Суспільні функції релігії

Релігія – явище суспільне. Вона з’являється як засіб регулювання поведінки особи після того, як вона виокремилась з роду й усвідомила свою самостійність. Після послаблення родових зв’язків на зміну зовнішньому контролю приходить внутрішній. Відтоді всевидячий Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер, з іншого, створюють силове поле, яке ось уже не одне тисячоліття утримує особу в межах норм, вироблених культурою. Тож релігію можна розглядати і як дієвий суспільний чинник. Способи, рівень, напрями релігійного впливу на суспільство та окремого індивіда виявляються у функціях релігії.

Світоглядна – здатність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, які виражають її ставлення до різних предметів і явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто релігійний світогляд загалом.

Мета релігійного світогляду – дати людині не тільки певну картину світу, а й сенс її життя, тобто зробити його осмисленим. Адже знання людиною того, для чого вона живе, робить її сильнішою, допомагає здолати життєві негаразди, страждання і навіть гідно сприйняти смерть (Ярославський…)

Релігійний, поруч із міфологічним, філософським, натуралістичним (науковим), є одним із найважливіших типів світогляду. Центральним положенням релігійного світогляду є думка про те, що в основі всіх явищ природи, суспільства, людського буття, свідомості – Бог.

Часто (американці) говорять, що у гостях ніколи не слід говорити про політику, секс і релігію. Чому релігія стає предметом жорстких суперечок. Релігійних людей обурює будь-який сумнів у правоті їхніх поглядів. Одна з найважливіших функцій релігії – світоглядна – полягає у наданні сенсу людському життю.

Крім того, кожна релігійна група в певній мірі відчуває себе обраною, відмінною від основної маси людей. Часто з цього відчуття виростає віра, що дана група знаходиться в згоді чи єдності з Богом. Яскраве свідчення тому – євреї, мормони, свідки Єгови.

Компенсаційно-терапевтична функція – здатність релігії компенсувати обмеженість, безсилля, залежність людей від об’єктивних умов існування.

Релігія не лише дає втіху перед обличчям смерті, вона вносить сенс і в інші аспекти людського життя. Поговірка «в горі атеїзм не допоможе» наочно відображає роль релігії. Релігія допомагає знайти відповідь на питання: «Чому це сталося саме зі мною?» Вона надає сенс ситуаціям, які могли б здатися несправедливими. Релігія допомагає переносити такі несправедливості, як бідність, хворобу, нерівність. Тим, хто страждає, вона дає надію.

Комунікативна функція – здатність релігії впливати на процес спілкування віруючих, їх соціалізацію, передавання та засвоєння інформації та формувати між ними духовні зв’язки. Комунікативна функція має вертикальний (спілкування під час богослужінь, молитов, медитації тощо з Богом, ангелами, душами померлих, святими, які виконують роль ідеальних посередників) і горизонтальний (спілкування віруючих між собою) аспекти свого вияву.

Інтегративна функція – здатність релігії сприяти безконфліктному зв’язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому. Релігія допомагає групі людей усвідомити себе як моральну спільноту, поєднану спільними цінностями та ідеалами.

Дезінтегративна функція – здатність релігії за певних умов послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння. Релігійне протистояння може бути джерелом конфліктів між християнами і мусульманами, православними і католиками, католиками і протестантами тощо. Ворогування з «чужими» конфесіями сприяє внутрішній інтеграції, створює відчуття єдності, спонукає шукати опертя тільки у «своїх». Вороже ставлення до «чужих» найбільш характерне для сектантських об ’ єднань. Конфлікти, непорозуміння можуть існувати й всередині певної релігійної організації, наприклад між ортодоксами (консерваторами-традиціоналістами) й реформаторами-модерністами.

Легітимізуюча функція – здатність релігії виховувати у віруючих поважливе ставлення до певних суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку. Для стабільного існування суспільної системи необхідне дотримання певних узаконених правил й наслідування певних зразків. Релігія «вкорінює» такі норми в надприродному, висуваючи абсолютні вимоги – максими. Крізь призми максим оцінюються найрізноманітніші вчинки, явища і формується певне до них ставлення. Максими мають обов ’ язковий і невідворотний характер.

Регулятивна функція – здатність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, формувати та корегувати міжособистісні стосунки. Найбільший регулятивний потенціал мають релігійні норми (релігійне право, мораль) – система вимог, правил, приписів, спрямованих на втілення в життя релігійних цінностей. Важливу роль відіграють і зразки (приклади для наслідування) та заохочення (покарання). За характером регулювання релігійні норми можуть бути позитивними, тобто такими, що зобов ’ язують виконувати певні дії; або негативними, що забороняють певні вчинки, відносини тощо.

