Підходи до раціонального вибору пероральних цукрознижуючих засобів

При вперше виявленій глюкозурії, поряд з дотриманням дієти, краще призначити один з препаратів сульфонілсечовини (раніше толбутамід по 0,5г 3 рази на добу, зараз – препарат другого покоління глібенкламід 0,005 – 0,01г на добу), дозу якого поступово під контролем цукру крові поступово збільшують кожні 3-5 днів на 0,25г для першого і на 50-100 мг для другого препарату. Коли при лікуванні протягом 4 тижнів концентрація глюкози залишається високою (вище 15 ммоль/л), доцільно змінити тактику, додавши бігуаніди (метформін в дозі1,5-3г/добу в 2-3 прийоми) чи інсулін.

Ефективність лікування пероральними цукрознижуючими препаратами з часом знижується. При успішному лікуванні цими препаратами протягом 6 місяців можливе зниження дози або повна відміна препарата.

Взаємодія пероральних гіпоглікемізуючих ЛП з ЛП інших фармакологічних груп. Особливості використання при наявності супутньої патології. ЛП, які негативно впливають на рівень глікемії

Гіпоглікемічну дію пероральнох протидіабетичних засобів підвищують протигрибкові засоби (похідні азолів), фторхінолони, клофібрат, Н₂-гістаміноблокатори, інгібітори АПФ, НПЗС, сульфаніламідні засоби, протитуберкульозні препарати, інсулін, анаболічні стероїди, андрогени, похідні циклофосфаміду. Одночасний прийом метформіну з циметидином посилює ризик розвитку лактоацидозу.

Гіпоглікемічна дія гліквідону, глімепериду посилюються при стресах і фізичних навантаженнях.

Толбутамід при введенні вагітним може впливати на зв’язування білірубіну з білками й викликати гіпербілірубінемію у плода.

Вживання алкоголю веде до зміни активності мікросомальних ферментів печінки та на фармакодинаміку протидіабетичних середників.

Протидіабетичні середники несумісні з адреноміметиками, ГКС, інгібіторами МАО, психостимуляторами, антиаритмічними засобами, обережно їх слід використовувати з β-адреноблокаторами, тіазидними діуретиками.

Гліпізид не слід призначати одночасно з міконазолом.

Одночасне призначення антикоагулянтів групи дикумаринів, саліцилатів, тетрациклінів, левоміцетину, фенілбутазону й інших веде до гальмування процесів метаболізму пероральних протидіабетичних середників й підвищення їхньої гіпоглікемічної активності.

Тяжкість небажаних ефектів акарабози зі сторони ШКТ посилює неоміцин і холестирамін.

При патології печінки (гепатити, цироз), хронічній печінковій і нирковій патології, при вагітності і лактаційному періоді пероральні гіполіпідемічні засоби не можуть бути призначені, як і при тяжкій патології підшлункової залози, коли острівків апарат виснажений і склерозований. Аналогічно підлягають відміні пероральних гіпоглікемізуючих засобів пацієнти, у котрих розвинувся діабетичний ацидоз, знижується різко маса тіла чи недостатня ефективність препаратів сульфонілсечовини чи бігуанідів. Хворі у післяопераційному періоді теж не можуть приймати вище названі групи препаратів. Ця категорія пацієнтів підлягає лікуванню інсуліном.

Барбітурати, фенотіазіни, діазоксид, мінерало- й глюкокортикоїдні, тиреоїдині гормони, естрогени, гестагени, глюкагон, адреноміметики, солі літію, препарати нікотинової кислоти, інгібітори МАО, салуретики, фенитоїн, індометацин, ацетазоламід, амфетаміни, аспарагіназа, баклофен, антагоністи кальцію послаблюють гіпоглікемію. Хворі на цукровий діабет не можуть бути ліковані бета-адреноблокаторами через їх негативний вплив на ліпідний обмін, а також через можливість гіпоглікемічних ефектів, які можуть маскуватися вище названою групою ЛЗ.