Предмет і завдання історії літературної критики, значення її вивчення у вузі

1. Об'єкт і предмет літературної критики та історії літературної критики

Літературна критика, історія літератури, теорія літератури мають спільний об'єкт дослідження — художню літературу в розмаїтих її родових, жанрово-композиційних, стильових виявах та історичному розвитку мистецьких напрямів. Проте кожна з основних літературознавчих наук (і водночас навчальних "дисциплін" у вищій школі) розглядає спільний об'єкт під іншим кутом зору, тому має свій предмет, своєрідні завдання. Предметом власне літературної критики є поточний літературний процес і насамперед нові опубліковані художні твори. Літературні явища попередніх років, періодів та епох, будучи передусім предметом історії літератури, потрапляють у коло зацікавлень літературного критика крізь призму актуальних суспільно-естетичних запитів і потреб його сучасників при передруках чи конструюванні контексту, в якому виявляються естетичні, ідейно-художні особливості нових творів. Отже, предметом літературної критики є художньо-естетична своєрідність нових завершених творів, нові тенденції поточного, літературного процесу, їх особливості, спрямованість, продуктивність, відмінність від інших.

Історія літературної критики має інші об'єкт, предмет і завдання. Об'єктом її розгляду стають не художні явища самі собою, а результати діяльності літературних критиків. Історик літературної критики зосереджує увагу на оцінках, судженнях, роздумах, висновках літературних критиків певних епох, звичайно ж, у співвіднесенні з тими художніми явищами, яких стосуються оцінки, судження, роздуми і висновки критика-попередника. Історія літературної критики їх відтворює насамперед за першопублікаціями рецензій, статей, монографій тощо, осягаючи мотиви оцінних суджень, критерії оцінок, суспільну зумовленість літературно-критичних виступів тодішніх критиків. Як слушно зазначає П.М.Федченко, "у предмет історії літературної критики входять і система художніх принципів літературних напрямів (маніфести, декларації, програмні статті), і їхня фактична поетика, проаналізована, узагальнена та оцінена критикою, і весь комплекс полемічного матеріалу, нагромадженого в боротьбі за утвердження чи заперечення певних ідейно-естетичних принципів" 1.У цьому твердженні нечітко розмежовано предмет історії літературної критики та її об'єкт, але виразно акцентовано на тому, що предметом історії літературної критики є не тільки система принципів літературних напрямів (окрім, розуміється, письменників), а й поетика, вже кимось проаналізована, оцінена ще до праці історика критики, ідеї, принципи (зміст) художніх творів, мистецьких напрямів і поетика (форма) явищ літературного процесу в осмисленні, інтерпретації критиків — це одна грань предмета історії літературної критики. Друга його грань пов'язана з полемікою, дискусіями в поточній критиці. Вона чіткіше увиразнена польським дослідником Я.Славінським, який зазначав: "Якщо звернути увагу на функціонування критики в суспільно-мистецькому контексті, стежити за тим, що вона виразила з відбитого в літературі, а що пропустила (до того ж поставити питання про причини таких фактів), то тільки тоді матимемо історію критики"2. Отже, що поточна критика вибрала для поцінування, а що обминула, пропустила? Чому? З яких причин? Мовчання критиків певного історичного часу входить у предмет історії літературної критики. А ще, крім усіх змістовно-концептуальних аспектів літературної критики, не можна нехтувати питаннями майстерності критиків як учасників літературного процесу. Вони ж бо також письменники, їхні статті мають певні жанрово-композиційні, стильові виміри, відзначаються системою виражальних засобів, арґументів мотивування оцінок, способів донесення їх до читачів. Під таким кутом зору почав давно досліджувати історію російської літературної критики Б.Єгоров3, а продовжила група вчених Казанського університету4. Отже, йдеться про весь обсяг літературно-критичного дискурсу.

Оцінний аспект наявний у системі літературно-критичних жанрів, породжений станом літературної критики (і відповідно — художньої літератури), умовами їх функціонування, структурою преси. Важливо знати, хто з критиків і в яких друкованих органах виступає; якого характеру літературно-критичні матеріали подають газети і журнали як органи політичних партій, літературних об'єднань, громадських організацій чи власність приватних осіб. З яких причин все це відбувається. Тому в предмет історії літературної критики включаються також механізми "тиску" громадської думки, видавців, цензорів — політичної системи в цілому з відповідним їй типом культури на письменників і критиків. Всебічно розкрити всі грані предмету історії літературної критики можна тільки на основі ґрунтовного ознайомлення з різноманітними джерелами.

2. Джерела-об'єкти історії літературної критики

Джерелами-об'єктами історії літературної критики є найрізноманітніші тексти, які з різною мірою повноти і в різний спосіб зафіксували оцінне ставлення суспільства до художньої культури і, зокрема, до літератури. До джерел-об'єктів належать насамперед художні твори, бо в них відбита критична самосвідомість письменників і форми їх реагування на характер сучасної їм літературної критики. За художніми творами йде автокритика митців, опублікована у вигляді передмов, післямов, статей, інтерв'ю тощо. Відтак — різножанрові публікації власне критиків, сучасників письменника, листи до нього читачів (інших літераторів у тому числі), усні виступи згаданих тут реципієнтів на читацьких конференціях, зустрічах з авторами, інформація про такі виступи в пресі, а також виступи по радіо, телебаченню, навіть на мітингах і вічах. Останні фіксуються у пам'яті слухачів, глядачів, у переказах іншим людям і, звичайно, в архівах мас-медіа. Це – перша група джерел, офіційно оприлюднених, доступних до вивчення в будь-який час.

