Літературний портрет героя прози покоління вісімдесятників

Н.М. Воловод,

аспірантка Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України

Стаття дає узагальнений аналіз головних характеристик, властивих образам героїв української літератури

перехідного періоду.

Вагоме місце під час аналізу художнього тексту посідає характеристика головних героїв. Але не в усі часи вона була точно визначеною. Особливо неоднозначною ця "характеристика постає під час так званих перехідних періодів", час зміни культурних цінностей, пошуку нових світоглядних та художніх орієнтирів.

Рубіж кінця ХХ століття завершив радянську добу в українському літературознавстві. Література 80-х рр. створювалась під час розпаду імперії, її ідеологічних міфів, і тому до неї важко вже було пристосувати критерії минулих, давно усталених художніх систем.

Критична ситуація в літературі цього часу відображена на всіх її рівнях: у намаганні створити нову концепцію людини, нову модель світу, у проблематиці, загальному пафосі, експериментальному "змішуванні" художніх засобів різноманітних стилів…". Змін зазнає, порівняно з літературою доби соцреалізму, і герой прози вісімдесятих.

Але слід зауважити, що літературна діяльність покоління цього періоду є ще не досить дослідженою. Не так багато маємо й публікацій, які стосуються вивчення типів героїв цього часу. Як правило, науковці, аналізуючи цей проміжок, вдаються лише до поодиноких характеристик. Ґрунтовної праці, на жаль, не маємо. Серед дослідників, які порушували це питання, слід відзначити Терлецького В. [1], Демську Л. [2], Білоцерківець Н. [3], Лавринович Л. [4], Харчук Р. [5], Поліщук [6].

Дана стаття ставить собі за мету об’єднати найґрунтовніші публікації з теми дослідження, й окреслити основні риси літературного героя прози покоління вісімдесятників.

Герой прози 80-х створюється як повна протилежність герою соцреалізму. Про кризовий перелом говорить зміна місць дії – з центру на периферію. Замість передового члена суспільства описується соціальний, "духовний" марґінал; замість переможця – невдаха. Високі ідеї борця за комунізм, були замінені вирішенням побутових проблем; оптимістичне сприйняття – трагічним; почуття колективу – самотністю; життєві перспективи – на повну безвихідь.

З позицій соцреалізму – це антигерой, а з точки зору літератури "нової хвилі", персонажі творів соцреалізму – дійові особи ідеологічного міфу.

Людина трактується 80-ми, як жертва соціальної системи, яка не дає змоги їй до самореалізації та закриває перспективи розвитку.

Терлецький В. піднімає питання і про "брак у суспільстві такого поняття, як "герой нашого часу"". Аналізуючи сучасну ситуацію, він робить висновок про те, що це відбувається не тому, "що нація не здатна його породити, а тому, що знецінився, негілювався дух геройства, звитяги, справжньої чоловічої сили. Які типажі домінують?, – продовжує він, – збоченці, психічно хворі, здебілізовані люмпени, продажні й дрібні людці, скоробагатьки, злодії… Замість сильних духом приходять фемінізовані ожіночені напівчоловіки, котрі наприкінці століття уособлюють звиродніння патріархальних цінностей [1:15].

"В сьогоднішньому житті нелегко відшукати прообрази таких героїв, які були б зразками для наслідування",– говорить і В. Панченко [7:229].

"На місце романтичних героїв, аристократів духу, лицарів честі та справедливості у літературу прийшли злочинці, вбивці, маніяки, наркомани, некрофіли, самогубці та ще цілий ряд духовно кастрованих індивідів. Їх навіть не можна назвати особистостями, бо про який дух, яку волю та дорогу в себе можна говорити у випадку скаліченої психіки творців та споживачів масової культури… У сучасній літературі навала насильства, бруду і смерті", – стверджує Леся Демська [2:123].

Н. Білоцерківець, говорячи про героїв прози 80-х, визначає що це – "рафіновані інтелігенти та люди "дна", божевілень і притонів" [3:28].