3. Соціологічні концепції природи релігії.

Соціологія релігії М.Вебера.

Суттєвий внесок у соціології релігії зробив М.Вебер. Він характеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальному діянню: як явище культури вона задає і підтримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» у пояснення світу і в повсякденну етику. Продукуючи певну картину світу, релігія концентрує сенси, на її основі переживання світу переходить у світо усвідомлення, в якому предметам і явищам надається певний сенс. Світ стає полем діяння демонів, душ, богів, надприродних сил. Неоднорідні елементи дійсності переплітається у систематизований космос. Формується загальна мета, в основу якої покладається морально-релігійна ідея спасіння, віддачі за біди, негаразди, нещастя, які терпить людина у житті.

Релігія задає ієрархічно вибудовану систему норм і правил, відповідно до яких одні дії дозволено, інші заборонено. Це допомагає людині зайняти певні моральні позиції стосовно світу. Одні релігії стимулюють втечу від цього світу, споглядальне ставлення до нього, наприклад буддизм, інші спрямовані на завоювання й зміну його, наприклад християнство у його протестантській різновидності.

М.Вебер виділив три типи релігій як способи ставлення до світу:

- пристосовницькі (конфуціанство, даосизм);

- втечі від світу (індуїзм, буддизм);

- опанування світом (іудаїзм, християнство).

Інший підхід демонструє французький соціолог і філософ Е.Дюркгейм, для якого релігія – створений людиною соціальний інститут, що формується з метою задоволення певних соціальних потреб. Джерелом релігії, за Дюркгеймом, є спосіб людського існування. А оскільки він є суспільним, то й все суспільне є релігійним. У релігії суспільство обожнює саме себе. Сенс релігії – забезпечити вплив колективу на індивіда. Звідси релігійними, на думку вченого, є всі колективні уявлення і вірування, якщо вони є обов’язковими для всіх членів суспільства і пов’язують індивіда і суспільство. Дюркгейм визначає релігію як цілісну систему вірувань і обрядів, які поєднують в одну моральну общину (церкву) всіх, хто їх визнає. Тому релігія – це особлива форма вираження суспільних сил, які стоять над індивідами і підпорядковують їх собі. Саме колективний спосіб життєдіяльності, суспільство, за твердженням дослідника, і є тією об’єктивною реальністю, яка є причиною, об’єктом і метою релігійних вірувань і ритуалів. Підґрунтям же релігії є колективна психологія, що виникає на основі позаекономічної невиробничої діяльності.

За Дюркгеймом, релігія не тільки відображає структуру суспільства, але й скріплює його, концентруючи увагу і надії людей на спільних віруваннях та об’єктах поклоніння. Ця об’єднуюча функція наочно проявляється у виконанні ритуалів.

Релігія завдяки своїй багатофункціональності може сприяти змінам суспільного організму: готуючи індивіда до соціального життя; тренуючи необхідний послух; підтримуючи усталені у певній культурі традиції, цінності; підживлюючи соціальний ентузіазм.

Основоположник так званої «формальної» соціології німецький філософ Г. Зіммель, досліджуючи релігію, концентрує свою увагу на індивідуальному житті людини, на різноманітті її потреб та формах їх задоволення. Серед них він виокремлює й релігійні потреби, «релігійні поривання»: прагнення компенсувати недоліки життя, нейтралізувати суперечності між людьми, досягти впевненості й стабільності, справедливості та єдності, щастя та благополуччя. За певних умов ці потреби слугують необхідним душевним тлом, на якому може виникнути релігія. Вона постає як спосіб жити і перейматися світом. Релігія, як її розуміє Зіммель, надає фрагментарному, хиткому існуванню єдності, сенсу і досконалості. Вона прагне захистити цілісність дійсності.

Зіммель вважає, що ставлення людини до бога схоже на ставлення індивіда до суспільства загалом. Релігія повторює ті зв’язки, які існують між індивідом і його соціальною групою. Адже група є чимось більшим, аніж просто сума індивідів. Відправлення релігійного культу, спокутування групою індивідуальних гріхів, спільна відповідальність групи за гріхи перед Богом засвідчують, що божество є ніби надприродним місцем концентрації групових сил. Більше того, взаємовпливи, які мають місце між елементами групи, набувають у лоні Бога самостійної сутності. Групове життя, вийшовши за межі окремих його носіїв, спрямовується через бурхливе піднесення релігійного настрою у сферу надприродного. Тобто, за Зіммелем, відносини, що складаються між людьми, істотно впливають на уявлення про Божественне.

