Переяславська рада 1654 року. 6 страница

Справа громадівців не була марною. Адже громади об'єднали два покоління українських патріотів — кирило-мефодіївців та молодше, котре заявило про себе наприкінці 1850-х pp., забезпечивши тяглість і наступність національно-визвольного руху. Слід відзначити активізацію українського жіночого руху. Дочка відомого письменника Михайла Старицького — теж письменниця Людмила Старицька-Черняхівська разом з Марією та Ганною Чикаленками започаткувала у Києві Жіночу громаду.

Не можна оминути й важливої ролі в українському суспільному та національному русі Михайла Драгоманова (1841—1895), видатного українського громадсько-політичного діяча, вченого-історика, літературознавця, етнографа, фольклориста, економіста, філософа та публіциста. Аналізуючи його внесок в український рух, видатний його сучасник, у молоді роки послідовник і учень, а згодом суворий критик, Іван Франко писав: «В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця й не менш свідомого українця». Драгоманов — один із лідерів громадівського руху. Разом із В. Антоновичем, П. Чубинським, П. Житецьким та іншими громадівцями провадив активну наукову та культурно-просвітницьку діяльність, етнографічні та фольклористичні дослідження. Разом із В. Антоновичем видав двотомну працю «Історичні пісні українського народу.

Іван Липа (1865—1923) Був одним з найактивніших діячів одеської «Просвіти», видавав літературні й публіцистичні твори. В часи УHP керував її адміністрацією в Одесі, пізніще — міністр культури й віросповідань, активний діяч української політичної еміграції. Батько Юрія Липи — поета й політолога, бійця УПА, в лавах якої він загинув у 1944 р.

Однак їхню справу продовжили різноманітні і досить численні студентські громади та гуртки, насамперед у Києві (Василь Доманицький), Харкові (Дмитро Антонович, син відомого історика; Борис Мартос) та Полтаві (Симон Петлюра). У 1898 р. вони скликали Всеукраїнський з'їзд студентських громад, у якому взяли участь представники не тільки Східної, а й Західної України. Цей з'їзд закликав до боротьби за українську мову й культуру, за демократію. Наступного року в Києві відбувся Другий з'їзд, який утворив студентську спілку «Молода Україна». Він гостріше поставив питання боротьби проти русифікації, реформування суспільства в соціал-демократичному дусі. На базі «Молодої України» у 1899 p., тобто на 10 років пізніше, ніж у Галичині, виникла перша українська політична партія в підросійській Україні — РУП (Революційна Українська партія). Її засновниками стали Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Лев Мацієвич (у майбутньому видатний конструктор і льотчик) та Михайло Русов. Не були сторонніми глядачами швидкої політизації національно-визвольного руху в підросійській Україні й діячі громадівського руху. У 1897 р. на нелегальному з'їзді усіх громад було утворено Загальну Українську безпартійну організацію (ЗУБО) на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським. Вона поставила мету згуртувати всіх українських діячів в одному об'єднанні. До організації приєдналися всі громади, що існували в 20 різних містах підросійської України. ЗУБО заснувала літературне видавництво «Вік», книгарню в Києві, керувала влаштуванням шевченківських свят та інших культурно-національних маніфестацій.

Отже, процес політизації національно-визвольного руху в Наддніпрянській Україні відбувався досить бурхливо. Мало не кожного року з'являлися нові партії, невдовзі розпадаючись і даючи життя іншим політичним організаціям. Проте така мінливість була швидше пов'язана з пошуками лідера, бажанням найбільш активних діячів утвердитися, аніж зі значними ідеологічними розходженнями. Адже переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. в Наддніпрянській Україні, виступали за перебудову Росії у федерацію, у якій Україна отримала б права національно-територіальної автономії.

