Типологія країн, що розвиваються

При типології важливо враховувати рівень розвитку та структуру продуктивних сил держави і ті риси соціально-економічної дійсності, які найбільш точно відображають і сьогоднішнє становище, і найближчі перспективи країни. Використовуючи ці критерії, можна виділити сім груп країн, що розвиваються.

1. Нові індустріальні країни (НІС), що включають країни Південно-Східної Азії (Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань) і країни Латинської Америки (Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі ). Сплеск у розвитку для НІК почався з кінця 1950-х рр., вони показали виключно високі темпи економічного зростання впродовж 50-80-х років, їх довгострокова економічна стратегія націлена на побудову західної моделі капіталізму. НІС у вищій мірі інтегровані в міжнародну торгівлю, для них характерний бурхливий розвиток галузей національного господарства, продукція яких призначена для експорту. Але справа не обмежувалася лише вражаючими успіхами в індустріалізації всієї економіки. За три-чотири десятиліття відбулися глибокі суспільні перетворення, здійснені воістину революційні зрушення в сфері освіти, охорони здоров'я, розвитку інформаційно-інноваційних технологій, що доводить принципову можливість прориву окремих країн, що розвиваються до групи розвинених держав протягом життя одного-двох поколінь. Незважаючи на великі досягнуті успіхи, НІК ще не досягли показників, що дозволяють зарахувати їх до групи розвинутих країн.

2. Країни з централізовано керованою економікою (Північна Корея, В'єтнам, Лаос, Куба ). Незважаючи на те, що ринкові відносини все більш проникають в економіку цих країн, в них зберігаються командно-адміністративні методи організації та управління господарством. Країни централізовано керованої економіки успішно вирішують окремі проблеми розвитку господарства, зокрема техніко-економічні питання індустріалізації, для них характерні високий рівень усуспільнення виробництва, широке застосування системи державного планування. Однак, в економіці цих країн відсутні механізми саморегулювання господарства, об'єктивного розподілу та регулювання ресурсів, зусилля держави в управлінні економікою перетворюється на стримуючий чинник розвитку.

3. Китай (1339000 чол. + 9596000 км²), який слід виділити окремо як країну, що займає унікальне місце у світовій економіці, де будується модель співіснування ринкової і планової економіки, являє собою соціалістичний ринок з елементами вільного підприємництва, але під керівництвом комуністичної партії. Сам по собі Китай також неоднорідний: тут є приморські регіони, близькі за рівнем свого розвитку до провідних країн світу, а є і території на заході і в центрі країни, украй відсталі за характером свого розвитку. У результаті, усереднені показники Китаю дозволяють говорити про нього лише як про країну, яка розвивається. Проте, для Китаю характерні надзвичайно високі темпи економічного зростання, завдяки яким поки низький середній рівень добробуту населення з кожним роком помітно зростає. Щорічний приріст ВВП - 9-10%, позитивне сальдо в торгівлі навіть з США, великий приплив іноземного капіталу. За економічної потужності Китай є другою державою в світі (після США).

4. У четверту групу варто виділити Індію (1,177 млрд. чол + 3287000 км²), Пакистан (168 800 000 чол + 0,803 млн. км²) та Індонезію (229 965 000 чол + 1919440 км²) - країни з величезним населенням (більше 1, 5 млрд чол) і територіями (більше 6 млн км²), природно-ресурсним потенціалом і можливостями економічного розвитку. Ці держави зайняли чільне місце в системі міжнародних економічних зв'язків, викликали потужний приплив зовнішніх ресурсів у вигляді вкладень іноземного капіталу. Але через незатребуваність своїх ресурсів, низький рівнь показників виробництва, споживання та доходів на душу населення (ВВП на душу населення близько 300-500 дол) помітно гальмують їх соціально-економічний розвиток.

5. Група, яку утворюють відносно благополучні країни, що розвиваються: країни - експортери енергоресурсів і країни - туристичні і фінансові центри.

