Поняття та сутність культури. Структура та функції культури 6 страница

52. Після смерті Сталіна (1953 р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву «відлига». Це істотно по­кращило умови для розвитку культури в цілому.1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Про­те не вистачало шкільних приміщень. Третина шкіл проводила заняття в дві. а то й три зміни.У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про рефор­мування шкільної освіти. Цей закон надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично був використаний для русифі­кації українського шкільництва.Визначним педагогом і громадським діячем цього часу був директор Павлишської середньої школи на Кіровоградщині Василь Олександ­рович Сухомлинський. Основну увагу він звертав на індивідуальне виховання/врахування особистості учня.

Певні досягнення були на той час і в науці. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів став виходець з Житомирщини С. Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А. Люлька. Розвитку кібернетики в Україні сприяла організація в 1957 р. Обчислювального центру АН УРСР, перетвореного згодом на Інститут кібернетики. Його досягнення пов'язані з іменем В. Глушкова, першого і незмінного впродовж 20 років (з 1962) дирек­тора інституту. Найбільшим науковим центром республіки залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р.- очолює Б. Є. Патон. Лібералізація і десталінізація створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним досягненням української прози став цикл романів М. Стельма­ха «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль». Особли­ву популярність у повоєнні роки отримала творчість 0. Гончара, автора трилогії «Прапороносці». Романом «Вир» назавжди вписав в історію української літератури своє ім'я Григорій Тютюнник. Видатним яви­щем в українській літературі стала опублікована в 1956 р, кіноповість 0. Довженка «Поема про море». Збагачували поезію і прозу твори А. Малишка, П. Загребельного, Ю. Смолича, Ю. Збанацького.На розвиток української культури, на громадське жит­тя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву «шестидесятників». Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, висловлювала нові думки, які відрізнялися від офіційних, і стала ядром духовної опо­зиції в Україні. Сере^д її лідерів були поети В. Симоненко, Л. Костенко, Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, В. Стус, критик І. Дзюба, публіцист

B. Чорновіл. Вже у 1962-1963 рр. їх піддали критиці, твори багатьох з них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом самвидаву в середовищі національно свідомої інтелігенції.

Пожвавилося театральне життя. Хоча кількість театрів в Україні зменшилася з 80 у 1958 р. до 61 у 1965 р, кількість глядачів зросла. Провідними театрами були ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Хар­кові, ім. М. Заньковецької у Львові, ім. Лесі Українки у Києві, Київсь­кий театр опери та балету. В них працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени: 0. Кусенко, П. Куманченко. А. Ґашинський. Плідно працювали драматурги М. Заруднмй, В. Иинко. Велику популярність здобула п'єса 0. Коломійця «Фараони».В Україні з'являється блискуче сузір'я чудових оперних співаків і співачок: Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко.Українська національна музика мала значні досягнення й у галузі масової пісенної творчості. Популярними в народі стали «Пісня про рушник» на слова А. Малишка, «Два кольори» на слова Д. Павличка. «Марічка» М. Ткача, «Чорнобривці» М. Сингаївського.

Здобутки мало і кіномистецтво України. До середини 50-х років фільми випускала лише Київська кіностудія по 1-2 на рік. Серед них слід відзначити «Подвиг розвідника» Б. Барнета, «Тарас Шевченко» І. Савченка. У часи «відлиги» щорічний випуск картин досяг 20. Найвизначнішим досягненням українського кіно став фільм Параджанова «Тіні забутих предків», поставлений за повістю М. Коцюбинського, який вражав надзвичайною силою проникнення в глибини народного життя, його драматичні і трагічні аспекти.

Великої популярності набула картина Т. Яблонської «Хліб», де показано життєві образи трудівників повоєнного села!Цікавий феномен народного мистецтва являють собою твори художниць-примітивісток.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

53. Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М. С. Хрущова і приходом до влади в СРСР Л. І. Брежнєва (1964). Почався поворот до неосталінізму, що супроводжував­ся репресіями, утисками та переслідуваннями багатьох видат­них майстрів культури. Інтенсифікувався процес русифікації, що обґрунтовувалося теорією «зближення націй» і перетворення їх на нову історичну спільність — радянський народ. Були прийняті спеціальні постанови уряду СРСР (1978 і 1983 рр.), де вчителям російської мови в Україні встановлювалися 15 % надбавки доста­вок. Вивчення російської мови стало обов'язковим українська вивчалася за бажанням. Різко зменшилася кількість літератури, що видавалася українською мовою. Репертуар кінотеатрів на 99 % був російськомовним.Несправедливій жорсткій критиці був підданий класик ук­раїнської літератури 0. Гончар за роман «Собор» (1968), який присвячувався темі збереження національної духовної спад­щини. Підставою для такого ставлення була правдива картина культурного зубожіння і деформацій духовного життя за радянсь­кої доби. Піддав аргументованій критиці національну політику компартії І. Дзюба своєю книгою «Інтернаціоналізм чи русифіка­ція?» (1972). Влада застосувала репресії. Із спілки письменників України під час чистки було виключено І. Дзюбу, Б. Чичибабіна, вислано за кордон В. Некрасова. У концтаборах як «націоналіс­ти» опинилися 0. Бердник, В. Стус, €. Сверестюк, Ю. Бадзьо.

Ідеологізувалися всі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями.З 1966 р. почалося впровадження загальнообов'язкової де­сятирічної освіти. В Україні було відкрито ще 5 університетів, в т. ч. у Донецьку, Сімферополі, Запоріжжі. Проте на початку 80-х років стало помітно, що рівень підготовки фахівців відстає від світового.

1985 р. в СРСР почалася політика «перебудови», що призвело до суттєвих змін у культурному житті. 1989 p., після перших де­мократичних виборів до Верховно! Ради УРСР, нею з величезними труднощами було прийнято Закон УРСР «Про мови в Українській PCP», спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до закону, українську мову в республіці прого­лошено державною. При цьому реалізація закону наштовхнулася на ускладнення, пов'язані з небажанням змінювати мову діло­вого спілкування більшістю установ. Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації «білих плям історії» відіграла Спілка письменників України та її центральний орган — газета «Літературна Україна». Публіцистика зайняла провідні пози­ції. Широкий резонанс мали виступи 0. Гончара, Б. Олійника, В. Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше тво­ри В. Винниченка, М. Грушевського, М. Зерова, представників української діаспори.У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями та студентами загальнолюдських цінностей. Проте фі­нансування цієї сфери було недостатнім.Значною подією в культурному житті України стало проведен­ня Першого фестивалю «Червона рута» (Чернівці, 1989), який відобразив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики.Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. По-новому було розглянуто і досліджено події Національно-визволь­ної війни українського народу середини XVII ст., діяльність І. Мазепи, С. Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

54. 1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру». Фактично це програма розвитку культури, де підкреслюється, що національно-духовне відродження можливе лише на основі демократизації культурного процесу, припинення його денаціоналізації, наявності відповідної матеріальної бази.

В Україні відкриваються нові музеї, історико-культурні центри (Батурин Глухів, Збраж). Створена спеціальна урядова комісія, що займається поверненням в Україну вивезених із неї цінностей.

Видаються раніш заборонені твори українських письменників: Івана Багряного, Олени Теліги, Євгена Плужника, Миколи Хвильового та ін. Розвивається народна творчість. Проводяться різні фестивалі («Таврійські ігри»); конкурси «Червона рута», «Золоті ворота». За роки незалежності виник вітчизняний шоу бізнес. Популярними стали пісні Таїсії Повалій, Наталії Могилевської, Олександра Пономарьова, групи „Воплі Видоплясова”, „Океан Ельзи” та ін. Однак разом із тим він програє поки що у конкурентній боротьбі російському шоу-бізнесові, краще організованому, з великою кількістю талановитих виконавців. Досить у скрутному становищі в Україні опинилася видавнича справа, через податкове законодавство. Великою проблемою для сучасних українських літераторів є друкування своїх творів. Складні часи переживає українська освіта. 2001 р. набув сили новий закон України «Про загальну середню освіту в Україні», що передбачає демократизацію, гуманітаризацію системи освіти і впровадження 12-річного терміну навчання та 12-бальної системи. Відбулися зміни й у вищій школі: впровадження обов'язкового вступного іспиту з української мови; обов'язкове вивчення студентами всіх спеціальностей історії України та українознавства; набір на контрактній основі; відкриття приватних вузів; скорочення підготовки спеціалістів вечірньої та заочної форм навчання. Як і інші галузі суспільного життя, система освіти пронизана корупцією на всіх рівнях. Певна частина освітян через низький рівень оплати праці просто змушена використовувати службове становище. Все це підриває престиж освіти в Україні і знов-таки негативно впливає на моральні цінності суспільства. Сучасний науковий комплекс країни складається з науково-дослідних інститутів, вузів, проектно-конструкторських і та технологічних бюро. АН України, здобувши статус національної, є провідним і координуючим центром країни. Обмежений доступ до наукової інформації. Загострення кадрової проблеми, «відтік умів» за кордон.

