Інфраструктура ринку

Інфраструктура ринку – це сукупність різних установ та інститутів,
певних видів діяльності, які забезпечують рух об’єктів власності. Вона охоплює фондові і товарні біржі, біржі робочої сили, валютні біржі, інформаційні центри, банки тощо.

ІНФРАСТРУКТУРА РИНКУ

Посередницькі фірми

Фондова біржа

Біржі робочої сили

Торгові дома

Торгово-промислові
Ярмарки палати

Аукціони
Лізингові фірми

Аудиторські організації

Товарна біржа

Інвестиційні компанії

Консалтингові компанії

Фондова біржа – установа – організований ринок, де здійснюється
купівля-продаж цінних паперів.

Товарна біржа – постійно діючі ринки, де купівля-продаж товарів здійснюється на основі встановлених стандартів і зв’язків, відповідних форм документів, якими регламентується номенклатура, обсяг, ціни, терміни і види поставки та інші умови.

Біржі робочої сили (праці) – на цих біржах здійснюється торгівля пецифічними товарами – це установи, які здійснюють посередницькі функції

між найманими працівниками і підприємцями, збирають і надають інформацію про наявність вакансій, сприяють підготовці і перепідготовці кадрів, створенню робочих місць, швидкому переміщенню робочої сили, забезпеченню ефективності зайнятості працездатного населення, частково регулюють процес зайнятості.

Торговий дім – різновид фірми, асоціації торгових, виробничих та інших підприємств, до яких часто приєднуються і банки, що здійснюють широкий

комплекс експортно-імпортних операцій, в т.ч. кредитно-фінансових, транспортно-експедиторських, страхових та маркетингових.

Торгово-промислові палати – комерційні організації мета яких – сприяти розвитку економічних і торговельних зв’язків з партнерами зарубіжних країн, зокрема в організації міжнародних ярмарків, а також надавати їм цільові інформаційні послуги (правовий статус цих установ регулюється Законом «Про торгово-промислові палати в Україні»).

Ярмарок (одна з найбільш ранніх форм торгівлі) – періодичні торги,
які проводяться в певному місці, вони можуть бути всесвітні, міжнародні,
національні, регіональні та місцеві.

Аукціон – це спосіб продажу товарів (антикварні речі, твори мистецтва, валюта, житло, товари довгострокового користування, ін.) з публічного торгу в попередньо обумовлений час і в певному місці.

Крім добровільних, можуть мати місце і примусові аукціони (останні організовуються органами судочинства або органами влади з метою продажу
майна неплатоспроможних боржників чи продажу безпосередньо майна,
що не перейшло державі по праву спадкування або в результаті конфіскації).

Лізингові фірми – це фірми, які спеціалізуються на здачі в оренду на
тривалий строк предметів довготривалого користування (як правило,
знарядь праці, устаткуван ня, транспортних засобів, механізмів, обчислювальної техніки, тощо); лізинг розглядається як різновид довгострокового кредиту, що надається в натуральній формі і погашається

клієнтом у розстрочку; відповідно до договору лізингу, орендар сплачує орендодавцеві повну вартість взятого в оренду майна; виділяють два види лізингу – фінансовий, коли договір укладається на строк, під час якого амортизується 60% вартості об’єкта лізингу, і оперативний, коли договір передбачає амортизацію 90 % вартості об’єкта лізингу (відносини щодо лізингу регулюються Законом України «Про лізинг»).

Аудиторські організації – це фірми, що виконують контрольні, консультативні та інші функції на основі угод з різними юридичними та фізичними особами. Вони можуть мати свої філії (відділення) за кордоном, що дає їм змогу обслуговувати міжнародні компанії та спільні підприємства. Основні завдання аудиторських фірм – дати висновок про фінансове становище, платоспроможність компаній, який у встановленому законодавством порядку публікуєть ся в річному звіті цієї компанії разом з її офіційним балансом (правовий статус аудиторських фірм визначається Законом України «Про аудиторську діяльність»).

Інвестиційні компанії – це один із видів кредитно-фінансових інститутів, які продають власні цінні папери значній частині населення, а купують цінні папери акціонерних компаній.

Консалтингова компанія – діяльність цих спеціалізованих компаній направлена на надання інтелектуальних послуг виробникам, продавцям, споживачам з різних питань виробничої діяльності, зовнішньо-економічної діяльності, створення та реєстрації фірм, дослідження і прогнозування ринків товарів і послуг, розробки бізнес-проектів, маркетингових програм, інноваційної діяльності, підготовки статистичних та
інших документів тощо.

Брокерські та дилерські фірми (контори):

а) брокерські фірми (об’єднання брокерів) – це фірми, які, маючи всебічну інформацію щодо кон’юнктури ринку певного товару, виконують функції посередників на товарних (зокрема нерухомості), орендованих біржах між про давцями і покупцями, розраховуючись за здійснені операції коштами своїх клієнтів, і тому така фірма, як і окремий брокер, не несе відповідальності за результати укладених договорів (угод); біржа забезпечує брокерів приміщенням, зв’язком, визначає біржові ціни (котирування), сприяє розрахункам та розгля дає в разі потреби спори між учасниками угод; б) дилерські фірми (об’єднання дилерів) – фірми, які, на відміну від брокерських, виступають на біржі від свого імені, здійснюють посередницькі операції за власні кошти і тому ризик за результати цієї чи іншої угоди беруть на себе вже самі дилерські фірми або окремі дилери (правовий статус брокерських та дилерських фірм визначається Законами України «Про товарну біржу» та «Про господарські товариства»).

17. Концепції та моделі ринкової економіки.

На сьогодні відомі чотири моделі ринкової економіки:

1) модель чистої конкуренції – на ринку існує велика кількість виробників та покупців, вихід і вхід на ринок легкі, всім доступні, товари
однорідні, однакові за якістю, держава не контролює відносини на такому ринку. Такий ринок породжує монополію;

2) чиста монополія – один виробник диктує ціни, встановлює бар’єри входу, негативно впливає на платоспроможність населення, формує конкретне споживче середовище, є небезпечним для держави. Для запобігання створюють систему антимонополій;

3) монополістична конкуренція – велика кількість виробників, що виробляють схожу, але неоднорідну продукцію, відбувається за рахунок підвищення чи зниження цін або зменшення чи збільшення якості чи кількості продукції. Ця модель притаманна більшості країн;

4) олігополія – незначна кількість продавців, які випускають однорідну продукцію, але між ними існує розподіл ринків за регіонами і немає конкурентної боротьби.

Концепції ринкової економіки:

1) чиста ринкова економіка Адама Сміта – держава виступає в ролі „нічного сторожа”: основним механізмом регулювання є конкуренція між товаровиробниками. Це вважається класичною ринковою економікою, яка розвивається в усіх країнах світу;

2) соціально-орієнтоване ринкове господарство (засновники Ерхард та Ойкне) основною рисою є те, що держава стає активним суб’єктом економічних відносин.

Основні критерії цієї теорії:

1) провідна роль держави в регулюванні ринкових відносин, забезпечення вільної конкуренції, яка поєднана із власною ініціативою та активною участю держави у господарському житті;

2) система гарантованої державою свободи громадян та реалізація принципів соціальної справедливості, соціального захисту від негативного прояву ринку;

3) на базі зростання продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна заробітна плата, пенсії, що узгоджуються з рівнем життя (вартістю життя в країні);

4) держава розробляє та приймає закони, найважливішими елементами
яких є соціальні компоненти;

5) оптимальне поєднання ринкової економіки і планування, тобто централізація управління всією економікою;

3) концепція змішаної економіки – грунтується на поєднанні ринкових відносин та планування (державному), поєднанні приватної і державної власності на засоби виробництва, проведенні соціально-інституційних реформ з метою побудови більш якісного суспільного ладу.

