Додаткові гарантії прав на охорону праці працівників, які працюють у важких і шкідливих умовах праці

Основним напрямом державної політики у сфері охорони пра­ці є зниження рівня виробничого травматизму та професійних захворювань, зменшення факторів шкідливого впливу на орга­нізм та скорочення кількості робочих місць зі шкідливими та важкими умовами праці¹. Досягнення цих завдань можливе шляхом комплексного розв'язання питань охорони праці, запро­вадження у виробництво досягнень науки і техніки щодо ство­рення безпечних і нешкідливих умов праці, механізації вироб­ничих процесів і заміни ручної праці. Водночас рівень розвитку техніки не дозволяє у повній мірі усунути негативний вплив важких та шкідливих умов праці. Тому з метою попередження виробничого травматизму, професійних захворювань, знешкод­ження шкідливого впливу виробничого середовища на життя, здоров'я і працездатність особи працівникам, які виконують ро­боту у шкідливих і важких умовах праці, надаються додаткові гарантії.

Працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безплатно забезпечуються спеціальним одягом, спеціальним взуттям, змиваючими, знешкоджуючими та інши-

Указ Президента України «Про Основні напрями розвитку трудово­го потенціалу в Україні на період до 2010 року» від 3 серпня 1999 р. № 958/99.

ми засобами індивідуального захисту, лікувально-профілактич­ним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продук­тами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані пе­рерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалос­ті робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пен­сію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в передбаченому законодавством по­рядку.

Засоби індивідуального захисту надаються працівникам, які працюють у шкідливих і небезпечних умовах праці, на роботах, пов'язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих температурних умовах. Обов'язок із забезпечення ними праців­ників покладено на роботодавця. Працівник не несе жодних матеріальних витрат на їх придбання. Забезпечуючи працівни­ків спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засо­бами індивідуального захисту, слід враховувати вимоги законо­давства:

по-перше, засоби індивідуального захисту повинні відповіда­ти встановленим нормативам і стандартам, що реально дозволяє запобігти виникненню виробничого травматизму і професійного захворювання. Тому забороняється допускати до роботи праців­ників не лише без встановлених засобів індивідуального захис­ту, але й у несправних, не відремонтованих чи забруднених засо­бах;

по-друге, засоби індивідуального захисту повинні надаватися у строки, встановлені нормативами. Мова йде як про первинне забезпечення працівника цими засобами, так і періодичне, в то­му числі і у випадках їх дострокового зношення не з вини пра­цівника. Недотримання цих вимог є порушенням законодавства щодо створення нешкідливих і безпечних умов праці. Відповідно працівник, який був вимушений придбати засоби індивідуально­го захисту за власні кошти через порушення строків їх видачі, має право на компенсацію понесених витрат.

Гарантійні норми забезпечення працівників засобами індивіду­ального захисту передбачені ст. 136 КЗпП України і ст. 8 Закону України «Про охорону праці», що були конкретизовані у «Поло­женні про порядок забезпечення працівників спеціальним одя­гом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального

захисту», затвердженому наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 29 жовтня 1996 р. № 170^і. Засо­би індивідуального захисту видаються працівникам тих профе­сій та посад, що передбачені типовими галузевими нормами без­платної видачі таких. В Україні затверджено ряд типових поло­жень, що регулюють порядок видачі спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту залежно від галузевої підпорядкованості підприємства, устано­ви, організації. Наприклад, такі норми прийняті для працівників м'ясної і молочної промисловості², працівників елеваторної, боро­шномельно-круп'яної і комбікормової промисловості³, працівни­ків сільського та водного господарства⁴, працівників харчової промисловості⁵, працівників зв'язку⁶, робітників підприємств наф­тової, газової, нафтопереробної і нафтогірничої промисловості⁷.

¹ Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. —
№ 11—12.

² «Типові норми безплатної видачі спеціального одягу, спеціального
взуття та інших засобів індивідуального захисту працівникам м'яс­
ної і молочної промисловості», затверджені наказом Держнаглядохо-
ронпраці від 10 червня 1998 р. № 116.

³ «Типові норми безплатної видачі спеціального одягу, спеціального
взуття та інших засобів індивідуального захисту працівникам елеватор­
ної, борошномельно-круп'яної і комбікормової промисловості», затвер­
джені наказом Держнаглядохоронпраці від 10 червня 1998 р. № 118.

⁴ «Типові норми безплатної видачі спеціального одягу, спеціального
взуття та інших засобів індивідуального захисту працівникам сільсь­
кого та водного господарства», затверджені наказом Держнаглядохо­
ронпраці від 10 червня 1998 р. № 117.

