Інформаційне суспільство. Інформ.система в Україні. 1 страница

Існує багато варіантів визначення сенсу «інформаційного суспільства», наприклад: суспільство, орієнтоване на людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток, в якому кожний може створювати інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися і обмінюватися ними, даючи змогу окремим особам, громадам і народам повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи своєму сталому розвитку і підвищуючи якість свого життя^[2].Суспільство, економіка якого базується на інформаційних технологіях і яке соціально трансформується з метою допомогти індивідам та спільнотам використовувати знання та ідеї, що допомагає людям втілити їх потенціал та реалізувати їх прагнення^[3];Суспільство, яке створюється внаслідок нової індустріальної революції на базі інформаційних і телекомунікаційних технологій та на базі інформації, яка є виразником знання людей. Завдяки технологічному прогресу в такому суспільстві оброблення, накопичення, отримання і обмін інформацією в будь якій її формі — звуковій, письмовій або візуальній — не обмежені за відстанню, часом і обсягами. Ця революція додає великих можливостей людському інтелекту і створює ресурси, що змінюють спосіб суспільної праці і суспільного життя. Практика свідчить, що об’єкти управління при ринковій економіці, коли діє широка конкуренція, не можуть весь час ефективно функціонувати, якщо сучасні засоби електронної обчислювальної та інформаційної техніки не використовуватимуться в усіх процесах оперативного збирання та обробки інформації як на об’єктах управління, так і під час обміну інформацією між суб’єктами такої економіки. Швидкий розвиток електронної обчислювальної та інформаційної техніки і методів її застосування дозволить оперативно і на якісно вищій основі використовувати всю необхідну інформацію для управління й задоволення потреб населення. Крім того, для населення, а також для юридичних і фізичних осіб важливе значення має електронний зв’язок, який діє в зазначених мережах. За допомогою цього зв’язку можна надсилати адресатові, зв’язаному з мережею, будь-яке послання відкритого і закритого змісту, і адресат одержить його дуже швидко..

7. Науково-технічний прогрес, наук.-техн. Революція. Науково-технічний прогрес - це закономірний процес підвищення технічного рівня суспільного виробництва шляхом розвитку і вдосконалення засобів праці, технології та організації виробництва на основі використання досягнень науки і техніки. Найважливішими напрямками науково-технічного прогресу в економіці є: вдосконалення техніки, технології та організації виробництва; впровадження механізації та автоматизації; повна електрифікація народного господарства; освоєння нових видів енергії і матеріалів, застосування хімії у виробництві, органічне поєднання науки з виробництвом. Сутність НТР та її основні етапи. В історії розвитку техніки виділяють три основні етапи. Перший почався з виникненням первісного ладу, появою найелементарніших знарядь праці і тривав до кінця XVIII — початку XIX ст., тобто до виникнення машинного виробництва. Цей етап охоплює приблизно 3 млн. років існування людського суспільства, а притаманний йому технологічний спосіб виробництва ґрунтується на ручній праці. Другий етап тривав до початку розгортання НТР і ґрунтувався на машинній праці. На першому етапі техніка розвивалася на основі емпіричних знарядь і практичного досвіду людей У ході першої промислової революції спеціалізація знарядь праці, інструментів в умовах мануфактурного розвитку капіталізму в промисловості поступово готує основу для появи спеціалізованих машин, переходу до другого етапу в розвитку техніки крупного машинного виробництва, до виникнення істотно нового технологічного способу виробництва. Науково-технічний прогрес означає якісні (еволюційні) та істотні (революційні) зміни засобів і предметів праці, технологій, форм і методів організації виробництва, використовуваних людьми сил природи, тобто існуючої системи продуктивних сил на основі досягнень науки, а також аналогічні зміни речової форми розвитку продуктивних сил — відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо. Ці зміни супроводжуються певними кількісними та якісними зрушеннями в розвитку робочої сили, змісті праці. Термін «науково-технічна революція» уперше ввів у науковий обіг Дж. Бернал у книзі «Світ без війни», що вийшла в колишньому СРСР 1960 р. З того часу з'явилося понад 150 визначень сутності НТР у працях науковців країн СНД. Сутність НТР вони найчастіше розглядають як передання функцій людини машині, як революцію в технологічному способі виробництва, як процес інтенсивного зближення науки, техніки й виробництва, як зміни в основній продуктивній силі. Основні риси НТР: Перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу. Фундаментальні зміни в техніці — штучно створених засобах праці, які посідають проміжне місце у взаємодії людини і природи. Докорінні перетворення головної продуктивної сили — людини. Докорінна зміна предметів праці, поява принципово нових видів матеріалів із наперед заданими властивостями. Мультимедіа — завершальна риса НТР. Тобто новітні інформаційні технології, які забезпечують об'єднання графічних образів, відео, звуку тощо за допомогою сучасних комп'ютерних засобів.