Лавринович Л., говорячи про героя роману Ю. Іздрика "Воццек" підсумовує: "… і не персонаж, це швидше скомплікована істота, яка здатна розпастися на кількох осіб або повністю розчинитися у власному болі" [4:43].

Кравченко А. звертає увагу на "безпорадність героїв перед життям, що навіть гинуть у нерівному двобої з ним" [8:48]. Як приклад автор наводить повість Галини Пагутяк "Соловейко".

Аналізуючи прозу восьмидесятників, він також говорить про те, що її герої стоять, здебільшого, осторонь центральних конфліктів епохи, переважно замкнуті в рамках власного внутрішнього світу, приватного життя й інтересів побуту.

Про героїв прози Олеся Ульяненка критики зазначають, зокрема, що вони "живуть на марґінесі соціуму", всі романи переповнені "дебілами-алкоголіками".

Хоча, як вважає Харчук Р., "героя прози 80-х" не можна оцінити однозначно" [5:11]. Цю думку поділяє і Панченко В.: "Яких же героїв дали "вісімдесятники"? Вони не одновимірні" [7:133]. Це відбувається, можливо, тому, як вважають дослідники, що українська культурна модель формує людину апатичну, мляву, мученика, якого всі експлуатують. Бо цей мазохістський комплекс глибоко вкорінений в українському світогляді.

У прозі 80-х рр. піднімаються й проблеми, які раніше були або забороненими, або не привертали до себе належної уваги. Серед них варто зазначити:

– взаємодію людини з Богом;

– зміст буття;

– можливість пізнання людини.

Інколи герої прози "нової хвилі" здатні на протест, але, на жаль, в основному через самогубство. Хоча в кінцевому результаті так і не відбувається з’ясування змісту існування, втрачається орієнтація на самоідентифікацію, яка пов’язується як з традицією, так і з ідеологією.

Концепція людини прози "нової хвилі" – це повна втрата героєм свого екзистенціального статусу, відсутність чітких меж самоідентифікації.

Внутрішню спустошеність у душі героя, що втратив свій екзистенціальний статус посідає агресивний побут. Людина починає уявляти себе функцією виживання в умовах побуту, зображеного жахливим, фантастичним. Людину переслідує жах внутрішньої спустошеності та жорстокості повсякдення, невизначеність, відсутність стійких внутрішніх зв’язків та орієнтирів, що є характерним для перехідної доби у житті суспільства. Таким чином серед героїв прози 80-х рр. зустрічаємо:

– людину – як жертву соціальної системи, побуту, власної фізіології та людину – як екзистенційну та моральну порожнечу;

– людину, яка знаходиться у складних взаємостосунках з оточуючим світом та яка створює його за своїми законами, відтворюючи стан загального глобального хаосу. Герой опиняється не в змозі не тільки створити та гармонізувати свій внутрішній універсіум, але навіть іронічно обіграти свою внутрішню суперечку.

Отож, за оцінками критиків, герої художніх творів покоління 80-х змальовуються переважно як бездуховні, не здатні мислити, самодостатні, що не перетворюють світ у ролі творця, не "справжні люди", які не стверджують свою внутрішню цінність та неповторність. З точки зору соціальної – це жертви, а екзистенціальної – порожнечі.

Сподіваємось, що подана стаття приверне до себе увагу дослідників цього періоду. А з нашого боку стане частиною дисертаційної роботи, пов’язаної із вивченням творчості покоління 80-в.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Олег СОЛОВЕЙ
Про стан сучасної української критики
(Назустріч семінару "Ірпінь-2000")

Відверто кажучи, розмова про сучасну українську критику дещо затрималася в часі. А втім, цілком логічно після минулорічної ірпінської розмови про періодику сього разу поговорити про критику. Не меншлогічно було б поставити питання: чи є у нас літературна критика? Відповідь на подібне питання, можливо, буде наприкінці сього тексту.