4. Тенденції розвитку сучасної релігії.

Секуляризація – процес, при котрому підлягають сумніву вірування в надприродне і пов’язані з ними ритуали і інститут релігії втрачає свій соціальний вплив. Багато факторів сприяють секуляризації суспільства, зокрема:

1. Розвиток науки. Релігія і наука знаходилися в суперечності протягом багатьох століть. В теперішній час наука здійснює вплив практично на все наше життя завдяки високому рівню розвитку технології. Технологія, створена на основі науки, панує в нашому житті, і в якійсь мірі ми втратили бажання сприймати на віру ідеї, які неможливо довести чи наочно підтвердити.

2. Розвиток держави. Сучасна держава відокремлена від церкви. Більшість держав можна вважати світськими – вони більшою мірою зайняті задоволенням матеріальних потреб громадян, ніж турботою про їхнє духовне здоров’я. Навіть в країнах, де історично склався тісний зв’язок між релігією та формою правління, релігія стала втрачати свій вплив.

3. Розвиток капіталізму. Капіталістичне суспільство підриває вплив церкви, орієнтуючи людей на такі антирелігійні цінності, як накопичення та прагнення розкішного життя. Крім того великі «церковні свята» Різдво та Великдень перетворюються просто в «дні відпочинку», що часто супроводжуються надмірним споживанням світських благ – в ці дні люди купують дорогі подарунки, відкритки, новий одяг і т.д.

4. Компроміси з спірних питань релігії. Врегулювання релігійних конфліктів часто призводило до послаблення впливу релігійних принципів і ритуалів. Це пов’язано з бажанням не образити конкуруючі сторони. Наприклад, щоб уникнути переваги однієї конфесії над іншою, державним школам може бути заборонено включати в навчальні плани матеріали про релігію.

5. Втрата спільності. Складно приваблювати нових віруючих і зберігати тих, хто вже прийняв віру. Сучасне населення більш мобільне, змінює місце проживання, йому важко зберігати тривалі зв’язки з однією релігійною общиною.

6. Інші інститути. Не лише Різдво та Великдень були комерціалізовані, але й багато світських свят та справ замінили церковні заходи для віруючих.

Екуменізм

Одним з проявів протидій секуляризації зі сторони організованої релігії стала тенденція до екуменізму - намагання різних конфесій до більш глибокого співробітництва та взаєморозуміння.

Часто це досягається шляхом участі у діяльності організацій, що контролюють зв’язки між конфесіями та деномінаціями, наприклад Національної ради по справах церков та Всесвітньої ради церков. Здійснюються спроби до об’єднання протестантських деномінацій, спостерігається тенденція до зближення протестантизму та католицизму.

Важливою рисою європейської культури є зустріч, діалог між вірою та розумом, релігією та секулярним світом, духовним та світським життям. Саме в діалозі культур сформувалася Європа і цей діалог об’єднує різноманітні спадщини. Цей діалог і розподіл між духовним і світським, який вони принесли з собою, поступово призвели до визнання автономії секулярного світу і ствердження прав індивіда. Взаємна автономія духовної та світської влади є суттєвою характеристикою європейської цивілізації, що сьогодні відрізняє її від Китаю, ісламських країн. Взаємне відокремлення духовної та світської влад, проголошене з самого початку християнством, кінець кінцем породило сучасну державу, звільнену від релігійного впливу.

В сучасну епоху ультрамодерності не лише релігія, а й політика також пережила процес розчарування людей у собі. Немає вже нічого священного, все пройшло крізь сито критичного розгляду, не лише релігійні традиції та звичаї, а й політичні ідеології, розвиток науки, економічне зростання, ідеали змін, навіть сама ідея змін.

Становище релігій в Європі може бути описане як фразою believing without belonging (вірити, але не належати), так і фразою belonging without believing (належати але не вірити). Насправді, з одного боку спостерігається, що вірування продовжують існувати, і навіть виникати знову, а приналежність занепадає і послаблюється, а з другого боку, постійно робляться заяви про релігійну приналежність, мало пов’язані з вірою та практикою.

