Алфавітний іменний покажчик та назви праць авторів, у яких викладено державно-правові концепції

Андрузький Георгій (1827 –?) – член українсько­го таємного Кирило-Мефодіївського товариства. Автор «Начерків конституції республіки». Прибічник ідеї слов'янської федерації.

Антонович Володимир Боніфатієвич (1834 – 1908) – професор Київського університету, сповідував ідеї романтичного народництва, пізніше – демократич­ні державно-правові погляди.

Бандера Степан (1909 – 1959)– один з провідників організації українських націоналістів.

Бачинський Юліан Олександрович (1870 – 1940) – український вчений і політичний діяч, автор теорії української незалежної держави. Основна праця – «Україна irredenta».

Борисов Андрій Іванович (1798 – 1854), Борисов Петро Іванович (1800 – 1854) – члени таємної організації товариства об'єднаних слов'ян – сповідували ідею федеративного об'єднання слов'янських народів.

Бочковський Ольгерд (1884 – 1939) – український вчений-націолог, професор Української Господарської Академії в Подєбрадах, автор державно-правової кон­цепції націоналістичного спрямування. Автор прць: «Боротьба народів за національне визволення», «Вступ до націології» та ін.

Винниченко Володимир Кирилович (1880 – 1951) – український письменник, громадський і політичний діяч. Очолював Генеральний секретаріат Української Центральної Ради. Попервах уважав себе прибічником «російсько-українського комуністичного табору», згодом перейнявся ідеєю незалежної України. Один з авторів проекту Конституції України, Універсалів, «Відродження нації», «Заповіт борцям за визволення», «Конкордизм».

Вишенський Іван (між 1545 – 1550 – після 1620) – ук­раїнський мислитель, чернець-аскет. Пропонував суспіль­ний ідеал, основними аспектами якого були рівність, сво­бода людини і народу.

Вишинський Андрій Януарович (1883 – 1954) – один з теоретиків комуністичної державно-правової доктрини

Гессен Володимир Матвійович (1868 – 1920) – вітчизняний і російський юристі політичний діяч. Автор книг «Теорія правової держави», «Відродження природного права», «про вічний мир» та ін.

Горбачевський Іван Іванович (1800 – 1869) — член товариства об'єднаних слов'ян у Новоград-Волинському. Пропагував ідею слов'янської федерації.

Громницький Петро Федорович (1803 – 1851) – співучасник това­риства об'єднаних слов'ян. Пропагував ідею суспільного переустрою на засадах об'єднання слов'янських народів у федеративний союз.

Грушевський Михайло Сергійович (1866 – 1934) – український вчений, професор Київського університету, голова Центральної Ради України. Державно-правові пог­ляди викладено у творах: «Освобождение России и укра­инский вопрос», «Якої ми хочемо автономії та федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть? », «На порозі нової України» та ін. Прибічник федерального устрою Росії, а згодом — незалежності України.

Данило Заточник (XII – XIII ст.)– автор «Моління». Пропонував укріпити державу, провадив ідею компетен­тності правління.

Десницький Семен Юхимович (1740 – 1789) – російський просвітитель, професор права Московського університету. Походження держави пов'язував із виник­ненням сім'ї та приватної власності. У 1768 р. надіслав Катерині II «Подання про заснування законодавчої, судо­вої та каральної влади Російської імперії» з пропозиція­ми державних реформ.

Дністрянський Станіслав Северинович (1870 – 1935) – професор Львівського університету, ректор Українського Вільного університету, академік Української Академії наук, автор ряду проектів конституцій. Автор праць «Україна», «Нова держава», «Самовизначення народів», «Загальна наука права й політики» та ін.

Донцов Дмитро Іванович (1883 – 1973) – український політичний діяч, автор теорії української держави, побудованої на засадах націоналізму. Основні ідеї вчення викладені в роботах «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Дух нашої давнини».

Драгоманов Михайло Петрович (1841 – 1895) – український історик, організатор «Київської громади». Розробив концепцію суспільства, що ґрунтувалася на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей. Пропонував новий державний устрій на умовах федералізму з максимальною децентралізацією влади. Автор праць: «Чудацькі думки про українську національну справу», «Що таке українофільство?» та ін.

Дрогобич (Котермак) Юрій (1450 – 1494) – український мислитель, доктор філософії Болонського універ­ситету, обстоював ідею зміцнення монархічної влади, її
зверхності над церковною владою.

