Здійсніть юридичну кваліфікацію злочину - Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК України )

З медичної точки зору тілесне ушкодження – це порушення анатомічної цілісності тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів – фізичних, хімічних, біологічних, психічних. В юридичній літературі дається таке кримінально-правове поняття тілесного ушкодження: це протиправний винний фізичний або психічний вплив на чужий організм, який полягає в порушенні анатомічної цілісності або фізіологічних функцій органів і тканин.

КК України розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів: тяжке, середньої тяжкості та легке. Характер і ступінь тілесних ушкоджень на практиці визначаються за результатами судово-медичної експертизи.

В умовах сьогодення у законодавстві, у теорії кримінального права, у судовій медицині та у правозастосовній практиці використовуються три критерії для визначення тяжкості тілесних ушкоджень: а) паталого-анатомічний (медичний), який є головним; б) економічний, який є додатковим; в) естетичний, який також є додатковим. Тілесні ушкодження слід відрізняти від удару, побоїв, інших насильницьких дій, мордування, які завдають фізичного болю, але не спричиняють тілесних ушкоджень (тобто прямо до них не відносяться).

Тілесні ушкодження слід відрізняти від удару, побоїв, інших насильницьких дій, мордування, які завдають фізичного болю, але не спричиняють тілесних ушкоджень (тобто прямо до них не відносяться).

Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що охороняють здоров’я особи.

З об’єктивної сторони цей злочин передбачає встановлення таких ознак: 1) діяння (дії чи бездіяльності); 2) наслідків у вигляді тяжкого тілесного ушкодження; 3) причинового зв’язку між зазначеними діянням і наслідками.

Відповідно до ч. 1 ст. 121 КК, тяжке тілесне ушкодження – це тілесне ушкодження:

1) небезпечне для життя в момент заподіяння або таке, що спричинило;

2) втрату будь-якого органа чи його функцій;

3) психічну хворобу;

4) інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину;

5) переривання вагітності;

6) непоправне знівечення обличчя.

Зміст кожної з перелічених ознак тяжкого тілесного ушкодження розкритий у відповідних пунктах Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

1. Небезпечними для життя є ушкодження, що в момент заподіяння (завдання) чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і котрі без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Запобігання смерті, що обумовлена наданням медичної допомоги, не повинно братися до уваги при оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень. Загрозливий для життя стан, який розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно від проміжку часу, що минув після його заподіяння, повинен перебувати з ним у прямому причинно-наслідковому зв’язку.

В Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень міститься перелік ушкоджень, небезпечних для життя. Це, зокрема: проникаючі поранення черепа, хребта, грудної клітки, черевної порожнини (зокрема й без ушкодження внутрішніх органів), переломи кісток черепа (крім кісток скелету обличчя) відкриті переломи довгих трубчатих кісток, ушкодження, що потягли крововилив з шоком або колапсом, термічні опіки ІІІ-IV ступеня з враженням 15 % поверхні тіла, опіки II ступеня, які потягли враження понад 30 % поверхні тіла та ряд інших.

Факт заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя, має бути оцінений із урахуванням спрямованості умислу винної особи. Якщо буде встановлено, що винний бажав смерті потерпілого, тобто діяв із прямим умислом на вбивство, але смерть не настала з незалежних від його волі причин, вчинене кваліфікується як замах на умисне вбивство, а не як умисне тяжке тілесне ушкодження.

2. За ознакою втрати будь-якого органа чи його функцій тяжким визнається ушкодження не за загрозою для життя, а за кінцевим результатом і наслідками. Під органом розуміють частину людського організму, що виконує одну чи кілька функцій, котрі мають суттєве значення для життєдіяльності всього організму. У Правилах йдеться про втрату зору, слуху, мовлення, руки, ноги і репродуктивної здатності.