Будучи внутрішньою колонією Російської імперії, Україна не могла залишатися осторонь процесів, які охоплювали важливі сфери економічного, політичного та культурного життя, в тому числі й загально-російського визвольного руху. В 60-х роках XIX ст. головними його представниками були революційні демократи (О. Герцен, М. Огарьов, М. Чернишевський, М. Добролюбов), з якими підтримував зв'язки Тарас Шевченко. Великого Кобзаря єднали з ними демократичні, антикріпосницькі та антисамодержавні погляди. До того ж Олександр Герцен та Микола Чернишевський піддавали критиці й національну політику царату, в тому числі й щодо України, і це не могло не привернути до них симпатій Шевченка.

У другій половині XIX ст. домінуючу силу в загальноросійському революційному русі становили народники, які були неоднорідними, їхню ідеологію та напрямки діяльності визначили три «стовпи»: М. Бакунін — творець анархізму, П. Лавров — ідеолог «пропагандистського» напрямку та П. Ткачов, який вважав достатнім здійснити державний переворот шляхом змови при застосуванні терористичних методів. (Народники використовували виключно індивідуальний терор, і його жертвами ставали, як правило, конкретні представники влади, а не мирні жителі.) У 60-х pp. XIX ст. в Росії виникає нелегальна організація «Земля і воля», яка з 70-х років переносить свою діяльність і в Україну. З'являються різноманітні гуртки з представників різних станів і класів, тому їх членів часто називали різночинцями. Найвідомішим із гуртків став київський («київська комуна»). Широкого розмаху набуло творення народниками нелегальних типографій, на яких друкувалися листівки, газети й брошури із закликами до повалення самодержавства, боротьби проти поміщиків тощо.

Широкого розмаху набуло з 1874 р. «ходіння в народ» під гаслами «Земля і воля народові!» прихильників П. Лаврова. Вони йшли в села як вчителі, агрономи, лікарі тощо, поширювали серед селян заборонену літературу, формували нелегальні гуртки, навіть готували повстання, як-от у Чигирині («чигиринська змова»). Однак «ходіння в народ» не привело до вибуху загального повстання, поліція досить легко знаходила й арештовувала пропагандистів. Провал ходіння в народ призвів до розколу «Землі і волі» на дві незалежні організації «Чорний переділ» та «Народна воля».

Саме терористичні акції останньої привернули увагу до подій в Російській імперії всього світу, особливо коли її члени провели вдалий замах на царя Олександра II (1 березня 1881). Серед керівників «Народної волі» й учасників замаху на царя провідну роль відігравали українці (Олександр Желябов, Микола Кибальчич), білоруси (Ігнатій Гриневецький) або ж росіяни, міцно пов'язані з Україною (Софія Перовська була правнучкою останнього гетьмана України Кирила Розумовського).

За всієї поваги до революційного ентузіазму та відданості ідеалам свободи і демократії, самопожертви народників, які часто гинули в царських тюрмах, на каторзі та засланні, слід критично поставитися до їхньої ролі в Україні. Будучи представниками загальноросійського революційного руху вони, як правило, не ставили на порядок денний конкретних питань боротьби за Українську державу, за елементарні права українців як народу, у кращому випадку відкладали їхнє вирішення на майбутнє, коли вдасться повалити самодержавство і привести до влади демократичний уряд. Ось тоді, як наївно вважали українофіли в лавах загальноросійського революційного руху, самі по собі розв'яжуться всі проблеми, в тому числі й національні. Були й інші тривожні моменти. Багато хто з революціонерів відкрито відкидав віру в Бога, агресивно виступав проти Церкви, вважав можливим відкинути в разі потреби навіть елементарні норми етики, моралі, людського співжиття. Як наслідок — сумнозвісна «нечаївщина», коли члени нелегального гуртка Нечаєва вбили одного зі своїх товаришів за якусь провинність. Класик російської літератури Федір Достоєвський (цей геніальний письменник був українцем по батькові, його дід закінчив духовну семінарію у Кам'янець-Подільському і був протопопом у Брацлаві) вивів «нечаївщину» у своєму романі «Біси», вказав на згубність такого шляху еволюції революційного руху і, як потім виявилося, абсолютно точно передрік появу з цього сім'я кривавого й антигуманного більшовизму.