Іларіон (XI ст.) – перший київський митрополит часів Ярослава Мудрого (бл. 978—1054), автор «Слова про закон і благодать». Виборював ідеї посилення Київської Русі, пропонував розглядати слов'янські народи в кон­тексті світової історії.

Капніст Василь Васильович (1758 – 1823) – українсь­кий драматург і поет, представник Просвітництва, опіку­вався проблемами вдосконалення суспільного ладу.

Кістяківський Богдан Олександрович (1868 – 1920) — академік Української академії наук, декан юри­дичного факультету Київського університету. Держав­но-правова концепція вченого викладена в роботах «Соціальні науки і право», «Держава правова і соціалістична», «Право як соціальне явище» та ін.

Кирило Туровський (поч. XII ст.) – єпископ міс­та Турова. Обстоював єдність світської та духовної влади, пропагував ідею «одного володаря», закликав до єднання Русі. Автор «Кирила-ченця притчі про людську душу, і про тіло, і про порушення Божої заповіді, і про Страшний Суд, і про муки», «Повісті про сліпого й куль­гавого» та ін.

Ковалевський Максим Максимович (1851 – 1916) – вітчизняний історик і політичний діяч ліберального напрямку, представник російської школи соціології права. Одна з ос­новних наукових праць – «Загальне вчення про право». Виступив проти революції, за мирне проведення реформ при збереженні основ самодержавного ладу.

Козачинський Михайло (1699 – 1755) – префект Києво-Могилянської академії, державно-правові погляди викладені в роботі «Громадська політика».

Козельський Яків Павлович (бл. 1728 – після 1793) – представник української і російської Просвіти. Державно-правове вчення побудував на основі природ­но-правових поглядів та теорії суспільного договору просвітників Західної Європи.

Коновалець Євген (1891 – 1938) – засновник і провідник організації українських націоналістів, виборював ідею незалежної держави, офіційною ідеологією якої є націоналізм.

Косіор Станіслав Вікентійович (1889 – 1939) – один з керівників комуністичної партії України, апологет державно-правового вчення більшовизму.

Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – український вчений, член Кирило-Мефодіївського товариства, автор праць: «Думки про федеративний принцип у старій Русі», «Дві руські народності», «Книги буття українського народу» та ін. Пропагував ідею слов'янської федерації.

Котляревський Сергій Андрійович (1873 – 1939)–історик, правознавець, політичний діяч, видатний теоретик правової держави. Автор праць: «Влада і право. Проблема правової держави», «Конституційна держава. Досвід політико-морфологічного огляду», «Правова держава і зовнішня політика», «Війна та демократія» та ін.

Кравчук Леонід Макарович (1934 р.н.) – перший Президент України після здобуття нею незалежності у 1991 році (1991 – 1994), Голова Верховної Ради України у 1990 – 1991 роках, Народний депутат України у 1990 – 1991 та 1994 – 2006 роках, Герой України (2001).

Кульчицький Володимир Семенович (1919 – 2009) — український правознавець-історик держави і права, доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, член-кореспондент Академії правових наук України, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка. Автор численних досліджень з історії держави і права України. Досліджував історію держави і права України, зокрема західноукраїнських земель. Автор близько 500 наукових і науково-популярних праць, зокрема більше 20 колективних монографій і 10 вузівських підручників. Основні праці: «Торжество історичної справедливості», «Юридична наука і освіта на Україні», «Історія держави і права України. Академічний курс у 2-х томах», «Західно-Українська Народна республіка 1918 – 1923. Історія».

Кучма Леонід Данилович (1938 р.н.) – український політик, прем'єр-міністр України з 13 жовтня 1992 по 21 вересня 1993, другий президент України (19 липня 1994 – 23 січня 2005).

Левицький Костянтин Антонович (1859 – 1941) – визначний політичний діяч Галичини, співзасновник УНДП, науковець, засновник і голова Національної Ради у Львові. Водночас виявив себе в галузі науки: перекладав закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав німецько-український правничий словник, був почесним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, автор популярних юридичних праць. Яскраво проявив себе як історик, написав «Історію політичної думки галицьких українців 1848 – 1914 рр.», «Історію визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914 – 1918 рр.», «Великий зрив» тощо.

Лесевич Володимир Вікторович (1837 – 1905) – український філософ, представник емпіріокритицизму. Пройшов шлях від народництва до лібералізму. Основні праці: «Від Конта до Авенаріуса», «Позитивізм після Конта».