Ця концепція розвивається в трьох варіантах:

1) консервативний (засновник Мілтон Фрідмен) – передбачає обмеження втручання держави в економіку, надання широкого права приватному сектору, постійна фінансова підтримка новостворених підприємницьких структур;

2) ліберальний (засновник Гелбрейт) – характеризується тим, що в нього передбачена певна соціалізація виробництва, підпорядкування приватного сектора інтересам суспільства;

3) соціал-реформістський – має на меті поєднання планування та ринку
централізованого та децентралізованого, індивідуальної та колективної форм власності.

18. Попит пропозиція та їх взаємодія.

Ринковий механізм, як правило, складається із 4-х елементів: попиту, пропозиції, конкуренції та ціни.

Попит – це форма вираження потреби. На ринку ми маємо справу
не з попитом взагалі, а з попитом платоспроможним, тобто забезпеченим
відповідною сумою грошей. Тому попит включає в себе два елементи:

а) потреби, тобто бажання придбати той чи інший товар або послугу;

б) грошові засоби, які має суспільство для придбання даних товарів і
послуг.

Попит на товар залежить від багатьох факторів: цінових і нецінових.

До таких факторів відносять:

1) величину доходу покупців;

2) кількість товарів, які вони вважають за необхідне мати;

3) наявність у них відповідного одягу (джемпери, жи лети та ін.), який можна використати замість сорочок;

4) ціни на ці товари (дешевші чи дорожчі вони за со рочки);

5) смак і моду;

6) кількість споживачів;

7) ціни на подібні товари.

До цих факторів можна додати цінові та дефіцитні очі кування, зміни
в структурі населення, економічну політику уряду (допомога, яку уряд
надає бідним верствам, та ін.).

Закон попиту — при всіх незмінних умовах на ринку зниження ціни на товар призводить до підвищення попиту, тобто існує обернена залежність між ціною на цей товар і попитом на нього.

В основі цього закону лежать такі обставини:

1) здоровий глузд та елементарне спостереження реальності споживачів;

2) закон граничної корисності товару;

3) ефект доходу та заміщення – зниження ціни сприяє збільшенню доходу населення.

Ефект доходу вказує на те, що за нижчої ціни товару споживач може купити його, не відмовляючи собі у прид банні інших альтернативних товарів.

Ефект заміщення виражається в тому, що за нижчої ціни споживач
хоче придбати дешевий товар замість аналогічних, які стали відносно дорожчими.

Пропозиція – це сукупність товарів і послуг, які є або в кожний даний момент можуть бути доставлені на ринок. Вона включає в себе два моменти: а) готовність продавців до продажу того чи іншого товару або послуги; б) умови, на яких продавець згоден продати їх.

Пропозиція, як правило, має натуральний вираз: штуки, тонни, метри.
На рівень пропозиції на ринку впливають такі фактори:

1) витрати виробництва;

2) мета фірми, від якої значною мірою залежатиме рівень цін (якщо фірма
прагне завоювати нові ринки збуту, то ціни можуть бути нижчими);

3) наявність або відсутність конкурентів на ринку, зростання кількості
яких зумовлює збільшення пропози ції незалежно від цін товарів, політики та ін.;
4) рівень технології (досконаліша технологія здешев лює виробництво);

5) рівень податків (їх підвищення зменшує можливість підприємств
збільшувати виробництво);

6) ціни на інші товари (при зниженні цін, наприклад на свинину, можливе збільшення виробництва яловичини).

Між ціною і пропозицією існує пряма залежність: з підвищенням ціни на товар пропозиція на ринку зростає. Залежність між ціною та пропозицією зображує крива пропозицій.

Ціна – це грошовий вираз вартості.

Ціна попиту – це та максимальна ціна, яку покупці ще згідні заплатити за товар.

Ціна пропозиції – це мінімальна ціна, яку покупці ще згідні взяти за
свій товар.

Ціна рівноваги – це ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції.

Здатність попиту і пропозиції адаптуватися до ринкових умов, що змінилися, називається еластичністю.

Залежність об’єму попиту на товар від зміни ціни на нього називається еластичністю попиту за ціною або прямою еластичністю.

Оскільки між об’ємом попиту і зміною ціни залежність зворотна, то
коефіцієнт прямої еластичності попиту буде негативною величиною.

Проте для оцінки ступеня еластичності попиту за ціною важливий не
знак перед коефіцієнтом, а його абсолютна величина (|E|).

Залежно від значення, якого набуває коефіцієнт еластичності, виділяють такі види попиту:

1) еластичний (Ed > 1) – якщо покупець швидко і однозначно реагує на
зміну ціни;

2) нееластичний (Ed < 1) – якщо покупець реагує слабо, мляво на зміну
ціни;
3) одинична еластичність (Ed = 1) – якщо зміна ціни спричиняє за собою таку ж (в процентному відношенні) зміну об’єму попиту.

Можуть траплятися ситуації, коли попит виявляється абсолютно нееластичним до будь-якої найбільшої зміни ціни, або, навпаки, володіє нескінченною еластичністю.

Окрім еластичності попиту за ціною товару, інші види еластичності попиту, тобто залежність його від інших факторів. До них насамперед відноситься еластичність попиту по доходу. Вона відображає залежність зміни попиту окремого споживача, галузі, ринку в цілому від зростання або зменшення індивідуального або сукупного грошового доходу.
Чисельне значення коефіцієнта еластичності попиту по доходах використовується для класифікації товарів за якістю:

1) Ed і > 0 – товар вважається нормальним. Збільшення доходу, як правило, веде до зростання попиту на такі товари, тобто дохід і попит змінюються в одному й тому самому напрямі. Крім того, серед нормальних товарів можна виділити товари першої необхідності (0 < Ed і < 1), другої необхідності (Ed і = 1), і предмети розкоші (Ed і > 1);

2) Ed і < 0 – товар низькоякісний, і в міру збільшення доходу попит на
подібні товари зменшується. В цьому випадку дохід і попит змінюються в протилежних напрямах.

Наступний вид еластичності попиту – перехресна еластичність. Коефіцієнт перехресної еластичності попиту показує залежність відсоткової зміни попиту на певний товар a від відсоткової зміни ціни на будь-який інший товар.

Характер зміни попиту на товар a від зміни ціни на товар b залежить
від того, в якому відношенні один до одного перебувають товари a і b:

1) якщо Ed a/b > 0, то a і b, найімовірніше, взаємозамінні товари (наприклад, різні прохолодні напої);

2) якщо Ed a/b < 0, то товари a і b взаємодоповнювальні (автомобіль і бензин і т. п.);

3) якщо Ed a/b = 0, то товари a і b практично не залежать один від одного (наприклад, хліб і цемент).