Більшовизм бере свій початок з кінця XIX ст. На той час Європа і США домінували у світі, тут виникають індустріальні суспільства, в котрих важливу роль відіграє робітничий клас. Цей клас активно бореться за свої права, створює робітничі (соціал-демократичні, соціалістичні партії). Ідеологія цих партій будувалася значною мірою на ідеях марксизму, але на Заході його вплив поступово слабшав. Інша річ у Російській імперії. Тут теж виникли нелегальні робітничі партії, причому в першу чергу це здійснили польські робітники, які у 1892 р. створили Польську партію соціалістичну, потім, у 1897 p., — єврейські (партія «Бунд», тобто «Союз»), врешті, у 1898 p. — і російські (Російська соціал-демократична робітнича партія — РСДРП).

40. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ. СТВОРЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. активізувався національний рух в Україні. Посилилася активність політичних сил, набрала сили тенденція до їх згуртування, розгорнувся процес самовизначення утворених політичних осередків.

У 1897 р. на нелегальному з´їзді представників громад Києві виникла Всеукраїнська загальна організація. її Почесними членами стали діячі «старої громади» В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, дійсними членами — В. Беренштам, М. Кононенко, О. Лотоцький, Є. Чикаленко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад і чимало студентських груп. Поява та функціонування Всеукраїнської загальної організації була своєрідним завершальним акордом громадівського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді. Саме тому вже 1900 р. група представників студентських українофільських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), до якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП органічно об´єднала «вільні громади», що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах. Першим програмним документом цієї організації стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат М. Міхновський.

Міхновський Микола Іванович (1873—1924) — діяч національно-визвольного руху. Народився в с Турівка на Київщині. Навчався на правничому факультеті Київського університету. В студентські роки був одним з ініціаторів створення таємного «Братства тарасівців» (1891). Працюючи адвокатом, виступав на політичних процесах, брав активну участь в українському русі. Його брошура «Самостійна Україна» (1900) стала програмою Революційної української партії в перший період її діяльності. Був одним з організаторів та лідерів створеної в 1901—1902 pp. Української народної партії, для якої написав «Десять заповідей» та «Програму», що обстоювала ідею самостійності української держави. Після Лютневої революції 1917 р. — ініціатор створення українського національного війська. Під час Гетьманщини зблизився з Українською демократично-хліборобською партією, але після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення більшовицької влади зазнав жорстоких переслідувань, а в квітні 1924 р. був знайдений повішеним у власному саду.

Базовими принципами цього твору, що побачив світ 1900 р. у Львові, були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність. «Самостійна Україна» не є повноцінною програмою політичної партії, оскільки не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Проте цей пристрасний маніфест містить принципово важливі орієнтири: 1) визначає мету партії — створення політично незалежної української держави. «Державна самостійність єсть головна умова існування націй, — зазначає М. Махновський, — а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»; 2) вказує на нового лідера національного руху — інтелігенцію третьої хвилі, яка, на відміну від першої (Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі та ін.) та другої (Безбородьки, Прокоповичі та ін.), служить своєму народові; 3) розкриває спосіб досягнення поставленої мети — «боротьба кривава і безпощадна». «Війна проводитиметься усіма засобами, — акцентує "Самостійна Україна", —...ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою»; 4) конкретизує основні принципи боротьби — «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас». «Україна для українців». «Поборемо або вмремо»; 5) закликає до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху: «...українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв’язків».

