Поняття та сутність культури. Структура та функції культури 4 страница

29. Поняття «українське національно-культурне відродження» відоб­ражає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громад­сько-політичного життя України протягом кінця ХУЛІ — початку XX ст. українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці ХУШ ст. Воно стимулювалося, з одного боку. природни­ми процесами загальнокультурного розвитку, з іншого — необхідністю протидії послідовній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад спричинили «за­хисну реакцію», що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенцій значне поширення в ма­сах національної свідомості, про а ктивізацію українського національ­ного руху в усіх його формах, як спочатку кулілуриицько-просаітиіх. так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурною жипя українців. Національне відродження, як поняття, окреслює процес набуття етносом таких якісних рис. які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії і сучасного світу. Воно було ха­рактерний для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне жятт*взагалі. За власне відродження, починаючи з межі XVHI-XIX ст, так чи інакше боролись yd слов'янські народи, за Винятком хіба що росіян. Об'єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і кон­солідації української нації та відтворенні української державності.Напередодні українського національного відродження, протягом попереднього історичного періоду, разом із втратою елементів державі пості було знекровлене і самостійне українське національне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаємодію козацького, духіеиицького, міщанського та селянського станів у межах наданих їм автономних прав. Особливо дошкульним було катастрофічне послаблення не так давно перед тим сильної національної еліти, передусім інтелігенції, яка об'єктивно повинна відігравати роль лідера у процесах національного відродження, а натомість зазнала русифікації та полонізації.

Українське національне відродження базувалось на попередніх добутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність — рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими в Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки козацтва (вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення) та козацького суду, а найголовніше — тут хоча 6 частково збереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство. Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи:

1)період збирання спадщини, чи академічний етап (кінець ШП — 40-ві роки XIX ст.);

2)українофільський, або культурницький етап (40-ві роки XIX ст. — ю'нець XIX ст.);

3)політичний етап (з кінця XIX ст.).

Тут зупинимось лише на тих аспектах, які безпосередньо пов'язані з розвитком культури.

Істотний вплив на початок українського національного відроджен­ня справила революція у Франції, яка проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таких як фольклор, історія, мова та література. Національному відродженню сприяло й поширення романтизму. Романтизм багато в чому був анти­тезою просвітництву і класицизму XVIII ст., які визначали світоглядні вподобання творців Російської та Австрійської імперій, передусім, такі як раціоналізм, одноманітність, універсальність і своєрідне уявлення про належний державний «порядок». Романтизм зруйнував зверхне ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Українські сюжети, насамперед, пов'язані з козаччиною, послужили джерелом наснаги для провідних романтиків (зокрема, постать Івана Мазепи була оспівана Байроном, Гюґо, Пушкіним).

30. Харківський університет відіграв помітну роль в українському національному відродженні, головним чином на початку, а також під кінець 19 — на початку 20 ст. Ще до того, поки Київ став осередком українського національного життя на Наддніпрянщині, в середині 19 ст. тут велися дослідження народного побуту, історії і мови, починалася літературна діяльність і україномовний театр, до чого багато спричинився університет. У другій половині 19 ст. Харківське Історично-Філологічне Товариство широко розвинуло дослідження історії і побуту Слобідської України та Гетьманщини. Студенти об'єднувалися в українські громади, з участю Потебні, Мови-Лиманського та інших, висуваючи також політичні вимоги українського руху. З ініціативи професорів (Сумцова, Багалія, А. Зайкевича) рада професорів університету висловилася проти цензури українських видань («Записка по вопросу о цензуре книг на малорусском языке»). 1906 надано почесні докторати М. Грушевському й І. Франкові, а 1910 — О. Єфименко. 1907 Сумцов, Багалій і Халанський почали викладати лекції з народної словесності, історії України й мовознавства українською мовою.За революції 1917 — 20 в університеті велася боротьба між прихильниками російської державності й українського курсу. Частина професорів, не згідних з новими політичними реаліями покинула університет. Більшість українських професорів залишилася в Харкові. Вони продовжували працювати в реорганізованих радянською владою на базі університету установах: в Академії теоретичних знань (1920 — 21), Харківському Інституті Народної Освіти (ХІНО, 1921 — 30), Харківському Інституті Народного Господарства та фізико-хімічному і юридичному інститутах. 1932 — 33 на їх базі відновлено університет, який складався з 7 факультетів: фізико-математичний, хімічний, біологічний, геолого-географічний, літературно-лінґвістичним, історичним (з філософським відділом), економічним з (відділом економічної географії). 1936 Харківському державному університету надано ім'я російського письменника О. Ґорького (хоч він не мав ніякого відношення до Харківського Університету). За війни університет евакуйовано до міста Кизилорда в Казахстані. У 1943 — 44 ХДУ повернувся до Харкова. У 1951 році 800 студентів університету було репресовано за відмову складати іспити російською мовою. Судові засідання були закритими[6]. В 1977 р. в його складі діяли факультети і відділи: механіко-математичний, фізичний, геолого-географічний, економічний, історичний, філологічний, іноземних мов, загальнонауковий, заочний та вечірній.

31. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.). Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників.

32. Поява у 1840 р. «Кобзари» Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зу­мовили її самобутній розвиток у майбутньому. Геніальний поет, неповторний за.творчою манерою художник, активний громадсь­кий діяч, який спілкувався з кращими представниками російської польської та інших культур. Т. Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав Т. Шевченко свій літератур­ний шлях як романтик. Народнопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім вираженням найглибших архі- типів колективної свідомості українського народу зробили Шев­ченка головним творцем новою національного міфу. Основними опорними символами поетичної творчості Шевченка виступають «слово» (національна культура), «слава» (культури о-націонаяьна спадщина) і «правда» (загальнолюдська мета-ідеал).У ранніх баладах поета «Тополя», «Причинна». «Утоплена», «Русалка» сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи з образаии уявними. Не йен«романтичними є й історичні поеми Шевченка. Величні постаті гетьманів, буйне козацьке життя, сміливі воєнні походи, які знаходять художнє втілення у поемах свідчать не стільки про гаряче захоплення по­ета минувшиною, скільки про застиглість сучасного поету життя України та віру в можливість принципово змінити цю ситуацію («До Основ'яненкам «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч»» «Гайдамаки»).Шевченка вважають також основоположником критичного реалізму в українській літературі, його побутові поеми («Ка­терина», «Наймичка», «Сон»), суспільно-політичні («Єретик», «Сліпий», «Кавказ», «Посланіе...») безжально таврували крив­дників народу. Шевченко немає собі рівних серед поетів усього світу в поетичному викритті та осуді кріпацтва і самодержавства, національного гноблення й імперського загарбництва. Поезія Шевченка будила національно-патріотичні настрої української молоді доти русифікованої або сполмдеиої.

У цілому творчість Т. Шевченка — настільки велике явище в історії української культури, що иожна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців в 19 ст.

33. Романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського (у тому числі й написаних ним самим) у збірці «Запорожская старина» (1833—38), народної усної творчості П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842—43), О. Бодянського (1846—48, у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших.В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, неособистої печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчості в стилі. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським романтизмом.В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-84), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

34. Відбувається кількісне зростання визначних письменницьких індивідуальностей, збагачується тематика літературних творів, розширюється жанрове коло, зростає зв'язок зі світовим досвідом через переклади та художній синтез.50-60-ті роки XIX ст, стали підготовчим етапом до періоду «великого реалізму». Після смерті Т. Шевченка послідовність у лі­тературній праці перейняв Пантелеймон Куліш. Він не тільки був поетом, перекладачем, критиком й літературознавцем, істориком і мовознавцем, а й створив перший класичний український роман «Чорна Рада». П. Куліш змальовує яскраву картину суспільних, соціальних та політичних відносин в Україні кінця XVII ст«дотри­муючись так званого «етнографічного» реалізму, який належало розуміти як вірність у відображенні національних рис народу, його етико-мораліного обличчя національної вдачі, світогляду, емоційності тощо. Поруч з П. Куяішем відзначилися силою сво­го таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Сторожеико, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.Романтизм на той час поступово занепадає. Під впливом філософських ідей гегельянства і позитивізму, а також внаслі­док загального посилення соціальної проблематики в житті тогочасного суспільства, спостерігаючи злиденне життя міста й села, письменники звернулися до нового літературного на­пряму — реалізму. На початку 60-х років з'являється перший український соціальний роман «Люборацькі» А. Свидницького, опублікований І. Франком лише в середині 80-х років. 70-ті — 80-ті роки — початок епохи «великого» реалізму. Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема, зосе­редженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етиографічності, розпочавши дослідження соціальних і психо­логічних проблем. У літературі виступають прозаїки європей­ського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудчеико), Б. Грінченко, І. Франко.

Одним з перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), котрий створив новаторські форми прози, дав широку панораму соціального буття, розгорнуті характеристики персонажів, багатобарвні пейзажі.

35. Проблеми національного самоусвідомлення торкнулися й українського театрального мистецтва. У перші десятиліття XIX ст. в Україні відроджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав). Перший український репертуар був досить нечисленним.(І. Котляревський, Василь Гоголь — батько великого письменника/ Г. Квітка-Основ'яненко, історнчио-побутова драма «Назар Стодояя» Т. Шевченка).Українське професійне театральне мистецтво розвива­лось у другій половині XIX ст. у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару. Грали здебільшого трьома мовами — українською, російською й польською. П'єси мали сентиментальний і роман­тичний характер. У жанровому відношенні — це драма, мелодра­ма, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма і т. п., які тільки в 90-ті роки витісняє реалістична побутова драма. Специфічним для українського театру стело впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різноманітної народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, ловзунці).

