід нутрощів. На столах лежало шестеро покійників, але не всіх можна було вивозити: не були оформлені документи й не проведено прощальний ритуал. Тільки троє тіл пройшли належні процедури. Прозектор у присутності режимного офіцера прикладав до грудей, вже зашитих після розтину, електроди і ще раз умикав струм високої напруги: покійники сіпалися в судомах.

Гайдук, щоб не бачити цього, підійшов до дверей, що вели у сусідню кімнату, і тихо прочинив їх. Те, що побачив, жахнуло його ще більше: на столі лежав голий, воскового кольору гетьман К‑Д. Махун. Гайдук упізнав його по татуюванню на руках, де зображені були танки різних типів. Над скаліченою головою гетьмана похилився якийсь професор трупних наук, либонь, посмертний косметолог, який прикладав до спотвореної лівої частини обличчя новеньку пластикову напівмаску. Професор акуратно розчісував щіточкою чорний штучний вус, що оздоблював пластикову половину гетьманової голови.

Гайдук причинив двері й заплющив очі. Йому стало невимовно жаль старого гетьмана і соромно – наче підглядав щось сокровенно‑потаємне, не призначене для чужих очей.

Запакувавши покійників, що пройшли очищення електрострумом, у чорні мішки, які були опломбовані режимним офіцером, вони завантажили трупи на візок, поклавши мішки один на другий, й подалися до вантажного ліфта. З ними йшов молодий вертухай у чорному, який допитувався, чому Іван сьогодні такий невеселий.

– Не питай його, – сказав напарник, – він не добрав своїх двохсот грамів. Голова у пеклі, а живіт порожній.

Вертухай відчепився.

Ліфт піднімався довго. Нарешті вони опинилися у в'язничному гаражі, в якому стояли воронкгі свинцевого кольору. Але напарник потягнув візок до білого мікроавтобуса, на якому красувався яскравий напис: «Свіжі овочі без ГМО». Поскидали трупи на підлогу автобуса. Напарник, непомітно стиснувши руку Гайдуку, сів поряд з водієм, а Гайдук умостився ззаду на трупах. Вертухай захряснув задні двері, ляснув долонею по залізу, наче це був кінський круп, й гукнув:

– Все, уроди! Скатертю дорога!

Автобус виїхав на вулицю й одразу потрапив у нічну пробку. Крізь щілину в дверях Гайдук побачив золоті бані Михайлівського собору. Він ще раз жахнувся. Не міг уявити, що сидів у самому центрі Києва, на дні чорного «Цепеліна», у володіннях Івана Оврамовича Крейди.

Автобус повільно спускався вниз вулицею Михайлівською до Майдану Незалежності. Зупинився надовго на світлофорі поряд з народною харчевнею «Пузата хата», де завжди юрмився злиденний київський люд в очікуванні безкоштовних обідів для жебраків (до меню обов'язково входили гречані галушки Крейди). Тут можна було купити дешевий, але отруйний алкоголь, що слугував пальним для вантажівок; тут китайці продавали наркотики, серед яких популярним був «галуїн», а бідні, інфіковані вірусом передчасної старості (Premature Senility Virus – PSV) проститутки конкурували з персоналом «вагончиків щастя» KSENYA.

Хтось відкрив задні двері й подав Гайдукові руку. Вулиця не освітлювалася, і Гайдук не впізнав незнайомця, який потягнув його крізь натовп у бічну вуличку, де стояв припаркований електромобіль «Форд‑Скорпіон», який колись належав ВІРУ. Незнайомець сів за кермо, включив запалювання; червоним і зеленим засвітилися індикатори на панелі. Незнайомий повернув усміхнене обличчя до Гайдука і мовив:

– Бляха‑муха, що з вами сталося Ігоре Петровичу! Це ви чи не ви? Хоч скажіть якийсь пароль.

– Навіть у думці своїй не злослов на царя, і в спальні своїй не кляни багача, небесний бо птах віднесе твою мову, а крилатий розкаже про слово твоє, – продекламував Гайдук. Це були рядки з Еклезіаста, викарбувані золотом на мармуровій дошці у вестибюлі головної будівлі Центральної служби безпеки Конфедерації.

– Ні, не так, – засміявся Григорій Невінчаний. – Наш девіз – нікого не боятися, все знати, нічого не забувати.

Він поліз цілуватися, хоч і гидко йому було дивитися на цю пику, але Гайдук зупинив Григорія:

– Не псуйте обличчя. Воно ще знадобиться. І згадайте ще одну мудрість: не бійся, не сподівайся, не проси.

Вони рушили в темряву ночі. У висотному, яскраво освітленому будинку Головної Управи ДерВару Юлій Мережко проводив термінову нараду з вищими офіцерами поліції та жандармерії – як посилити заходи безпеки в скорботні дні прощання з гетьманом. Але Мережка мучила інша – більш посутня – думка: чи залишить його Клинкевич на посаді директора ДерВару?

