Предмет, об’єкт та історія розвитку етносоціології

Етносоціологія та соціологія нації.

1.Предмет, об’єкт та історія розвитку етносоціології.

2.Проблема нації в працях вітчизняних соціологів.

3. Національно-етнічні процеси і відносини.

3.

Предмет, об’єкт та історія розвитку етносоціології.

Такі об’єктивні риси ХХ ст., як розвиток засобів масової інформації, урбанізація, уніфікація життя не виправдали очікувань багатьох дослідників щодо зменшення значення етнічних груп та процесів. Особливо скептичне ставлення до національних питань було в Радянському Союзі, де вчені займалися пошуком найбільш помітних виявів національних особливостей та розробкою рекомендацій щодо їх подолання, оскільки остаточною метою «розвинутого соціалізму» було формування нової безнаціональної спільноти людей – радянського народу з його єдиною радянською культурою, позбавленою національних ознак.

В другій половині ХХ ст.. спостерігається етнічний ренесанс, тобто етнічне відродження, який доводить, що ні станова, ні професійна приналежність не спроможна витіснити з свідомості людини уявлення про свою національну приналежність. Справжнім «вибухом етнічності» можна вважати розпад полі етнічних держав – Радянського Союзу та Югославії. Виявилося, що утворення багатонаціональних держав не означає етнічного нівелювання і повної асиміляції етнічних груп, а, навпаки, посилює боротьбу за рівний доступ до соціальних і культурних благ, за досягнення рівноправного статусу в такому суспільстві. Сучасність все більше демонструє перехід від питань збереження національної самобутності до вимог участі в органах влади і в розподілі суспільного продукту. Етнічність із культурного феномену перетворюється на впливовий фактор політики. В добу етнічного ренесансу зростаючого значення набувають гасла автономії або самоврядування аж до побудови власної незалежної держави.

Етносоціологія – порівняно молода соціологічна наука, що виникла на межі етнографії та соціології. Етносоціологія – наука, яка досліджує походження, суть і функції різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення основних тенденцій їх утворення, розвитку та взаємозв’язків з іншими етносами, а також механізм їх входження у систему соціальних відносин. Специфіка етносоціології полягає в тому, що вона вивчає особливості і форми суспільного життя етносів, народів та інших етнічних утворень як сукупних історичних суб’єктів, тобто аналізує взаємозв’язок і взаємовплив соціального і етнічного.

Предметом дослідження етносоціології є взаємозв’язок загальних соціальних явищ і процесів з етнічними явищами та процесами. Об’єктом - етносоціальні спільноти і групи, які розглядаються як цілісні соціальні утворення, а також закономірності їх формування і функціонування.

До найважливіших проблем етносоціології належать:

- етнос, як соціокультурна система,

- етнічна ідентичність, етнічна стратифікація і їх сприйняття,

- етнічна зумовленість характерних ознак культури та побуту соціальних спільнот,

- етнічні впливи на формування ціннісних орієнтацій,

- зв’язок національних чинників із особливостями соціальної структури, міграційної і трудової мобільності, урбанізації тощо,

- особливості соціальної адаптації в іноетнічному середовищі,

- сутність міжнаціональних конфліктів,

- етномовні процеси (білінгвізм тощо).

В науковий обіг термін «етносоціологія» впроваджений у 30-х роках ХХ ст. німецьким вченим Ріхардом Турнвальдом, який досліджував соціальну структуру аборигенів Соломонових островів. Етносоціологію він тлумачив як науку, що досліджує структури і процеси всередині етнічних спільнот і між ними.

В Україні етносоціологія почала формуватися на межі 50-60-х років ХХ ст. Однак її засади були закладені раніше, сформувавшись у руслі етнографії, історії, фольклористики. В радянській Україні вивчення етнографічних і національних аспектів суспільного життя було унеможливлене через загрозу бути звинуваченим у «буржуазному націоналізмі». У пострадянський час етносоціологія зосередила увагу на соціальному розвитку етнічних груп у процесі трансформації політичного, економічного і соціального середовища.

Як і кожна молода наукова галузь, етносоціологія особливу увагу зосереджує на з’ясуванні сутності й специфіки накового апарату, базових понять. Існує багато концептуальних підходів і особливо це стосується одного з базових понять – «етнос», тлумачення якого є своєрідним ключем до розгляду всіх інших. Найпоширенішими є так звані примордиалістські концепції, що мають у своїй основі положення про первинний (примордиальний) характер етносу. Репрезентують їх соціобіологічний, еволюційно-історичний, інструментальний, конструктивістський підходи.

Соціобіологічний підхід в етносоціології. Описує етнос з еволюційно-генетичних позицій (як «поширену форму родинного відбору та зв’язку»). Його прибічники підкреслюють глибоку емоційність взаємозв’язків у людських групах, а також конче необхідне для людини переживання її належності до певної спільноти. Одним з яскравих представників цього підходу є російський історик Лев Гумільов (1912-1992), який стверджував, що етнос є природною формою існування людини. Спираючись на ефект, відкритий В.Вернадським, він доходить висновку, що всі живі системи (включно з спільнотами) працюють на біохімічній енергії, поглинаючи її з довкілля. Система знаходиться в ідеальному, гармонійному стані лише тоді, коли абсорбує стільки енергії, скільки необхідно для її життєзабезпечення. Надлишок енергії приводить до активізації системи, дефіцит – до згасання її життєвих функцій і розпаду.