На еластичність попиту впливають також інші чинники:

1) наявність на ринку товарів-замінників – чим їх більше, чим ближчі їх
корисні властивості до властивостей і характеристик спостережуваного товару, тим вища еластичність попиту на даний товар, і навпаки (два протилежні приклади: напої і сіль);

2) універсальність використання товару – чим специфічніші характеристики товару, тим нижча еластичність попиту на нього;

3) чинник часу – попит тим еластичніший, чим більший період спостереження;
4) частка витрат у бюджеті на даний товар – чим вона вища, тим сильніша еластичність попиту. Якщо покупець витрачає на якийсь товар незначну частину свого бюджету, то зміна цін на цей товар звичайно мало впливає на споживацький попит;

5) рівень доходів споживача – еластичність попиту на один і той самий
товар у споживачів з різним рівнем доходів різна;

6) консерватизм споживачів – еластичність індивідуального попиту найнижча в тих товарів, які, з погляду споживача, є для нього найнеобхіднішими;

7) “невідкладність” у задоволенні конкретної потреби – еластичність попиту на товари, споживання яких не може бути відкладеним на інший термін, украй низька (квіти до святкових днів, ліки від хвороби і т. п.);

8) існування на ринку доповнюючих товарів – за їх наявності на ринку
попит за ціною стає менш еластичним, оскільки якщо споживач купує основний товар, то доповнюючий товар він купуватиме навіть у тому випадку, коли ціна на нього зросте.

Еластичність пропозиції, як і еластичність попиту, коливається в межах від 0 до безкінечності. Залежність об’єму пропозиції на ринку від зміни ціни на товари називається еластичністю пропозиції за ціною.

Залежно від значення, якого набуває коефіцієнт еластичності пропозиції, виділяють такі види пропозиції:

1) еластична (Es > 1) – відображає активну реакцію продавця навіть на незначну зміну ціни;

2) нееластична (Es < 1) – при такій пропозиції потрібне значне зростання ціни для, хоча б незначного, збільшення обсягів пропозиції;

3) одинична еластичність (Es = 1) – якщо зміна ціни спричинює за собою таку саму (у відсотковому відношенні) зміну об’єму пропозиції.

Крім ціни, на еластичність пропозиції впливають інші чинники:

1) ціни інших товарів (у тому числі ресурсів);

2) здатність товарів до тривалого зберігання і вартість їх зберігання;

3) чинник часу – існування довготривалих тенденцій у зміні цін призводить до зростання еластичності пропозиції;

4) рівень досягнутого використання ресурсів – якщо резервів (людських, матеріальних та інших) немає, то можливості реагування пропозиції
надто обмежені;

5) ступінь монополізації галузі і можливості переливання капіталу з інших галузей;
6) технологічні особливості наладки виробництва певного товару;

7) можливість переходу від виробництва інших товарів до виробництва
даного товару;

8) мобільність факторів виробництва – тобто легкість, із якою необхідні

виробничі ресурси можуть бути залучені до виробництва з інших сфер.

19. Земельна рента та її форми в сучасних умовах

За феодалізму рента як економічна форма реалізації власності феодала на землю існувала спочатку як панщи на, пізніше — оброк, який у період розпаду цього ладу за мінила грошова форма.

Рента – це економічна форма реалізації власності на природні ресурси, тому зі зміною відносин власності з’явля ються нові форми земельноїьренти.

Земельна рента за капіталізму існує у формі орендної плати орендаря

землевласникові за тимчасове користування землею.

Земельна рента (з лат. – повертаю, сплачую) – економічна форма реалізації власності на землю у вигляді доходу, який ство рюється найманими працівниками, але привласнюється власни ком землі за її здачу в оренду. Якщо на цій землі є споруди (склади, іригаційна систе ма тощо), то орендар додатково платить за користування ни ми. У цьому разі орендна плата більша за ренту.

Основними формами земельної ренти є диференціаль на, монопольна і абсолютна.

Диференціальна земельна рента – дохід землевласників або орендарів, отриманий за рахунок використання середніх і кращих за родючістю та місце розташуванням земель і застосування най маної праці.

Така рента функціонує у двох формах.

1. Диференціальна рента І виникає внаслідок обмеже ності земель кращої та середньої якості, що змушує залу чати до сільськогосподарського обороту гірші за якістю ділянки землі.

Землевласник і орендар втрачають інтерес до ведення сільського господарства на гірших землях, на них не будуть забезпечені нормальні умови для розшире ного відтворення. За цих умов на середніх і кращих землях утворюється додатковий чистий дохід, який є надлишком над середнім прибутком і набув форми диференціальної ренти І. Отже, умовою виникнення цієї форми ренти є відмінність у родючості та місці розташуванні земель. Джере ло диференціальної ренти І – праця сільськогосподарсь ких найманих працівників або фермерів.

Господарства, розташовані на кращих та середніх за якістю землях, витрачають на одиницю продукції менше праці, отримуючи при цьому кращі врожаї. Тому диферен ціальну ренту І в умовах суспільної власності на землю по винна вилучати держава. За капіталізму її привласнює землевласник у формі орендної плати.

2. Диференціальна рента II утворюється внаслідок ін тенсивного ведення господарства, тобто використання кращих сільськогосподарських машин, насіння, поліпшення культури землеробства і тваринництва, за рахунок додаткових капіталовкладень. Це дає змогу підвищувати продуктивність праці й отримувати більше продукції з кожно го гектара землі. За умов раціонального сільськогосподарського виробництва додаткові капітало вкладення забезпечують не лише окупність цих витрат, а й отримання надлишкового доходу, який набуває форми ди ференціальної ренти II. Цю ренту привласнює фермер або орендар землі впродовж дії орендного договору. При укладенні нового договору землевласник переважно враховує зроблені в попередні роки орендарем додаткові капітало вкладення, вищу родючість землі й збільшує плату за неї. Тому орендар зацікавлений, щоб договір про оренду землі укладався на тривалий термін, а землевласник — навпаки.

У СРСР диференціальну ренту І вилучала держава через механізм найнижчих закупівельних цін у найспри ятливіших для ведення сільського господарства умовах і систему обов’язкових поставок сільськогосподарської про дукції за цими цінами. Диференціальна рента II переваж но залишалася в господарствах і використовувалася для розвитку виробництва й частково для додаткового стиму лювання працівників колгоспів і радгоспів.

На сучасному етапі диференціальна рента в Україні повинна вилучатися через механізм рентних платежів, плати за землю, розмір яких залежатиме від якості землі. Оцінка якості землі (її родючість, забезпеченість вологою, теплом, а також місце розташування ділянок, їх кон фігурація тощо) міститься в Державном у земельному ка дастрі.

Монопольна рента – форма економічної реалізації власності на унікальні за родючістю землі, джерелом якої є праця найманих працівників та частина доходів покупців, що надходить до земле власника через механізм монопольних цін.

Як економічна форма реалізації монополії приватної власності на землю виникає абсолютна рента.

Абсолютна рента (за капіталізму) – форма земельної ренти, яку сплачують власникові за будь-яку ділянку землі, незалежно від її родючості й місця розташування (звідси назва абсолютна).

Її джерело – надлишок додаткової вартості над серед нім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільсько господарської продукції та суспільною ціною виробницт ва), що створюється найманими працівниками, а умова ви никнення – значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Коли фермер або капіталіст-фермер самі є власниками землі, зникає причина існування абсолютної ренти.

З рентними відносинами тісно пов’язана ці на землі. Земля в багатьох країнах є об’єктом купівлі-продажу, оскільки узаконена приватна власність на землю.

Земля – особливий товар. Ця особливість полягає в тому, що вона є продуктом природи і на неї початково не затрачена праця. Згодом витрати праці на поліпшення якості землі постійно зростають. Якщо абстрагуватися від таких витрат, то ціна землі грунтується не на вартості, а на величині доходу, який вона приносить своєму власни кові, – ренті. Власник може продати землю за умови, що отримана сума буде не меншою, ніж дохід у формі відсот ка, одержаний від вкладання цієї суми в банк.

