Переяславська рада 1654 року. 12 страница

59. Україна на міжнародній арені. Основні напрямки зовнішньої політики в сучасних умовах.

Україна, незважаючи на свій, по суті, колоніальний статус у складі СРСР, певною мірою була причетною до міжнародної політики. Передусім це було пов'язано з визнанням її у 1945 р. членом — фундатором ООН, що давало можливість протягом усього післявоєнного періоду час від часу нагадувати світовій спільноті про своє існування. Ставши незалежною, Українська держава розпочала якісно новий етап у зовнішньополітичній діяльності, головним змістом якого було перетворення її з об'єкта геополітики на рівноправного суб'єкта міжнародного співтовариства.

Основні принципи зовнішньополітичної стратегії України були закладені ще Декларацією про державний суверенітет. Українська PCP урочисто проголосила про свій намір стати в майбутньому нейтральною державою, яка дотримується 3 неядерних принципів; не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Наступним кроком у формуванні зовнішньополітичних орієнтирів стали Основні напрями зовнішньої політики України, схвалені 2 липня 1993 р. Основоположними чинниками визначалися: відкритість політики, співробітництво з усіма зацікавленими партнерами, уникнення залежності від окремих держав; вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами; дотримання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; визнання пріоритету загальнолюдських цінностей.

Юридично закріпила основні принципи зовнішньополітичної діяльності України Конституція від 28 червня 1996 р. Вони-спрямовані на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Важливою подією на шляху євроатлантичної інтеграції України стало підписання нею 26 лютого 1992 р. Гельсінського заключного акта. Головним принципом цього документа було положення про відсутність територіальних претензій та непорушність кордонів.

Певне напруження у відносини між Українською державою та Заходом, внесла проблема ядерної зброї, розміщеної на українській території. Остаточний компроміс було досягнуто 14 січня 1994 р., коли у Москві президенти України, США та Росії підписали тристоронню заяву, згідно з якою США та Росія пообіцяли надати Україні Гарантії безпеки, як тільки вона стане учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р. Українська держава, виконавши взяті зобов'язання, стала першою країною світу, яка відмовилася від ядерної зброї.

Зростання зовнішньополітичної активності України у західному напрямі виявилося у тому, що на 1 січня 1995 р. вона була членом 37 міжнародних міжурядових організацій, зокрема ОБСЄ, Світового банку, МВФ, ЄБРР, Ради Європи.

Україна першою з країн СНД ще у 1994 р. підписала угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, вступ до якого є її стратегічною метою. Нині триває переговорний процес про утворення зони вільної торгівлі з ЄС та надання Україні і статусу асоційованого члена цієї організації.

Продуктивними є відносини України з НАТО, як найбільш ефективною структурою колективної безпеки в Європі. У1994 р. вона приєдналася до програми співробітництва з НАТО "Партнерство заради миру", а в 1997 р. підписала Хартію про особливе партнерство з НАТО. У червні 2003 р. мету вступу нашої країни до НАТО було зафіксовано Верховною Радою у Законі "Про основи національної безпеки України".

Надзвичайно важливою для нашої держави є участь у діяльності ООН. Упродовж 2000—2001 рр. Україна виконувала високі обов'язки непостійного члена Ради Безпеки ООН. З кожним роком активнішою стає участь українських вояків у миротворчих силах ООН, які виконують завдання у регіонах, де тривають міжетнічні та громадянські конфлікти. Динамічнішим стало двостороннє співробітництво України з такими державами, як СІЛА, Канада, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Австрія та ін. Зокрема, 19 грудня 2008 р. Україна та США уклали хартію про стратегічне партнерство, де наголошується на важливості двосторонніх відносин у сфері оборони, безпеки, економіки, торгівлі, енергетичної безпеки, демократії і культурного обміну.

Плідно розвиваються відносини із західними сусідами, передусім Польщею, яка є стратегічним партнером України, а також Угорщиною, Чехією, Словаччиною. Дещо напруженими певний час були відносини з Румунією, окремі політичні кола якої висували до України територіальні претензії. Почасти їх розв'язав Міжнародний Суд у Гаазі, який 3 лютого 2009 р. ухвалив компромісне рішення у справі позову Румунії проти України щодо розподілу чорноморського шельфу навколо українського острова Зміїний.