Після Енського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна громада, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксагаиський) та актриси (Заньковецька, Затиркееич), добилися дозволу давати українські вистави, але за умови, щоб кожна українська вистава йшла в парі з виставою російської п'єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.

Засновником професійного, українського театру нового покоління вважають Марка Кропивиицького, непересічного драматурга, режисера й актора. Як письиеиник-драматург М. Кролиаиицький дотримувався традицій так званої «етногра­фічної драми» («Дай серцю волю, заведе в неволю» «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». «Дві сім'ї», «Олеся», «Титарівна»). Поруч з М. Кропивницьким працював Михайло Старицький. Автор «Ци­ганки Ази», «Ой не ходи, Грицю* «Не судилося», «За двома зайця­ми» віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектни­ми монологами, романтикою, національним колоритом.

На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпен­ко-Карий (Тобілевич). він відмовляється від мелодраматизму й етнографії заради соціальної історичної та інтелектуально- філософсьхої драми («Безталанна», «Суєта», «Мартин Брруля», «Сто'тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий»). Під стягом драматичного мистецтва працювали йіиші письменники: П. Мирний, Б. Грінчеико, І. Франка, Леся Українка.

36.Розвиток промисловості та торгівлі вимагав освічених і кваліфіко­ваних працівників, і це стимулювало розширення мережі навчальних закладів і кількості учнів у них. У цілому весь освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населення, що дало відповідні невтішні наслідки. У1803 р. було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.У парафіяльних початкових школах навчання продовжувалося 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Навчання велося російсь­кою мовою, учнів вчили читати, писати, рахувати і основ православної віри.Повітові школи були спочатку дво-, а згодом стали трикласни­ми. Учні вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику.У гімназіях спочатку вчилися 4 роки, а згодом — 7. Тут викладали іноземні мови, як правило, французьку, німецьку, грецьку, латинську, «закон божий», священну та церковну історію. Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї: Рішельєвський в Одесі (з 1817 p.), Кременецький (з 1819 p.). Ніжинський (з 1820 p.).

Поряд із загальноосвітніми в Україні діяли й професійні нав- чальні заклади. В кадетських корпусах у Полтавці (з 1840 р.) і Києві (з 1852-р.) з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжувала працювати медична школа, у Києві — фельдшерське, в Миколаєві — артилерійське і штурманське училища. Характерними рисами освіти у першій половині XIX ст. були: превалювання релігій­ного виховання дітей, політика «обрусєнія», рутинні засоби навчання. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805 p. у Харкові за ініціативою В. Н. Каразіна. Спочатку університет мав чотири відділи-факультети: словесний (історико- філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математич­ний та медичний. Першим ректором цього навчального закладу був професор російської словесності І. С. Рижський. У рік відкриття а університеті навчалося всього 65 студентів, à через 50 років — 492. 1834 p. у Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Крем'янецького ліцею. Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом додалися юридичний та медичний факультети. * У рік відкриття в університеті навчалося 62 студенти, через 20 років — 808. Першим ректором став Михайло Максимович.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельсвського ліцею. 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут, за рік — Ніжинський історико-філологічний інститут. Південно-російський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1858).На західноукраїнських землях центром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. 1849 р. тут вперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький. 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив М. Грушевський.1875 р. у Чернівцях відкрито університет з німецькою мовою викладання, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури.У 1864 р. було проведено реформу освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл оголошувались загальноосвітніми й отримали назву початкових народних училищ. Бони стали працювати за єдиним пла­ном і програмою, тобто відбулася уніфікація навчання. Діти здобува­ли елементарні знання: вчилися читати, писати, вивчали елементарну арифметику, закон божий.

Середніми освітніми закладами були гімназії, які мали два ступені: гімназія і прогімназія (з4-річним навчанням). Гімназії були двох типів: класичні і реальні. У класичних перевага надавалась вивченню давніх мов, їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. В реаль­них гімназіях (згодом реальних училищах) вивчали природознавство, фізику та математику. їх випускники могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів.

Дівчата навчалися окремо в інститутах шляхетних дівчат (у Харкові відкритий у 1812 p.), гімназіях та єпархіальних училищах (для дівчат духовного звання).

Наприкінці XIX ст. в українських губерніях Російської імперії було 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових щкіл усіх типів.

37. Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати». Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С. І. Васильківського. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка Васильківський спільно з художником-баталістом М. Самокишем створює альбом «З української старовини». Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С. Васильківський залишив рідному Харкову.