Люблінський Юліан (1798 – 1873) – учасник товариства об'єднаних слов'ян у Новоград-Волинському, прибічник ідеї об'єднання слов'янських народів на засадах федерації

Мазепа Іван (1644 – 1709) – український політичний та державний діяч. Виборював ідею незалежної України на чолі з єдиноправителем-гетьманом.

Махно Нестор Іванович (1889 – 1934) – політичний діяч, провідник ідей анархізму в Україні.

Міхновський Микола (1873 – 1924) – один з ініціа­торів таємного братства Тарасівців, автор державно-правової концепції націоналістичного спрямування.

Могила Петро (1596 або 1597 – 1647) – український державний та релігійний діяч. Автор «Номоканону» та інших праць. Виклав ідею ідеального властителя, стверджував, що влада дається Богом, перед яким вона підзвітна. Мріяв про самостійну державу.

Мономах Володимир – київський князь часів Київської Русі. Державно-правові погляди викладені в його листі відомому під назвою «Поучения».

Муравйов Микита Михайлович (1796 – 1843) – капі­тан російської армії, декабрист. Керував Північним товарис­твом декабристів. Прихильник конституційної монархії.

Неволін Костянтин Олексійович (1806 – 1855) – Юрист, доктор права, ординарний професор, ректор Імператорського університету Св. Володимира.К. О. Неволін, прихильник природно-правового напряму, під «енциклопедією законознавства» розумів самостійну науку – теорію «наук законознавства» і одночасно їх скорочений виклад. Вважав, що енциклопедія покликана з'єднувати філософію права з науками про закони. Завдання наук, законознавства він висвітлював з позиції розрізнення природного права (природного закону) і позитивного права (позитивного закону). При цьому природ, закон трактував як «ідею законодавства» (тобто правове начало позит. закону), а позит. закон – як її «виявлення». Свій філософсько-правовий підхід до закону вчений обгрунтував так: суть закону – це правда, а «суть правди може бути визначена лише у філософії». Ця позиція приводила до ототожнення енциклопедії права з філософією права.

Новгородцев Павло Іванович (1866 – 1924) – відомий український і російський правознавець і філософ. У правовій державі вбачав втілення суспільного ідеалу. Основні праці: «Історична школа юристів, її походження і доля», «Криза сучасної правосвідомості», «Кант і Гегель у їх вченнях про право і державу» та ін.

Оріховський-Роксолан Станіслав (1515 – 1567) – український мислитель, автор праць «Про природне право», «Про турецьку загрозу», «Напучення польсько­му королю...» та ін. Прибічник ідеї природного права, верховенства закону. Робив спроби вирішити проблему співвідношення світської та духовної влади.

Орлик Пилип (1672 – 1742) – український держав­ний і військовий діяч. Гетьман України у вигнанні. Автор праць: «Вивід прав України», «Пакт і Конституція законів та вільностей Війська Запорозького».

Павлик Михайло Іванович (1853 – 1915) – ук­раїнський революційний демократ, пропагував полі­тичний ідеал державності соціалістичного спрямування.

Палієнко Микола Іванович (1869 – 1937) – академік Всеукраїнської Академії наук. Державно-правове вчен­ня виклав у роботах «Нова психологічна теорія права і поняття права», «Нормативний характер права і його відмінні ознаки». До питання про позитивізм у праві, «Історичний розвиток ідеї суверенітету та її правове зна­чення» та ін.

Пестель Павло Іванович (1793 – 1826) – полковник російської армії, декабрист. Засновник Південного това­риства декабристів. Сповідував республіканські погляди. Автор «Руської правди».

Петлюра Симон Васильович (1879 – 1926) – органі­затор Центральної Ради; очолював Директорію. Його де­ржавно-правові погляди було включено в програмні доку­менти Української соціал-демократичної партії.

Петровський Григорій Іванович (1878 – 1958) – го­лова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, прибічник більшовицької державно-правової доктрини.

Подолинський Сергій Андрійович (1850 – 1891) – належав до «Київської громади», сповідував державно-правові погляди революційного демократизму.

Прокопович Феофан (1681 – 1736) – український і російський державний і церковний діяч. Сприяв утвердженню Петра І і провадженню його реформ. Автор «Слова
про владу й честь царську» та інших праць. Обстоював ідеї сильної централізованої влади, освіченого абсолютизму; поділяв ідеї природного права.

Скарга Петро (XVI ст.) – організатор єзуїтських колегій у Львові. У роботі «Про єдність церкви Божої» з'ясовував проблему співвідношення світської та духовної влади.

Сковорода Григорій Савич (1722 – 1794) – засновник української класичної філософії, просвітитель. Пропагував ідею демократичної республіки, яка заснована на засадах рівності, колективної праці та «сродності труда».