Другу групу джерел-об'єктів складають також зафіксовані в різного роду текстах оцінки літературних явищ, але прихованих до певного часу від публіки. Йдеться про щоденники і записники письменника, його епістолярій; про листування критиків з автором і поміж собою; читацькі листи до письменника і в редакції газет, журналів, видавництв; про "закриті" видавничі рецензії (там і тоді, де вони практикуються); про рукописи і різні варіанти літературно-критичних матеріалів, опрацьованих або самим автором на вимогу видавця, редактора, цензора, або без його відома — кимсь із редакційних працівників. Зіставлення таких матеріалів дає змогу простежити процес зародження оцінки, її розгортання в критичне судження й оформлення у статтю. Вони виявляють мотиви критичних чи апологетичних публікацій у критиці, ступінь громадянської відваги й щирості, відвертості критика, механізми "тиску" на критика, причини його відходу від активної літературно-критичної діяльності.

Третя група джерел-об'єктів історії літературної критики — це документи, які регламентують чи якось спрямовують літературне життя і тому опосередковано впливають на стан і характер поточної літературної критики: цензурні статути, циркуляри; програми панівних (правлячих) політичних партій, літературних об'єднань, до яких входить критик, з їх маніфестами, деклараціями, статутами і програмами їхніх друкованих органів.

Окрему групу джерел, яка може трактуватися найважливішою і подаватися першою в переліку, становлять матеріали, які свідчать про стан естетичної свідомості того періоду, критику якого вивчаємо. Це — теоретичні трактати з філософії, естетики, літературознавства, підручники, за якими ці предмети вивчаються у школах і вузах; це — характер політичного режиму, стан культури, її матеріальної бази, яка уможливлює активне функціонування художніх цінностей серед усіх верств суспільства.

Суспільно-політичні умови, культурологічний контекст, соціально-психологічна атмосфера в державі, в регіонах, колективах, сім'ях, морально-духовна розкутість людей — все це формує індивідуальну свідомість і письменників, і читачів, і критиків, визначаючи зрештою потребу в літературній критиці, її суспільний авторитет, необхідність вивчення в загальноосвітніх і вищій школах, особливості літературно-критичного дискурсу.

3. Взаємозв'язок історії літератури і літературної критики

Такий широкий компонентний склад джерел історії літературної критики при належному і повному його опрацюванні таїть у собі небезпеку втрати меж і специфіки літературної критики, розчинення її в історії суспільної думки. Це — реальна і досі актуальна проблема. Праці з історії філософії, з історії естетики, з історії літератури, з історії літературної критики в Україні мають здебільшого спільні джерела, перегукуються за змістом, мають синкретичний характер. У них дуже мало місця відведено дослідженню власне наукознавчих аспектів, специфіки знання в кожній галузі, особливостей форми праць, їх жанрів, композиції, стилю. Твердять, що це — специфіка духовного життя неповної нації, яка надовго втрачала свою державність, мала асиметричну структуру культури і т.д. Така позиція до певної міри слушна. І все ж вона вимагає критичного до себе ставлення і не може вважатися єдиною в організації освіти, культурного життя взагалі – тим більше в науці.

Якщо філософія, естетика, теорія літератури, історія літератури та історія літературної критики складають теоретичний рівень суспільної свідомості і в межах наукової картини світу розрізняються за своїми предметами, за ступенем узагальнення явищ художньої культури, за мірою абстрактного та конкретного, об'єктивного та суб'єктивного у змісті категорій і понять цих наук 5, то вже за цими параметрами можемо виділяти, вибирати (навіть цитувати з тексту) думки, ідеї, поняття, що мають філософський, естетичний, теоретико-літературний, історико-літературний, літературно-критичний характер. Для історії літературної критики домінантою й критерієм відбору виступатиме насамперед оціненість висновків, понять; уявлень, спрямованих на явища поточного літературного процесу. Очевидно, історик літературної критики не зобов'язаний докладно і вичерпно відтворювати систему філософсько-естетичних поглядів письменників і критиків, але зрозуміти і враховувати їх він мусить, бо вони є основою оцінних суджень; так же він не має потреби вичерпно реконструювати діахронну фактологічну базу літературного процесу, без чого не обійдеться історик літератури, однак без знання (відчуття) історико-літературного контексту він не матиме шкали для поцінування нових творів як художніх, ориґінальних чи, навпаки, нехудожніх, банальних, вторинних і т.д.

