Система фіксинговиг цін

Бреттон-Вудська система зобов’язала членів МВФ фіксувати паритети своїх валют у формі офіційної ціни на золото, відхилення від якої було допустимим в межах одного відсотку.

Підтримка паритетів не є важкою, якщо валютний обмін проходить виключно через офіційні органи, а саме через центральні банки. Останні можуть всього-на-всього відмовитися від купівлі або продажу іноземної валюти чи золота, а курс тримати на бажаному рівні.

При вільній торгівлі тримати обмінний курс на рівні паритету можна лише здійснюючи купівлю і продаж золота у тих випадках, коли курс почне відхилятися від паритету.

Якщо ЦБ Німеччини хотів тримати курс на рівні паритету, наприклад, DM 4 = $ 1, він повинен був мати в наявності необхідну кількість доларів і марок. Коли попит на долари перевищить пропозицію, а це могло, наприклад, виникнути при обмінному курсі DM 5 = $ 1, Бундесбанк, здійснюючи валютну інтервенцію, позбувається своїх доларових запасів. Таке явище неминуче, якщо монетарний орган зафіксовує курс своєї валюти вище паритету її купівельної здатності.

Якщо платіжний баланс країни дефіцитний, то при фіксації валютних курсів буде проходити відтік міжнародних резервів. В умовах чистого плавання валютних курсів і дефіцит, і профіцит платіжного балансу неможливі.

По умовах Бреттон-Вудських домовленостей США зобов’язалось підтримувати паритет $35 за унцію (31.1г), продаючи і купляючи метал. Якщо, наприклад, його ціна на ринку встановлюється на рівні $37, то іноземні ЦБ купують у США золото за $35 і продають на ринку з прибутком. Дана обставина не лякала американських урядовців, оскільки в кінці війни в США нагромадилось приблизно 60% від світових запасів золота. В подальшому їх позиція різко змінилася.

Зобов’язання зафіксувати курс долара відносно золота мало для США ще один наслідок: оскільки за унцію золота можна було при системі фіксованих курсів купити визначену і незмінну кількість товарів, для того, щоб доларова ціна товарів залишалася незмінною, необхідна була абсолютно без інфляційна світова економіка або така економіка, де темп інфляції був би всюди однаковим. Виконання цієї умови можливе лише на досить короткому інтервалі часу. Тому Бреттон-Вудська система була першопочатково приречена на крах.

4. Холодна війна, план Маршалла

Більшість урядів у післявоєнний період не виявляло схильності дозволяти вільну торгівлю своїми валютами, оскільки хотіли закріпити за собою монопольне право займатися валютними операціями. Це дало б їм свободу в розпорядженні валютними запасами. Вони могли б імпортувати продовольчі товари, стратегічні матеріали, озброєння, фінансувати компанії, підтримувати правлячі політичні режими. Окрім того у багатьох урядів були свої уяви про те, якими повинні бути обмінні курси. Великобританія, наприклад, хотіла встановити його на передвоєнному рівні: ₤ 1 = $ 4,86.

Для того, щоб перейти до вільної конвертованості валюти, необхідно мати досить значні валютно-доларові резерви. Однак, справи були такими, що одразу у післявоєнні роки доларові резерви були у великому дефіциті. Зрушитись з “мертвої” точки вдалось завдяки холодній війні і тому, що США зробили внесок в МВФ. Ізоляціонізм американських консерваторів почав розтавати, коли між СРСР і колишніми союзниками стала зростати напруга. Щоб призупинити наступ комунізму, в США приймають програму відбудови європейської економіки – план Маршалла (1947 р.). Суть програми – допомогти відбудувати економіку Європи до такого стану, коли вона зможе самостійно підтримувати воєнний потенціал, здатний протистояти радянській воєнній загрозі.

Перший раунд холодної війни розпочався з грошової реформи в окупованій Німеччині. (В 1945 р. американська армія привезла туди окупаційні рейхсмарки, віддруковані в США. Радянська окупаційна влада поступила аналогічно – привезла величезну кількість грошових знаків, прагнучи витіснити валюту американського походження.)

Першопочатково міжнародна торгівля в Західній Європі збалансо­ву­ва­лась в рамках системи клірингових (взаємних) розрахунків. Члени Європейського Платіжного Союзу регулювали дефіцит і профіцит платіж­ного балансу в двоїсто­рон­ньому порядку (див. рисунок).

Методи регулювання платіжного балансу

У продовж 50-х років доларовий голод поступово вгамувався і в європейських країнах зосередилися значні міжнародні резерви. Хоч допомога яка за Планом Мар­шалла надавалась країнам Західної Європи, що приймали участь у війні, і не сприяла стрімкому розвитку економіки цих країн, проте досить ефективно забезпечувала приріст запасів конвертованої валюти. США стимулювали розвиток вільної торгівлі та підтримали ідею об’єднання Європи та інтеграції економіки Франції та Німеччини так, щоб цим країнам ніколи не було вигідно воювати. Усі ці кроки стали переломними в формувнні передумов для виходу європейських валют на новий, якісно новий, рівень – вільної конвертації валют. Основні передумови цього зображено нарисунку.