⁵ «Типові галузеві норми безплатної видачі працівникам спеціального
одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту в
харчовій промисловості (олійно-жирове, спиртове, лікеро-горілчане,
пиво-безалкогольне, кондитерське, тютюнове та тютюново-фермента­
ційне, парфумерно-косметичне та ефіроолійне виробництво)», затвер­
джені наказом Держнаглядохоронпраці від 10 червня 1998 р. № 115.
«Типові норми безплатної видачі спеціального одягу, спеціального
взуття та інших засобів індивідуального захисту працівникам зв'яз­
ку», затверджені наказом Держнаглядохоронпраці від 8 липня
1998 р. № 139.

«Тимчасові типові галузеві норми безплатної видачі спецодягу, спец-взуття та інших засобів індивідуального захисту для деяких профе­сій робітників підприємств нафтової, газової, нафтопереробної і наф-

Зазначені нормативні акти встановлюють обов'язковий міні­мум забезпечення працівників засобами індивідуального захис­ту. З врахуванням специфіки виробництва, вимог технологіч­них процесів і нормативних актів з охорони праці, за узгоджен­ням з представниками профспілкових органів і рішенням працівників підприємства засоби індивідуального захисту мо­жуть видаватися понад передбачені норми. Питання забезпе­чення цими засобами працівників конкретного підприємства, установи, організації регулюються локальними нормативно-правовими актами і колективними договорами. На основі типо­вих галузевих нормативних актів на підприємстві приймається перелік робіт і професій, що дають право на безплатне одержан­ня спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів ін­дивідуального захисту.

Ця гарантія забезпечує захист здоров'я працівників, які ви­конують роботу у несприятливих умовах виробничого середови­ща, що негативно впливають на працездатність працівників. То­му видача замість спеціального одягу та спеціального взуття ма­теріалів для їх виготовлення або виплата грошових сум для їх придбання забороняється.

Чинне законодавство передбачає окремі випадки, коли допуска­ється грошова компенсація засобів індивідуального захисту, а саме: у разі неналежного виконання роботодавцем обов'язку щодо своєчасного забезпечення засобами індивідуального захисту і придбання їх працівником за власні кошти. Потрібно зауважи­ти, що така компенсація надається лише тому працівникові, який мав право на забезпечення засобами індивідуального за­хисту і представив документ, який засвідчує їх купівлю та вар­тість. При відсутності необхідних документів компенсація ви­трат здійснюється за роздрібними цінами підприємства-вироб-ника. Вартість засобів уточнюється бухгалтерією підприємства. Порядок виплати компенсації встановлюється в колективному договорі;

у разі неналежного виконання роботодавцем обов'язку щодо своєчасної організації хімчистки або прання одягу. Працівнику оплачуються фактичні витрати на прання і хімчистку при по­данні документа, що підтверджує вартість зазначених послуг.

тохімічної промисловості», затверджені наказом Держнаглядохорон-праці від 25 вересня 1998 р. № 193.

Працівникам, які працюють у шкідливих і небезпечних та особливо шкідливих і небезпечних умовах праці, з метою зміц­нення їх здоров'я і попередження професійних захворювань без­оплатно надається молоко або рівноцінні продукти та лікуваль­но-профілактичне харчування. Видача вказаних продуктів є од­ним із заходів, що входять у систему організації охорони праці з метою захисту життя і здоров'я людини, збереження її працездат­ності на виробництві.

Видача молока має цільовий характер, тому працівник пови­нен фактично його одержати і спожити. У трудовому законодав­стві встановлена низка вимог, спрямованих на забезпечення цьо­го положення:

а) не допускається компенсація вартості молока грошима. Ви­
плата грошової компенсації для придбання молока допускаєть­
ся лише при роз'їзному характері роботи працівника (ст. 7 Зако­
ну України «Про охорону праці»). Умови виплати цієї компенса­
ції передбачаються у колективному договорі;

б) забороняється заміна молока іншими товарами і продукта­
ми, крім рівноцінних йому — кефіру, кислого молока (кисляку),
мацоні тощо;

в) не дозволяється видача молока за одну або декілька змін
наперед, аналогічно як і за попередні зміни;

г) не дозволяється відпуск молока додому.

Роботодавець самостійно вирішує питання безплатного забез­печення працівників молоком та іншими рівноцінними продук­тами, але з дотриманням умов, визначених у законодавстві як обов'язкові¹.