Брошура М. Міхновського недовго виконувала роль основного програмного документа РУП. Згодом вона стала своєрідним лакмусовим папірцем для політичного самовизначення та розмежування в цій організації. Більшій частині рупівців не імпонували нетолерантність, категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання, якими пройняті сторінки «Самостійної України». Проте М. Міхновський та його прибічники твердо стояли на платформі цього документа. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення 1902 р. міхновцями Української національної партії (УНП). Невдовзі стався другий розкол — у 1903 р. від РУП відмежувалася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу в народних масах, але їх виникнення фіксувало процес політичної диференціації у РУП, виділення з неї крайніх правих та лівих елементів.

На початку XX ст. РУП стала уособленням процесу політизації національного руху. Ця організація діяла досить активно. Вже за перші три роки її існування було створено мережу рупівських груп, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Навіть на Кубані, де в Катеринодарі вчителював С Петлюра, деякий час функціонував осередок РУП. її діяльністю керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Головними формами активності організації були пропаганда та агітація. Пропагандистський арсенал рупівців охоплював нелегальні періодичні видання (газета «Селянин», журнал «Гасло» тощо), численні брошури та прокламації. Основним об´єктом пропаганди стало селянство, яке, за переконанням рупівців, було основою української нації. Лівобережжя перетворилося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалася і на Поділля та Волинь.

Рупівські пропаганда та агітація не пройшли безслідно. Саме в них поліція вбачала основну причину антипоміщицьких селянських виступів 1902 р. на Полтавщині та Харківщині, які підняли на боротьбу понад 150 тис. осіб. У ході визвольних змагань у РУП поширюються соціал-демократичні погляди та настрої. Врешті-решт це призводить до чергового розколу. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похідним від розв´язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем.

У цей критичний для РУП період більшість її членів поступово схилялася до утворення української соціал-демократії. Очолювана М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою, ця частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 р. кардинальну реорганізацію та трансформацію РУП, її перетворення на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації 3 ініціативи Є. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП).

Чикаленко Євген Харламович (1861—1929) — громадський діяч, меценат, за фахом агроном. Народився в с. Перешори Херсонської губернії у багатій селянській сім´ї. Навчався в Харківському університеті, де вступив до української студентської громади, у 1884 р. заарештований за участь у гуртку «драгоманівців» В. Мальованого і висланий до Перешорів. У1894 р. переїхав до Одеси, в 1900 р. — до Києва. Один із провідних членів «Старої громади» (з 1900), Української демократичної партії (з 1904) та Української демократично-радикальної партії (з 1905), засновник і фактичний голова Товариства українських поступовців. У 1897 р. в Одесі та згодом у Санкт-Петербурзі вийшли його популярні «Розмови про сільське хазяйство: Фінансував видання словника М. Комарова, газети «Селянин» (Львів), діяльність Академічного Дому (Львів), був видавцем єдиної україномовної щоденної газети в Російській імперії — «Громадська думка» (потім «Рада»). Під час Першої світової війни жив у Фінляндії, Петрограді та Москві. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну, але активної участі в політичному житті не брав. У січні 1919 р. виїхав до Галичини, де був інтернований поляками. 31920 р. мешкав у Австрії. У 1925 р. став головою Термінологічної комісії Української сільськогосподарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). Автор «Спогадів» (1925—1926) та «Щоденника» (1931).

Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП).

Єфремов Сергій Олександрович (1876—1939) — політичний діяч, публіцист, літературний критик та літературознавець. Походив із сім’ї священика. Закінчив Київський університет, з середини 90-х років займався літературною діяльністю. Належав до ліберального крила українського руху, був одним із лідерів ТУП, пізніше — головою УПСФ, заступником Голови Центральної Ради, редактором газети «Нова Рада», генеральним секретарем з міжнаціональних питань. Ідеолог і теоретик національного руху. Співробітничав з Українським Національним Союзом, проте був противником антигетьманського повстання. Під час Директорії працював в Українській Академії наук. У радянські часи — на науковій роботі, був обраний академіком, а згодом віце-президентом ВУАН. 2 липня 1929 року заарештований і в березні 1930 р. засуджений у «справі СВУ» (як нібито один з Ті керівників) до Ю років тюремного ув’язнення. Помер в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 року.