8. Суспільне виробництво. Поняття суспільного виробництва є одним із загальних визначень суспільства, однак воно не тотожне поняттю гро-кої життя. Процес суспільного виробництва людьми своєї життя, включає в себе перш за все матеріальне виробництво, бо без виробництва та відтворення матеріальних умов і засобів життя неможливе саме життєдіяльність людей в усьому її різноманітті. Цим і зумовлена певна, що конструюють весь багатогранний процес суспільного життя роль матеріального виробництва. Однак визнанням і роз'ясненням даного принципиального становища соціально-філософської теорії марксизму тема "виробництво та суспільство" зовсім не вичерпується. Виробництво суспільного життя включає в себе також і духовне виробництво ("виробництво свідомості"), виробництво людей, як громадських індивідів і виробництво "самої форми спілкування" (К. Маркс), тобто певного типу соціального зв'язку людей. Коротше, на відміну від чисто економічного тлумачення сутності виробництва, філософский підхід дозволяє розглянути останнє як виробництво пр громадської життя, вираз органічної цілісності человечес кой діяльності. Суспільне виробництво є динамічна система і структ ра. У ній то одна то інша сторони, або фактори, виходять на перший план і стають визначальними. Праця, засоби вироб- ництва, знання (наука і досвід), також природні та соціальні ус ловія в їх конкретно-історичному поєднанні характеризують внут реннюю структуру продуктивних сил (матеріальних і духовних) на всіх етапах розвитку суспільного виробництва. Отже, поняття суспільного виробництва займає в системі категорій історичного матеріалізму особливе місце. Воно підіймається в себе і стає кристалізацією (теоретичним чином) та ких відправних ідей соціально-філософської теорії марксизму, як положення про практичний характер суспільного життя, предмет но-діяльної природі людини, а також цілісного характеру про- громадської діяльності людей. Структурування суспільного виробництва спирається на три пари діалектично тотожних понять: процес-продукт, про ізводство-споживання, результат-передумова, на основі яких воно постає як "багато разів розчленована" (К. Маркс) катего рія. Суспільне виробництво як механізм суспільного розвитку є діалектично суперечливою єдністю процесу і про-продукту. Збіг процесу та продукту виробництва лежить в основі і якісної стрибкоподібність суспільного розвитку, висловлюю- щейся у зміні суспільно-економічної формації, і непреривнос- ти його кількісних змін і їх накопичення. Цілісність виробництва як відтворення виступає сис- темним єдністю чотирьох процесів: виробництва, розподілу, обміну та споживання, які, за визначенням Маркса, складають "власні моменти" виробництва і виступають як "частини єдино- го цілого; відмінності всередині єдності ". Звідси випливає перше і абстрактне визначення системної структури суспільного вироб ництва: 1. Виробництво; 2. Розподіл; 3. Обмін; 4. Потреб ня. Безперервність цих процесів забезпечує безперервність функціонування суспільного виробництва як механізму роз- ку суспільства. Соціальна та економічна ефективність Однією з найважливіших якісних характеристик суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну та економічну ефективність. Соціальна ефективність виражає ступінь вдоволення особистих потреб суспільства. Вона показує, наскільки господарська діяльність спрямована на саму людину, відповідає її потребам та інтересам. Якщо постійно підвищується добробут народу і забезпечується високий життєвий рівень, то, звичайно, дане суспільне виробництво є соціально ефективним. Економічна ефективність виражає результативність суспільного виробництва шляхом зіставлення затрат і одержаного результату, її визначають за такою формулою: Е=П/З де П- вартість продукту, З - матеріально-грошові затрати. Щоб мати уявлення про ефективність виробництва в цілому, необхідно проаналізувати всю систему факторів, які впливають на кінцевий результат.

