Предмет, метод та завдання економічної історії

Економічна історія має власний предмет дослідження. Вона вивчає історичний процес еволюції господарства і світової економіки, господарчу діяльність різних країн, розвиток їх продуктивних сил, зміну способів виробництва, починаючи з первісного суспільства і до сучасності.

У науковій літературі розглядається предмет економічної історії
у широ­кому та вузькому розумінні слова. У широкому – як економічний розвиток суспільства, особливості та закономірності його змін, їх зв’язки з усіма сторінками суспільного життя. У вузькому розумінні – вивчення господарчої діяльності народів різних країн, розвиток їх виробничих сил, зміна способів виробництва і господарчого побуту людей від первісного часу до сучасності.

Господарча діяльність – це діяльність людей у процесі вироб­ництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ та послуг. Вона реалізується в рамках господарчої системи історичного етапу розвитку суспільства. Основні елементи господарчої системи (типу еконо­міки), які вивчає економічна історія, – це територіальний, демографічний, духовний елемент, особливості соціально-економічних відносин (відносини власності, насамперед), галузі матеріального виробництва; розвиток внутрішнього та зовнішнього ринків; сфера фінансів, грошового обігу, кредит; підсистема втручання держави в економіку.

Економічна історія зародилась у рамках політичної економії. Її виникнення вчені-економісти пов’язують з працею "Трактат про аса" Гільйома Боде (1514) та історико-економічними описами А. Сміта
"Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776). Однак до середини XIX ст. були опубліковані лише окремі історико-галузеві описи сільського господарства, розвитку ремесла та торгівлі, які сприяли формуванню економічної історії як науки. В середині XIX ст. еконо­мічна історія сформувалась як самостійна наука. Її засновниками є такі вчені, як: А. Тойнбі, Т. Роджерс, Дж. Ешлі (Англія), К. Бюхер, М. Вебер, В. Зомбарт (Німеч­чина), В. Левитський, М. Ковалевський, Д. Багалій (Україна), П. Віноградов, В. Воронцов, І. Кулішер (Росія). Лекційні курси з цієї дисципліни розпочали читати лише у кінці XIX ст. у вищих навчальних закладах Європи та США, а в Україні – в Харківському університеті (Левитський В. Ф.).

Цікаво знати У європейських університетах на межі ХІХ – ХХ ст. були створені кафедри історії господарства. Виникли спеціальні історико-економічні періодичні видання. Перше з них – німецький "Квартальник по соціальній і економічній історії" – вийшло у 1903 р. У 1913 р. вийшло французьке видання "Огляд соціальної й економічної історії", у 1915 р. – "Історико-економічний щорічник" (Голландія), а потім англій­ський "Огляд економічної історії" (1927 р.), американський "Журнал економічної і ділової історії" (1927 р.), французький "Щорічник економічної соціальної історії" (1929 р.) та ін. Це найвідоміші журнали, які виходять і у теперішній час.   Джерело: Экономическая история зарубежных стран: учебн. пособ. / Н. И. Поле­таева, В. И. Голубович, Л. Ф. Пашкевич и др.; под ред. проф. В. И. Го­лу­бовича. – 4‑е изд., доп. и перераб.– Мн.: Интепроссервис; Экоперспектива, 2003. – 592 с.

У 1960 р. на конгресі в Стокгольмі створена Міжнародна асоціація істориків-економістів. Результатом досліджень стало створення праць з історії господарства в масштабі окремих країн і континентів. Серед них найбільш відома та популярна "Кембриджська економічна історія Європи". Узагальнюючі праці присвячені економічної історії Англії, Франції, Німеччини, Голландії, Данії, СРСР, України і інших країн.