Законодавство України з метою профілактики професійних захворювань передбачає право працівників, що працюють в особ­ливо шкідливих умовах праці, на одержання лікувально-про­філактичного харчування. Воно надається відповідно до «Пра­вил безплатної видачі лікувально-профілактичного харчуван-

¹ Постанова Державного комітету СРСР з праці і соціальних питань та Президії ВЦРПС № 731/П-13 «Про порядок безплатної видачі моло­ка або інших рівноцінних продуктів робітникам і службовцям, за­йнятим на роботах з шкідливими умовами праці» від 16 грудня 1987 р.// Бюллетень Госкомтруда СССР. — 1988. — № 4.

ня», затверджених ще постановою Державного комітету СРСР з праці та соціальних питань і Президії ВЦРПС від 7 січня 1977 р. № 4/П-1.

Право на його одержання мають лише ті працівники, які ви­конують роботи, передбачені у «Переліку виробництв, професій і посад, робота в яких дає право на безплатне одержання ліку­вально-профілактичного харчування у зв'язку з особливо шкід­ливими умовами праці», затвердженому постановою Державно­го комітету СРСР з праці та соціальних питань і Президії ВЦРПС від 7 січня 1977 р. № 4/П-1. На підприємствах, в устано­вах, організаціях на його основі та за результатами атестації ро­бочих місць приймаються конкретні переліки виробництв, про­фесій і посад, робота в яких дає право на одержання спеціаль­ного харчування, що є складовою частиною колективного договору.

У «Правилах безплатної видачі лікувально-профілактичного харчування» встановлено категорії працівників, яким також на­дається спеціальне харчування. Ці випадки у тій чи іншій мірі пов'язані з негативним впливом шкідливих факторів виробницт­ва на здоров'я працівника.

Гарантії прав працівників, що працюють у шкідливих і важ­ких умовах праці забезпечуються шляхом встановлення пільго­вого робочого часу і часу відпочинку. Ці працівники працюють на умовах скороченого робочого часу, максимальна тривалість роботи не може перевищувати 36 годин на тиждень. Конкретний перелік посад і професій, що дає право на скорочений робочий час, формується на основі «Переліку виробництв, цехів, про­фесій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 р. № 163.

Працівникам, які працюють у шкідливих і важких умовах праці, надаються перерви санітарно-оздоровчого призначення для обігрівання, відпочинку та ін. (ст. 168 КЗпП України). Ці перерви включаються до робочого часу і підлягають оплаті. Особ­ливості правового регулювання надання цих перерв встановлюю­ться у нормативно-правових актах, прийнятих як на централізо-

ваному рівні¹, так і в локальних нормативно-правових актах (на­приклад, «Правилах внутрішнього трудового розпорядку»).

Пільги у сфері відпочинку для працівників, зайнятих на ро­ботах, пов'язаних із негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих факторів, встановлюються шляхом надання щоріч­ної додаткової відпустки тривалістю до 35 календарних днів за «Списками виробництв, робіт, цехів, професій і посад, зайня­тість працівників в яких дає право на щорічні додаткові відпуст­ки за роботу із шкідливими і важкими умовами праці та за особ­ливий характер праці», затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. № 1290. Конкретна тривалість відпустки визначається за результатами атестації ро­бочих місць за умовами праці в колективному, трудовому дого­ворах.

Враховуючи наявність шкідливих і особливо шкідливих умов праці, підприємства встановлюють надбавки до основної заробіт­ної плати з врахуванням гарантій, встановлених у законодавст­ві, генеральній, галузевих і регіональних угодах. За роботу у важких і шкідливих умовах праці встановлюється доплата 4, 8 та 12 відсотків, а за роботу в особливо важких і особливо шкід­ливих умовах праці — 16, 20 та 24 відсотки тарифної ставки

(окладу)².

Роботодавець за власні кошти може встановити інші додатко­ві пільги і компенсації за роботу у шкідливих і важких умовах праці, передбачивши умови надання таких у колективному або трудовому договорах чи в локальних нормативно-правових актах.

«Правила про роботу на відкритому повітрі в холодну пору року», за­тверджені обов'язковою постановою НКП СРСР від 11 грудня 1929 р. з наступними змінами і доповненнями / Известие НКТ СССР. — 1929. — № 51—52; «Правила про умови праці вантажників при ван­тажно-розвантажувальних роботах», затверджені постановою НКП СРСР від 20 грудня 1931 р. / Известие НКТ СССР. — 1931. — № 10. «Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, всеукраїн­ськими об'єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями на 2004-2005 ро­ки» // Урядовий кур'єр. — 2004. — 19 травня. — № 92.