Загальновідомо і безперечно, що шкільний (у старших класах) і вузівський курси історії літератури містять значний оцінний компонент, меншою чи більшою мірою торкаються літературної критики (критичні праці відповідного періоду), але в жодному з них немає цілісної картини, логіки руху літературної критики в усіх її формах побутування — від шпальт газет і журналів до листів і тематичних збірників, монографій. Критика там наявна як ідеологія, естетична концепція, полеміка, але не як творча діяльність зі своїми атрибутами. Чи треба їх знати? Безперечно. Адже цінність виявляється в усьому, аж до місця статті в газеті (на першій чи останній полосі і т.д.). Органи преси ведуть не тільки відкритий (текстуальне виражений) діалог, а й "полемізують" своїм паралелізмом, відштовхуванням, взаємодоповненням, вдаючись до т.зв. мінус-прийомів. Звісно, цей аспект періодики входить у предмет історії журналістики, однак без його врахування історія літературної критики не може бути повною, втрачає відчуття пульсування літературного критицизму, його стимулів, його імпульсів.

Історія літератури вивчається у вузах із першого курсу в хронологічному порядку (хоч стисла пропедевтика, присвячена сучасному літературному процесові, подається на першому курсі і відразу випереджує діахронію), служить базою для історії літературної критики, яка може задовільно розкриватися не скоріше четвертого року навчання у вищій школі. Однак якщо історію літератури подавати традиційно як історію обставин, що зумовили виникнення творів, як їх сюжети і композицію, як їх місце і роль у літературній спадкоємності; діалектиці традицій і новаторства без історії впливу творів та їх прийняття, то це буде неповна історія. О.І.Білецький ще 1922 року ставив цю проблему як методологічно важливу. Він тоді твердив: "Доводити зараз, що історія літератури не тільки історія письменників, а й історія читачів, що без маси, яка сприймає художній твір, немислима сама творча продуктивність, означає вламуватися у відчинені двері"6. Для історика літератури, отже, літературно-критичні оцінки критиків — сучасників письменника і наступних за ними поколінь критиків — чи не єдине джерело, яке фіксує в текстах читацькі рефлексії, результати інтерпретації давно написаних і опублікованих творів. Тому сьогоднішній викладач історії літератури не може обмежуватись тільки власним сприйняттям текстів давніх творів чи інтерпретацією сучасних літературознавців — авторів нових монографій і підручників: опосередкованою ланкою між ними і давнім текстом має виступати історія літературної критики в усіх гранях її власного предмета. Оскільки часу для поєднання двох історій — художньої літератури та літературної критики — не вистачає, а кожна з цих історій має свою логіку й специфіку, то й виникає необхідність окремо їх розробляти, наслідки фіксувати в окремих посібниках, на основі яких привчати студентів усвідомлювати логіку розвитку літературної критики як специфічної творчості й діяльності і в такий спосіб готувати кадри критиків, чи бодай формувати позитивне наставляння на літературно-критичну діяльність.

4.Завдання і значення курсу історії літературної критики

Завдання курсу історії літературної критики двоспрямоване. По-перше, вона відтворює цілісну картину становлення, формування і розвитку критики як органічної частини літературного процесу; виявляє внутрішню логіку розвитку літературної критики, роль критики в художній культурі суспільства. По-друге, історія літературної критики, увиразнюючи здобутки і втрати літературної критики на всіх етапах розвитку національної духовної культури, сприяє підготовці кваліфікованих кадрів критиків. Саме цим зумовлюється значення вивчення історії літературної критики, особливо на факультетах журналістики і філологічних.

Глибоке і всебічне вивчення історії літературної критики в усій її повноті озброює випускників гуманітарних вузів знаннями умов і факторів, які забезпечували багатьом відомим людям успішну діяльність у царині критики; формує у студентів навички аналізу мистецьких явищ, виробляє практичні вміння здійснювати критичну діяльність; застерігає від повторення помилок попередників; дає масштаб для врахування літературно-мистецьких цінностей, сприяє формуванню історизму мислення.

Ще за життя Тараса Шевченка було чимало діячів української культури, які позитивно сприйняли його прихід у літературу. З’явилося сім рецензій на появу друком першого «Кобзаря» 1840 року в Петербурзі; три — на «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844-го, що його було надруковано в друкарні Х. Гінце; десять — на нове видання «Кобзаря» 1860 року, опублікованого в друкарні Пантелеймона Куліша, і багато інших відгуків на появу останньої прижиттєвої книжечки-посібника «Буквар Южноруський», випущеної на початку січня 1861-го в Петербурзі та призначеної для нав чання грамоти українською мовою в недільних школах в Україні чи деінде. Окремі рецензії на поеми «Гайдамаки», «Гамалія» й «Тризна» вийшли з-під пера Миколи Костомарова, Данила Мордовця, що написав замітку про «Кобзар» 1860 року та помістив її в червневому номері журналу «Русское слово», і того ж таки Куліша.

Після смерті Тараса Шевченка 1861 року багато різноманітного матеріалу про нього було вміщено в журналі «Основа» — першому українському громадсько-політичному й літературно-мистецькому щомісячнику, що виходив у 1861—1862 рр.

Через 20 років після «Основи», співзасновником якої, до речі, був Шевченко, з’явився новий журнал — «Киевская старина» (1882—1906), також місячник з історичними матеріалами російською й українською мовами буржуазного, як уважалося, напряму. Навколо нього згуртувалася плеяда вчених: М. Костомаров, П. Житецький, В. Антонович, П. Лебединцев, П. Єфименко, М. Сумцов, М. Чалий. Передостанній із них присвятив Шевченкові понад 30 своїх праць, а останній до кінця свого життя працював над доповненням біографії Шевченка.