Негативним фактором на шляху зміцнення зв'язків України із Заходом тривалий час була невизначеність її міжнародної політики, зокрема т.зв. багатовекторність, що зводилася до балансування між прагненням увійти до кола західних країн і традиційною лояльністю до Росії. Надзвичайно серйозної шкоди іміджу України на міжнародній арені завдали вбивство журналіста Г. Ґонґадзе та гальмування владою його розслідування, "касетний скандал", відсутність прогресу щодо свободи засобів масової інформації, повалення прозахідного уряду В. Ющенка, недемократичні вибори тощо.

Істотно поліпшився імідж України у світі під час Помаранчевої революції 2004 р., яка кардинально змінила сприйняття української держави й українців у світі. Важливе значення на шляху зміцнення відносин зі світовою спільнотою також мали демократично проведені українською владою парламентські вибори 2006 та 2007 рр.

Однак невдовзі Україна почала втрачати потенціал і привабливість, які отримала завдяки революції. Міжусобна боротьба українських політичних. кланів, їх безвідповідальність і корумпованість, нездатність під час прийняття політичних рішень керуватися національними, а не особистими інтересами, небажання проводити реформи викликали у світі глибоке розчарування і скептицизм навіть у найвідданіших прихильників.

Важливими для України є двосторонні міждержавні зв'язки з країнами СНД, а також багатосторонні консультації та переговори в рамках співдружності. Щоправда, від самого початку створення СНД намітилася відмінність у стратегії України і Роси щодо майбутнього цього об'єднання. Якщо Росія, яка дедалі активніше ставала на шлях неоімперіалізму, розглядала СНД як механізм утримання під контролем республік колишнього Радянського Союзу, то Україна, навпаки, вбачаючи в СНД передусім механізм "цивілізованого розлучення", обстоювала суто консультативний характер органів співдружності та їх рішень. Наша держава не е членом СНД, а лише "країною-учасницею" з асоційованим статусом.

У відстоюванні своєї позиції щодо СНД Україна спирається передусім на підтримку Грузії, Азербайджану, Молдови, разом з якими вона в 1997 р. створила міждержавне об'єднання під назвою ГУАМ, та Туркменистану, котрі також насторожено ставляться до спроб Росії перетворити співдружність на наддержавне утворення. Спільні економічні та політичні інтереси зближують Україну і а іншими державами СНД.

Завданням особливого значення е для України налагодження збалансованого і справді партнерського співробітництва з Росією, за одночасної ефективної протидії будь-яким посяганням на свою незалежність. Однак досі значна частина представників московської політичної еліти не позбулася від імперського мислення і демонструє неготовність сприймати нові незалежні держави, у т. ч. Україну, як рівноправних партнерів. Так, російський парламент неодноразово приймав постанови, які були не лише відкритим втручанням у внутрішні справи нашої держави, а й містили територіальні претензії до неї.

Прагнучи примусити Україну до поступок, Росія щонайменше 7 разів протягом 3 років переносила процедуру укладання російсько-українського Договору про дружбу, співробітництво і партнерство, який був парафований у 1995 р., а підписаний лише 30 травня 1997 р. Тривалий час вона безпідставно зволікала з делімітацією кордону між нашими країнами. Тільки в січні 2003 р. було нарешті підписано Договір про суходільний кордон між Росією та Україною. Але статус Азовського моря та Керчинської протоки дотепер не визначено.

Власне, відсутність делімітації кордону в Азово-Керченській акваторії ледь не призвела до силового протистояння між Україною та Росією. Яблуком розбрату став острів Коса Ту зла в Керченській протоці, коли в жовтні 2003 р. російська влада без будь-яких консультацій із Україною розпочала спорудження дамби з території Краснодарського краю РФ у бік острова, що є невід'ємною частиною української території.

Отже, основним підсумком незалежного існування Української держави стало усвідомлення нею того, що посісти гідне місце у світовому співтоваристві можна лише за умов якісного реформування економіки, забезпечення своїм громадянам належних соціальних стандартів, реальної демократизації суспільства, його політичної стабільності, дотримання прав людини, відкритості та послідовності зовнішньої політики. Безперечно, поза світовими глобальними і регіональними процесами становлення стабільної, демократичної, економічно процвітаючої України просто неможливе. Належачи до Європи географічно й історично, Україна зобов'язана стати європейською країною фактично.

60. Перебудовчі процеси в Україні (середина 80-х початок 90-х років).

З березня 1985 р. в СРСР нове керівництво - М.С. Горбачов. Починаються перебудовчі процеси. На 1987-1988 рр. визначилася офіційна концепція перебудови, за якою проголошувався курс на розвиток економічної реформи та демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Кінцевою метою перебудови визначалася побудова гуманного, демократичного соціалізму. Але практика показала, що система, яка опинилася в стані глибокої всеохоплюючої кризи, не піддавалася реформуванню. Перебудова, як революція згори, поставленої мети не досягла, але стимулювала революційні зрушення знизу.