В цей же час відбувається спорудження пам'ятників видатним людям - 1823-1824 - А.Рішельє в Одесі (автор Б.Мартос), 1853 - князю Володимиру - у Києві (автори - В.Демут-Малиновский, П.Клодт, О.Тон).

38. Великою заслугою І. Франка як дослідника є те, що він залишив нам чудові зразки методики дослідження давніх пам'яток. Франкові дослідження цих пам'яток відзначаються науковою сумлінністю, глибиною і багатоплановістю. Автор всебічно аналізує досліджувану пам'ятку. Він вказує не тільки на її історико-літературне значення, а й подає повний палеографічний опис пам'ятки, широкі бібліографічні дані про неї. Зокрема, вчений звертає увагу на місце і дату написання пам'ятки, її автора, місце зберігання оригіналу чи копії, публікацію пам'ятки, різночитання пам'ятки, допущені різними видавцями помилки у публікаціях, на неправильне тлумачення значень окремих слів, аналізує мову пам'ятки, вказуючи при цьому на її діалектні особливості, пояснює незрозумілі або малозрозумілі слова. В разі потреби І. Франко намагається встановити місце і дату написання пам'ятки, а також її автора. Показовою може бути давньоруська поема “Слово о Лазаревъ воскресенії”. На основі детального вивчення мовних особливостей трьох копій цієї поеми—Порфієва, Пиніна і виявленої самим І. Франком київської, реконструкції і зіставлення тексту цих копій, дослідження графіки, стилю та ритміки, порівняння з іншими пам'ятками того періоду вчений визначає дату і місце написання поеми, мовний характер кожної копії, їх відношення до оригіналу, встановлює зв'язок поеми зі “Словом о полку Ігоревім”, вказуючи на спільні поетичні образи, поетичний стиль і музичний ритм.Великий інтерес виявив І. Франко до пам'яток літописної та полемічної літератури. Опубліковані ним Літопис Підгорецького монастиря, уривки з “Книжки” І. Вишенського, “Політика свіцькая” становлять міцну базу для вивчення багатьох питань історії української мови. Публікуючи названі пам'ятки, І. Франко проводив велику дослідницьку роботу: встановлював дату і місце написання пам'ятки, визначав її роль у культурному житті народу, аналізував мовні особливості, порівнював опубліковані варіанти пам'ятки, вказував на допущені помилки у виданнях, полемізував з дослідниками щодо тлумачення окремих слів та ін.Питання лінгвістики І. Франко спеціально розглядає лише в декількох статтях, рецензіях, як-от: “Літературна мова і діалектика”, “Етимологія і фонетика в южноруській літературі” та ін. Проте цим його інтереси до даної галузі не обмежуються: цінні лінгвістичні спостереження, зокрема з історії української мови, містять і його численні літературознавчі, фольклористичні праці.Мова в розумінні І. Франка — це органічний компонент літературної творчості, роль якого в кожну епоху визначається сукупністю відповідних суспільних, культурних та інших факторів. “В часах поневолення простого люду,—пише він,—стається модою нехіть до мови, звичаїв, традицій того люду, погорда до хлопа і хлопської народності, і в письменстві запановує або ренегатство язикове і ідейне, або штучна мертвеччина і старосвітчина. В часах живих народних рухів, політичної волі, гарячої боротьби за певні ясні ідеали і конкретні інтереси народні жива мова, живі, сучасні літературні теорії з елементарною силою вириваються наверх— і усе письменство оживлюється, набирає енергії і сили”. Відси випливає стала увага дослідника до питань літературної мови, зокрема староукраїнської.

39. Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В. Білозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко - згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка "хлопоманів", учасники якого - В. Антонович, Б. Познанський, Ф. Панченко, Т. Рильський, А. Свидницький - "ходили в народ", поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення.

Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 pp. гурток "хлопоманів" перестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М. Драгомановим, І. Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - "Українську громаду", що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т. Шевченка, І. Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Для згуртування патріотичних сил і пропаганди національно-визвольних ідей у Петербурзі було створено українське видавництво. Воно друкувало твори І. Котляревського, П. Куліша, Т. Шевченка, Марка Вовчка. Там же виходив у 1861-1862 pp. перший в імперії український громадсько-політичний і літературно-мистецький журнал Основа, де публікувалися праці з історії та культури України, а також дослідження соціально-економічного характеру. Об'єднавши навколо себе передову інтелігенцію, часопис "Основи" став ідейним центром визвольного руху.Царські реформи 60-х років XIX ст. не поліпшили матеріального становища більшої частини українського селянства, що жила в злиднях і темряві. Водночас сотні патріотично налаштованих інтелігентів, у тому числі й жінки, зокрема С. Русова (згодом - відомий педагог), вирушали в села як вчителі та фельдшери, допомагали хворим, досліджували життя і побут селян, навчали їх грамоти. Чимало праць з етнографії та фольклористики підготували П. Литвинова і О. Пчілка.