5.1. Країни-нафтоекспортери, котрі мають унікальні ресурси, образно кажучи, «набили кишені» нафтодоларами (Алжир, Ангола, Бахрейн, Венесуела, В'єтнам, Габон, Єгипет, Індонезія, Ірак, Іран, Камерун, Катар, Колумбія, Конго, Кувейт, Лівія, Мексика, Нігерія, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Сирія, Тринідад і Тобаго, Еквадор). Їх характерні ознаки: високий дохід на душу населення, солідний природно-ресурсний потенціал розвитку, важлива роль на ринку енергетичного сировини і фінансових коштів, вигідне економіко-географічне положення. Співвідношення між доходами від нафти і чисельністю населення створює специфічні умови, що дозволяють накопичувати гігантські багатства. Так, доходи від продажу нафти в Кувейті складають 95% дохідної частини бюджету, а в Саудівській Аравії - 80%. На кожного громадянина Кувейту в 2005 р. припадало 7000 нафтодоларів. Для порівняння: в США на кожного громадянина припадає в середньому 90 нафтодоларів, а в Росії - 11,3.

5.2. Острівні держави - туристичні і фінансові центри, податкові гавані, що володіють розвиненою інфраструктурою, політичною стабільністю і ліберальною економікою (Багамські, Бермудські, Кайманові острови, Ямайка, Кіпр, Мальта, Науру, Гваделупа і т. д.). Для країн характерний високий показник рівня ВВП на душу населення і значний ступінь соціального захисту, практично впритул наближає окремі держави до відповідних показників розвинутих країн.

Всі вищевказані країни з допомогою прискореного економічного зростання домоглися відносного скорочення тієї дистанції, яка відділяла їх від розвинених країн в одновимірному економічному просторі.

6. Найбільш численна група, об'єднує країни з середнім для країн, що розвиваються рівнем загальноекономічного розвитку, середнім розміром ВВП на душу населення (близько 1 тис. дол) і мають аграрно-індустріальний тип економіки. Суспільний лад досить традиційний і консервативний, у промисловості одержав розвиток винятково комплекс видобувних галузей, а в сільському господарстві переважають примітивні, доіндустріальні форми праці. Більшість країн групи складають держави Африки, менш розвинені країни Азії і Латинської Америки (Колумбія, Гватемала, Парагвай, Туніс та ін).

7. В останню групу входять найменш розвинуті країни (НРС) світу. Іноді цю деградуючих частину периферії називають «четвертим світом». Одні з них не мають виходу до моря, а інші - слабо пов'язані із зовнішнім світом. Вкрай невисоко можна оцінити й економічний потенціал даних країн, де, найчастіше, навіть промисловість не представлена ​​ні в якому вигляді, а про рівень освіти і розвиток охорони здоров'я взагалі не варто говорити. Загальна чисельність населення НРС в 2000 р. становила 555 млн. чол. У цій групі країн надзвичайно низький дохід на душу населення (наприклад, в Ефіопії - 120 дол), повсюдно переважають доіндустріальні форми праці, а в економіці панівні позиції займає сільське господарство: частка промисловості у ВВП в «четвертому світі» в середньому 19 %, сільського господарства (в основному натурального і напівнатурального) - 37%. Темпи зростання населення тут перевищують приріст виробництва продовольства. Середня тривалість життя - трохи більше 50 років. Середній показник грамотності дорослого населення в цій групі країн становить лише 40%.

Саме ці країни складають основу затвердженого ООН списку найменш розвинених країн (Афганістан, Ангола, Бангладеш, Бенін, Буркіна-Фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Габон, Гаїті, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Джібуті, Демократична Республіка Конго (колишній Заїр), Замбія, Зімбабве, Йемен, Кабо-Верде, Камбоджа, Камерун, Кенія, Кірібаті, Коморські о-ви, Конго, Котд-Івуар, Лаос, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мозамбік, Нігер, Нігерія, Непал, Руанда, Західна Самоа, Сан-Томе і Прінсіпі, Сенегал, Соломонові о-ви, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Того, Тувалу, Танзанія, Уганда, Центральноафриканська Республіка, Чад, Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Ефіопія).