Отже, спочатку про життєвий простір будь-якої, в тому числі і української сучасної критики. І тут є своя специфіка: якщо література подекуди може існувати і на паркані, то критика -- лише у періодиці, і то бажано -- у літературній періодиці. Чи є у нас така періодика? Усіх зацікавлених можна відразу відіслати до статті Ростислава Семкова, що була оприлюднена в останній в часі "Літературі плюс" [9, с. 5]. Щоправда, панорама періодики, окреслена автором, мене не зовсім влаштовує. Звідси -- власна спроба окреслення ситуації із сучасною українською періодикою.

Із так званими "старими" ґазетами і журналами ("Літературна Україна", "Київ", "Дзвін", Березіль", "Дніпро", "Основа") все давно зрозуміло. Це, звичайно, ганьба, яка тримається не за рахунок передплатників, а на державних дотаціях, хай і мізерних (певно, комусь потрібна споконвічна тубільна шароварщина). А ще на пожертви діяспорних українофілів, які по-своєму, досить специфічно розуміють мистецтво слова. Р. Семків цілком справедливо частково протиставляє, частково ототожнює з цими "старими" так звані "визнані неомодерністські журнали" [9, с. 5]. Це -- "Кур’єр Кривбасу", "Світо-вид", "Сучасність". А втім, ці останні зараховані автором статті фактично до офіціозу. Натомість два інші видання -- "Критика" і "Література плюс" -- розглядаються яклітературна періодика найвищого ґатунку. Щодо "Критики", то дозволю собі не погодитися з Р. Семковим в тому сенсі, що це видання "ще не знайшло свого шаблону" [9, с. 5]. На жаль, власне критики у "Критиці" не так і багато, якщо мати на увазі художню літературу. Переважають матеріали політологічні, соціологічні, релігійні, феміністичні тощо. Оглядів власне літературно-художніх явищ майже немає, якщо не рахувати стислі анонси. А зрештою, ніхто і не обіцяв, що "Критика" буде рецензувати творчі здобутки, скажімо, останнього покоління.

Щодо "Літератури плюс", то справді, це було фактично єдине видання, в якому автори щасливо уникали груповщини та інших неприємних літературних хвороб. Це була єдина нормальна українська літературна ґазета. В цьому сенсі "Література плюс" так і не стала органом асоціації" (АУП -- О. С.), як справедливо зазначив той же Р. Семків [9, с. 5]. На жаль, про "Літературу плюс" уже доводиться говорити в минулому часі. Так само, здається, зник і згаданий Р. Семковим журнал "Art Line". Хоча його зникнення з літературних обріїв сучасної України було зовсім безболісним; інакше з "Літературою плюс", бо це був до сьогодні єдиний реальний притулок літературної критики.

У згаданій статті Р. Семкова, на жаль, нічого не сказано про деякі інші видання. Нас вони цікавлять тому, що на їх сторінках постійно з’являються критичні матеріали. До таких видань належать харківська "Ґіґієна", донецький "Кальміюс", тернопільська "Сова", "Прообраз" з Івано-Франківська, всеукраїнська газета "День" та популярний тижневик "Політика і Культура". До названих ще можна додати луцький квартальник "Терен" і "бойові листки" видавництва "Смолоскип" -- "Знак" і "Смолоскип України". Серед згаданих "марґінальних видань" чи не найактивніше культивує критику донецький "Кальміюс", в якому активно виступають з актуальних проблем літературного прцесу І. Бондар-Терещенко, А. Біла, Є. Баран, Р. Мельників, В. Драґ та інші.

Після зникнення "Літератури плюс" досить складно буде говорити про простір існування сучасної літературної критики. Бо все-таки, незважаючи на віртуальні можливості сучасного світу, єлиним можливим засобом існування критики і досі залишається потужний літературний періодичний журнал. Бажано -- позапартійний, себто -- позагруповий. Такого журналу сьогодні в Україні немає.