Ціна землі – це капіталізована земельна рента. Вона визначається за формулою

Рента

Ціна землі = ќ 100 %.

Банківський відсоток

Вартість землі визначається множенням отриманої за рік ренти на певну (переважно значну) кількість років. За підрахунками економістів, середня вартість 1 га сільсько господарських угідь становила в Україні в середині 90-х років 15 – 20 тис. дол. Вартість українських чорнозе мів – до 5,5 трлн дол. Останнім часом було висловлено чимало аргументів як за перетворення землі на товар, так і за те, що за різкої поляризації суспільства земля в Украї ні не повинна бути товаром, адже купити 1 га землі більш як за 10 000 дол. нині основна маса народу не може.

На ціну землі впливають також такі фактори, як зрос тання темпів інфляції, зниження доходів фермерських господарств та ін. Ціна землі у великих містах світу дуже висока і продовжує зростати.

Аналіз основних мікроекономічних питань дає змогу дослідити теоретичні проблеми макроекономіки.

20. Види капіталу.

Капіта́л — за визначенням класичної економічної теорії один із факторів виробництва, усе те, що використовується для виробництва, але безпосередньо не споживається в ньому (за винятком повільної амортизації). На відміну від інших факторів виробництва, землі йприродних ресурсів, капітал складається з раніше виробленого продукту.

Види капіталу:

Основний капітал - це той капітал, який передає свою вартість по частинах, за певний час товару, якого він виробляє (Наприклад, верстат, він же не зможе відразу окупитися)

Оборотний капітал - Переносить всю вартість на продукт (для прикладу можна взяти борошно, за допомогою якої печуть хліб)

Постійний капітал - Він зазвичай не змінює розмір своєї вартості, він переносить свою вартість на результат, теж відразу або частинами (наприклад канцелярські предмети для офісу, всі витрати, крім зарплати співробітникам)

Змінний капітал - призначається для найму робочої сили, змінюється у вартості.

Робочий капітал - Це показник, який показує, наскільки швидко компанія переводить активи компанії (той же верстат) у грошову форму.

Фізичний капітал - джерело доходу у вигляді засобів виробництва, за допомогою яких можна отримати гроші.

Грошовий капітал - це як говорилося раніше, гроші, які націлені на придбання фізичного капіталу. І тут потрібно звернути увагу, що просто гроші, що лежать під подушкою (подібно верстата в гаражі) не приносять доходу і не є грошовим капіталом автоматично. Тут є ще один термін - фінансовий капітал.

Фінансовий капітал - це той капітал, який утворився при злиття банківських і промислових монополій.

21. Циклічність розвитку економіки.

Цикл ділової активності – це період часу між двома сусідніми вищими або нижчими точками економічної кон’юнктури.

Економічна кон’юнктура – це тимчасова ситуація на ринку.

Для характеристики економічної кон’юнктури застосовують ряд показників:

валовий внутрішній продукт, рівень безробіття, інфляція, рівень особистих доходів, коливання національного доходу.

Всі показники можна розподілити на три групи:

1) проциклічні – це ті показники, які під час зростання економіки зростають, а під час спаду знижуються: ВВП, НД, інвестиційна активність;

2) контрциклічні – це показники, які під час спаду економіки зростають,
а під час зростання спадають: інфляція, безробіття, кількість банкрутів;

3) ациклічні – це ті показники, на динаміку яких загальна економічна кон’юнктура не впливає: експорт.

Вперше циклічність розвитку економіки досліджувала марксистська школа. За Марксом, існує 4 фази циклу:

1) криза – головна фаза економічного циклу, що супроводжується різким скороченням обсягів виробництва, зрос танням безробіття, накопиченням товарів у сфері торгівлі тощо і продовжується до встановлення відносної ринкової рівноваги;

2) депресія – застій у розвитку народно го господарства, в межах якого відбуваються поступове відновлен ня перерваних кризою зв’язків, переливання капіталу у перспек тивніші галузі, починається масове оновлення основного капіталу;

3) пожвавлення – зростання виробництва в обсягах, які були досягнуті
перед кризою. Починає зростати попит на засоби виробництва та робочу силу, відновлюється еко номічне зростання, збільшуються прибуток і заробітна плата. В суспільній свідомості живе сподівання на краще.

4) піднесення – швидке зростання виробництва, яке супрово джується
скороченням безробіття, розширенням обсягів кредиту та ін., внаслідок чого економіка виходить на рівень, який переви щує попередні рівні.

Види циклів:

1) малі (цикли Кітчина) – тривають 2–4 роки. Ці цикли, як правило, відбуваються під час оновлення кон’юнктури товарів і базуються на зміні величини запасів;

2) середні (цикли Жуглара) – тривають 7–12 років і основною причиною їх виникнення є активність інвестиційного процесу, тобто поліпшення чи погіршення інвестиційного процесу призводить до зростання чи спаду основних макроекономічних показників;

3) будівництва (цикли Кузнєца) – тривалість їх становить 20 років.

Теорія цих циклів ґрунтується на тому, що збільшення капітальних вкладень у приватне житлове будівництво призводить до збільшення ВВП;

4) довгі (цикли Кондратьєва) – тривають 40–60 років. Матеріальною
основою є зміна базових технологій. Під час таких циклів порушуються три основні рівноваги:

а) ринкова рівновага між попитом і пропозицією, коливання – тривалістю 3–5 років;
б) рівновага, в яку приходить макроекономічна система під час міжгалузевого переливу капіталу, коливання – тривалістю 7–12 років;

в) рівновага запасів основного капіталу.

Антициклічне регулювання економіки – це свідомі і цілеспрямовані дії держави, а частково – могутніх корпорацій і наднаціональних органів на промисловий цикл з метою зменшення циклічних криз, стабілізації господарської кон’юнктури і темпів економічного зростання. Найважливішу роль у цьому регулюванні відіграє держава.

В основі антициклічного регулювання лежить антикризове регулювання, яке включає такі методи:

- проведення жорсткої грошово-кредитної політики, що полягає у зниженні відсоткової ставки за кредитами (під час депресії і кризи держава знижує ставку відсотків і здешевлює кредит. Це зумовлюється тим, що встановлена центральним банком норма відсотка впливає на розмір відсотків, за якими банки надають позики своїм клієнтам).

Перевага – дуже оперативне застосування, але важливо точно визначити час підвищення чи зниження відсоткової ставки;

- розширення інвестиційної діяльності – держава у фазах кризи і депресії знижує ставки оподаткування прибутків та зарплати, надає пільги за умов прискореного списання вартості основних фондів, що є засобом стимулювання інвестицій у недержавний сектор економіки. Під час кризи уряд збільшує обсяг прямих капіталовкладень, насамперед у галузях економічної і соціальної інфраструктури. У фазі піднесення держава більшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих вкладень, що послаблює суперечність між виробником і споживачем, згладжує різкі коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.

Антициклічне регулювання здійснюється економічними і адміністративними методами.

До адміністративних методів відносять: зміну законодавства, амортизаційних правил, прийняття нових законів про податки або поправок до діючих директивних документів центрального уряду.

Окрім цього, держава проводить уніфіковану промислову, структурну, податкову, амортизаційну та іншу форму політики, що є важливим фактором антициклічного регулювання.