Додаткова інформація Сучасні підходи до розв’язання проблем економічної науки знаходять прояв у наукових дослідженнях. Зростає інтерес до наукових пошуків з історії еволюції економіки серед відомих економістів світу, їх теоретичні узагальнення отримують незаперечне визнання. У 1993 році Нобелівську премію з економіки було присуджено американським історикам-економістам Фогелю Р. В. та Норту Д. С., які розглядали економічну історію як нескінченний процес, в якому сьогодення пов’язане з минулим через безперервність інститутів.   Джерело: История экономики: учебник / под общ. ред. О. Д. Кузнецовой, И. Н. Шап­кина. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2007. – 416 с.

Таким чином, економічна історія – це фундаментальна економічна наука, предметом дослідження якої є економіка у процесі історичного розвитку; конкретні форми становлення, розвитку і функціонування економічних систем у різні історичні епохи з урахуванням національних, природних, політичних та інших особливостей конкретних країн, груп, міжнародної економіки.

Економічна історія досліджує:

· господарство первісного суспільства, Стародавнього світу, Середньовіччя та розвиток економічних систем, їх підсистем та елементів на різних етапах еволюції суспільства на прикладі окремих країн, регіонів, світового господарства у поєднанні з соціально-політичними та духов­ними відносинами;

· історію сфер і галузей народного господарства, економічних процесів та економічних інститутів;

· економічну політику держави на різних етапах історичного розвитку, економічні причини та наслідки соціально-економічних реформ;

· історію економіки України у системі світового цивілізаційного процесу, особливості економічного співробітництва з зарубіжними краї­нами;

· особливості ринкових моделей господарювання та ринкової трансформації економіки зарубіжних країн, їх значення для України;

· історію світогосподарських зв’язків і міжнародних економічних відносин.

Між предметом та науковим методом економічної історії існують глибокі взаємозв’язки. Системність предмета потребує також системності методу. Метод (з лат. шлях до чогось) – спосіб пізнання дійсності. До структури методу економічної історії відносять методичні принципи класичної та сучасної філософії, методичні положення загальної економічної теорії; загальнонаукові методи, специфічні методи, тобто методи самої економічної історії.

В історико-економічних дослідженнях застосовують традиційні та новітні методи. До структури методу (способу дослідження) економічної історії відносять традиційні методи пізнання:

· історичний (історико-генетичний) – послідовний аналіз фактів і процесів еволюції об’єктів дослідження;

· системно-структурний – вивчення цілого та його частин як взаємопов’язаної системи;

· історико-порівняльний – порівняння об’єктів історико-економічного дослідження у часі та просторі;

· історико-типологічний – виявлення однотипних властивостей та ознак у різних явищах і подіях економічного життя;

· порівняльно-статистичний – отримання, обробка, відбір і аналіз історико-статистичної інформації;

· статистичний – застосовується для одержання, обробки, добору й аналізу історико-статистичної інформації, забезпечує об’єктивність історичних та економічних досліджень;

· математичний – складання системи числових характеристик досліджуваних об’єктів;

· монографічно-дедуктивний – встановлення загальних закономірностей через вивчення окремих економічних структур.

Новітні методи – це:

· кількісні – застосовуються для вивчення закономірностей, тенденцій, факторів історичного та економічного розвитку, типологічної класифікації явищ і процесів, аналізу внутрісистемних та міжсистемних взаємозв’язків. Кількісні методи ефективні для вивчення джерел, що містять як кількісно виражену, так і емпіричну інформацію. Перевага кількісних методів – об’єктивність і можливість отримання принципово нової в порівнянні з іншими методами дослідження інформації.

· соціологічних дослідів і соціальної психології;

· спеціальні історичні методи дослідження: хронологічний, синхронний, дихронний (метод періодизації), історичне моделювання.

Завдання курсу економічної історії як навчальної дисципліни виходять з функцій науки.

Завдання вивчення дисципліни – це:

· засвоєння історико-економічних знань;

· вміння осмислювати позитивний господарчий досвід та попередження повторення негативного;

· накопичення навиків використання історико-економічної інформації про соціально-економічні процеси. Ця дисципліна вивчає минуле, однак націлена на майбутнє.