9. Економічні потреби. Представники економічної теорії минулого і сучасного, визначні мислителі і філософи, розглядаючи суть людини і її діяльність, прийшли до висновку, що вираження природи людини здійснюється в потребах. Лише потреби та їх задоволення примушують людину здійснювати розвиток науки і техніки, зростати духовно. Тому кінцевою метою функціонування будь-якої економічної системи є задоволення потреб суспільства та його індивідів. Потреби - це категорія, яка відображає ставлення людей до умов їх життєдіяльності, це щось необхідне для розвитку людини як особистості. Сукупність суспільних потреб можна розглядати під різним кутом зору. Наприклад, професор А.С.Гальчинський виділяє економічні та неекономічні, виробничі та невиробничі потреби. На його думку, структура економічних (особистих) потреб складається із: 1) фізичних потреб: продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення; 2) інтелектуальних потреб: одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурного відпочинку, предметів і послуг культурного призначення; 3) соціальних потреб: охорона здоров'я, сімейно-побутові умови, умови праці, транспорт, зв'язок, тощо. Структура потреб суспільства відображає ставлення людини до природи - потреби людини в природі: в насолоді природою, охороні природи, потреби виробничі - в засобах виробництва або предметах споживання, потреби до себе, до інших людей, до праці, до дозвілля тощо. Потреби людей надзвичайно різноманітні: фізіологічні, інтелектуальні, політичні тощо. їх можна класифікувати за різними ознаками. За носіями, або суб'єктами, потреби поділяються на індивідуальні, колективні та суспільні. Відповідно до об'єктів, на які спрямовані потреби, розрізняють матеріальні, духовні та естетичні потреби. Залежно від сфери діяльності виділяють потреби праці, відпочинку, спілкування, економічні. Взаємозв'язок потреб і виробництва характеризується насампе-ред впливом виробництва на потреби, який полягає в тому, що, по-перше, виробництво разом з фантазією створює нові потреби, пере-творює їх з одиничних (властивих окремим людям) на масові, тобто забезпечує розширене відтворення потреб; по-друге, виробництво створює споживчі блага, отже, забезпечує задоволення потреб. Наслідком низького рівня потреб було також відтворення неци-вілізованого способу споживання (надмірне вживання алкогольних напоїв у ряді регіонів та серед певних прошарків суспільства), що стало великою соціальною проблемою суспільства. Низькі потреби спустошують побут, зводять до мінімуму добровільну працю в сім'ї, сімейне дозвілля. Отже, нерозвинуті потреби є результатом і при-чиною гальмування суспільного розвитку.

10. Форми суспільного виробництва. Натуральне виробництво. Історично першим виникло натуральне виробництво, за якого продукти праці при­значаються для задоволення власних потреб виробницт­ва, для споживання всередині господарства, що їх виро­било. В усіх докапіталістичних формаціях господарство переважно було натуральним (господарство первісних об­щин і патріархальних сімей, латифундій у рабовласниць­ких державах і середньовічних феодальних маєтків). У цих господарствах існував замкнутий кругообіг (рух) продукту, який, як правило, не виходив за їхні межі. Кожна господарська одиниця була повністю відокремле­на від інших як у виробництві, так і в споживанні. Рі­вень споживання суб'єктів, що господарювали (власни­ків), залежав виключно від рівня виробництва. Натуральне виробництво було малоефективним, кон­сервативним і забезпечувало дуже повільний розвиток продуктивних сил. Виробничі відносини в натуральному господарстві не уречевлювалися, тому виступали як від­носини між самими людьми, а не між продуктами їхньої праці. Причини виникнення і сутність товарного виробницт­ва. Матеріальною основою виникнення товарних відносин, їх речовим змістом є суспільний поділ праці, що означає спеціалізацію виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності. Суспіль­ний поділ праці зумовлений дією закону економії часу і спричиняє підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продуктів. На основі суспільного поділу пра­ці виникають виробничі відносини між людьми у сфері не лише безпосереднього виробництва, а й обміну продукта­ми праці. Суспільний поділ праці та обмін продуктами — два взаємозумовлених процеси. Але сам суспільний поділ праці не породжує товарних відносин. З погляду