78.

Просто лежати горілиць на теплій землі, вдихаючи запах груш‑гнилиць, розкиданих навколо. Просто дихати, безтямно вдивляючись у небо, в якому владарюють розпечені вітри африканських пустель. Радіти мурашкам, що повзають по руках, нишпорять у чужому одязі, винюхують щось у зболеному тілі. Просто забути про все, що було, не думати про майбутнє, якого немає. Є тільки лежання під грушею, є тільки безтямна радість виживання, виповзання із задушливих пацючих підвалів на поверхню; є щастя зустрічі з копицею сіна, холодною водою в емальованому відрі: можна занурити голову і пити, скільки хочеш, і ніхто не триматиме тебе за карк, коли схочеш піднести голову, ніхто тебе не топитиме, ніхто не палитиме електрошоком сечовий міхур і не робитиме уколів «парамнезину», розробленого американськими військовими психофармацевтами, тонким інсуліновим шприцом поміж пальцями ніг, де не залишається слідів. (Гайдук два роки тому послав у Центр опис дії цього препарату і кілька ампул). Тепер Гайдук на собі відчув дію парамнезину: препарат паралізував ноги, ніби їх залили бетоном; параліч піднімався все вище, знечулюючи таз і нижню частину тулубу. Людину охоплював смертельний жах – чи померти від паралічу дихальних м'язів, чи залишитися назавжди нерухомим, стати безсилою, упакованою в бетоні тушкою – а слідчий тим часом вимагає «розколотися» і тримає у руках шприц з рятівним антидотом, який нібито може врятувати в'язня. Гайдук знав те, чого не знала більшість підслідних – що строк дії парамнезина досить короткий, і той, хто не піддасться неконтрольованій паніці, зможе зберегти свою таємницю.

Йому хотілося про все забути, перейти з людського горизонту, повного страждань, на рівень птаха: злетіти над цим старим дерев'яним будинком на узліссі, полетіти далі, понад поймою річки Ірпінь. Далі Ірпеня радіус дії його пташиних мрій не сягав.

Гайдук з гіркотою збагнув, що відчуття свободи, яке раптово прийшло до нього, так само раптово скінчилося, щось згасло в його душі. Просто існувати – як птах, який летить над Ірпенем, чи зелена ящірка, яка легко відкидає хвіст і так само легко відновлює втрачене – не виходить. Після кількох хвилин блаженства, подарованого цим ранком, він повернувся до людського виміру: його почала повнити жадоба помсти, яка заполонила свідомість, витиснула всі інші почуття, – жадоба примітивної, кривавої помсти та почуття приниження, нестямного болю від несправедливості, якого зазнав у рідній країні. Подумав, що сидів у щурячій норі під землею у найсвятішому місці Києва – у кількох метрах від святої Софії та Михайлівського Золотоверхого собору, недалеко від Десятинної церкви. Що сталося з цією землею, яка добровільно відмовилась від свободи? Що буде з народом, перетвореним на кріпаків, на холуїв та тюремних наглядачів?

Жорсткий, наче звістка про смерть, внутрішній голос перервав цей патетичний поворот Гайдукових думок: чим ти, генерале, розбещений вільним життям в Америці, ти, тупий солдафон‑виконавець, кар'єрист, засліплений міражами влади, чим ти кращий від інших пристосованців, які прислужують зграї зрадників і бандитів, на чолі яких стоїть Сірий Князь?

В цьому голосі було скільки нестерпної правди, що Гайдук зрадів, коли до нього підійшов Григорій Невінчаний з літровою банкою медовухи, вже добряче надпитою. Григорій поклав на землю старий матрац, під голову – подерту фуфайку й примостився поряд, відганяючи долонею надокучливих бджіл.

Невінчаний заріс бородою, але хитрий погляд його невинних блакитних очей не змінився. Залишивши сім’ю у Греції, він нелегально повернувся в Україну і разом з кількома офіцерами ВІРУ організував групу з визволення Гайдука. Тільки на підкуп тюремної охорони пішло 500 тисяч глобо з таємного фонду ВІРУ, що складався з грошей, зароблених на продажу зброї.

Після арешту Гайдука ВІРУ була фактично розгромлена: головну роль у цьому відіграли колишні найближчі співробітники Гайдука – його перший заступник генерал Іванишин, начальник Першого управління Семиглазов та начальник Четвертого управління оперативно‑тактичної розвідки Цеханський, які під час зборів керівного складу ВІРУ, що їх проводив особисто генерал‑полковник Клинкевич, теперішній гетьман, не просто відреклися від Гайдука, але й засудили діяльність свого колишнього шефа, зокрема операцію «Ахіллесова п'ята», як незаконну, злочинну, таку, що підриває основи національної безпеки України.

«Це правда, – погодився подумки Гайдук, слухаючи Невінчаного. – Операція підірвала основи безпеки владної зграї України».