Коротко окресливши кордони існування сучасної критики, варто перейти нарешті до самої критики, до її стану та місця в сучасному літпроцесі. Щодо стану, то його виразно ілюструють видані минулого року три книги есеїв: "Дезорієнтація на місцевості" Ю. Андруховича, "Хроніки від Фортінбраса" О. Забужко, "Людина на крижині" К. Москальця. Додамо принагідно, що минулого року мала вийти ще книга есеїв І. Бондаря-Терещенка "Плястика ґетто", у видавництві "Смолоскип" також має вийти книга есеїв А. Оскари. Неозброєним оком помітно, що сучасна критика тяжіє до есеїстики, до бесіди без певних правил та кордонів, до власне рефлексій. Часом така критика перетворюється на розмови про ніщо. Теми -- "Фемінізм та його привиди", "Станіславський феномен", "Постмодернізм і ми", "Вісімдесятники та дев’яностики" тощо. Суто критичні тексти сьогодні неможливо лаконічні. Чи можна щось сказати у "статті" на 1-2 сторінки? Це більш схоже на тези і то не "квітневі"... Звісно, хто сьогодні згадає того О. Білецького, який свого часу стверджував, що "...критична стаття... повинна бути літературознавчим дослідженням, передавати не враження, одержані від читання, а визначити генезис і функцію цього твору, мотивувати згоду чи незгоду з автором, визначити місце данного явища в загальному літературному процесі" [3, с. 248].

З іншого боку, коли згадаємо про Юрія Шереха, то побачимо, що критика може бути придатною для масового і захоплюючого чтива, причому чк для "спеців", так і для пересічних читачів. Саме цю "ігрову критику" офіціоз ще й досі не може вибачити Ю. Шереху, який проте давно уже став класикомкритичного ремесла. Юрій Шерех, напевно, і не зрозумів би про що йдеться, коли б його запитали про "науковість" та "ненауковість" сучасної критики. Він би, напевно, відповів би на це, що критика або є, або її немає, як і у випадку з поезією чи прозою.

Про тенденції сучасної української критики цілком слушно зауважує той же Р. Семків: "Критика" та "Література плюс" ілюструють закономірність відмови від традиційного художнього тексту, замінюючи його "текстами про тексти" і тільки ними, перетворюючи їх на самостійний метатекст. І це поки що свіжо, і навіть може викликати рецидиви читацького запою" [9, с. 5].

Як на мен, це не зле, тим більше, коли автор такого "метатексту" все-таки тримається берегів, коли в середені тексту читач ще здатний спостерігати за думкою критика. Гірше, коли той, нашвидкуруч навчившись "ботать по Дерриде" [8, с. 5] починає залякувати читача (якого-небудь учителя з Великої Шишовки) "дискурсами", "фреймів тінями", "глосопоесісами", "сецесіями", "наративами" тощо. Слід наразі зазначити, що цим грішать насамперед вісімдесятники, натомість останнє покоління ставиться до цього сленґу вже значною мірою іронічно або ж просто ніяк, намагаючись спілкуватися нормальною українською мовою.

Щодо персоналій у сучасній українській критиці. Серед критиків, як і серед поетів, музикантів, мистців є свої авторитети і зірки, навколо яких об’єднуються письменники в умовні або й цілком конкретні групи. І лише деякі як от Ігор Бондар-Терещенко, зберігають певний нейтралітет. Певну групу складають критики-вісімдесятники, які мають два потужні всеукраїнські друковані органи -- "Сучасність" і "Критика": Т. Гундорова, М. Рябчук, В. Неборак, О. Ірванець, Н. Білоцерківець, В. Єшкілєв, Н. Зборовська та інші.

Критики з останнього покоління складають більш розмаїту або й еклектичну палітру: Р. Харчук, І. Бондар-Терещенко, Є. Баран, В. Даниленко, Р. Семків, А. Бондар, А. Астаф’єв, Н. Лесів (він же -- Н. Федорак), Н. Сняданко, С. Матвієнко, М. Бриних, Р. Мельників, А. Кокотюха, М. Розумний, А. Біла, К. Ботанова та інші. Серед них є активні учасникі літпроцесу, і такі, що виступають у періодиці спорадично, так би мовити, "з приводу".