22. Безробіття та зайнятість.

Безробіття – соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно над лишковою, поповнюючи резервну армію праці.

За визначенням Макконала і Брю, безробіття – це неспроможність держави забезпечити всіх бажаючих робочими місцями.

Є такі види безробіття

1) технологічне – спричинене витісненням працівників внаслідок впровадження нової, переважно автоматизованої техніки;

2) фрикційне – пов’язане з плинністю робочої сили, зумовленої її професіональними, віковими та регіональними переміщеннями. Виникає внаслідок зміни роботи чи переїзду на інше місце проживання.

Цей вид безробіття триває до 2-х тижнів;

3) структурне – зумовлене структурними змінами в економіці, що спричиняють невідповідність між галузями економіки і професійною підготовкою найманих працівників. Виникає внаслідок розвитку технологій. Структурне безробіття більш довготривале і потребує перекваліфікації безробітного;

4) циклічне – спричинене спадом економічної кон’юнктури всередині країни – економічними циклами і насамперед кризами;

5) конверсійне – зумовлене закінченням військових дій, значним скороченням виробництва війсь кової продукції;

6) регіональне – пов’язане з недостатнім розвитком промисловості в окремих регіонах, наявністю в них надлишку робочої сили тощо;

7) інституційне – цей вид безробіття пов’язаний із недосконалою організацією роботи самого ринку праці, тобто відсутність інформації за регіональними ринками праці не дає можливості ефективно розподіляти трудові ресурси по регіонах;

8) добровільне – в кожній країні існує прошарок людей, які не бажають працювати через ряд психологічних причин.

Природний рівень безробіття – це сума фрикційного та структурного
безробіття, при чому циклічне безробіття дорівнює 0. Природний рівень
безробіття – це той рівень, при якому виробляється потенційний ВВП.
Закон Оукена: якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень безробіття на 1%, то країна втрачає 2,5% ВВП.

Технологічна концепція безробіття виникла в середи ні 50-х років XX
ст. Згідно з нею, причиною безробіття є прогрес техніки, технічні зміни
у виробництві, особливо раптові. Боротися з безробіттям, на думку її авторів, мож на лише через обмеження технологічного прогресу, його сповільненням.
Кейнсіанська теорія безробіття причиною безробіття називає недостатній попит на товари, що зумовлено схильністю людей до заощадження та недостатніми сти мулами до інвестицій. Кейнсіанці переконані, що ліквіду вати безробіття можна, якщо держава стимулюватиме по пит та інвестиції.

Монетаристська концепція безробіття пояснює його високим рівнем заробітної плати: щоб знизити безробіття, слід зменшити заробітну плату. Неокласична школа вва жає безробіття природним явищем. Марксистська теорія безробіття посилається на зако номірності капіталістичного способу виробництва, насамперед закони конкурентної боротьби, які змушують капіталіс тів збільшувати інвестиції, вдосконалювати техніку. Це спричиняє відносне збільшення витрат на засоби виробниц тва порівняно з витратами на робочу силу, що й зумовлює зростання органічної будови капіталу та збільшення безробіття. Останнє також пов’язане з циклічними процесами нагромадження капіталу й особливостями відтворення.

Сучасні методи боротьби з безробіттям:

1) зменшення робочого дня і робочого тижня;

2) підписання угод між роботодавцями, профспілками та державою про
стабільність зарплати;

3) державне фінансування підприємств та фірм, які надають робочі місця поза необхідною нормою.

В Україні на 1 жовтня 2007 року зареєстровано: 27 000 000 чол. працездатного населення, близько 900 000 безробітних (3,1%) та 11 000 000 чол. за кордоном.

23. Інфляція. Причини інфляції в Україні.

Інфляція – це невідповідність між грошовою та товарною масою, яка виражається у піднятті цін; або: інфляція – це здешевлення національної
валюти, яке призводить до зростання цін на всі товари.

Види інфляцій:

за темпами її розвитку:

1) повзуча – до 10% за рік;

2) галопуюча – від 10 до 100 % за рік;

3) гіперінфляція – від 100 до 1000 % за рік;

4) супергіперінфляція – 50% за тиждень.

за причинами виникнення:

1) інфляція витрат – інфляція, яка спричинена збільшенням собівартості продукції, що призводить до підняття цін. Основні причини збільшення собівартості: а) застарілі технології всередині країни; б) зниження продуктивності праці; в) різке підняття цін на імпортовані
ресурси.
2) інфляція попиту – інфляція, яка викликана перевищенням платоспроможного попиту над наявною пропозицією;

3) інфляційні очікування;

щодо прояву її в економіці:

1) прихована;

2) явна.

Причини інфляції в України в 1991–1995 років: 1) різка лібералізація цін надала можливість розвиватися інфляції (лібералізація – відсутність контролю над цінами);

2) дефіцит державного бюджету;

3) монополізація економіки України, збільшення витрат на імпортовані
енергоносії, непрофесійність урядів;

4) чинники, які знаходяться поза економічною сферою (поза сферою грошового обігу).

Інфляція вимірюється показником – індексом інфляції.

Для визначення індексу інфляції найчастіше беруть індекс цін споживчого кошика, який розраховують за такою формулою:

Ціна споживчого кошика (фактичного періоду)

Іцін =

Ціна споживчого кошика (базового періоду)

Темп інфляції – дорівнює різниці індекса цін фактичного року та індекса цін попереднього року до індекса цін попереднього року, помножене на 100%:

Іцф – Іцп

Темпи інфляції = ќ 100 %.

Іцп
Для підрахунку рівня інфляції можна також застосувати „правило 70”. Згідно з ним, поділивши число 70 на щорічний темп збільшення рівня цін, дізнаємося через скільки років ціна буде подвоєна.

24. Форми міжнародних економічних відносин.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) – це система господарських зв’язків між країнами, що виникають у процесі розвитку міжнародного господарського обігу, обміну товарами та послугами, переміщення капіталів за межі національних кордонів, міжнародної міграції робочої сили.

Кожній економічній системі відповідає властивий їй тип МЕВ. Міжнародні відносини в період рабовласництва грунтувались на діяльності відносно великих торгових центрів у древніх містах і державах Риму, Греції, Єгипту та Індії, що підтримували зв’язки з оточуючими ці міста племенами. У цей період МЕВ не були стійкими. У період феодалізму міжнародні відносини, що були представлені в основному зовнішньою торгівлею, грунтувались на реалізації лишків сільськогосподарської продукції. При мануфактурному виробництві МЕВ набувають форми відкритого грабунку колоній з метою збагачення європейських держав. Вирішальним етапом розвитку міжнародних економічних відносин стало створення світового ринку.

Міжнародні економічні відносини формуються на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, що виростає із міжнародного поділу праці МПП.

Міжнародний поділ праці – це найвищий ступінь розвитку суспільнотериторіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості. Країни, які зайняли вагоме місце у МПП, мають вищі темпи економічного розвитку. Яскравим прикладом є розвиток Японії, Німеччини, Південної Кореї та ін.

Основні форми міжнародних економічних відносин, через які проявляється функціонування системи світового господарства:

1. Міжнародна торгівля товарами та послугами.

2. Міжнародний рух капіталів.

3. Міжнародна міграція робочої сили.

4. Міжнародні валютні відносини.

5. Міжнародний обмін технологіями.

6. Міжнародна економічна інтеграція.