Згодом розкол вдалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об’єдналися в одну організацію — Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

Отже, на рубежі XIX і XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними, поглиблюється розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії.

Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характерною ознакою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів.

41. Україна в І світовій війні

Перша світова війна, яка розпочалася 19 липня 1914 р. між двома угрупованнями держав - Антантою (Росія, Велика Британія, Франція) і Троїстим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) - за переділ світу, стала періодом тяжких випробувань і втрат для України у стратегічних планах противників центральне місце відводилося загарбанню українських земель: царизм хотів завоювати Східну Галичину й Північну Буковину; Австро-Угорська монархія прагнула зберегти за собою Галичину, Буковину й Закарпаття а також захопити Волинь і Поділля; Німеччина мала намір включити українські землі до своїх володінь.

Перша світова війна принесла багато лиха українському народові. З першого до останнього дня війни в українських землях, зокрема західних, відбувалися безперервні воєнні дії. Інші території опинилися в прифронтовій смузі, постачали фронтам живу силу, спорядження, продовольство, тягло. Економіка України на шкоду цивільному населенню була зорієнтована на воєнні потреби, занепадала і нищилась. До царської армії було мобілізовано близька 3,5 млн селян і робітників з України, а до австро-угорської - 250 тис. українців Галичини й Буковини і 2,5 тис. січових стрільців, загони яких сформувалися 1913 р. у Львові заходами молодіжних військово-спортивних організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт" та ін. Ще до початку війни в Галичині було 96 таких загонів.

Політичні організації, що стояли на засадах боротьби за самостійну українську державу, організували також у Львові Союз визволення України (СВУ), першим головою якого став Д. Донцов. Союз розробив програму створення автономної Української держави в разі завоювання Австро-Угорщиною українських земель, котрі перебували у складі Росії. Реалізацію цього завдання він пов'язував з царизму у війні. Інтереси західноукраїнського населення захищав у Віденському парламенті Український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем.

У Наддніпрянській Україні частина політичних сил стала на позицію підтримки Росії у цій війні, сподіваючись на поступки царизму на користь українства після перемоги. В декларації "Війна і українці" С. Петлюра виступив на захист політики царизму у війні. Для підтримки воєнних зусиль Росії всеросійський Союз земств створив комітет Південно-Західного фронту, в складі якого працювали відомі діячі українського руху Д. Дорошенко, А. Ніковський, С. Петлюра. Останнього 1916 р. було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті.

Реакційні проросійські сили Західної України на чолі з москвофілами з початком війни емігрували до Києва, де за підтримки царського уряду створили "Карпато-русский освободительный комитет", який закликав галичан виступити на боці російської армії як їхньої визволительки.

Осібну позицію займала частина поступовців і членів УСДРП, відмежовуючись як від русофілів, так і від германофілів. Зокрема, в декларації ТУПу "Наша позиція" (1916) проголошувалось: "Цю війну ми визнали чужою для себе справою, шкідливою українському та й усім іншим народам...". У Наддніпрянській Україні царизм заборонив видання газет та журналів, а також діяльність культосвітніх установ. Лідера ТУП М. Грушевського було вислано до Симбірська. Міністр закордонних справ С. Сазонов настійно закликав покінчити з українським національно-визвольним рухом назавжди.

Західноукраїнські землі стали ареною воєнних дій, внаслідок чого страждало мирне населення. До вересня 1914 р. російська армія захопила Східну Галичину й Північну Буковину. Там було утворено генерал-губернаторства на чолі з графом Г. Бобринським і генералом Треповим. Вони позакривали загальноукраїнські видавництва й заклади культури, обмежили вживання української мови. Російська' православна церква розпочала переслідування греко-католицького духовенства. Сотні священиків-уніатів було заслано до північних районів Росії, у тому числі й митрополита А. Шептицького (до Суздаля). Взимку почали вивозити до Сибіру десятки тисяч українців. Люди ешелонами гинули в дорозі від холоду та хвороб.