Соціологічні опитування показують важливу різницю між європейськими країнами стосовно релігійної приналежності. У 1999 р. приналежними до релігій вважали себе 90 % ірландців, - і всього 46% нідерландців, а в проміжку – по 88% британців, іспанців та італійців, 76% шведів, 63% бельгійців і 57% французів. При цьому криються найрізноманітніші ступені причетності до релігій – від простого суб’єктивного самоототожнення без жодної практики до міцного прилучення, що супроводжується регулярною культовою практикою.

Соціологічні опитування показують зростання тієї частини молодого покоління, яка визнає себе безрелігійною. Разом з тим це не означає, що прогресує атеїзм - посилюються паралельні вірування – в астрологію, в паранормальні явища, ясновидіння, чаклунство тощо – особливо серед молоді, що здобуває вищу освіту. Це призводить до думки відкинути переконання, нібито зростання культурного рівня супроводжується послабленням ірраціональних вірувань, які нібито можуть ще бути активними лише серед людей, віддалених від наукового знання. Цікава деталь- -наприклад у Франції практикуючі католики разом з атеїстами складають категорію, що найменше надається до впливу паралельних вірувань. Чому? Тому що ці дві категорії французів інтегровані у послідовний символічний світ (відповідно світ наукового раціоналізму та світ католицької релігії) і це захищає їх від віри в паранормальне. Ми бачимо, що не тільки атеїзм, але й релігія може бути найкращою опорою проти ірраціонального.

Релігійна ситуація в Європі є сьогодні парадоксальною. Якщо деякі країни Європи – зокрема Англія і Франція – були колись великими країнами-місіонерами, то сьогодні вони є країнами, на території яких здійснюється місія, поширюються релігії, що мають свій історичний епіцентр в інших частинах земної кулі. Кабельне телебачення, інтернет дозволяє одержувати в себе вдома інформацію та послання від усіх духовних сил планети. Зовнішня плюралізація, множинність релігійного краєвиду супроводжується внутрішньою плюралізацією кожної релігійної традиції.

Зростання індивідуалізації релігійності веде до того, що приналежність до релігії стає невловимою, не такою чіткою. Люди більше беруть участь у зібраннях релігійної групи, ніж до неї належать, причому ця участь не лише може бути різної регулярності та інтенсивності, а й не виключає причетності до інших релігійних світів.

Наступний глибинний процес, що неоднаково відбувається в різних країнах – дистанціювання індивідів від релігійних інституцій, яке у певних випадках доходить до відчуження від Церкви взагалі. Розвивається експериментальне ставлення до релігійної істини. Людина з такою позицією оцінює законність тієї чи іншої релігії, виходячи з тих благ, які вона надає. Внутрішня секуляризація виявляє себе в релігії також через розвиток релігійності досвіду, в котрій релігійна істина вимірюється мірою комфорту, який завдяки їй відчуває суб’єкт-експериментатор. Розвивається споживацька позиція в релігії, яка закликає людей обирати блага спасіння та визнавати свого духовного вчителя в залежності від суспільно-релігійних прагнень, які вони мають на цей момент. У сучасній релігійності тісно взаємодіють способи релаксації та техніки медитації, а лікування тіла схрещується з лікуванням душі. Духовний пошук стає частиною пошуку добробуту в цілому і вписується в новий стиль життя.

Релігія упорядковує культурний світ, керуючись належними ідеальними типами, виступає його осередком, моральним «обличчям». Культура, позбавлена релігійного духу, перетворюється на ареал поширення примітивних цінностей, ницих пристрастей. Нинішнє, так зване секулярне мистецтво «масової культури» (причому у всіх різновидах) насичене гіпертрофованим натуралізмом – відвертим сексом, дикунською жорстокістю та насильством, непомірною агресією. Врешті-решт усе це проектується на реалії життя, стаючи причиною деморалізації, а разом із нею й атомізації суспільного організму.

Усвідомлення своєї причетності до цілого, загальнонаціонального все більше поступається місцем усвідомленню своєї регіональної, корпоративної, кланової, групової, зрештою – індивідуальної окремішності. Таким чином, моральний обов’язок перед нацією девальвується, наша країна постає ареною запеклої боротьби приватних інтересів, а нація перетворюється у стовпище протиборчих індивідуальних воль, які прагнуть будь-якими засобами задовольнити свої інтереси та пристрасті. Провідними мотивами, що спонукають людську волю до активності, все більше стають самолюбство, марнославство, владолюбство, нестримне прагнення чуттєвих насолод, комфорту, вседозволеності.