Міжнародна торгівля – торгівля між країнами, яка складається із
ввезення (імпорту) та вивезення (експорту) товарів і послуг. Найважливіші тенденції в розвитку міжнародної торгівлі спричинені вирішальним впливом на її динаміку й структуру сучасної науково-технологічної революції, радикальних змін, що відбуваються в системі “наука-техніка-виробництво”. Різко загострюється конкуренція на світових ринках товарів і послуг, посилюються регіоналізація міжнародної торгівлі та відповідна сегментація єдиного світового ринку, зростає інтернаціоналізація торгівлі, тобто відносно відокремлюється міжфірмовий товарообмін з метою економії на ринкових трансакціях.

Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах світу досить нерівномірно. Так, на Північну Америку припадає 15,5% світового товарного експорту, на Латинську Америку – 4, Західну Європу – 46, Центральну, Східну Європу і колишній СРСР – 2,5, Африку – 3, Середній Схід – 3,5, Азію – 2,5%. За даними СОТ, вересня 2007 р. Китай вперше став найбільшим світовим експортером, випередивши США і Німеччину. Тепер на Китай припадає 8 % світового експорту. Близько 46% товарів, що вивозяться Китаєм за кордон, становлять обладнання, продукція машинобудівної галузі та автомобілі.

Істотні зрушення стались у структурі світового товарного експорту.
Головна і довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарообороті збільшується частка готових промислових виробів при відповідному зменшенні частки сировинних товарів. Найбільшу частку у світовому експорті мають машини та устаткування – до 40%.

Історична практика свідчить про існування різних форм міжнародної
торгівлі: факторії, ярмарки, торговельні компанії і товарні біржі, аукціони, міжнародні торги, торговельні будинки, пряма міжнародна торгівля на основі кооперації, зустрічна торгівля, внутрішньофірмовий обмін.

Важливою особливістю сучасної міжнародної торгівлі є те, що вона стає все більш регульованою.

Державне регулювання міжнародної торгівлі включає два різних типи
зовнішньоторговельної політики: лібералізації (політики вільної торгівлі) і протекціонізму.

Під політикою вільної торгівлі (фритредерство) розуміють мінімальне державне втручання в зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції.

Протекціонізм – це державна політика захисту національного товаровиробника від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних та нетарифних інструментів.

Важливим інструментом регулювання зовнішньоекономічних зв’язків є митні тарифи. Тарифами або митними зборами називаються податки, які встановлюються на імпортні товари з метою підвищення їх ціни на ринку країни-імпортера. Головна мета митних тарифів це захист національного ринку. Їх використання має сім основних економічних наслідків (ефектів), які потрібно враховувати при виробленні та реалізації
зовнішньоекономічної політики.

Виробничий ефект. Очевидно, що за інших рівних умов виробництво товару, який знаходиться під захистом митних тарифів, зростає, оскільки аналогічні імпортні товари дорожчі і не можуть задовольняти існуючий попит.

Споживчий ефект. За інших однакових умов споживання товару, який обкладається митом, знижується.

Бюджетний ефект. Митні тарифи є джерелом бюджетних надходжень, значення яких надзвичайно велике, особливо для країн, що розвиваються. Але тут є певні обмеження: чим вищий тариф, тим менший обсяг імпорту і відповідно бюджетні надходження.

Ефект перерозподілу прибутків. Він полягає в тому, що національні
виробники в умовах відсутності або обмеженого характеру конкуренції з
боку іноземних фірм можуть підвищувати ціни на свій товар і отримувати вищі прибутки.

Конкурентний ефект. Цей наслідок застосування тарифів забезпечує
ефективну діяльність обмеженої кількості національних виробників. Разом з тим вилучення з економічного змагання іноземних фірм може призвести до втрати національними виробниками стимулів до підвищення ефективності виробництва та зниження цін.

Розрізняють дві головні форми міжнародних інвестицій – портфельні та
прямі. Портфельні інвестиції – це винятково фінансові активи у вигляді
облігацій та акцій, які деномінуються в національну валюту. Переважного розвитку ця форма міжнародних економічних відносин набула ще до Першої світової війни. Головним інвестором виступала Англія, яка булла зацікавлена в отриманні у такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш розвинутих держав і колоній. Купуючи акції та облігації, інвестор претендував тільки на чистий дохід фірми. Портфельні, або фінансові,
інвестиції здійснювалися насамперед за допомогою банків чи інвестиційних

фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали й відновилися лише в 60-і роки.

Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними
капіталовкладеннями в підприємства, землю чи реманент або ж здійснюються за допомогою експортних інвестиційних товарів чи передачі технологій, досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвестованим капіталом. Прямі інвестиції використовуються, як правило, при створенні нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення контролю над діючою фірмою шляхом закупівлі контрольного пакета акцій. У міжнародній практиці прямі інвестиції використовуються транснаціональними корпораціями у виробництві готових промислових виобів, видобутку сировини, розширенні сфери послуг. Вони є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.

Серед найбільших експортерів капіталу – Японія, США, Франція, Німеччина, Велика Британія. Із усього обсягу експорту прямих зарубіжних інвестицій більше 95% припадає на розвинуті країни. Географічно майже 80% прямих зарубіжних інвестицій переміщується між найрозвинутішими країнами, решта спрямовується в країни, що розвиваються, та держави з перехідною економікою.

В умовах глобалізації світової еко номіки та зростання ролі транснаціональних корпорацій активізувалася міжнародна трудова міграція.

Міжнародна міграція робочої сили – форма міграції населення, яка полягає в переміщенні працездатного населення в межах світового господарства в пошуках роботи, кращих умов життя відповідно до економічних законів. Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, міжнародна міграція робочої сили має позитивні й негативні наслідки.

Позитивним для країн-експортерів робочої сили є зменшення безробіття, набуття емігрантами нових знань і досвіду, поліпшення їхніх (та членів їхніх сімей) умов життя, отримання країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі грошових переказів від емігрантів, а отже, поліпшення й платіжного балансу (крім того, повертаючись із еміграції, наймані працівники привозять із собою цінності та заощадження на суму, яка приблизно дорівнює їхнім грошовим переказам).

До негативних наслідків країни-експортера відносять насамперед відплив високоосвічених та висококваліфікованих кадрів («втеча умів»).

Якщо виходити з наведених вище оцінок про середню вартість створюваної однієї складної робочої сили в США, яка в середньому перевищує
400 тис. дол., а інженера — до 800 тис. дол., то у випадку постійного виїзду
з країни таких спеціалістів держава-експортер зазнає відповідних збитків по кожному емігранту. Ще більших збитків вона зазнає в разі виїзду за кордон кандидата або доктора наук, підготовка яких обходиться 1 – 2 млн дол.

Як своєрідна плата за робочу силу для країни-експортера виступають
перекази емігрантів і ті цінності й заощадження, які вони привозять, повертаючись на Батьківщину. У світі склалося кілька ринків робочої сили.

Перший дуже швидко створюється в районі нафтодобувних країн Близького Сходу.

Тут зайнято близько 3 млн іноземних робітників із сусідніх арабських країн. Про інтенсивність цієї еміграції свідчить значна частка іноземної робочої сили в її загальній чисельності. Так, в Об’єднаних Арабських Еміратах вона становить близько 90%, Катарі – понад 50, Кувейті – близько 70%.

Другий ринок склався в країнах Західної Європи, де почали активно
використовувати іноземну робочу силу. Іноземні робітники традиційно використовуються у тих сферах, де велика частка ручної праці і де робота є небезпечною або непрестижною для місцевого населення. їхня зайнятість тут інколи досягає 70%. В імміграції додаткової робочої сили і міждержавному пересуванні в основному бере участь молодь до 25 років, яка придатна до найважчих фізичних робіт.