Скрипник Микола Олексійович (1872 – 1933) – один з організаторів комуністичної партії України, стояв біля витоків державно-правової течії націонал-комунізму.

Спекорський Євген Васильович (1875 – 1951) – український філософ і правознавець, професор з 1913, доктор державного права з 1917. Основні праці: «До питання про систематизацію у суспільствознавстві», «Органічна теорія суспільства», «Поняття суспільства в античному світі. Етюд із семантики суспільствознавства», «Завдання енциклопедії права», «Засади науки про державу і суспільство».

Сціборський Микола (1897 – 1941) – ідеолог ук­раїнського націоналізму, провідний діяч організації українських націоналістів. Державно-правове вчення виклав у роботах «ОУН і селянство», «Робітництво і се­лянство», «Націократія» та ін.

Старосольський Володимир Йоахимович (1878 – 1942) – український юрист і політолог, професор Українського вільного та Львівського університетів, автор націоналістичної державно-правової концепції. Основні роботи — «Теорія нації», «До питання форм держави», «Держава й політичне право».

Тарановський Федір Васильович (1875 – 1936) – академік Української Академії наук. Автор праць «Федералізм у Росії», «Політична доктрина в наказі імпе­ратриці Катерини II», «Догматика позитивного держав­ного права у Франції», «Вступ до історії слов'янських прав» та ін. Досліджував становлення та розвиток де­ржавно-правової теорії.

Терлецький Остап Сергійович (1850 – 1902) – укра­їнський філософ і юрист, представник течії революцій­ного демократизму, автор державно-правової теорії, в ос­нові якої — самоврядна громада і колективна власність.

Томашівський Стефан (1875 – 1930) – український історик, один з авторів консервативного державно-пра­вового вчення. Основні ідеї своєї концепції виклав у робо­тах: «Українська історія», «Про ідеї, героїв і політику».

Туган-Барановський Михайло Іванович (1865 – 1919) – український юрист і економіст, автор державно-правової теорії, в якій досліджував ідею рівності, шляхи узгодження індивідуальної свободи і суспільного інтере­су. Основні роботи — «Соціалізм як позитивне вчення», «Суспільно-економічні ідеали нашого часу» та ін.

Франко Іван Якович (1856 – 1916)— український поет, прозаїк, філософ, громадський діяч. Виступав проти необмеженої монархії, поділяв деякі положення марксизму. Пропонував новий устрій суспільства за допо­могою революції, під якою розумів низку культурних, наукових і політичних заходів. Державно-правові погля­ди викладено у творах: «Дві конституції», «Історія однієї конфіскації», «На дні», «До світла» та ін.

Хвильовий Микола (1893 – 1933) – український письменник, один з прибічників націонал-комуністичного напряму державно-правової думки.

Хмельницький Богдан (1595 – 1657) – український державний діяч, полководець. Автор «Договірних статей», у яких викладено перспективу розвитку України в
складі Росії.

Чорновіл В’ячеслав Максимович (1937 – 1999) – український політик, публіцист, літературний критик, діяч руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу, політичний в'язень СРСР; Герой України (2000, посмертно). Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки.

Чубар Влас Якович (1891– 1939) – державний діяч Української радянської соціалістичної республіки, при­бічник більшовицької державно-правової доктрини.

Шевченко Тарас Григорович (1814 – 1861) – ук­раїнський письменник, член Кирило-Мефодїївського то­вариства (1846 – 1847). Противник абсолютної монар­хії. Висловлював ідеї республіканізму.

Юркевич Памфіл Данилович (1827 – 1874) – професор Київської духовної академії та Московського університету. Автор концепції «філософії серця». Розробляв проблеми християнської антропології. Автор морально-правової концепції, що викладена в творі «Мир з ближніми як умова християнського співжиття» та інших роботах.

Ющенко Віктор Андрійович ( 1954 р.н.) – український політик, голова партії «Наша Україна», засновник та Голова Ради Інституту Президента Віктора Ющенка «Стратегічні ініціативи». Третій Президент України (2005 – 2010), голова Національного банку України (1993 – 2000), прем'єр-міністр України (1999 – 2001), лідер Помаранчевої революції.

Яворський Стефан (1658 – 1722) – вчений Києво-Могилянської академії, згодом – глава російської пра­вославної церкви. Займався ідеологічним забезпеченням державно-правових реформ Петра І. Стверджував, що Україна щаслива під високою рукою російського царя.