суспільної форми відокремленість виробни­ків зумовлена їх прагненням привласнити результати своєї праці (в умовах простого товарного виробництва) і чужої праці (в експлуататорських формаціях, насампе­ред за капіталізму). Товарне виробництво — така організація суспільного господар­ства, коли окремі продукти виробляються відокремленими вироб­никами і для задоволення суспільних потреб необхідні купівля-продаж на ринку цих продуктів, що стають товарами. Розрізняють просте та капіталістичне товарне вироб­ництво. Просте товарне виробництво характеризується поєднанням безпосередніх виробників із засобами вироб­ництва, капіталістичне — їх антагонізмом. Просте това­рне виробництво ґрунтується на власній праці, капіталі­стичне — на експлуатації чужої праці. В умовах командно-адміністративної системи колиш­нього СРСР мало місце штучне звуження сфери товарно-грошових відносин, значне ігнорування вимог дії еконо­мічних законів товарної форми організації виробництва, що стало однією з причин неефективності й затратного характеру економіки.

11. Товар, його властивості. Товар — це продукт праці або певне благо, що здатні задо­вольняти певні потреби людини і призначені для обміну (купівлі та продажу). З визначення товару можна зробити висновок, що він має дві властивості:1) здатність задовольняти певну потребу людини;2) придатність для обміну на інші товари. Корисність речі надає їй споживної вартості. Товари як споживні вартості відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини Величина вартості товару – кількісна характеристика вартості товару яка дає змогу здійснювати кількісний аналіз цієї категорії і а поглиблювати її якісну характеристику. Виходячи з того, що вартість товару – це втілена в продукті праця, величина й визначається кількістю витраченої праці. Чим більше витрачено праці на виготовлення продукту, тим більшою буде її вартість, і навпаки. Тому вся проблема визначення величини вартості товару зводиться до проблеми визначення величини витрат праці. Витрати праці як витрати людської енергії вимірюються в енергетичних одиницях (кал, ккал). Але цей метод придатний лише в лабораторних умовах. У процесі розвитку економічної теорії виникало чимало дискусій стосовно теорії вартості, сформульовано безліч концепцій, теорій. Та жодна не здобула абсолютного визнання, оскільки всі вони характеризували різні аспекти вартості в процесі її еволюції.
Однією з найпоширеніших є трудова теорія вартості, започаткована представниками класичної політичної економії Вільямом Петті, Адамом Смітом, Давидом Рікардо, а пізніше завершена основоположником нового напряму в політичній економії Карлом Марксом.
її прихильники стверджували, що вартість — це суспільна властивість речі. Визначити її безпосередньо в товарі за допомогою певних фізичних чи хімічних досліджень неможливо. Вона виявляється лише у відносинах між товаровиробниками. Основою трудової теорії вартості є визнання праці джерелом багатства, а економічний світ є величезною майстернею, де розгортається суперництво між різними видами праці задля створення суспільного багатства. Згідно з теорією граничної корисності, вартість товару визначається його граничною корисністю, тобто тією цінністю товару, яку споживач надає останній одиниці товару, споживання котрої задовольняє його найменш вимогливу потребу у цьому товарі. Теорія граничної корисності основою вартості (цінності) вважає не об'єктивні фактори її утворення (виробництво товарів), а суб'єктивний фактор — корисність, яку надає благові споживач. Тому ця теорія зорієнтована на вивчення інтересів та мотивів діяльності споживачів

12. Закон вартості. Закон вартості — особливий економічний закон (діє у деяких суспільних способах виробництва), який виражає внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв'язки між суспільне необхідною працею (затраченою на виробництво товару з урахуванням умов її відтворення) і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту та пропозиції.У найбільш загальній формі закон вартості означає обмін еквівалентів, тобто обмін товарів та послуг між виробниками та їх купівлю на ринку відповідно до суспільне необхідних витрат на їх виготовлення. Основні риси закону вартості: 1. Виражає внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв'язки між індивідуальним і суспільна необхідним робочим часом. У такому аспекті він набуває вигляду закону сфери безпосереднього виробництва. 