У цілому морально-духовна ситуація в багатьох країнах сучасності нагадує ту, яку описують старозавітні біблійні пророки Ісайя, Єремія, Єзекіїль та ін. стосовно Давньої Іудеї: деградація, яка загрожує обернутися національною трагедією. І одна з фундаментальних причин цього – безвір’я, втрата людиною відчуття власної причетності до вищого світу, світу божественного.

Секуляризація не оминула і тих мусульман, що живуть в Європі. 25% молодих мусульманок вийшли заміж за не мусульман, 50% молодих жінок живуть у вільному шлюбі (забороненому Кораном) з не мусульманами.

Цій внутрішній секуляризації відповідає секуляризація зовнішня, що виявляє себе у визнанні взаємної автономії науки та релігії, які більше не є обов’язково несумісними.

В нашому світському суспільстві релігійність традиційно включається до сфери життя приватного. З соціологічної точки зору це зведення релігійності до приватної справи є проблематичним. І не тільки через те, що культ є громадською діяльністю, але й тому, що релігійні групи, подібно до всіх об’єднань, становлять частину громадянського суспільства та беруть участь у його житті. Релігійність, яку часто розуміють виключно як культову діяльність (називаючи релігійні групи культовими об’єднаннями) не зводиться до культу. Надто прагнучи замкнути релігійність у храмах, забувають про те, що для прихильників тієї чи іншої релігії вона торкається життя в цілому та має різні виміри: освітній, культурний, суспільний. Секуляризація суспільства прагне змусити забути всеохоплюючий характер релігій, той факт, що вони торкаються всіх аспектів життя віруючих

Якщо індивіди почали триматися на відстані від релігійних закладів, якщо людям не подобається коли церкви втручаються в їхнє особисте життя, намагаючись його регламентувати, це не означає, що вони повністю їх відкидають. Люди високо цінують втручання Церкви у громадську сферу. У таких питаннях як еміграція та становище іноземців, безробіття та бідність, війна й мир вражає та довіра, яку люди виявляють до Церков. Якщо індивіди не люблять щоб церкви втручалися в їхнє приватне життя або намагалися його регламентувати, то вони цінують втручання Церкви у громадську сферу, зокрема, в питання соціальної етики. Релігія є головною інституцією, котра сприймається як така, що надає сенс існуванню.

Церкви залишаються великими постачальницями ритуалів

Збільшується толерантність європейців, люди стали менш чутливими до віросповідних розбіжностей всередині християнства – між католиками та протестантами і т.д.

Релігія як суспільно-історичний феномен, усвідомлення якого є необхідним для розуміння історії людей та суспільств, зникає з навчального простору. (це помилка). Однак релігії є не лише культовими інституціями, вони репрезентують культури, що включають усі виміри людського досвіду та викликають наслідки в усіх сферах діяльності та самовираження людини. Релігії не можна звести до ірраціональності; вони несуть у собі також раціональність: західна модерність є незрозумілою без християнської, іудейської традиції. Релігія є надто важливою річчю, щоб залишити її самому тільки духівництву. Знання релігії є необхідне для розуміння як минулого, так і сьогодення.

Оскільки модерність, тобто сучасний період, призвела до розкладу встановлених релігій, її можна назвати досягнутою секуляризацією. Тому модерність насправді виглядає силою, що дескаралізує, деклерикалізує та знищує культуру.

Десакралізація здійснюється в процесі розчаклування світу, раціоналізації діяльності та пізнання.

Деклерикалізація відбувається в процесі емансипації (звільнення) людей від влади релігійних інституцій та їхніх представників.

В ультрамодерності немає більше священних речей, крізь сито критичного розгляду проходять не лише релігійні традиції та звичаї, але й політичні ідеології, розвиток науки, економічне зростання, ідеали змін, навіть сама ідея змін. Склалася ситуація, коли люди позбавляють усі чудеса духу їхньої священної аури та провадять систематичне вільне дослідження. Ще зовсім недавно в ХХ ст. існувала схильність розглядати релігійні угруповання як традиційні інституції, що опираються змінам, інституції, вплив яких на суспільство треба обмежити.