Цікавою прикметою сучасної критики є відверте лобіювання певних персоналій і доктрин. Про це нам люб’язно "повідомив" В. Єшкілєв у МУЕАЛ. От тільки приклади В. Єшкілєва відверто тенденційні [6, с. 66]. А проте можна поговорити і про інш лобіювання, і про небачену розкрутку деяких авторів. І знов-таки, це, може, і не зле. Але ті сім пунктів прокурорського звинувачення на адресу літературної критики 90-х з боку В. Єшкілєва можуть бути застосованими і до так званого "станіславського феномену". Хоча б і пункт п’ятий: "Нехтування смаковими критеріями задля групових інтересів без концептуального виправдання такої позиції" [6, с. 67]. Зрештою, творцеві "феномену" уже дано кілька відповідей, які, можливо, і були "надлишково емоційними" [6, с. 67], але в кожному разі по суті [1, 2, 4, 5, 7].

І останнє, щодо перспектив нашої літературної критики. Принагідно хочу спростувати шостий пункт звинувачення В. Єшкілєва щодо критики 90-х, який звучить так: "Кокетливий песимізм щодо перспеектив літературного процесу" [6, с. 67]. Думаю, що сьогодні "завжди юна" українська література, а разом з нею і літературна критика, має величезний потенціал для розвитку, більш того -- можливість для справжньої експансії хоча б на свої 50 млн. громадян. Згадаємо хоча б про жанр масового роману, якого у нас і досі немає. Між іншим, критика може і повинна відігравати помітну роль у формуванні читацьких смаків. Не може обійтися без критики у її рекламному варіанті і сучасний літературний ринок, якого у нас так само немає. Натомість маємо лише базари, які годують російських видавців та письменників. Тому, чи не найбільш перспективи сучасної української літератури полягають саме у створенні свого літературного ринку. Чи не першою ластівкою мас-роману може стати авантюрно-містичний роман Д. Білого "Басаврюк ХХ". В той час, коли такий роман написано й навіть видано, хай і мізерним накладом, час би сказати своє слово і критикам, якщо нам справді потрібний свій національний літературний ринок. Навіть якщо доведеться наступити на горло своїй улюбленій пісні, яка починається і закінчується словом "дискурс".

А про науковість і ненауковість сучасної критики можна буде знову поговорити, коли масовий український читач буде читати не Кінґа, до того ж -- російською мовою, а Дмитра Білого, не Марініну, а Кокотюху, не Сорокіна, а Кожелянка. І дай нам Бог дожити до того дня, коли на Святі української літератури зберуться усі 50 млн., а не кілька екзотів зі славного міста в Карпатах.

Письменницька критика посідає не периферійне місце на узбіччі культурного життя, вона є важливою складовою художньої культури. Порівняно з професійною критикою, вона не має того ступеня науковості чи об'єктивності в дослідженні фактів і явищ, але її історико-літературне значення напрочуд велике. Письменницька критика дозволяє простежити рух літературного процесу, розвиток естетичної та філософської думки доби, формування певних тенденцій, а також художню самобутність митців, етапи їх творчого пошуку.

Літературну критику митців варто розглядати як акт творчості. Критика письменників, безперечно, є творчим актом, а погляд автора літературно-критичної праці в цьому випадку – це погляд передусім митця, котрий емоційно "вживається" в ті образи й теми, що стають предметом його роздумів. Говорячи про іншого творця, письменник-критик свідомо (чи несвідомо) висловлює й свої художні принципи, ставлення до завдань сучасного мистецтва, до власної творчості. Яскраво виражена суб'єктивність є характерною особливістю критики, створеної письменниками.

Письменницька критика доби модернізму розвивалася в контексті "онтологічної поетики"19 (Л. Карасьов), коли текст розглядається у співвіднесенні буття автора із загальним космічним буттям, а творчість письменників-критиків у всьому своєму різноманітті відображає сутнісні ознаки світу, людини, людства й реалізує смисловий шар "другого життя", тобто художнього твору.