У згаданому журналі було надруковано велику кількість матеріалів про Шевченка, про його діяльність як поета й революційного діяча. Загальна політична платформа видання відзначалася буржуазно-ліберальним духом та націоналістичними тенденціями. Зокрема, літературно-критичні статті Сергія Єфремова, такі як «У пошуках нової краси» й «У боротьбі за просвіщення», поміщені на сторінках «Київської старовини», було визнано в радянські часи за націоналістичні. Гострій критиці за «буржуазні концепції» піддався Єфремов із боку кількох істориків української літератури.

Перший період шевченкознавчої діяльності Сергія Єфремова охоплює період від 1899 до 1919 рр. Тож за 20 перших років ним було опубліковано близько 70 праць, а після 1919-го й до 1929 року — надруковано понад 30 праць. Усі вони стосувалися вивчення творчості Шевченка. Перші з них указують на добру обізнаність 23-річного історика української літератури з поетичним доробком Тараса Григоровича. Відомо, що редакція журналу «Київська старовина» видала «Кобзар» 1899 року, після чого Єфремов виправив багато різних хронологічних помилок, які виявилися в рецензії, надрукованій у «Літературно-науковому віснику» (1899). Сергій Єфремов відкидав твердження про вплив Пушкіна на Шевченка тим, що пушкінські імперіалістичні мрії про злиття всіх слов’янських народів в одну «матушку Росію» були чужими ідеалам Шевченка, який бажав, «щоб усі слов’яни стали добрими братами».

До переліку перших статей Сергія Єфремова на різні теми належать «Курочкін і Шевченко», «Шевченко й українське письменство», «Шевченко за ґратами», «До 50-ліття смерті Т. Шевченка», «До 100-літніх роковин Шевченка», «Шевченко та Котляревський» і багато інших нотаток на праці Бориса Грінченка й Анатолія Луначарського. Деякі з них друкувалися на сторінках щоденної газети «Рада», що виходила українською мовою в Києві з 28 вересня 1906 року до 2 серпня 1914-го. Того ж року, до століття від дня народження Шевченка, видано книжку С. Єфремова під назвою «Шевченко. Збірка. Київ. 1914», до якої ввійшли раніше публіковані статті в періодичних виданнях.

Важливий погляд Єфремова на творчість Шевченка та думки про її значення для українського народу містить видання під назвою «Історія українського письменства», яке друкувалося в Києві в різні роки (1911—1924). Матеріал чотиритомної монографії закінчується історією української літератури на початку 1920-х рр.

Ця книга була одним з основних підручників для багатьох шкіл в Україні. Капітальна праця історика української літератури має кілька розділів, і в декотрих із них поважне місце займає текст, присвячений Шевченкові. В одному розділі, наприклад, указано на соціальне становище молодого Шевченка, вплив програми Кирило-Мефодіївського братства на поета, а також на ідейний зміст ранніх поезій і його еволюцію в них від ліризму-романтизму до реалізму. Автор у цьому розділі детальніше проаналізував глибокий вияв любові Шевченка до рідного краю та до свого поневоленого народу після повернення навесні 1943 року з України до Петербурґа. Від цього моменту перегорнув нову сторінку своєї поетичної творчості, у якій, за твердженням Єфремова, раптово виявляється гнівний протест проти кріпацтва, проти політичного гніту, проти царського деспотизму та проти національного й соціального гноблення України та її народу.

«Для України, — писав Єфремов, — вага Шевченкового генія переходить ті межі, які поставлено навіть великими письменниками в їхній Батьківщині: він сам був для неї тим сонцем, що «за собою день веде». Як на

1920-ті рр., коли більшовики будували радянську «державність», єфремовська оцінка особистості Шевченка та його літературної творчості мала величезне значення. Хоч позначена однобокістю, у якій Шевченка вимальовано як пристрасного борця за справедливість і великого ворога царату, вона потрапила до складу поважного наукового шевченкознавства. Поруч із такими шевченкознавцями, як Михайло Новицький (1892—1964), Олександр Дорошкевич (1889—1946), Дмитро Багалій (1857—1932) і низка інших, Єфремов зайняв належне місце.

1924 року він опублікував статтю «На нерівних позовах» у «Шевченківському збірнику» (т. І за редакцією Павла Филиповича), у котрій підкреслив взаємини між Шевченком і царським урядом. Через рік після цього в науковому збірнику «Шевченко та його доба» було вміщено статтю «Поет і плантатор», яка нагадала читачеві про зусилля поета з розкріпачення своїх родичів. Аби Шевченкова поезія доходила до читача, цензура змусила його писати російською мовою. Саме на цю проблему поета Єфремов указав у науковій розвідці «Спадщина Кобзаря Дармограя», поява якої датується тим же роком. «Кобзар Дармограй» — це псевдонім Шевченка, яким він послуговувався для публікації своїх повістей.

Визначний діяч на українській літературній ниві та ще більший безкомпромісний ворог більшовицької влади, Єфремов одночасно працював над виданням творів Шевченка. Разом із М. Новицьким вони підготували двотомник поезії, який вийшов у Києві 1927 року. У раніше виданих «Щоденниках» Шевченка науковець відкрив багато різних помилок. Отож під назвою «Тарас Шевченко. Повне зібрання творів Т. Шевченка. Під загальною редакцією акад. С. Єфремова. Том ІV.