Третій ринок традиційно належить США, трудові ресурси яких історично склалися за рахунок іммігрантів. Вони становлять близько 5 % загальної кількості робочої сили.

Четвертий ринок сформувався в Латинській Америці, де в основному
Аргентина приймає робітників із сусідніх країн. Загальна чисельність іммігрантів досягає 8 млн чол.

Міграційні зв’язки України з країнами зарубіжжя останнім часом пожвавилися. Згідно з законодавством, громадяни України здобули право самостійно вибирати країну працевлаштування, а іноземці – з різних мотивів в’їжджати в Україну.

Масова еміграція з України спричинюється такими обставинами:

- зростанням безробіття;

- величезною різницею в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні і країнах Заходу;

- відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обдарованих людей;
- економічною нестабільністю в країні і невизначеністю шляхів виходу з неї;

- гуманітарними мотивами;

- відсутністю безпеки громадян.

Систематично збільшується чисельність громадян України, котрі виїжджають на сезонні роботи або здійснюють ділові поїздки за кордон.

Значна частина трудових мігрантів з України працює за кордоном нелегально. За деякими оцінками, спробу працевлаштуватися за кордоном під час поїздки за приватним запрошенням робить половина з тих, хто отримує дозвіл на виїзд. Їх, по суті, можна віднести до категорії напівлегальних іммігрантів, оскільки вони все ж таки мають право на в’їзд у ту чи іншу країну.

Еміграція для багатьох людей та їхніх сімей є способом виживання,
оскільки вони не можуть знайти роботу у своєму регіоні чи в межах країни не тільки за фахом, а й будь-яку. Має значення і той факт, що навіть на най більш низькокваліфікованих і непрестижних роботах за кордоном трудові мі гранти отримують у кілька разів вищу зарплату, ніж вони могли
б заробити вдома. У Чехії, наприклад, протягом року працюють близько
0,5 млн громадян України, які зайняті головним чином у будівництві, легкій промислово сті, сільському та домашньому господарстві. Потреба в робочій силі з Украї ни тут зумовлена ще й тим, що дуже значним є відплив чеських громадян на роботу до Німеччини.

Що стосується вікової характеристики, то найвищий рівень міграційної активності зафіксований серед осіб 28–40 років, понад 70% українців, що працюють за кордоном, молодші за 40 років. Отже, вітчизняний ринок праці постійно втрачає найактивнішу й найконкурентоспроможнішу частину трудового потенціалу країни.

Міжнародна валютна система в своєму еволюційному розвитку пройшла три основних етапи: золотого, золото-валютного (доларового) і паперово-валютного стандартів.

Система золотого стандарту сформувалася на початку ХІХ ст. і
функціонувала до 20–30-х років ХХ ст. Її визначальними ознаками були:

функціонування золота як світових грошей: фіксація золотого вмісту національних валют; їхня безпосередня конвертованість у золото; наявність

на цій основі фіксованих валютних курсів.

Система золотого стандарту забезпечувала загальність світових грошей, їхню повну конвертованість, стійкість купівельної спроможності та валютних курсів, а також автоматичне (внаслідок міграції золота) урівноваження платіжних балансів окремих держав, стабільність світових цін.

Разом з тим система золотого стандарту мала й істотні обмеження.

Вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку монетарного товару. Найбільшою їх вадою було те, що умови функціонування золотого стандарту суттєво обмежували можливості проведення окремими державами власної валютно-грошової політики. Такі обмеження стали підставою для заміни після Першої світової війни золотого стандарту золото-валютним (золотодевізним). Сутність останнього зводилася до того, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти провідних країн світу. Інституціонально система золотодевізного стандарту була заснована рішеннями міжнародної Генуезької конференції, що відбулася у 1922 р.

Однак і після укладення Генуезької угоди грошові системи майже 80 країн Заходу продовжували функціонувати в режимі золотого стандарту.

Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту відбувся в період “великої депресії” і у перші післякризові роки. Спочатку Англія (1931 р.), а потім і США (1933 р.) вимушені були відмовитися від внутрішньої конвертованості паперових грошей на золото. До початку Другої світової війни практично всі країни Заходу припинили розмін на золото паперових знаків вартості, чим підривалися внутрішні основи функціонування золотого стандарту.

У роки Другої світової війни система міжнародної торгівлі та валютних відносин зазнала фактично повного краху. Для виправлення цього становища в 1944 р. в місті Бреттон-Вудсі (США) зібралася міжнародна валютно-фінансова конференція, на якій було утворено міжурядову установу при ООН з регулювання валютних відносин – Міжнародний валютний фонд (МВФ).

Згідно зі статутом МВФ було визначено основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської.

В зовнішньоекономічному плані США також включи лись в інтеграційну модель міжнародної економічної взаємодії. Так, уся територія Північної Америки охоплена Північноамери канською угодою про вільну торгівлю (НАФТА), укладеною в 1992 р. (набула чинності в 1994 р.).

Процес лібералізації торгівлі в НАФТА відбувається по ступово. З 1994 р. знижено митні податки в торгівлі промислови ми і продовольчими товарами; в наступні 5 років зниження становило ще 5%. Остаточно митні податки були усунені в 2003 р.; таким чином, процес усунення всіх обмежень тривав на 5 років довше, ніж передбачалося угодою (до 1998 р.).

Міжнародний бізнес – це частина загальної системи міжнародних економічних відносин, що відповідає стосункам, пов’язаним з діловою діяльністю промислового, комерційного, валютно-фінансового, перевізного типів. Кожна форма міжнародних економічних відносин відображена в міжнародному бізнесі, і виходячи з них можна говорити про такі види міжнародного бізнесу, як валютний, промисловий, фінансово-кредитний, торговий, аграрний, кожен з яких, має свої підвиди.

Найпоказовішим проявом міжнародного бізнесу є спільне підприємництво та транснаціональний бізнес.

Спільне підприємництво – це діяльність, у якій бере участь спільний
капітал, що утворився з пайових внесків партнерів двох або більше країн, котрі спільно здійснюють господарську діяльність, керуючи створеним спільним підприємством і розподіляючи між собою отримані прибутки пропорційно до вкладених капіталів.

Спільні підприємства розрізняються залежно від того, де, з ким, з якою часткою участі партнерів і з якою метою вони створюються.

Транснаціональні корпорації – це національні монополії з закордонними активами. Їх виробнича і торговельна діяльність виходить за межі однієї держави.

Правовий режим ТНК передбачає ділову активність, що здійснюється в різних країнах через створення в них філіалів і дочірніх компаній. Ці компанії мають відносно самостійні служби виробництва і збуту готової продукції, науково-дослідних розробок та ін. В цілому вони становлять великий виробничий комплекс із правом власності над акціонерним капіталом лише представників країни-засновника.

Важливе значення для розвитку міжнародного бізнесу мають вільні
економічні зони. Вільна економічна зона (ВЕЗ) являє собою частину національної території країни, на якій встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування законодавства країни, орієнтований на посилення зовнішньоекономічних зв’язків, насамперед за рахунок залучення іноземного капіталу. Такого типу територіальні утворення не характерні для якогось одного континенту, а стали важливим елементом структурних перетворень у світовій економіці.