12.4. Додаткові гарантії права на охорону праці жінок, неповнолітніх осіб та осіб з пониженою працездатністю

Державна політика у сфері правового регулювання охорони

праці жінок спрямована на створення належних умов для повно­цінного відтворення трудового потенціалу, здійснення повної продуктивної зайнятості жінок, поліпшення умов праці жінок, зниження ризику втрати здоров'я і життя. В Україні розроблена система комплексного вирішення проблеми охорони праці жінок на основі національних програм, державних напрямів з соціаль­но-економічних питань. «Довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства», за­тверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28 липня 1992 р. № 431, та «Програма вивільнення жінок із виробництв, пов'язаних з важкою працею та шкідливими умовами, а також обмеження використання їх праці у нічний час на 1996—1998 ро­ки», затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1996 р. № 381, визначили шляхи реалізації держав­ної політики у сфері охорони праці жінок та поліпшення умов їх праці. Більшість із них не втратили своєї актуальності і визнані як першочергові заходи в «Основних напрямах розвитку трудо­вого потенціалу в Україні на період до 2010 року», схвалених Указом Президента України від 3 серпня 1999 р. № 958/99, «Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 ро­ку», схвалених Указом Президента України від 24 травня 2000 р. № 717/2000.

Одним з основних заходів поліпшення умов праці жінок є їх вивільнення з виробництв із важкими і шкідливими умовами праці. До повної реалізації цього положення пропонується роз­ширити пільги і компенсації жінкам, що працюють у таких умо­вах, та усунути вплив негативних виробничих факторів на їх здоров'я.

Система превентивних заходів передбачає технічну модер­нізацію робочих місць, скорочення тривалості дії негативних ви­робничих факторів. З цією метою існує необхідність визначення науково-технічних розробок і технологій, спрямованих на ви­вільнення жінок з виробництв зі шкідливими і важкими умова­ми праці; поетапного обмеження використання праці жінок у нічний час, виведення з нічних змін жінок, передусім тих, які

мають дітей; встановлення скороченого робочого дня і неповного робочого часу незалежно від наявності дітей та їх віку.

При вивільненні жінок з виробництв із важкими і шкідливи­ми умовами праці потребують вирішення питання щодо їх пра­цевлаштування та адаптації у нових умовах. Реалізація держав­ної політики у цьому напрямі передбачає навчання жінок новим професіям, які не пов'язані зі шкідливими і важкими умовами праці, організацію спеціальних робочих місць для раціонально­го працевлаштування вагітних жінок згідно з медичними реко­мендаціями.

Поліпшення умов праці жінок можливе лише за безпосередньої зацікавленості роботодавців, що забезпечується шляхом застосу­вання системи економічного стимулювання та надання їм пільг, у тому числі щодо сплати податків і обов'язкових платежів.

Диференціація правового регулювання охорони праці жінок зумовлюється фізіологічними особливостями жіночого організ­му, у тому числі у зв'язку з материнством. Норми, що регулю­ють охорону праці жінок, можна поділити на дві групи:

1) ті, що регулюють охорону праці всіх працюючих жінок;

2) ті, що регулюють охорону праці жінок у зв'язку з їх мате­ринством.

Зміст додаткових гарантій прав жінок на безпечні та нешкід­ливі умови праці полягає у встановленні заборони застосування їх праці на певних роботах, обмеження використання праці жінок на нічних роботах та встановлення граничної маси перене­сення жінками вантажів. Наказом Міністерства охорони здоро­в'я України № 256 від 29 грудня 1993 р. затверджено «Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок». Не до­зволяється застосовувати працю жінок на підземних роботах, крім деяких з них, що пов'язані з виконанням нефізичних робіт, робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню.

У законодавчому порядку заборонено залучати жінок до пі­діймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановле­ні для них граничні норми. Наказом Міністерства охорони здо­ров'я України № 241 від 10 грудня 1993 р. затверджені «Гра­ничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками». Маса вантажу, що є допустимою для підіймання і переміщення жінками, обумовлюється характером виконуваних робіт. Вста-

новлено два види гранично допустимої маси вантажу: разова та сумарна. Наприклад, сумарна маса вантажу, який переміщуєть­ся з робочої поверхні протягом кожної години робочої зміни, не повинна перевищувати 350 кг.