1927» побачило світ видання, котре містило 187 сторінок тексту «Щоденника» та 533 — коментарів і на яке Павло Зайцев відгукнувся: «Його редактор С. Єфремов із таким пієтетом поставився до свого завдання, що видання це треба вважати взірцем видань науково-академічного типу. Докладні коментарі, що їх додали до тексту сам редактор і сім його співробітників, зроблено так, щоб по змозі не лишити жодного місця без пояснення». Велике значення цього видання полягає в тому, що сам Єфремов опрацював 430 приміток.

Але деякі радянофіли, що писали рецензії на цю працю, принижували її появу, чим і компрометували самого голову історично-літературного товариства при ВУАН Сергія Олександровича Єфремова. Такого ж нищівного розгрому з боку офіційної критики зазнала понад тисячосторінкова книга Єфремова «Листування» (1929). У цьому академічному творі є вступна стаття, 225 листів Шевченка, понад 200 листів, адресованих поетові від більш ніж 60 осіб, і понад 650 сторінок петиту докладних коментарів і покажчиків.

Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х рр. не треба було шукати багато причин, щоби віддати наказ на фізичне знищення так званих буржуазних націоналістів. Боротьба проти них посилилася шляхом цькування та переслідування. У самий розпал наукової діяльності, завершенням якої були два останніх видання Єфремова, настав її раптовий кінець. Улітку 1929 року його було заарештовано й відправлено на довготривале ув’язнення. Карався в тюрмах у час молоха, що тривав довгі роки в Україні та пожирав безмежну кількість жертв.

Крім сказаного вище про С. Єфремова як про шевченкознавця, варто ще згадати, що він спів працював із багатьма виданнями, у яких появлялися його гострі публіцистичні виступи, котрі стали причиною його арештів ще за царських часів. Із-під його пера вийшла низка важливих монографій про письменників Марка Вовчка (1907), Михайла Коцюбинського (1922), Івана Нечуя-Левицького та Карпенка-Карого (1924), Івана Франка (1926) і Панаса Мирного (1928). У літературознавстві він виявився найвидатнішим представником неонародництва, яке залишило по собі величезний слід і вплив на його послідовників.

У справі Спілки визволення України (СВУ) його було засуджено та запроторено в тюремні табори, де, за одними даними, він помер 1937-го, а за іншими — у березні 1939 року. Загалом, після тих років його доля невідома. За таку титанічну наукову діяльність, кипучу, невтомну працю довгими роками, боротьбу з «радянщиною» та її прислужниками й пристосуванцями ім’я великого українського патріота-вченого й громадського діяча Сергія Єфремова хотіли знищити й затерти за ним будь-які сліди. Тож не знайшлося для нього невеличкого місця в сімнадцятитомній Українській радянській енциклопедії, в академічних виданнях про Шевченка, у різних словниках українських письменників та навіть у Шевченківському двотомному словнику (1976). Та попри все ворогові не вдалися намагання позбутися впливу С. Єфремова на історію української літератури. Його літературна спадщина з понад 3 тис. друкованих праць — непоборна та невмируща.

В перші роки XX ст. Єфремов разом з іншими молодими українськими діячами виступив співзасновником видавництва "Вік". Їхньою метою була організація багатотиражного видання й поширення української художньої літератури. 1902 р. видавництво випустило складену Єфремовим тритомну антологію української літератури XIX ст. з численними біографічними даними про письменників.

З публікації цього тритомника почалася систематична науково-дослідна робота Сергія Олександровича над історією української літератури. Закінчивши 1901 р. університет і ніколи більше не згадуючи про отриманий диплом юриста, Єфремов цілком присвятив себе літературознавству й публіцистиці. Він багато друкувався в журналі "Киевская старина", у "Киевских откликах", "Літературно-науковому віснику", "Записках НТШ", "Русском богатстве".

Вважаючи головним покликанням художника служіння народу, Єфремов виступає за реалістичну літературу, критично ставлячись до тоді новомодних модерністських віянь.

Єфремову завжди було властиве скептичне ставлення до течій, що приходили із Заходу, — чи то декаданс, чи то марксизм, — про що він на повний голос заявив у своїй програмній статті "У пошуках нової краси" (1902). Ця позиція ускладнила його стосунки з І. Франком, Лесею Українкою та О. Кобилянською, творчість яких розвивалася в руслі загальноєвропейського літературного процесу.

Складний, наполегливий, принциповий характер Єфремова не сприяв встановленню теплих стосунків з іншими, досить амбіційними лідерами українського руху початку XX ст., зокрема з М. Грушевським і В. Винниченком. Органічно не сприймаючи марксистського космополітизму, Єфремов підозріло ставився до соціал-демократичної орієнтації, сформованої в 1900—1902 pp. Революційною українською партією (РУП), особливо — до згодом створеного на її грунті провідного ядра Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), очолюваної В. Винниченком, Д. Антоновичем і М. Поршем. Але, слідуючи їхньому прикладу, Єфремов сам починає займатися "партійним будівництвом" і виступає одним із засновників створеної восени 1904 р. малопомітної Української демократичної партії (УДП).

