Методи розрахунку ВНП

Монетаризм

Кейнсіанськая концепція, що панувала в економічній науці упродовж понад чотирьох десятиліть (30-70 роки XX ст.), на початку 80-х років зіткнулася з глибокою кризою. Причиною її стали недоліки самої доктрини - ігнорування грошового чинника, надмірне вторгнення в природу економічного циклу, що порушує механізм саморегуляції, і економічна ситуація, яка змінилася, що не дістало пояснення в межах доктрини Джона Кейнса, наприклад одночасне зростання інфляції і безробіття (стагфляція).

Криза кейнсіанства спричинила відродження неоліберального напряму і появу нових його різновидів. Одним із найактивніших варіантів став монетаризм - концепція, яку розробили економісти Чиказької школи на чолі з Мілтоном Фрідменом. Відштовхуючись від загальної для всіх неокласиків ідеї про те, що ринкове господарство є в принципі стійким і має великі потенційні можливості ефективного саморегулювання, монетаристи головне джерело нестабільності і диспропорцій вбачали в порушенні законів грошового обігу, спричиненому активним втручанням держави в економічне життя. Таке втручання, що рекомендується кейнсіанською політикою швидкого реагування на циклічні коливання, на думку монетаристів, є безрезультатним і навіть шкідливим через наявність значних часових лагів, тобто проміжків часу від ухвалення рішення до реальних результатів його дії. Тому заходи, вжиті для стримування економічного зростання в період підйому, можуть почати діяти вже у фазі спаду, ще більше поглиблюючи рецесію.

Монетаристські ідеї щодо здатності економічної системи до саморегулювання набули розвитку в рамках декількох напрямів; що об'єднуються загальною назвою нової класичної макроекономіки, оскільки традиційні принципи класичної школи вони застосовували до аналізу макроекономічних процесів, з'ясовуючи умови динамічної рівноваги системи.

Один з напрямів - теорія раціональних очікувань - виходить з того, що в макроекономічному аналізі особлива роль належить суб'єктивним чеканням і прогнозам учасників господарського процесу. Чекання формуються на підставі досить повної інформації й уміння її аналізувати з метою виробити найбільш раціональні рішення. Господарюючі суб'єкти у змозі раціонально оцінити і враховувати у своїй діяльності будь-які заходи державної економічної політики і відповідно реагувати на них своїми рішеннями, які найчастіше суперечать цілям політики.

Тому активне державне регулювання економіки втрачає зміст і може забезпечити успіх лише випадково і за наявності елемента раптовості.

Інший напрям - теорія пропозиції - також відкидає необхідність активного державного втручання в економічне життя, зокрема політику стимулювання попиту, і переносить акцент на проблеми пропозиції ресурсів та їхнього ефективного використання. Для цього необхідно забезпечити максимальну свободу дії силам ринкового механізму, звільнивши його від перешкод, що створюються державною економічною політикою, зокрема, від надмірного податкового тягаря, і всіляко заохочуючи приватну ініціативу.

2. Сучасні економічні теорії: інстуціоналізм, неолібералізм, математична школа.

Інституціоналізм — напрям сучасної економічної думки, об'єктами дослідження якого є певні інститути (корпорація, держава, профспілки), а також правові, психологічні та морально-етичні аспекти. Ці інститути, на думку представників інституціоналізму, — рушійні сили розвитку суспільства. Теоретики інституціоналізму критикували вади традиційної економічної школи за відрив від соціальних проблем, виступали за соціологізацію економічної науки. Теоретики-інституціоналісти враховують такі нові явища сучасного суспільства, як планування і прогнозування, розширення внутрішнього ринку за допомогою орієнтації на масове споживання.

Інституціоналізм виник на початку XX ст., його засновниками були Т. Веблен, Дж. Коммонс, В. Мітчелл та інші.

Нарешті, вже в 30-х роках XX ст. сформувався ще один напрям економічної теорії, що спробував компенсувати один суттєвий недолік традиційних концепцій, помічений ще в XIX ст. історичною школою, - їхній антиісторизм і надмірний індивідуалізм. Представники цього напряму вважали, що не можна аналізувати поведінку суб'єкта, що хазяйнує, абстрагуючись від того середовища, у якому він діє. А тому економічні реалії не можна зрозуміти поза зв'язком з еволюцією суспільних інститутів, у межах яких і існує будь-який господарський суб'єкт. Інституціоналісти (20-30 рр. XX ст. - Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, 50-60 рр. XX ст. - Дж. Б. Кларк, А. Берли, Г. Мінз, 70-80 рр. XX ст. - А. Ноу, Дж. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, Р. Коуз, Дж. Бьюкенен, Г. Мюрдаль, О. Уільямсон, Д. Норт) пропонували комплексне вивчення існуючого суспільного устрою, де взаємодіють економічні і неекономічні чинники, причому розглянуті у динаміці, у процесі історичної еволюції. Досягнення рівноваги в системі можливе, на їхню думку, лише за умови соціального контролю над економікою, що дав би змогу ефективно використовувати всі потенції ринкового механізму, усуваючи його негативні риси і недоліки.

Неолібералізм — концепція, в основу якої покладено вимогу невтручання держави в економіку. Суть теоретичних положень неолібералізму полягає в тому, що він визначає і наголошує на існуванні очевидного зв'язку між індивідуальною свободою, приватною власністю та економічною ефективністю суспільства. Головними теоретиками лібералізму XX ст. є Л. Мізес і Ф. Хайєк.