Проте у 1985 - 1987 рр. перебудовчі процеси розгорталися потроху, особливо в УРСР, яка вважалася заповідником застою. До вересня 1989 р. першим секретарем ЦК КПУ був Щербицький. Скоро з'являються прояви незадоволення повільними темпами перебудови. Формується розуміння, що, окрім радикальних перетворень в економічній системі, такі ж зміни потребує і політична система радянського суспільства. У січні 1987 р. про необхідність реформування політичної системи говорить і Горбачов на пленумі ЦК КПРС.

26 квітня 1986 р. - сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Ця подія в наступні роки сприяла пробудженню громадської активності.

З кінця 1987 - 1988 рр. в УРСР спостерігається активізація суспільно-політичного життя, з'являються перші неформальні організації. Восени 1987 р. у Києві створено Український культурологічний клуб, у Львові засновано товариство Лева. Утворюються історико-просвітницька організація «Меморіал», товариство української мови ім. Шевченка, студентське братство та ін. Легалізується УГКЦ, відроджується УАПЦ. Українські письменники (О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч) виступають на захист української мови. У червні-липні 1988 р. у Львові проходять перші несанкціоновані мітинги, активно діють колишні дисиденти - Чорновіл, брати Горині та ін. 26 березня 1989 р. у Львові на мітингу вперше було піднято синьо-жовтий прапор. У червні-липні 1989 р. починаються шахтарські страйки. Широко розгортається гласність, поширюється свобода слова, з'являються численні публікації про "білі плями" історії. У1988 р. вперше відкрито заговорили про голод 1932-1933 рр. в Україні. Поширюється відкрита критика Леніна. 1 серпня 1990 р. у Червонограді, а 14 вересня 1990 р. у Львові були демонтовані пам'ятники Леніну. 22 січня 1990 р., у річницю "Акта Злуки", від Івано-Франківська та Львова до Києва було організовано "живий ланцюг" (приблизно 3млн. чоловік), що стало свідченням пробудження національної свідомості. 15 березня 1990 р. у місті Стрий (на Львівщині) над міськвиконком, 3 квітня 1990 р. у Львові над ратушею, а 27 липня 1990 р. у Києві над будинком Київської міськради було піднято синьо-жовтий прапор.

2. Зароджується багатопартійна система в Україні. У вересні 1989 р. відбувся установчий з'їзд Народного Руху України. У квітні 1990 р. у Києві на базі УГС було утворено Українську республіканську партію, головою якої обрано Левка Лук'яненка. Утворюються національно радикальні партії. У 1989-1990 рр. з'являються Українська національна партія, Українська християнсько-демократична партія, Українська національно-демократична партія, Всеукраїнське політичне об'єднання Державна самостійність України. У липні 1990 р. усі ці партії (всього 17 різних організацій) об'єдналися в Українську міжпартійну асамблею (УМА), лідером якої став Ю. Шухевич. Навесні 1991 р. УМА об'єднувала 10 невеличких партій та громадсько-політичних організацій.

У грудні 1990 р. була утворена Демократична партія України, утворюються й інші політичні партії: Партія зелених України, соціально-демократична партія України, Партія демократичного відродження України, Ліберально-демократична партія України, Ліберальна партія України, Народна партія України та ін.

Усього за 1989-1991 рр. в Україні створено майже 20 партій, але майже всі вони були малочислені та не впливові, проте ці партії складали політичну опозицію правлячій КПУ, піддавали її критиці. КПУ в ці роки переживає кризу, стрімко падає її авторитет, особливо в умовах гласності. У 1990 р. з КПУ вийшло 220 тис. членів (всього приблизно в КПУ було 3 млн.). У відставку пішли деякі перші секретарі обкомів КПУ. В цілому КПУ виявилася неспроможною очолити і керувати перебудовчими процесами, які з 1989 - 1990 рр. пішли поза і всупереч бажанням керівництва КПУ. С. Гуренко був останнім першим секретарем ЦК КПУ з липня 1990 по серпень 1991 рр. З вересня 1989 по липень 1990 рр. на цій посаді був В. Івашко.

3. У березні-травні 1990 р. були проведені вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад. До Верховної Ради УРСР з обраних 444 депутатів 111 депутатів склали Демократичний блок, який став в опозицію до КПУ. У Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях перемогли національно- демократичні сили.