Під час революції 1905 р. Єфремов розгорнув широку публіцистичну роботу. Він опублікував кілька брошур для народного читання, входив до складу редколегії журналу "Громадська думка". Арештований наприкінці грудня 1905 р. за національно-політичну діяльність, Сергій Олександрович майже рік провів у київській Лук'янівській в'язниці. Після звільнення, в період спаду революційного ентузіазму в суспільстві, він продовжував виступати з публіцистичними статтями з українського питання, редагував велику кількість книг, поширюваних видавництвом "Вік", супроводжуючи їх біографічними статтями про авторів.

Та основною для Сергія Олександровича поступово стає історико-літературна робота. За кілька років після поразки Першої російської революції, він став активним членом заснованого в 1908 р. Товариства українських поступовців (ТУП), що об'єднало провідних представників творчої інтелігенції Києва, а також інших українських культурно-громадських організацій. Крім численних статей в українській і російській періодиці, виходять його літературознавчі книги "Шевченко й українська література" (1907), "Марко Вовчок" (1907), "Тарас Шевченко, його життя і праця" (1908), а також брошури із суспільно-політичних питань: "Єврейська справа на Україні" (1908), "Із суспільного життя на Україні" (1909) та ін.

1911 р. в Києві вийшла фундаментальна праця Єфремова "Історія української літератури", яку неодноразово перевидавали. В цьому дослідженні вперше був зібраний, упорядкований і узагальнений колосальний різноплановий матеріал, осмислений, однак, уже в трохи старомодному, як на початок XX ст., народницькому контексті.

Основним змістом українського літературного процесу дослідник вважав розкриття національно-визвольних ідей. Цим зумовлена його недооцінка самобутнього значення української книжної літератури епохи бароко й модерністських течій на межі XIX—XX ст. Загалом книгу українська громадськість сприйняла схвально, хоча не обійшлося й без полемічних відгуків.

З'явилися й нові літературознавчі монографії, написані в тому ж народницькому дусі: "Шевченко" (1914), "Борис Грінченко" (1913), присвячена І. Франку книга "Співець боротьби і контрастів" (1913), літературознавчий огляд "За рік 1912" (1913). Ці видання закріпили за Єфремовим позиції провідного історика української літератури. Можна стверджувати напевне, що він розробив базову концепцію розвитку історії української літератури, принципово переглянуту лише через три десятиліття групою українських учених в еміграції, насамперед Д. Чижевським.

З початком Першої світової війни публікуватися українською мовою стало надзвичайно важко, більшість українських журналів і газет була закрита через підозру в нелояльності до російського уряду. Єфремов опинився у скрутному матеріальному становищі. Війну він сприймав як трагедію українського народу, що розділений між двома ворогуючими імперіями і не має у ній власних інтересів. При цьому літературознавець гостро і справедливо засуджував грубу й неоковирну українофобську, русифікаторську політику російської військової адміністрації на окупованих західноукраїнських землях. Ця бездумна, примітивна політика боротьби з усім українським і репресій щодо греко-католицького духовенства мала негативні наслідки й на далеке майбутнє, надовго настроївши проти Росії широкі кола галицької громадськості, які доти досить дружньо ставилися до неї.

Після перемоги Лютневої революції, Сергій Олександрович із головою поринає в громадсько-політичну роботу. Він виступає одним з ініціаторів створення Центральної Ради, обирається головою Союзу українських автономістів-федералістів (утвореного з ТУП), а в червні 1917 р. стає головою Української партії соціалістів-федералістів, яка стояла на поміркованих, ліберально-демократичних позиціях, об'єднуючи представників української творчої інтелігенції. Членами її були Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська, А. Ніковський і багато інших.

Особливо помітною в першій половині 1917 р. була участь Єфремова в роботі Центральної Ради. У березні 1917 р. його обрали до її Комітету, у квітні разом із В. Винниченком він став заступником її голови (М. Грушевського), входив до складу делегації Центральної Ради на переговорах із тимчасовим урядом у Петрограді (у травні 1917-го), надсилав до київської газети "Нова Рада" репортажі про хід цих переговорів. Єфремов був одним із авторів І Універсалу Центральної Ради.

Однак у середині літа 1917 р. він відійшов від активної роботи в Центральній Раді. Він не погоджувався із курсом, нав'язаним їй лівим крилом представлених у ній партій — соціал-демократами й соціалістами-революціонерами. Певну роль відіграло тут і погіршення особистих стосунків Єфремова з лідерами цих партій М. Грушевським і В. Винниченком.

З другої половини 1917-го Сергій Олександрович, розчарований практикою марної політичної боротьби (переважно за міністерські портфелі, а не за вибір політичного курсу), знову зосередився на публіцистиці.

Шквал обурення викликала в нього кривава вакханалія, влаштована в Києві червоними військами, що захопили місто в останні дні січня 1918-го. В полум'яному листі одному з більшовицьких командирів, Юрію Коцюбинському, синові великого українського письменника М. Коцюбинського, Сергій Олександрович виклав гнівний протест і особисті докори. Абсолютно неприйнятною для Єфремова була й ідея націоналізації землі, що на практиці означала знищення основ життя й культури українського селянства. Жахи пережитого ним у Києві червоного терору Єфремов описав у публіцистичному нарисі "Під обухом. Більшовики в Києві". Гостро критикував Єфремов і безпорадність есерівського уряду В. Голубовича в березні — квітні 1918 р.