Функціонування більш як 600 ВЕЗ практично в усіх країнах світу справляє вплив на загальноекономічні процеси – збільшення обсягів виробництва, посилення зовнішньоекономічного обміну, зростання чисельності зайнятих, підвищення рівня життя тощо. Найбільша кількість ВЕЗ сконцентрована в країнах, які розвиваються, а частка продукції, виробленої на території всіх ВЕЗ, перевищує 5% загального обсягу світової торгівлі.

25. Глобалізація світогосподарських зв’язків, основні глобальні проблеми.

Хоча перед людством стоїть безліч завдань різного масштабу і характеру, з них можна виділити групу глобальних проблем, на що ще в 60-і роки XX ст. звернули увагу такі визначні економісти, як О. Тоффлер, Д. Медоуз, П. Кеннеді та ін.: обмеженість ресурсів, перенаселення планети, порушення екологічної рівноваги, інтернаціоналізація господарського життя, політики, науки, культури, розвиток науково-технічного прогресу, глобальна комп’ютеризація тощо. Галузь економічної науки, яка займається ключовими планетарними проблемами сучасності і майбутнього людської цивілізації, одержала назву «глобалістика». До сфери інтересів цієї галузі науки входять проблеми світового характеру, які або зачіпають інтереси широкого кола держав чи навіть усього світового співтовариства, або ж ті, що потребують рішучих дій на основі колективних зусиль з метою усунення загальної загрози або запобігання регресу в умовах життя людей. Глобальні проблеми торкаються всього людства, зачіпаючи інтереси і долі всіх країн, народів і соціальних прошарків, вони призводять до значних економічних і соціальних втрат, а у випадку загострення можуть загрожувати самому існуванню людської цивілізації; вони потребують для свого рішення співпраці в загально-планетарному масштабі, спільних дій усіх країн і народів. Серед глобальних проблем частіше за все фігурують проблеми світу і роззброєння, екологічна, демографічна, енергетична, сировинна, продовольча, використання ресурсів Світового океану, освоєння космічного простору і деякі інші. Уважний погляд на них дозволяє помітити, що глобальні проблеми тісно взаємопов’язані, зокрема енергетична і сировинна проблеми співвідносяться з екологічною, екологічна з демографічною, демографічна з продовольчою і т. д. Тому аналіз цих проблем, не кажучи вже про пошуки шляхів їх вирішення, являє собою складне наукове завдання. Підходи до аналізу причин виникнення самого кола цих проблем, наслідків і шляхів їх дозволу постійно видозмінюються. У 90-і роки склалася приблизно така класифікація глобальних проблем:

1) політичні і соціально-економічні (збереження світу і запобігання ядерній війні, обмеження гонки озброєнь і роззброєння, стійкість розвитку світової спільноти);

2) проблеми, пов’язані з природно-економічним розвитком (екологічна, енергетична, сировинна, продовольча, проблема збереження клімату, проблеми Світового океану і т. д.);

3) соціальні (міжнаціональні конфлікти, проблеми демографії, питання культури, освіти і охорони здоров’я);

4) змішані проблеми, виникнення і невирішеність приховує загрозу масової загибелі людей (військові і регіональні конфлікти, злочинність, техногенні катастрофи, стихійне лихо);

5) наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування в різних галузях та ін.).

Варто ще раз зазначити, що в розумінні, класифікації та ієрархії пріоритетних глобальних проблем відбуваються істотні зміни. Деякі автори вважають, що на першому місці серед глобальних проблем, як і раніше, залишається питання запобігання ядерній війні, інші на перше місце ставлять екологічну проблему, треті – демографічну, продовольчу або проблему подолання відсталості розвитку ряду країн світу. Очевидно, що всі ці проблеми можна назвати пріоритетними, оскільки всі глобальні проблеми стосуються виживання людства. Вони породжені різними чинниками, поява яких пов’язана передусім з інтернаціоналізацією господарського життя. Тому глобальні проблеми є об’єктом досліджень у сфері світової економіки, соціології, права, біології, географії, екології, океанології та ін. Почала розвиватися геоглобалістика, яка пропонує вивчення проблем на трьох послідовних рівнях – глобальному, регіональному, на рівні країни. Загострення загальних для всього людства глобальних проблем посилює необхідність узгоджених дій для їхнього вирішення, необхідність спільного вироблення оптимальних варіантів розвитку.

Глобальні проблеми не можна вирішити швидко і на рівні окремих країн.

Необхідний єдиний міжнародний механізм їх вирішення і регулювання, визначення міжнародних правових та економічних норм. Великі надії в розв’язанні глобальних проблем покладаються на ООН, МВФ, СОТ, регіональні і галузеві організації, які мають великий досвід координації міжнародних зусиль, використання ресурсів, регулювання міжнародних економічних відносин.

Задача №1

На ринку даного товару функція попиту описується рівнянням: Q_D = 6 – P, функція пропозиції: Q_S = –3 + 2 P, де Q_D — обсяг попиту, млн шт. на рік; Q_S — обсяг пропозиції, млн шт. на рік;

а) визначте рівноважну ціну і рівноважний обсяг продажу;

б) якщо ціна даного товару становитиме 2 грош. од., що утвориться на ринку: надлишок чи дефіцит товару? В якому розмірі?

в) яка ситуація складатиметься на ринку, якщо ціна зросте до 4 грош. од.?

Розв’язання

а) Запишемо умову ринкової рівноваги: Q_D = Q_S.

Згідно з вихідними даними задачі матимемо:

6 – Р = –3 + 2 Р; 3 Р = 9; Р = 3.

Адже, рівноважна ціна Р^*= 3 грош. од.

Рис. 10.6. Рівноважна ціна та рівноважний обсяг продажу

Рівноважний обсяг продажу визначимо, підставивши значення Р^* у рівняння функції попиту (або ж у рівняння функції пропозиції, оскільки у рівноважному стані Q_D = Q_S):

Q^*= 6 – P^*; Q^*= 6 – 3; Q^*= 3.

Значення Р^* і Q^* можна отримати й графічно (рис. 10.6). Перетин графіків функцій попиту і пропозиції дасть точку ринкової рівноваги.

б) Якщо на ринку даного товару ціна складатиме 2 грош. од., то попит на товар перевищуватиме його пропозицію.

Обсяг попиту становить

Q_D = 6 – 2 = 4 (млн шт. на рік).

Обсяг пропозиції

Q_S= –3 + 2 × 2 = 1 (млн шт. на рік).

Утвориться дефіцит у розмірі

Q_D– Q_S = 4 – 1 = 3 (млн шт. на рік);

в) Якщо ціна встановлюється на рівні 4 грош. од., то

Q_D= 6 – 4 = 2 (млн шт. на рік);

Q_S= – 3 + 2 × 4 = 5 (млн шт. на рік).

Отже, обсяг пропозиції перевищуватиме обсяг попиту. Утвориться надлишок товару у розмірі

Q_S– Q_D = 5 – 2 = 3(млн шт. на рік).

Задача 1

У першому цеху за день можна виготовити 150 кг печива або 220 кг вафель, у другому — 180 кг печива або 200 кг вафель.
1) Побудувати криву виробничих можливостей фабрики; 2) визначити альтернативну вартість виробництва 1 кг печива, якщо виробляється 380 кг вафель; 3) представити графічно АВ виробництва останніх 50 кг печива; 4) визначити точки ефективного та неефективного виробництва.

Розв’язання

1) Шкала виробничих можливостей

Крива виробничих можливостей має такий вигляд.