Великого резонансу в Україні набула мовна проблема. У роки незалежності проходить друга хвиля українізації всіх сфер життя суспільства, але адміністративно-бюрократичні методи її впровадження викликають опір і невдоволення досить значної російськомовної частини українського суспільства, що не сприяє згуртуванню населення України.

55. Від самого початку емігранти намагалися гуртуватися при Греко-католицькій церкві, унаслідок чого було створено греко-католицькі єпископати у США й Канаді. Потреба згуртування серед заокеанської еміграції, як і приклади організованості чужомовного оточення, стимулювали українців до створення цілої мережі власних релігійних, братсько-допомогових, освітніх, господарських і громадянсько-політичних організацій у нових країнах поселення.Так постали окремі національні спільноти української діаспори, які підтримували зв'язки з рідними землями та культурними центрами на батьківщині: звідти приходили книги, преса, приїздили священики, культурні діячі для праці серед поселенців, — і також ширилися нові ідеї й рухи, що виникали в Україні. Емігранти за океаном під впливом рідних земель пройшли пришвидшений процес національного самоусвідомлення, а дечим навіть перевищили людей того ж самого становища, які залишилися вдома. Слід згадати, що в українському суспільно-політичному житті назагал майже не брали участі емігранти з Закарпаття й Лемківщини — ці творили свої організації і навіть мали окрему церковну (греко-католицьку) організацію.Політична ідеологія свідомішої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України. Щодо цього українська діаспора в США й Канаді особливо активізувалася під час Першої світової війни й українських визвольних змагань. Виняткову роль відіграла закарпатьська еміграція в США, яка своїми заходами вирішально вплинула на приєднання в 1919 р. Закарпаття до Чехословацької республіки. Крім політичної і фінансової допомоги, репрезентативні організації українців Канади й США вислали своїх представників до Європи з метою сприяння українським позиціям на Мировій конференції.Українська діаспора в Російській Імперії (зокрема в Азії), що була майже винятково хліборобська, мала цілком інший характер, ніж в Америці. Після 1860 р., вона була далі скерована на Надволжя і на Урал, але в останній чверті 19 ст., коли вільної для поселення землі в європейської Росії вже не було, скерувалася за Урал, спершу на Західному Сибірі і сусідню частину Туркестану, згодом і на Далекий Схід, на так званий Зелений Клин. За переписом населення 1897 в Російській Імперії жило в діаспорі 1 560 000 українців, поділено так:

· В європейській частині 1 232 000 українців:

· на Надволжі і сусідньому Уралі: 392 000 українців;

· на неукраїнській частині Курщини і Вороніжчини: 232 000 українців;

· понад 150 000 українців в розпорошенні в Бесарабії;

· в азійській частині 311 000 українців;

· на Закавказзі 117 000 українців.

У наступні роки українська еміграція до Азії постійно зростала (разом близько 1,5 млн українців), так що число українців в Азії збільшилося станом на 1914 р. майже до 2 млн (у всій Російській Імперії в діаспорі — до 3,4 млн українців). Тоді вже поволі почалася асиміляція української діаспори з російським оточенням, на що впливала низька національна свідомість українців — і де в чому спільність з росіянами, зокрема в релігії. Бувши винятково еміграцією, українські поселенці на сході, хоч численніші від українських поселенців з Австро-Угорщини за океаном, не створювали власного організованого життя на новій території — і не мали подібних зразків серед свого нового оточення. Зв'язки України з цими поселенцями були обмежені (висилка преси, книг, випадкові відвідини) — власних організацій там і не було. Щойно революція 1917 р. сприяла самоорганізації українського населення, ідейно пов'язаної з національно-політичним відродженням України.