З травня 1990 р. почала роботу новообрана Верховна Рада УРСР, в якій розгорнулася боротьба між Демократичним блоком та комуністичною більшістю. Опозиція створила Народну Раду. Перший секретар ЦК КПУ В. Івашко з 4 червня по 9 липня 1990 р. був головою Верховної Ради УРСР. На початку липня 1990 р. кілька десятків депутатів-комуністів Верховної Ради УРСР поїхали до Москви на ХХVІІІ з'їзд КПРС. Опозиція заявила протест проти їх відсутності, вимагаючи прийняття Декларації про державний суверенітет України. В. Івашко пішов у відставку. Л. Кравчук з серпня 1990 р. по грудень 1991 р. був головою Верховної Ради України. Відставка В. Івашка посилила опозицію, Народна Рада переходить в наступ і домагається 16 липня 1990 р. прийняття Верховною Радою України. "Декларації про державний суверенітет України", за яку проголосували 355 депутатів, проти 4, але комуністична більшість Верховної Ради, "група "239", відхилила пропозицію Народної Ради надати "Декларації..." силу конституційного закону. У серпні 1990 р. Верховна Рада пішла на канікули, але восени 1990 р., коли Верховна Рада знову зібралася для роботи, вибухнула політична криза, неминуча на фоні економічної кризи.

На початку жовтня 1990 р. опозиція в Верховній Раді висунула вимоги: відставка Кравчука, Масола (глава уряду), непідписання Союзного договору, надання "Декларації..." конституційного статусу, розпуск КПРС і націоналізація її майна. У Києві пройшли мітинги, маніфестації, але комуністична більшість Верховної Ради відмовилася розглядати це, тоді 2 - 17 жовтня 1990 р. у Києві відбулось голодування студентів на підтримку вимог опозиції. 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада задовольнила основні вимоги студентів. Масол, який очолював уряд УРСР з 1987 по осінь 1990 рр., пішов у відставку. Але скоро комуністичні сили перейшли в контрнаступ. С. Хмару, народного депутата в листопаді 1990 р. позбавили депутатської недоторканості і притягли до кримінальної відповідальності за інцидент - насильство над полковником міліції Григор'євим, Хмара був заарештований і до квітня 1991 р. перебував під вартою. Потім його звільнили, але через тиждень знову заарештували. Усередині травня 1991 р. знову звільнили, а судовий розгляд тягнувся до серпня 1991 р.

4. Наприкінці 1990 - на початку 1991 рр. протистояння посилюється між національно-демократичними і консервативними силами. Консервативні сили неодноразово вдаються до рішучих дій проти своїх опонентів, але відбувається консолідація національно-демократичних сил. Взагалі суспільно-політичне життя різко активізується, ситуація ускладнюється. У першій половині 1991 р. вже визначилися ознаки розпаду СРСР. Тому Горбачов у березні 1990 р. на ІІІ з'їзді народних депутатів СРСР обирається президентом СРСР. Проводиться активна робота по збереженню СРСР. З цією метою 17 березня 1991 р. проводиться Всесоюзний референдум, в якому в Україні взяли участь 83,5% виборців. 70,5% проголосували за "збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік", 80,2% - за те, що Україна має бути в складі СРСР на засадах "Декларацій...", а 90% (у західних областях) - за повну незалежність України.

Активно в першій половині 1991 р. проходив процес розробки проекту Союзного договору (переговори в Ново - Огарьово). Текст Союзного договору був в основному погоджений і підписання його призначили на 20 серпня 1991 р. Але 19-21 серпня 1991 р. в СРСР була зроблена спроба державного перевороту консервативними силами з метою зберегти існуючу систему. У Москві було створено ДКНС з представників вищого керівництва СРСР (Г. Янаєв, В. Павлов, В. Крючков, Б. Пуго, Д. Язов, О. Бакланов, В. Стародубцев).

В Україні керівництво КПУ підтримало ДКНС і наказало партійному апаратові підтримувати всі його дії. Кравчук і керівництво Верховної Ради зайняло вичікувальну позицію, закликаючи зберігати спокій і витримку. Національно-демократичні сили виступили рішуче проти, закликаючи до опору. Проте в ніч з 20 на 21 серпня 1991 р. після невдалої спроби штурму Білого дому в Москві все закінчилося. Ці події поклали початок розпаду СРСР, що й відбулося у серпні-грудні 1991 р.