Феномен письменницької критики визначає її літературність. Письменник у літературно-критичній праці перетворює відгук на "побратима по перу" на майстерно зроблений витвір, що підпорядковується літературним законам. На відміну від професійного критика, письменник-критик виходить далеко за межі науки про літературу, перетворюючи тим самим науку на особливе мистецтво слова.

Письменницька критика повинна розглядатися не окремо, а в тісному зв'язку з художньою творчістю письменника. У критичних роздумах письменників-модерністів нерідко виявляються теми, образи, мотиви, що розробляються в його художніх творах. Тому "віддзеркалення" художніх творів (чи їх компонентів) у літературно-критичних працях відображає рух творчої думки, еволюцію митця.

Зацікавленість "чужою" творчістю письменниками-критиками нерідко виявляється у відкритті нових принципів художньої організації тексту, творчо опанованих з "чужого" досвіду. Тексти письменників-критиків рясніють ремінісценціями, алюзіями, прихованими та явними цитатами, що значно розширюють загальний контекст творчості письменників-критиків. У письменницькій критиці відбувається не тільки розгляд, а й творче переосмислення "чужих" ідей, образів, мотивів, тем, які виконують роль своєрідного ключа (чи то коду) до того, що осмислюється, і до спадщини того, хто осмислює. З допомогою творчої рецепції письменники-критики не лише визначали, але й художньо опановували естетичні прийоми та функції "чужих" текстів.

Своєрідність письменницької критики доби модернізму, крім визначених особливостей, полягає ще й у підкресленій апеляції до культури XIX століття, яку модерністи значною мірою "міфологізують". Міф у письменників-модерністів діє як "тлумач змісту", а "текст-міф" сприймається як "література про літературу", тобто відбувається не стилізація старих міфів, а творення нових. "Полісемія" і "полікультурність" у розумінні письменників-критиків доби модернізму позначається на творчості митця, що обумовлено необхідністю осмислення "чужого" досвіду, "вживання" в нього і творче "переживання".

Поняття "письменницька критика" на сьогодні не має чіткого визначення в сучасній науці. Подеколи письменницьку критику розглядають у тому ж ряду, що і "звичайну" (неписьменницьку) літературну критику, й застосовують до письменницької критики традиційні підходи. Утім, зважаючи на своєрідність письменницької критики як специфічного явища художньої культури, на наш погляд, поняття "письменницька критика" містить у собі не тільки певні критичні тексти (виступи, рецензії, статті, огляди і т.ін.), а ще й багатство вираження письменником свого ставлення до літературного явища, розмаїття міжлітературних зв'язків, "діалог" текстів, ідей і культур, а також результат творчих контактів різних суб'єктів літературного процесу. У зв'язку з цим семантичний ореол поняття "письменницька критика", порівняно з традиційною літературною критикою, значно ширше. Критичні думки письменника "проростають" в образній тканині тексту, знаходять відгомін в художніх образах, темах, мотивах, тобто отримують інше художнє життя. А тому дослідження власне "письменницької критики" має свою специфіку. Перед дослідниками "письменницької критики" постає завдання вивчити не тільки оцінки об'єкту критичної праці, але й осягнути рух естетичної думки автора, розвиток його творчих принципів, особливості стилю письменника – усе, що розширює уявлення про художній світ митця та його творчі взаємозв'язки.

Письменницька критика стала прикметною особливістю літературного життя доби модернізму. Багато письменників-модерністів відомі передусім як поети, прозаїки чи драматурги, нерідко брали на себе роль критиків, а тому дослідження їхніх критичних праць сприяє об'єктивному й всебічному вивченню їхньої спадщини. Однак письменницька критика – це не додатковий матеріал до вивчення творчості митців, а це великий і ще не осягнутий повною мірою сегмент модернізму як художньої системи. Тому вивчення критики письменників-модерністів сприятиме розширенню уявлень про своєрідність розвитку й складові російського модернізму.