До осені 1915 р. російські війська, вибиті з Галичини й Буковини, закріпилися на лінії Кам'янець-Подільський - Тернопіль - Кременець - Дубно. Австро-угорська адміністрація, звинувативши українців у зраді, розгорнула проти них масовий терор. Десятки тисяч депортованих з Галичини людей опинилися в концтаборах Австрії та Німеччини. Лише в одному з них, під назвою "Телергоф", утримувалося в жахливих умовах близько 30 тис. українців. Влітку 1916 р. війська Південно-Західного фронту на чолі з генералом О. Брусиловим повели наступ і відтіснили ворога на лінію Чернівці - Коломия - Броди - Луцьк. На цьому наступальні операції припинилися.

Обидві сторони зазнали великих втрат. До кінця 1916 р. російська армія втратила вбитими й пораненими 1,2 млн солдатів і офіцерів, полоненими - понад 2 млн чоловік. З фронту дизертирувало близько 1,5 млн військовослужбовців. Війна паралізувала роботу транспорту, промисловості й сільського господарства. Обсяг промислового виробництва скоротився на 30-50 %. Зерна в Україні 1916 р. було зібрано на 200 млн пудів менше, ніж до війни. Значно погіршилося матеріальне становище населення. Селяни, змучені тяжкими податками й поборами, відмовлялися виконувати воєнні перевезення, рити окопи. Понад 190 тис. робітників українських підприємств брали участь у страйках 1916 р. Першими навесні застрайкували металурги Подніпров'я і шахтарі Донбасу, залізничники Полтави, Крюкова, Харкова та інших залізничних вузлів. Влітку відбувся страйк на Харківському паровозобудівному заводі. Вимоги робітників мали економічний характер, але їхні промови на мітингах і зборах нерідко спрямовувалися проти царизму й війни.

Антивоєнну агітацію розпочали українські соціал-демократи, поступовці та інші демократичні партії. Більшовицька фракція РСДРП закликала солдатів, робітників і студентів боротися за перетворення імперіалістичної війни на громадянську з метою повалення самодержавства.

У 1916 р. набирає активних форм невдоволення солдатів війною. Почастішали випадки братання воїнів ворожих армій, дизертирства в тилу і на фронті. У жовтні близько 6 тис.солдатів Кременчуцького розподільчого пункту відмовилися йти на фронт. Збройний виступ було придушено, а 12 його учасників розстріляно.

42. Початок української революції 1917-1922 років. Створення та діяльність Центральної Ради.

Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні органи влади — Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський — відомий український історик і політик. Видатними діячами УЦР стали також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський.

Партійний склад УЦР був різноманітний, її членами стали представники ТУП, який згодом було перейменовано у Союз українських автономістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народної партії. Крім партій до складу УЦР увійшли представники громадських організацій.

Основні напрямки політичної програми УЦР

· Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель.

· Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки.

· Співпраця з Тимчасовим урядом.

· Надання національним меншинам рівних політичних прав,

Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 1917—1920 pp. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені.

Маніфестаційна комісія Центральної Ради на чолі з Дмитром Антоновичем організовувала величаві маніфестації. Так, 29 березня 1917 р. на «Святі революції», яке проводила київська міська влада на підтримку Тимчасового уряду і нового демократичного ладу в Росії, уперше вулицями міста пройшла українська депутація з національними блакитно-жовтими прапорами під супровід українських маршів.

1 квітня УЦР провела свою маніфестацію, що стала першою українською маніфестацією в новітній історії України. У поході брали участь понад 100 тис.осіб, у тому числі 30 тис. озброєного війська. Маніфестація проходила під гаслами: «Вільна Україна — вільній Росії», «Автономію — Україні!», «Хай живе Федеративна республіка!». Центральна Рада випустила перший інформаційний листок — «Вісті з Центральної Ради».