Саме з такої точки зору Гумільов описує етнічні системи, які існують дуже довго, від 1200 до 1500 років кожна. Розбіжності між окремими етносами коріняться не так у культурі чи соціальній структурі, як у формах стереотипізованої поведінки, яка є вищою формою адаптації людини до ландшафту. Саме ландшафт як природна «сцена», де розгортається «драма етносу» (накопичення і витрачання «живої енергії», пасіонарності – пристрасті) – головний елемент розвитку кожного народу, кожного етносу. Етнічні системи творяться і розвиваються завдяки накопиченню значної кількості пасіонаріїв – тобто людей, що мають здатність йти до мети всупереч інстинктам. Пасіонарність є наслідком мутації, що відбувається під впливом космічного випромінювання, різноманітних процесів у біосфері, наприклад підвищення сонячної активності чи тектонічних процесів у надрах Землі. Внаслідок мікромутацій у певної кількості представників певного етносу виникає своєрідний «ген пасіонарності», що має прихований (рецесивний) характер. Пасіонарність не захоплює всієї популяції, а лише окремих осіб, до того ж у різній мірі. Такими особами були Олександр Македонський, Корнелій Сулла, Ян Гус, протопоп Аввакум, жанна д’Арк, Наполеон. Пасіонарії «живляться» розлитою у ландшафтах існування етносу енергією, акумулюють, виявляють підвищену активність, прагнення діяти. Надлишок енергії вони спрямовують на подолання інерції традиційних стереотипів, норм, систем цінностей. Пасіонарії стимулюють активність інших представників етносу. Водначас пасіонарність через свою рецесивність і різке зниження в осіб, які потрапили під її вплив, інстинкту самозбереження, здатна згасати.

Як соціобіологічне утворення етнос підкорений природним ритмам життя. Він долає всі стадії розвитку живого організму: народжується у полум’ї «пасіонарного поштовху»; переживає різкий злет свого розвитку, зовнішньої експансії, зростання питомої ваги пасіонаріїв у популяції приводить до зміцнення етнічної системи, політичного, соціально-економічного, культурного піднесення. Згодом настає період стабільності, потім частішають стани конфліктності і депресії, а далі настає повільний занепад, поки етнос не загине зовсім або не відродиться у полум’ї чергового «пасіонарного поштовху». Руйнація етнічної системи не означає депопуляції, а лише розрив зв’язків між її компонентами і подальше входження до нової етнічної системи. Таким чином етногенез Гумільов розглядав як процес поступової втрати системою пасіонарності.

Еволюційно-історичний підхід в етносоціології був домінуючий в радянський період - пов’язує етнос не з біологічними аспектами існування, а з певним соціально-історичним контекстом. У вітчизняній літературі довго чи не єдиною побутувала історично-стадіальна типологія етнічних спільнот. Згідно з нею кожній стадії розвитку суспільства відповідала окрема стадія розвитку етнічності.

Яскравим представником цієї течії є Ю.Бромлей. Він і визначив етнос як усталену сукупність людей, яка історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості мови, культури й психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), зафіксоване у самоназві.

Етноси відмінні один від одного не стільки біологічно, скільки культурою, мовою, системами ідентичностей. Загалом етнічна стадіальність розглядалася в такій послідовності: плем’я – народність – нація. Розвиток етнічних груп трактувався як поступова еволюція, ускладнення культурних і соціальних рис великих людських спільностей. Відповідно, існування етносів у формі племені вважалось особливістю архаїчних суспільств. Етнічна самосвідомість виростала з уявлення про спільність походження одноплемінників від єдиного першопредка. Народність тлумачилася як розвинутіша форма етнічного об’єднання, бо, крім спільного походження, вона характеризувалася територіальною, культурною та мовною спільністю її представників. Формування та існування народності пов’язується із суспільствами докапіталістичної стадії розвитку. Тобто первісній формації відповідали роди і племена, рабовласницькій і феодальній – народності. Нації ж виникають з розвитком капіталістичних виробничих відносин і продовжують існувати при соціалізмі, а на вищій сходинці комуністичної суспільно-економічної формації поступово зникають. Отже, теорія етносу, яка мала свої позитивні риси (визнання етнічної самосвідомості однією з центральних ознак етносу), поєднувалась з формаційним підходом, який по суті заперечував активну роль свідомості людини в історичному розвитку.

Отже, відмінності двох концепцій (Бромлея і Гумільова) полягають у наступному. Для Бромлея етнос – це, радше, стабільний стан, а для Гумільова – процес. Для Бромлея сутнісні риси етносу пов’язані з соціальними характеристиками, для Гумільова - - природними чинниками. Бромлей однією з центральних ознак етносу вважає самосвідомість, а Гумільов – поведінку, вчинки, взаємовідносини осіб, які складають етнос. Те, що їх поєднує, полягає у визнанні довготривалого часу існування етносів як об’єктивної реальності в історії людства, які виникають природним шляхом. Бо навіть пасіонарії в Гумільова – це не так свідомі будівничі етносів, як знаряддя дії сил природи.

Концепція етно- і націєгенезу Е.Сміта є близькою до поглядів Ю.Бромлея. Надаючи переважаючої уваги феномену нації, він розглядає і донаціональний рівень творення ідентичностей, прадавні корені нації. В його працях міститься доведення реальності до національних етнічних спільнот, утворених відповідними етнічними ідентичностями. Новітні нації, на його думку, були сформовані на основі пре модерних домінантних ядер, які анексували або просто привернули до себе інші етнічні ядра чи їх компоненти і об’єднали їх навколо держави. Відмінність концепцій Бромлея і Сміта полягає в тому, що останній вважає свідомість іманентною та невід’ємною умовою виникнення націй. Для Бром лея таке припущення було неприйнятним через матеріалістичність парадигми, в якій він працював. Тому в його творах етнічна самосвідомість позбавлена активної ролі.