Якщо релігії раніше могли видаватися виявами традиційності, що протистояла прогресивній сучасності, яка сприймала їх як щось застаріле та приречене, то нині вони можуть видаватися суспільно значущими угрупованнями за орієнтирами в ультрамодерному суспільстві, яке є настільки секуляризованим, що вже нездатне створити ідеологію, що надавала б життєвого сенсу та кликала до дії. Туризм Через культурну макдональдизацію видається шикарним носити в собі відмінність, бо вона розцінюється як «культурна старовина» в період тріумфальної модерності. (модно відрізнятися – в царині релігії - релігійна меншина, в інших галузях – люди нетрадиційної сексуальної орієнтації, вегетаріанці…). Туризм Всупереч колись пануючій думці про уніфікацію всіх суспільних процесів сьогодні популярною є думка про про унікальність досвіду кожного народу, який не можна уніфікувати, схематизувати.(Филипович, с.55.)

Сьогодні на перший план повертається проблема остаточної мети, а з нею два основних запитання: який тип людини є для нас бажаним? Який тип суспільства є для нас бажаним?

Ситуація релігійної аномії Тепер, коли настало розчарування в усьому, в тому числі в усіх видах секулярного месіанізму(в світських теоріях, ідеологіях, політиці), які приводили до руху натовп заради кращого суспільства, можливе більше не ототожнюється з бажаним, немає ні в чому впевненості. Такі інституції, як школа, родина та церква втратили чималу частину своєї регулятивної сили в тих галузях, де вони мали претензію встановлювати норми, тобто у вихованні, в стосунках між статями та поколіннями, в релігійному житті. Питання постає про те, чи не є сьогодні релігійні організації, з певних поглядів, більш нормованими ніж нормуючими, що є дивним становищем для інституцій, нормативних за своєю сутністю. Ситуація релігійної аномії є сприятлива для популізму в політичній та релігійній сфері.

Подібне становище викликає також традиціоналістську реакцію, яка прагне відвернути аномію знову приводячи до дії властивий кожній традиції консервизм і надаючи своїм прихильникам чіткої та міцної релігійної приналежності. Тому сучасна ультрамодерна релігійність – це також різні форми релігійного радикалізму, які протистоять суспільно-релігійним зрушенням сучасності.

На зміну вертикальному регулюванню релігійного життя інституціями прийшло горизонтальне регулювання через мережі. Це вже не те регулювання, що нав’язує норми та приписує ролі, це регулювання через обрані, прийняті за умовою норми та ролі. За горизонтальної регуляції через мережі індивіди більше не належать до певної інституції, яка нав’язувала б їм норми та приписувала ролі, а більш або менш щільно об’єднуються відповідно до своїх надзвичайно змінних якостей, у стосункові мережі, що відповідають їхнім запитам.

В ситуації релігійної аномії, коли релігійне почуття є значно менше оформленим інституціями, коли релігійні традиції вже не мають тої культурної очевидності, яку мали раніше, кожна людина повинна орієнтуватися в плюралістичному й складному всесвіті та сам знаходити своє символічне прилучення: індивідуальна релігійна тотожність (уподібнення) нині не стільки дається, скільки має бути побудованою. А це вимагає багато психологічних, інтелектуальних та суспільних ресурсів і піддає індивіда підступам всіляких маніпуляторів. Сучасну людину віддано на поталу засобам масової інформації, модам, гуру, які обіцяють йому негайне настання повного щастя. Вважаючи себе незалежною, людина більш ніж будь-коли є залежною від суспільства та від комерційної маніпуляції тотожностями та потребами.

(В суспільно-релігійній ситуації ультрамодерності все відбувається так, ніби співіснують, не обов’язково зустрічаючись, два образи Бога: Бог уважної близькості до особистого життя кожного на рівні індивідуальної релігійності та далекий Бог, що втручається в людські справи лише на рівні суспільств. Бог близькості допомагає в індивідуальних пошуках, а більш далекий Бог сприймається як гарант суспільного зв’язку. Перший рух приводить до Богів близькості, богів, близьких до пережитого досвіду. Ці боги, хоча вони й приводять до єднання в мережі, є надзвичайно мінливими та хиткими: їхня нестійкість відбиває нестійкість індивідів. Що ж до спільних зв’язків у пошуках сенсу, вони відповідають пошукам символізації співжиття, що об’єднувала б, незважаючи на культурну розмаїтість та особисту автономію. Створені таким чином боги, боги громадянської релігії, є богами далекими, абстрактними, до яких звертаються лише в непрямий спосіб. Між цими богами близькості та далекими богами існує чималий розрив. Ці божественні образи відбивають у собі відчуження між діючою людиною та системою. Це роздвоєна релігія для роздвоєного суспільства. І ось релігійність роздирається між логікою мереж, особливо помітною на рівні інституційної системи. Адже індивід прагне як особистої автономії (незалежності, так і колективної тотожності.