Втрата будь-якого органа чи втрата органом його функцій – це втрата:

а) зору (повна стійка сліпота на обидва ока чи стан, коли наявне знижен­ня зору до підрахунку пальців на відстані 2 м і меншій, тобто гостро­та зору на обидва ока 0,04 і нижча). Ушкодження сліпого ока, що призвело до його вилучення, оцінюється залежно від тривалості розладу здоров’я;

б) слуху (повна стійка глухота на обидва вуха чи незворотний стан, за якого потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3–5 см від вушної раковини);

в) язика чи мовлення (втрата можливості висловлювати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими для оточення, причому заїкання не береться до уваги);

г) руки чи ноги (відокремлення їх від тулуба чи втрата ними функцій – параліч або інший стан, що унеможливлює їх діяльність). Під анатомічною втратою руки чи ноги розуміється як відокремлення від тулуба всієї руки чи ноги та їх ампутація на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів. Усі інші випадки розглядаються як втрата частини кінцівки і оцінюються за ознаками стійкої втрати працездатності;

ґ) репродуктивної здатності (втрата здатності до злягання, запліднення, зачаття чи дітородіння/розмноження).

При ушкодженні органа чи його частини, функція яких була втрачена раніше (до травми), ступінь тяжкості ушкодження встановлюється за ознакою фактично викликаної тривалості розладу здоров’я.

3. Під психічною хворобою слід розуміти психічне захворювання. До психічних захворювань не можна віднести пов’язані з ушкодженням реактивні стани (психози, неврози). Ушкодження кваліфікується як тяжке тільки тоді, коли воно потягло за собою розвиток психічного захворювання, незалежно від його тривалості і ступеня виліковності. Ступінь тяжкості ушкодження, що викликало реактивний стан нервової системи, визначається за ознакою тривалості розладу здоров’я.

4. Під іншим розладом здоров’я, поєднаним зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину (не менше за 33 %), слід розуміти ушкодження, що не підпадають ні під одну з інших ознак тяжкого тілесного ушкодження, передбачених у ст. 121 КК. Вони становлять собою послідовно розвинутий хворобливий процес. Вирішальне значення для цього має стійка втрата працездатності не менш ніж на одну третину, яку законодавець пов’язує лише з «іншим розладом здоров’я». Йдеться про загальну працездатність. Втрата професійної працездатності може братися до уваги, якщо умисел винного був спрямований спеціально на позбавлення її у потерпілого. Під стійкою (постійною) втратою загальної працездатності розуміється така незворотна втрата функцій, що повністю не відновлюється. Розміри стійкої (постійної) втрати загальної працездатності через ушкодження встановлюються після наслідку ушкодження, що визначився, на підставі об’єктивних даних, зважаючи на документи, котрими керується у своїй роботі експертна комісія.

5. Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, незалежно від її строку, належить до тяжких за умови, що між цим ушкодженням і перериванням вагітності є прямий причиновий зв’язок. При встановленні цієї ознаки тілесного ушкодження слід мати на увазі такі умови: 1) строк вагітності не має значення; 2) переривання вагітності не викликана особливостями організму потерпілої, а є закономірним наслідком ушкодження.

6. Непоправним знівечення обличчя визнається у тих випадках, коли ушкодження обличчя потерпілого не може бути виправлено інакше, як за допомогою хірургічного втручання (косметичної операції). Ця ознака тяжкого тілесного ушкодження передбачає наявність відразу трьох умов: 1) предметом посягання виступає обличчя; 2) внаслідок посягання має місце знівечення обличчя; 3) знівечення є непоправним. Встановлювати ж, чи є знівечення обличчя непоправним, необхідно за допомогою судово-медичної експертизи”.

Знівеченим обличчя вважається тоді, коли воно має неприємний, огидливий вигляд, не властивий нормальному людському обличчю (відсутній ніс, губи, вухо, наявні глибокі численні шрами, асиметрія обличчя тощо). Знівечення обличчя вважається непоправним, якщо воно не може бути усунуте з допомогою звичайних методів лікування (застосування ліків, масажу, тощо). Під виправністю ушкодження розуміється значне зменшення вираженості паталогічних змін (рубці, деформації порушення міміки, тощо) з часом чи під дією не хірургічних засобів. Коли ж для усунення необхідне оперативне втручання (косметична операція), то ушкодження обличчя (його знівечення) вважається непоправним.

Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження тяжким за ознакою його небезпечності для життя в момент заподіяння – з моменту вчинення такого діяння (формальний склад); у всіх інших випадках – із моменту настання наслідків, зазначе­них у ч. 1 ст. 121 КК (матеріальний склад).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, що досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується виною у формі умислу (прямого чи непрямого). Мета умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію цього діяння лише в одному випадку – якщо це залякування потерпілого чи інших осіб (ч. 2 ст. 121 КК). Ставлення винного до смерті потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК) є необережним, що передусім і відрізняє цей злочин від умисного вбивства.

Для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), слід ретельно досліджувати докази, котрі мають значення для з’ясування змісту та спрямованості умислу винного. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 121 КК) є вчинення його:

1) у спосіб, який характеризується особливим мученням. Під мученням слід розуміти дії, що заподіяли потерпілому страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, житла, тепла, залишення його в шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії. Сюди ж відносяться дії, пов’язані з багаторазовим або тривалим спричиненням особливого болю (шмагання, щипання, застосування термічних факторів тощо). Мучення викликають не просто больові відчуття, що мають місце при кожному тяжкому тілесному ушкодженні, а заподіюють особливо сильний фізичний біль і страждання.

2) групою осіб. Це передбачає, що злочин вчинено двома або більше особами, які діють як виконавці без попередньої змови між собою. Відсутність попередньої змови означає, що виконавці злочину до моменту його вчинення не обговорювали питання про його вчинення, не домовлялись про спільність своїх дій, розподіл ролей тощо. Для цієї групи характерне спонтанне, ситуативне об’єднання зусиль виконавців для досягнення загального злочинного результату перед його вчиненням або в процесі його вчинення. Діючи як співвиконавці, вони можуть разом розпочати виконання об’єктивної сторони злочину або залучатися до злочину, вчинення якого іншими співвиконавцями вже розпочалося, але ще не закінчилося. Відсутність попередньої змови не виключає можливості змови між членами такої групи під час виконання ними об’єктивної сторони злочину. Безпосередньо вчиняючи злочин, вони можуть домовитися при цьому про характер спільних дій, розподілити ролі, узгодити свою подальшу поведінку, тощо;

3) з метою залякування потерпілого чи інших осіб. Це має місце, якщо особа вчиняє злочин, прагнучи залякати потерпілого, або інших осіб (наприклад, родичів, товаришів по службі) для викликання у них почуття страху перед винним чи іншими особами. Однак страх не є самоціллю заподіяння зазначених ушкоджень. Найчастіше він є засобом впливу на потерпілого чи інших осіб щоб примусити їх виконати певну дію чи утриматися від її виконання.;

4) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості (сутність цього виду тяжкого тілесного ушкодження аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 14 ч. 2 ст. 115 КК);

5) на замовлення (сутність цього виду тяжкого тілесного ушкодження аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 11 ч. 2 ст. 115 КК);

6) спричинення смерті потерпілого (у результаті вказаного у ч. 1 ст. 121 КК діяння настає смерть потерпілого). Особливістю цього кваліфікованого виду умисного тяжкого тілесного ушкодження є те, що у ньому присутні два суспільно небезпечні наслідки (первинний – тяжкі тілесні ушкодження і похідний – смерть), психічне ставлення до яких з боку винного є різним. Тобто має місце складна (змішана) форма вини. Для застосування ч. 2 ст. 121 КК у цьому випадку слід встановити наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і необережної вини стосовно смерті потерпілого. Якщо смерть потерпілого була результатом тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого через необережність, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК настати не може. У цьому випадку особа може нести відповідальність за вбивство через необережність. Частина 2 ст. 121 КК не застосовується також у разі, якщо винний в умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження не передбачав можливості настання смерті за обставинами справи не повинен був або не міг її передбачити. Випадкове заподіяння смерті (казус) у вину не ставиться.

Санкція статті характеризується за ч.1 позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років, а за ч.2 позбавленням волі на строк від семи до десяти років.