Законодавством України не допускається залучення жінок до роботи у нічний час (ст. 175 КЗпП України). Водночас встановле­ні виключення, що допускають застосування праці жінок у тих галузях економіки, де це викликано особливою необхідністю, і дозволяється як тимчасовий захід. Перелік цих галузей, видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів Украї­ни¹. Положення законодавства щодо обмеження застосування праці жінок у нічний час не поширюється на жінок, які працю­ють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї.

Додаткові гарантії встановлюються жінкам у зв'язку з мате­ринством. Вони надаються для вагітних жінок і жінок, що ма­ють малолітніх дітей, понад гарантії, встановлені для всіх пра­цюючих жінок.

Жінкам у зв'язку з материнством встановлюються пільги і компенсації у сфері робочого часу і часу відпочинку. Забороня­ється залучати вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років, до нічних, надурочних робіт, робіт у вихідні дні та направляти їх у відрядження. Залучення жінок, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів, до надурочних робіт або направлення у відрядження можливе лише з їх згоди. Жінкам у зв'язку з материнством надано право пра­цювати на умовах неповного робочого часу, першочергове право на надомну роботу. Роботодавці за власний кошт можуть запро­ваджувати для них роботу на умовах скороченого робочого часу, встановлювати інші пільги та гарантії. Для жінок, що мають дітей віком до півтора року, надаються додаткові перерви для го-

¹ На необхідність розроблення та прийняття цього Переліку було за­значено у «Програмі вивільнення жінок із виробництв, пов'язаних з важкою працею та шкідливими умовами, а також обмеження вико­ристання їх праці у нічний час на 1996—1998 роки», затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1996 р. № 381. Нею також встановлено суб'єктів та строки виконання цього зобов'я­зання. Але станом на 2003 р. такий перелік не прийнято.

дування дитини, що включаються у робочий час і оплачуються за середнім заробітком.

Жінкам надаються соціальні відпустки у зв'язку з материнст­вом:

1) відпустка по вагітності і пологах тривалістю 70 календар­них днів до пологів і 56 календарних днів після (у разі ненор­мальних пологів або народження двох чи більше дітей — 70 ка­лендарних днів);

2) відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею три­річного віку;

3) додаткова відпустка працівникам, які мають дітей, три­валістю 7 календарних днів (за наявності декількох підстав — 14 календарних днів);

4) відпустки без збереження заробітної плати:

матері, що має двох і більше дітей віком до 15 років або дити-ну-інваліда, тривалістю до 14 календарних днів щорічно;

для здійснення домашнього догляду за дитиною тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше як до досяг­нення дитиною шестирічного віку;

для догляду за хворою дитиною тривалістю, визначеною у ме­дичному висновку, але не більше ЗО календарних днів.

У зв'язку з материнством для жінок встановлені пільги у поряд­ку надання щорічних відпусток. Вони мають право на одержання відпустки повної тривалості у перший рік роботи до настання шес­тимісячного терміну безперервної роботи, право на одержання що­річних відпусток за другий і наступні роки роботи в зручний для них час, право на перенесення щорічної відпустки у випадку на­стання строку відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами.

Забороняється залучати вагітних жінок, як і будь-яких ін­ших працюючих жінок, до роботи у шкідливих і важких умовах праці. Тому вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збере­женням середнього заробітку за попередньою роботою. Якщо ро­ботодавець не може забезпечити вагітну жінку відповідною робо­тою, то до вирішення питання про надання легшої та нешкідли­вої роботи вона підлягає звільненню від роботи із збереженням середнього заробітку за всі пропущені робочі дні. Відповідно до медичного висновку вагітним жінкам знижуються норми виро­бітку, норми обслуговування.

Трудове законодавство України встановлює додаткові гаран­тії охорони праці неповнолітніх. Система гарантій обумовлена фізіологічними, психологічними й віковими особливостями не­повнолітніх.

Права неповнолітніх у трудових відносинах базуються на принципі їх рівності з повнолітніми особами, а в галузі охорони праці неповнолітні користуються додатковими пільгами, вста­новленими законодавством України.

З метою захисту життя, здоров'я та працездатності непов­нолітніх встановлено мінімальний вік прийняття їх на роботу (ст. 188 КЗпП України) та заборона залучення неповнолітніх до робіт, на яких забороняється застосування праці осіб молодше вісімнадцяти років (ст. 190 КЗпП України, ст. 11 Закону Украї­ни «Про охорону праці»). «Перелік важких робіт і робіт із шкід­ливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх», затверджено наказом Мініс­терства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 р. № 46. До цього переліку включені як підземні роботи, так і інші робо­ти із шкідливими та небезпечними умовами праці.