Саме релігії володіють якимось повноцінним козирем, який дає змогу бути громадянином Всесвіту і водночас залишатись десь укоріненими, зберігати якийсь родинний зв’язок.

***На думку Токвіля, сьогодні демократичних суспільствах існує тенденція до вирівнювання умов, яка ставить одних людей поряд з іншими без спільного зв’язку. А це є потенційною(можливою) загрозою для свобод і самого соціального зв’язку, є чимось таким, що може спричинитися до загального самоусунення, відходу індивідів у приватну сферу. Оскільки демократія стверджує верховенство індивіда та його свободи, демократичне суспільство є суспільством, що може самозруйнуватися через свою здатність до розмивання соціальних зв’язків. Бо ж рівність умов означає появу індивіда як автономного суб’єкта, що проводить вільне випробування усього, послуговуючись мірилом власного розуму, а не традицій.

Тоді як «жоден устрій не потребує так, як демократія, розумного залучення і добровільної участі громадян через надмір індивідуалізму демократія може підважити власні підвалини і опинитися на межі саморозпуску.

Оскільки за демократії люди здатні покладатися на думку більшості, тобто на думку громадськості, існує ризик «тиранії більшості», за якої громадська думка – єдина точка зору і опитування глядацьких симпатій можуть бути «новою фізіономією поневолення»

Надмірна пристрасть до матеріального добробуту, відвертаючи людей від пошуку загального добра та громадянських чеснот, загрожує так само й демократії. Ось чому Токвіль говорив про «різновид деспотизму, якого демократичні нації мають боятися», деспотизм, тим більше згубний через те, що він прихований і може «краще, ніж це уявляють, сполучатися з деякими зовнішніми формами свободи».

Токвіль бачить людей з демократичних суспільств вічно занепокоєними, такими, що «безперервно крутяться навколо самих себе, щоб здобутися на маленькі та ниці насолоди, якими вони наповнюють собі душу». Цим індивідам, що замикаються в собі й переймаються своїми дрібними справами, протистоїть «потужна влада-опікунка, що бере на себе забезпечення їхнього задоволення, турботу про їхню долю», влада, яка «зовсім не гнобить», але «пригашає», «притупляє», яка «робить із кожної нації лише стадо боязких та приручених тварин, над якими уряд є пастухом». Токвіль вважав, що «абсолютне та деспотичне урядування легше встановити над народом, в якому всі мають однакові умови». Це протистояння індивіда-споживача, який політично й розумово самоусунувся, та всемогутньої держави, яка бюрократично керує прагненнями своїх підопічних, показує, наскільки реальним є ризик власне м’якого тоталітаризму, що може розвинутися в демократичних країнах.

Токвіль добре відчув, що проблемою всевідаючої, всемогутньої держави та політичного життя в демократичну епоху є необхідність підтримки громадянських чеснот у суспільствах, глибоко позначених індивідуалізмом та пошуком матеріального комфорту. Він запропонував певні засоби протидії у громадському житті:

-посилення середньої ланки влади;

-свободу преси;

-пробудження релігійної свідомості.

Сьогодні ж відбувається справжня секуляризація політики, її відокремлення від великих мрій, людини і суспільства. Релігійна віра зараз перестає бути політичною. Вона позбавляється своєї прадавньої причетності до форми спільноти людей. Цей відрив від стовбура, з якого вона виросла, відкриває їй інше майбутнє. Зі свого боку, політична віра перестає тепер бути релігійною. Секуляризація політики може поглибити її безсилля, цілком позбавити її легітимності. Проблема сучасної демократії полягає в нестачі переконань, втілених у тому чи іншому світогляді. Демократія, яка в основі своїй є саме устроєм непевності, має, попри все, потребу в тому, в чому вона найбільше сумнівається, а саме, в окремих достовірних явищах.

Щоб нести відповідальність в ім’я загального добра і працювати для покращення індивідуального та колективного життя, треба – навіть за постійного протиборства ідеалів і не менш постійного критичного дослідження пропонованих засобів, у щось вірити.