2. Обмін еквівалентів, тобто обмін товарів відповідно до кількості та якості витраченої на них суспільне необхідної праці. У цьому разі закон вартості діє у сфері обміну. 3. Наявність сталих зв'язків між виробниками одного виду товарів через конкуренцію, за якої здійснюється взаємний тиск одного підприємця на іншого. 4. Наявність сталого зв'язку між попитом і пропозицією. 5. Виражає внутрішньо необхідні зв'язки між працею виробника товарів у минулому (суспільне необхідним робочим часом у момент їх безпосереднього виробництва) і теперішніми умовами виробництва. 6. Виражає внутрішньо необхідні й сталі зв'язки між вартістю та цінами товарів. Однак ціноутворення не на всі товари регулюється законом вартості. У сучасній планомірно-ринковій економіці розширюється коло об'єктів, в основі ціни яких — капіталізація (необроблена земля, цінні папери та ін.). Капіталізація доходів — визначення ціни певного об'єкта купівлі-продажу на підставі доходу, який приносить цей об'єкт. Основні функції закону вартості. Закон вартості є: 1) стихійним регулятором товарного виробництва (простого, капіталістичного), але не відокремлено, а в поєднанні з іншими економічними законами (законами відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, зростанню продуктивності праці тощо у період існування товарного виробництва; законами додаткової вартості, середньої норми прибутку та ін. у період розвитку капіталістичного товарного виробництва); 2) рушійною силою стихійного розвитку продуктивних сил; 3) основою диференціації товаровиробників. Розрізняють два підходи в методології ціноутворення: вартісноїабо витратний, і полезностний. Витратний метод спирається на трудову теоріювартості Маркса. Відповідно до неї, ціна спирається сукупністю витрат навиробництво, або витратами виробництва. До них виробники додаютьпевну суму грошей, складову, частіше за все, середній прибуток. На сучасному етапі ринкових відносин ще не склавсяпріоритетний метод ціноутворення. Ринкові ціни здійснюються стихійно,у процесі конкуренції між різними товаровиробниками. Однак,намітилася тенденція зростання обсягу випуску вітчизняних товарів,зменшення затрат праці на одиницю продукції, виступає основним чинникомпониження, що діють на ринку цін (головним чином на продукти харчування). У той же час розширення монополізації при приватної власності на засобивиробництва в промисловості, видобувних галузях спонукає монополіїукладати між собою угоди про високі ціни на реалізований товар інизькі ціни на сировину, що купується. Це в кінцевому підсумку призводить до стрибківінфляційного зростання цін, стримує розвиток основних рис досконалої (чистої) конкуренції підприємців.

13. Грошовий обіг — це рух грошей у готівковій і безготівковій формах для обслуговування потреб реалізації товарів, а також нетоварних платежів і розрахунків у господарстві. Змінюючи форму вартості (Товар - Гроші - Товар), гроші перебувають не тільки у постійному русі між трьома суб'єктами: фізичними особами, господарськими суб'єктами і органами державної влади, а й обслуговують або, кажуть, опосередковують суспільне виробництво у всіх його фазах: Виробництво – Розподіл – Обмін – Споживанння Об'єктивну основу грошового обігу становлять суспільний поділ праці і розвиток товарного виробництва, в якому рух грошового капіталу обслуговує відносини розподілу і обміну, а через амортизаційні відрахування і фонди обігу забезпечується обслуговування процесу виробництва і споживання. Розвиток товарного виробництва, що привів до утворення загальнонаціональних і світового ринку, стимулював розвиток грошового обігу для обслуговування руху і реалізації сукупного суспільного продукту, в тому числі і кругообігу капіталу, обігу товарів і послуг, руху позичкового капіталу і доходів населення. В своїй сукупності грошовий обіг охоплює сфери обігу і виробництва як безперервного процесу. Тому при визначенні поняття грошового обігу слід виходити з того факту, що він обслуговує процеси виробництва, розподілу, обігу і спо­живання. Його організація і функціонування безпосередньо впливає на ефективність прийняття рішень на всіх стадіях суспільного відтворення, опосередкує їх і допомагає забезпечити якісну і кількісну взаємодію суспільного відтворення на всіх його стадіях. Використання гроiових коштів, фінансів і кредиту, як важелів для піднесення ефективності економіки України - першочергове завдання на шляху подолання кризових явищ і піднесення добробуту населення. Узагальнюючи характеристику трьох секторів грошового обігу слід наголосити: по-перше, фінанси, кредит і грошовий обіг, з одного боку, тісно взаємодіють і взаємопов'язані, мають однакову матеріальну базу - суспільне виробництво і доповнюють один одного у процесі забезпечення безкризового розширеного відтворення, а з іншого - становлять собою самостійні сфери суспільної діяльності зі своїми специфічним змістом, інститутами і особливостями механізму впливу на економіку; по-друге, якщо грошовий обіг здійснюється у формі кола: Г - Т — Г' і передбачає повернення їх до висхідного пункту, то гроші виконують функцію капіталу, а їх рух відбувається як рух самозростаючої вартості. Такий грошовий обіг здійснюється як рух капіталу. Іншу форму і функції виконує грошовий обіг, якщо у ньому здійснюється постійне віддалення грошей від пункту початку руху. Гроші тут діють як гроші, тобто вони в даному випадку обслуговують просте переміщення вартості між суб'єктами економічних відносин. Такий рух грошей називають грошовим обігом.

14. Види грошей. Гро́ші — особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. За критерієм матеріально-речового змісту розрізняють дві групи носіїв грошових властивостей: повноцінні (товарні та металеві) і неповноцінні (паперові та кредитні)^[2]:Повноцінні – це гроші, номінальна вартість яких відповідає вартості благородного металу, що міститься в них. До повноціних відносять товарні та металеві гроші. Неповноцінні гроші – це гроші, які не мають власної субстанціональної вартості. До них відносяться паперові, кредитні гроші та білонна монета. Товарні гроші - це різновид грошей, які є товаром (наприклад худоба, зерно, ракушки, хутра).

Металеві гроші спочатку з'явилися як шматки металу різної форми та ваги, з часом вони трансформувались у форму монет. Паперові гроші – це гроші, що не мають самостійної вартості, або ця вартість не співрозмірна з номіналом. Кредитні гроші - це права вимоги до фізичних або юридичних осіб, спеціальним чином оформлений борг, зазвичай у формі переданого цінного паперу, які можна використовувати для покупки товарів (послуг) або оплати власнихборгів. Найдавнішими монетами відкарбованими на українських землях були емісії грецьких колоній заснованих на північному узбережжі Чорного моря (Ольвія,Тіра, Херсонес,Пантікапей та ін.) Випускались вони впродовж 6 ст. до н. е. — 4 ст. н. е. Однак ареал їх розповсюдження є незначним. Впродовж 8-11 ст. на грошовому ринку Київської держави домінують арабські дірхеми, відкарбовані на чисельних дворах Арабського халіфату у Середній Азії, Ірані,Північній Африці, на Близькому Сході і навіть на Піренейському півострові. На Русь вони проникали двома основними шляхами — Волзьким та шляхом «з варяг у греки».В епоху найбільшої могутності Київської держави князі розпочали власне монетне карбування. Так, Володимир Святославич Великий (980—1015) випускав т. зв. «златники» та «срібляники» — золоті та срібні монети, на лицевому боці яких розміщено зображення князя з усіма регаліями, а на зворотному — княжий герб — тризуб. У 16 ст., внаслідок грошової реформи Сигізмунда 1526—1528 рр. грошове господарство українських земель зазнає суттєвих змін. На ринку з'являються нові номінали: шостак — 6 грошів, трояк — 3 гроші, гріш, тернарій (третяк) — 3 денарії, солід (шеляг) — 6 денаріїв тощо. Основною лічильною одиницею стає злотий, що дорівнював 30 грошам. Деякий час велося карбування монет для Галичини номіналом 1 шиллінг, та З крейцари. Після відновлення української національної державності 1917 р. з'явилась необхідність випустити власні гроші. Ухвалою Української Центральної Ради від 19.12.1917 року було вирішено випустити перші кредитні білети номінальною вартістю 100 карбованців. Це були перші паперові гроші, на яких було поміщено зображення державного герба України — тризуба і написи українською мовою. Законом Української Народної Республіки від 1.03.1918 р. грошовою одиницею стала гривня, яка дорівнювала 1/2 карбованця і ділилася на 100 шагів. В обігу перебували грошові знаки вартістю 10, 25, 50, 100, 250, 1000 карбованців, а також 2, 5, 100, 500, 1000 і 2000 гривень. Після відновлення державної незалежності України 1991 р. взято курс на запровадження в обіг власної грошової одиниці — гривні, яку було введено у вересні 1996.