Не сприйняв він і влаштованого П. Скоропадським перевороту 29 квітня 1918 p., відмовившись увійти до складу нового уряду.

З лідерами Директорії, В. Винниченком і С. Петлюрою, у Сергія Олександровича були принципові розбіжності в політичному й особистому планах. Перебуваючи в опозиції до влади П. Скоропадського, Єфремов усе-таки розумів, що падіння гетьманату в даній ситуації остаточно знищить Україну як державу й відкриє шлях до влади більшовикам. Проте в розпалі сутички, що мала місце в листопаді — грудні 1918 р. між гетьманом і Директорією, він не пристав до жодної зі сторін.

Наприкінці 1918-го Єфремов остаточно відійшов від політики, зосередившись на науково-дослідній роботі. У січні 1919 р. його обрали дійсним членом Української академії наук і запропонували посаду секретаря історико-філологічного відділення. Під час другої більшовицької окупації Києва в березні — квітні 1919-го Сергій Олександрович опинився у в'язниці, але за клопотання керівництва Української академії наук, в якій керівну роль відігравав тоді А. Кримський, був звільнений. В наступні місяці утиски тривали, але тепер уже з боку денікінської адміністрації, яка закрила відновлену Єфремовим під старою назвою "Рада" газету "Нова Рада".

Після остаточного переходу Києва під владу більшовиків у червні 1920 p., Єфремову певний час довелося переховуватися поблизу столиці, в Боярці. Але, знову за клопотанням керівництва академії наук, насамперед її "незмінного секретаря" А. Кримського, він одержав амністію і повернувся до наукової роботи.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті»,дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М.Горбачов, О.Яковлев; філософи О.Зінов'єв, М.Мамардашвілі,Ю.Левада, політологи О.Бовін, Ф.Бурлацький, редактори масмедіа — В.Коротич, Є.Яковлєв, С.Залигін та багато інших.

Зміст

[сховати]

· 1 Шістдесятники України

· 2 Початок 1960-х

· 3 Кінець «відлиги»

· 4 Шістдесятники у мистецтві

· 5 Див. також

· 6 Література

Шістдесятники України

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов,Юрій Іллєнко, кінокритик Роман Корогодський, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчогосамовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції«розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

Початок 1960-х

Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко.

Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Микола Холодний, Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван Сокульський Б. Мамайсур та інші. На початку близько до шістдесятників стояв Віталій Коротич. До шістдесятників відносять також поета Івана Коваленка, хоча за віком він був старшим за більшість із них.

У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці — Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Бойчак; у публіцистиці — Степан Кожум'яка. До найвизначніших шістдесятників слід додати з політичних, та більше з кон"юнктурних причин нині замовчуваних активних борців з режимом, таких як майстер політичного памфлету Валентин Мороз ("Репортаж із заповідника імені Берія", "Бумеранг", "Бастіон українського опору", "Серед снігів", "Дедал і Тантал", "Лист до Євдокії Лось", класична гумореска, оплачена п"ятнадцятьма роками каторги, "Я бачив Магомета"). Михайла Осадчого (його табірна повість "Більмо" вийшла 5 іноземними мовами), Василя Рубана("По той бік добра").

З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі. Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію («Ода чесному боягузові» Івана Драча). Коли поети - лідери шістдесятництва - після перших арештів у 1965 відійшли у тінь, у "внутрішню еміграцію", М.Холодний не припиняв війну словом з режимом до свого арешту у 1972 ("Крик з могили", 1961, "Сьогодні у церкві коні ночують і воду п"ють...", 1961, "Дядько має заводи й фабрики...", 1963, "Собаки в місті мають паспорти...", 1964, "Вмирають поети", 1965, "Монолог Франка", 1966, "Товаришам із тюрми", 1966, "Перед автопортретом Параджанова", 1968, "П"ять бажань патріота або інтернаціоналізм навиворіт", 1970). Зі свого боку, дехто зі старших письменників (Павло Тичина, Платон Воронько, М.Шеремет, М.Чабанівський) вороже поставився до експерименту й новаторства шістдесятників.

Для поезії шістдесятників характеристичне було оновлення заштампованої соцреалістичною догматикою поетики, інтелектуалізм, замилування в ускладненій метафорі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; у прозі — звільнене від соцреалістичного фальшу реалістичне зображення дійсності, часто з дотепним гумором (оповідання Григора Тютюнника), а то й у гостро сатиричному плані («Катастрофа», «Маслини» Володимира Дрозда), витончені мотивації поведінки героїв, зацікавлення історичною тематикою (Валерій Шевчук).

Кінець «відлиги»

Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття. Вже 17-го грудня 1962 на спеціально скликаній нараді-зустрічі творчої інтелігенції з керівництвом держави їх гостро розкритикували. Після внутрішнього перевороту в КПРС та відставки Хрущова восени 1964 тиск державної цензури на інтелігенцію різко посилився. Після постанови ЦК КПРС «Про цензуру» (весна 1965), а особливо після вводу військ СРСР у Чехословаччину (кінець «Празької весни») (влітку 1968 року) КПРС взяла курс на реставрацію тоталітаризму. З «відлигою» у культурі та політикою лібералізації було покінчено. Після Праги єдиновласно правляча країною партія (КПРС) небезпідставно бачила в творчій, ліберальній та демократичній інтелігенції головну загрозу своїй диктатурі, монополії на владу.

Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965—1972 pp. У цьому процесі частина шістдесятників без особливого опору перейшла на офіційні позиції (В.Коротич, І.Драч, В.Дрозд, Є.Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л.Костенко), а інших взагалі перестали друкувати (Б.Мамайсур, В.Голобородько, Я.Ступак).

Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І.Світличний, Є.Сверстюк, В.Стус, І.Калинець, В.Марченко та ін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі. З цих останніх, що були заарештовані, єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений з ув'язнення та допущений до літературної праці, але вже цілковито в річищі соцреалізму.

У висліді цих процесів на початку 1970-х літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення, ними започаткованого.

Окрім того, рух Шістдесятників відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне — в посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму й русифікації (книга І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есеї Є.Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема В.Симоненка, М.Холодного - протестні твори цих двох молодих поетів найбільше множилися й поширювалися, та інших, викривальні памфлети й протестні листи літературознавців В.Стуса. В.Марченка тощо).

Шістдесятники у мистецтві

Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці.

Усвідомлення українською творчою молоддю злочинної суті комуністичної системи сприяло її звільненню з-під впливу ідеологічних догм «соціалістичного реалізму», підвищувало статус загальнолюдських цінностей та ідеалів. Формування світогляду Шістдесятників відбувалося під впливом гуманістичної культури Заходу, ознайомлення з якою сприяло зростанню зацікавлення до надбань власної культури, історії та традицій українського народу. Шістдесятники у своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали тогочасне українське суспільство.

Найвідомішими представниками Шістдесятництва були поети і прозаїки Микола Вінграновський, В.Голобородько, Євген Гуцало, Іван Драч, Роман Іваничук, Ірина та Ігор Калинці, Г.Кириченко,Ліна Костенко, Борис Мамайсур, Юрій Мушкетик, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук; художники Алла Горська, Опанас Заливаха, Борис Плаксій, Віктор Зарецький, В.Кушнір, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Стефанія Шабатура; режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Лесь Танюк; перекладачі Григорій Кочур та Микола Лукаш.

На початку 1960 років діяли клуби творчої молоді — київський «Супутник» (голова — Лесь Танюк) і львівський «Пролісок» (голова — Михайло Косів), які стали центрами громадської діяльності шістдесятників. У клубах відбувалися літературні зустрічі, вечори пам'яті, театральні постановки, де молоді митці формували власний світогляд та світобачення своїх слухачів і читачів.

Із 1963 розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень на адресу Шістдесятників, насамперед у націоналізмі. Влада розгорнула кампанію цькування Шістдесятників у пресі, на засіданнях спілок та різноманітних зібраннях. Партійні та карні органи забороняли, а потім і розганяли літературно-мистецькі зустрічі та творчі вечори Шістдесятників, закривали клуби творчої молоді. Поступово більшість Шістдесятників була позбавлена можливості видавати свої твори, їх звільняли з роботи, проти них влаштовувалися провокації.

Деякі шістдесятники під тиском влади пристосувалися до нових умов і перейшли на офіційні позиції. Проте більшість Шістдесятників не змирилася і мужньо відстоювала свої переконання, їхні твори продовжували з'являтися у самвидаві, та вже замість суто культурологічних проблем усе частіше аналізувалися питання суспільно-політичного життя, зокрема колоніального становища республіки у складі СРСР та необхідності створення організованого визвольного руху.

Із середини 1960-х шістдесятники розпочали формування політичної опозиції комуністичному режиму і незабаром стали активними учасниками дисидентського руху в Україні, зокрема як члениУкраїнської гельсінської групи

З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Письменників, митців, вчених картали в пресі і на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм», «відхід від партійної лінії», «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності». По суті, це була друга «ждановщина». Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли апогею в 1972 р. Процес реабілітації багатьох незаконно засуджених людей, повернення їх чесного імені було припинено.

Предметом особливої уваги партії завжди була освіта, яка розглядалась як частина комуністичної ідеологічної системи. З 1966 р. відповідно до рішень XXI з'їзду КПРС почала впроваджуватись загальнообов'язкова десятирічна освіта.

Основним науковим центром України продовжувала залишатись республіканська Академія наук.

Вченими-суспільствознавцями в 60—80-х рр. було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва.

Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов'язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко. Значних творчих успіхів досягли майстри сцени і кіно І. Миколайчук і Б. Брондуков.

Плідно працювали українські скульптори, особливо монументалісти. До справжніх творів монументального мистецтва цього часу відносяться пам'ятники Л. Українці у Києві і Т. Шевченку в Москві. В умовах, коли Україна стала незалежною державою, набирає сил її національно-культурне відродження. Відомо, у якому стані знаходилась сфера культури внаслідок багатолітньої дії всіляких залишкових принципів. Але останнім часом немало робиться, щоб вийти з кризової ситуації.

Висновок