Для виявлення відповідності виконуваній роботі, ранньої діагностики захворювань неповнолітні при вступі на роботу та періодично, до досягнення ними 21 року, проходять обов'язко­ві медичні огляди.

Однією з гарантій забезпечення працездатності неповнолітніх є заборона залучати осіб молодше 18 років до підіймання і пере­міщення речей, маса яких перевищує встановлені для них гра­ничні норми. «Граничні норми підіймання і переміщення важ­ких речей неповнолітніми» затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 22 березня 1996 р. № 59. Заборо­няється призначати неповнолітніх на роботи, пов'язані виключ­но з підійманням, утриманням або переміщенням важких речей, як і заборонено залучати до тривалої роботи по підійманню та пе­реміщенню важких речей осіб віком до 15 років.

Для неповнолітніх встановлюється скорочена тривалість ро­бочого часу, надається щорічна основна відпустка подовженої тривалості у зручний для них час, забороняється їх залучати до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні.

З метою встановлення полегшених умов праці для робітників віком до 18 років норми виробітку встановлюються виходячи з норми виробітку для дорослих робітників пропорційно скороче-

ному робочому часу. Для неповнолітніх працівників у встановле­них законодавством випадках (ст. 193 КЗпП України) можуть затверджуватися знижені норми виробітку.

Інваліди в Україні володіють повнотою усіх прав, тому їх дис­кримінація заборонена. Трудове законодавство України встанов­лює ряд гарантій для інвалідів у порядку їх працевлаштування, створенні належних і безпечних умов праці. З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням ін­дивідуальних програм реабілітації інвалідам надано право пра­цювати на підприємствах, в установах, організаціях із звичай­ними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів¹.

Інваліди працевлаштовуються з врахуванням їх професійної працездатності, що встановлюється медико-соціальною експерт­ною комісією. З метою захисту життя і здоров'я інвалідів та ін­ших осіб інвалідові може бути відмовлено в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, якщо за висновком МСЕК стан його здоров'я перешкоджає виконанню його професійних обов'язків. «Порядок організації та проведення медико-соціаль-ної експертизи втрати працездатності» затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221².

Роботодавці, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з врахуванням індивідуальних програм реабілітації та адаптації. Для інвалідів можуть створю­ватися спеціальні робочі місця або їх праця може застосовувати­ся на звичайному робочому місці, яке за умовами праці та з ура­хуванням фізичних можливостей інваліда може бути використа­не для його працевлаштування. Створення спеціалізованого робочого місця для інваліда передбачає його обладнання спе­ціальним технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроя­ми для праці інваліда, враховуючи анатомічні дефекти, рекомен­дації МСЕК, професійні навички і знання інваліда³. Гарантією

Стаття 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності інва­лідів в Україні» від 21 березня 1991 р. № 875-ХІІ. Зібрання постанов Уряду України. — 1994. — № 8. — Ст. 190. «Положення про організацію робочих місць та працевлаштування ін­валідів», затверджене постановою Кабінету Міністрів України від З травня 1995 р. № 314 // Зібрання постанов Уряду України. — 1995. — № 7. — Ст. 181.

27 4-252

створення робочого місця інваліда є не лише його відповідність встановленим вимогам й атестація робочого місця спеціальною комісією, а й реальне працевлаштування інваліда на таке робоче місце.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підпри­ємстві, в установі, організації, де настала інвалідність. За інва­лідами внаслідок трудового каліцтва або професійного захворю­вання, які проходять професійну реабілітацію, у тому числі про­фесійну підготовку і перепідготовку згідно з індивідуальною програмою реабілітації, зберігається середній заробіток за попе­реднім місцем роботи із зарахуванням пенсії по інвалідності про­тягом строку, передбаченого програмою.

Законодавство України передбачає ряд пільг і гарантій, спря­мованих на захист трудових інтересів працівників. На прохання інвалідів роботодавець зобов'язаний встановити неповний робо­чий час, водночас він не вправі залучати інвалідів до надурочних робіт, робіт у нічний час. Для інвалідів встановлено щорічні ос­новні відпустки подовженої тривалості залежно від групи інва­лідності, додаткові обов'язкові відпустки без збереження заро­бітної плати, встановлюються пільги щодо отримання щорічних відпусток.

Для інвалідів, як і для жінок, неповнолітніх, законодавством можуть бути передбачені й інші пільги, компенсації та гарантії.