Отже, заперечуючи «монополію єдиної догми на щастя», демократія «спонукає до суперечки між тлумаченнями щастя». Але щоб ця суперечка могла відбуватися, «треба ще, щоб такі тлумачення існували», і щоб люди були переконані настільки, аби їх захищати. Отже, парадоксальним чином плюралістична демократія сприяє зникненню світоглядів, що лежать у її основі. Адже вона складається в філософській та моральній атмосфері релятивізму, а невідворотним її наслідком є верховенство суб’єкта в думці й слові про мораль. У модерну добу універсальні настанови, що вважалися об’єктивними, зникають, аби поступитися місцем цінностям, які репрезентують установки суб’єктивні, віддані на розсуд кожного. «Добро» перестає існувати, замінюючись на «цінності». І, як наслідок, визначеного ідеалу «доброго життя», більше не існує, натомість кожен ставить собі мету за своїми уподобаннями».

За такої ситуації держава є вже не настільки впевненою в своїх претензіях визначати сенс історії та спрямовувати діяльність своїх громадян.

Постіндустріальному суспільству, позначеному бурхливим технологічним розвитком, бурхливим розвитком засобів комунікації, притаманний культурний парадокс: з одного боку, дедалі чіткіша вимога персональної автономії діячів, з другого – суто колективні фактори ризику, які треба вирішувати. З огляду на ядерну безпеку, на проблеми забруднення довкілля, на певні епідеміологічні ризики (СНІД і т. ін.), на проблеми тероризму, на нові можливості, надані біологічними відкриттями (маніпуляції з генетикою, клонування), на певні релігійні вимоги, держава не може вдовольнитися роллю бюрократичного нейтрального регулювальника етичного вибору індивідів.

Держава не може перекласти з себе всю відповідальність на громадянське суспільство та стати бюрократичним апаратом з питань множинності практик, що надані на вільний вибір індивідуальних та колективних діячів (наприклад, медиків).

Відтепер громадська влада більше, ніж раніше, зацікавлена в прийнятті будь-якої легітимності(), хай вона буде релігійною чи ні. Держава усвідомила, що майбутнє людини й суспільства стало проблематичним та залежить від фундаментального вибору.

Виклик полягає в тому, щоб вибудувати плюралізм, який створював би життєвий сенс, а не обмежувався плеканням релятивізму (відносності), що просто ставить поряд різні наявні погляди. Якщо за часів Берестейської унії людське співіснування було нетолерантним, то чи не є сьогоднішнє співіснування байдужим?

Для європейських демократій є невідкладною справою піднявтись над суперечкою клерикалізму та раціоналістичної ідеології, згідно з якою досягти універсальності можна, лише звільнившись від релігій. Слід згадати, що релігії є великими культурними сегментами, через які напрацьовувалися ті уявлення про людину й світ, що ними глибоко просякнутий, хоча й у секулярній формі, етос (світогляд, моральна основа) нинішніх суспільств.

У демократії, що зазнала розчарування, та в суспільстві індивідів проблема, перш за все, полягає не в завоюванні автономії суб’єкта через його звільнення від скутості колективними рамками. Проблема полягає у формуванні суб’єкта за умов політичної та релігійної аномії, коли індивід перебуває в пошуках зв’язків та життєвого сенсу.

Центральним віднині постає питання формування суб’єкта, а оскільки суб’єкта немає без тотожності, то це також питання тотожності (уподібнення). Тотожність є для індивідів джерелом сенсу та досвіду, джерелом сенсу, сильнішим за ролі, тому що тотожності включають зусилля спрямовані на особисте формування та індивідуалізацію. Зрозуміло, що пошук тотожностей в контексті глобалізації стає центральною турботою.

Існує «криза тотожностей». Тотожність тепер є не стільки тим, навколо чого людина щось робить, скільки тим, чим вона є, чим вона себе вважає, на чому будується віднині сенс її існування. Тотожність стає головним, якщо не єдиним джерелом сенсу сьогодні, в історичний період, що характеризується загальною дуструктуризацією організацій, втратою інституціями легітимності, вичерпаністю суспільних рухів та нестійкістю культурного оформлення. Тотожність є необхідною для формування суб’єкта, хай це буде тотожність статева, вікова, національна, регіональна, професійна, за переконаннями (приєднуватися до комуністів, соціалістів, лібералів, католиків, протестантів, юдеїв, мусульман, атеїстів. – «Плюралістична демократія сприяє зникненню тих світоглядів, які її підтримують».

У сучасній релігійності тісно взаємодіють способи релаксації та техніки медитації, а лікування тіла схрещується з лікуванням душі. Духовний пошук стає частиною пошуку добробуту в цілому і вписується в новий стиль життя.