Одразу після зборів почалися арешти «людей Гайдука» – список був складений Іванишиним та його командою. Ті, хто насправді були «людьми Гайдука», оцінили ситуацію моментально і сховалися, перейшовши на нелегальне становище, використовуючи фальшиві документи, завчасно заготовлені відділом «Н», маски з «полілату», конспиративні квартири та інші засоби порятунку.

Серед офіцерів ВІРУ ходили чутки, що військову розвідку хочуть ліквідувати, підпорядкувавши її структури ДерВару. Хоч як дивно, але це повідомлення не справило на Гайдука враження. Насамкінець Невінчаний приберіг добрі новини.

Одразу після звільнення Гайдука з підземної тюрми був задіяний план переведення його матері в безпечне місце. Давид Бейлін, знешкодивши двох топтунів, що стерегли квартиру Марії Юзефівни, вивіз її туди, куди домовлялися (Невінчаний не повинен був знати місце).

Через другого секретаря посольства Конфедерації Мартина Гусака, напівукраїнця‑напівсловака з Чікаго, з яким товаришував Григорій, вдалося зав'язати контакт з Боженою. Вона перебуває в посольському комплексі на вулиці Коцюбинського, будинок «С», п’ятий поверх, кімната 512, і охороняється агентами ЦСБ. Хоча формально блокаду посольства знято, фактично прилеглі території перебувають під пильним контролем ДерВару, і непоміченим вийти неможливо. Хіба що тільки в лімузині посла, Дж. О'Саллівана, який виявився великим гівнюком, бляха‑муха, бо першим, ще вночі 18 липня, привітав Клинкевича з гетьманською булавою; посол дуже невдоволений небажанням

Божени повертатися додому і не збирається ні в чому їй сприяти.

Закінчивши свою розповідь, Невінчаний спитав, чи погодиться Гайдук на зустріч з представниками української опозиції у підпіллі?

Так, – сказав Гайдук, не вагаючись.

Може, маску надінете?

Ні. Маску вони не повинні знати. А мене нехай бачать.

Долаючи біль, він підвівся й пішов до будинку, що належав далекому родичу полковника Палія, начальника оперативно‑розшукового управління військової контррозвідки. Невінчаний подзвонив комусь і сказав, що готовий продати мед по зниженій ціні.

Сидячи за великим столом у світлиці й п'ючи молоко з медом, Гайдук побачив, як навпроти будинку зупинився фаетон, запряжений двійкою гнідих коней, заквітчаних кольоровими стрічками, мов на весіллі. Фаетон був прикритий білим сонцезахисним дашком. Григорій зустрічав гостей, щось казав кучеру в світлій полотняній чумарці й солом’яному брилі, і той поїхав униз з пригорку, на якому стояв дім.

До світлиці увійшли троє. Одного з них Гайдук негайно впізнав: це був отець Іван, священик ЗЕКУ‑116. Вони обнялися, Іван перехрестив Гайдука.

Я чув, які муки випали на вашу долю. Не дайте помсті потьмарити серце.

Другим був Василь Капран, голова Ліги Устима Кармелюка – підстрижений під макітру темноволосий парубок у вишиванці й сірих лляних шароварах. Третьою – дівчина, Оля Гудима, з синьо‑жовтою стрічкою, що стягувала золоте волосся, з дитячими пухлими губками й поглядом чистим, мов сльоза.

«Чудові підпільники, – подумав Гайдук. – Просто якась декоративно‑дитяча молода гвардія проти зграї мерзотників з підземними тюрмами, тортурами, таємними агентами й ескадроном смерті».

Пане генерале, – мовив отець Іван. – Ми вдячні за можливість зустрітися з вами. А ще більше радіємо, що турботами Господа Бога нашого, Ісуса Христа, ви на волі...

Капран гнівно стукнув кулаком по столу, від чого розплескалося молоко зі склянки, й закричав щосили:

Та немає ніякого бога! Немає над Україною бога, Іване. А якщо є – він мертвий. Нічого не бачить, нікого не чує! Якби був над нами бог, – волав Капран, наче на мітингу, піднісши вгору обидві руки, – хіба він міг би бути таким байдужим і дозволяти те, що діється на цій землі?! Над кожною країною свій бог! Над Росією був імперський бог Третього Риму, він сидів на двоголовому орлі й дивився – що ще загарбати, що ще знищити і понівечити. А тепер він розбився разом зі своїм орлом, і Аллах усівся над Москвою. І над нами скоро всядеться! Але України вже не буде! Немає універсального бога, немає його волі, а є воля людська, зла – і їй треба протиставити нашу народну волю, ще злішу, ще безжальнішу. Зло можна перемогти тільки ще сильнішим злом, а кров – ще більшою кров'ю. Іване, вчення Христове вже вичерпало себе, воно не працює в умовах нашого божевільного часу.