15. Закон грошового обігу. Зако́н грошово́го о́бігу — загальний економічний закон, який визначає що протягом даного періоду для обігу необхідна лише певна об'єктивно обумовлена маса купівельних і платіжних засобів.Якщо формалізувати суть цього закону, то вона може бути виражена рівнянням:

Де M — об'єктивно необхідна маса грошей; ΣPQ — сума цін товарів, що реалізуються за певний період; ΣК — сума продажів товарів і послуг у кредит; ΣП — загальна сума платежів, строк оплати яких настав; ΣВП — сума платежів які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів; V — швидкість обороту грошової одиниці за рік; Інфляція — тривале зростання загального рівня цін, що, відповідно, є свідченням зниження купівельної спроможності грошей. Інфляція негативно впливає на сприйняття громадськістю влади. Наприклад, прагнення державних органів одержати за допомогою емісіїдодаткові засоби для вирішення невідкладних завдань найчастіше лише прискорює інфляцію. Знижується довіра до діяльності Уряду, до запланованих програм та реформ. Дефля́ція — зменшення різними заходами фінансового і економічного характеру кількості наявних в обігу паперових грошей і нерозмінних банкнот, з метою підвищеня їх купівельної вартості, зменшення рівня товарних цін, боротьби з бюджетним дефіцитом і т. д. Як наслідок — зниження загального рівня цін протягом певного періоду часу. За своїм змістом і наслідками — протилежність інфляції.Дефляція представляє собою процес зниження рівня цін. На перших порах дефляція може викликати негативні наслідки (скорочення ділової активності (виробництва),зниження темпів економічного росту, зростання безробіття та ін. В результаті вся економіка може потрапити в глибоку депресіюПровідними методами подолання наслідків інфляційної нестабільності грошової системи стали методи нуліфікації, ревалоризації і реставрації. Найпоширенішим із них є метод нуліфікації знецінених грошей. Нуліфікація означає деномінацію знеціненої грошової маси й заміну її новою укрупненою грошовою одиницею з одночасним перерахуванням у встановленому порядку доцільним співвідношенням як грошових знаків, так і усіх цін, тарифів і заробітної плати. Тобто в процесі використання методу нуліфікації проводиться зміна масштабу цін, розрахунковим способом визначається купівельна сила нової грошової одиниці з урахуванням збалансованості емітованої кількості нових грошей з товарною масою. В минулому, коли в обігу оберталися повноцінні гроші та розмінні банкноти, знецінені паперові гроші законодавчо визначалися недійсними і проголошувалося повернення до повноцінних металевих грошей. Тому нуліфікацію було успішно проведено в кінці XVIII ст. у Франції. В 1996 р. в Україні було проведено нуліфікацію купоно-карбованця і впроваджено гривню за співвідношенням 1 гривня замість 100 тис. купоно-карбованців.Протилежними за механізмом дії є методи ревалоризації і реставрації. Ревалоризація означає реалізацію комплексу економічних перетворень для поступового відновлення доінфляційної вартості паперових грошей. Однак метод ревалоризації успішно діє тоді, коли інфляція лише підважила купівельну силу грошей, коли знецінення грошей охопило 40-60% їх вартості. Тоді політика ревалоризації стає сильним важелем усунення інфляційних чинників, започаткуванням динамічного зростання виробництва й підвищення його ефективності за одночасного проведення заходів систематичного вилучення з обігу знецінених грошей.