НЕОЛІБЕРАЛІЗМ - одна з основних течій сучасної економічної теорії та політичної думки, яка намагається обгрунтувати необхідність поєднання принципів вільного ринкового підприємництва з обмеженим регулюванням економіки і створенням соціального ринкового господарства - економічного порядку, в якому сполучаються ринковий механізм ціноутворення із державним економічним регулюванням і соціальним захистом населення.

Центром неолібералізму є ФРН, де його принципи започаткували представники фрайбурзької економічної школи - Вальтер Ойкен, Вільгельм Рьопке, Александр Рюстов, Альфред Мюллер-Армак, а також міністр економіки, а згодом - і канцлер уряду ФРН Людвіг Ерхард. Вони обгрунтували неоліберальні економічні концепції - ідеальних типів господарських систем, соціальної ринкової економіки, сформованого суспільства.

Неолібералізм - напрям в економічній науці і практиці управління господарською діяльністю, прихильники якого відстоюють принцип саморегулювання економіки, вільної від зайвої регламентації.

Традиції економічного лібералізму

Сучасні представники економічного лібералізму слідують двом традиційним положенням. По-перше, вони виходять з того, що ринок як найбільш ефективна форма господарювання створює найкращі умови для економічного зростання.

По-друге, вони відстоюють пріоритетне значення свободи суб'єктів економічної діяльності. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де відсутні ці умови.

До неолібералізму зазвичай відносять три школи: чикагську (Мілтон Фрідмен); лондонську (Фрідріх фон Хайек); Фрайбурзького (Вальтер Ойкен, 1891-1950; Людвіг Ерхард, 1897 - 1977). Сучасних лібералів об'єднує спільність методології, а не концептуальні положення. Неоліберали, наприклад Н. Беррі, А. Лернер, виступають не тільки проти кейнсіанства, а й проти монетаризму, звинувачуючи ці школи в захопленні макроекономічними проблемами на шкоду мікроекономіки.

Представники сучасного неолібералізму мають неабиякий вплив на економічну політику. Теоретичні постулати неолібералів були використані при формуванні економічних курсів, названих «рейганомікою» і «тетчеризму». У них робився наголос на обмеження державної участі в економічному житті, створення максимально сприятливих умов для розвитку конкуренції - найважливішого регулюючого механізму,

Прихильники економічного лібералізму ведуть мову не про відмову від державного регулювання, а про його вдосконаленні, ефективності. Дискусії, теоретичні розробки, рекомендації залишаються в рамках традиційної проблеми - оптимального поєднання державного регулювання та стихійного функціонування ринкового механізму - стосовно конкретних умов і можливостям національних економік. На жаль, вітчизняні ліберали, в тому числі з владними повноваженнями проявили себе як погані наслідувачі і невдачливі реформатори.

МАТЕМАТИЧНА ШКОЛА В ЕКОНОМІЧНІЙ ТЕОРІЇ - одна із основних течій маржиналізму. Вона сформувалась у 80-х роках XIX ст. у теоріях франко-швейцарця Леона Вальраса, Вільяма Джевонса і Френсіса Еджуорта з Англії, італійця Вільфредо Парето. їх об'єднувало широке застосування математичних методів в обгрунтуванні теорій граничної корисності і загальної економічної рівноваги. Для обгрунтування ординалістської (порядкової) версії граничної корисності економісти-математики запровадили в економічних дослідженнях криві байдужості і бюджетних обмежень (Еджуорт і Парето). Згодом широке застосування одержали економічні індекси, розроблені представниками математичної школи.

Одним із відгалужень математичної школи стали лозаннська економічна школа Л.Вальраса і В.Парето. Останній став одним із фундаторів неокласичної теорії, тому математична школа на сучасному етапі є однією із течій неокласичної теорії, причому течією дуже широкою.

Математична школа має багатьох послідовників, серед яких варто відзначити американців Ірвіна Фішера (розробив знамениті рівняння Фішера й індекс Фішера), Тьяллінга Чарльза Купманса (Нобелівський лауреат 1975 р.), шведів Густава Касселя і Кнута Віксселя, росіянина Леоніда Віталійовича Канторовича Нобелівського лауреата 1975 р.

Попередниками математичної школи ще в 40-50-х рр.. XIX ст. стали Артур Курно і Герман Госсен з Німеччини.

3.Суть і структура продуктивних сил та виробничих відносин.

Основою розвитку людського суспільства є матеріальне виробництво,
створення матеріальних благ. Тому першим історичним актом людини
є виробництво засобів, необхідних для задоволення її життєвих потреб.
Вироб ництво матеріальних благ у кожній суспільно-економічній формації має собливості, відбувається за допомогою різних знарядь праці
тощо. У межах будь-якого способу вироб ництва здійснюється взаємодія
людини з природою, в якій суб’єктом є людство, а об’єктом — природа.
У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Ця взаємодія означає процес праці,
який охоплює такі основні моменти: праця людини, предмети праці, засоби праці.

Праця — цілеспрямована, усвідомлена діяльність людей, у проце сі
якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між людиною і природою і водночас змінюють, вдосконалюють себе.

При цьому людина досягає і власної свідомої мети, що визначає спо-
сіб та характер її дій, і якій особистість під коряє свою волю. Цим праця
людини відрізняється від інстинктивних дій і операцій тварин.
Предмет праці — речовина природи, на яку людина діє у процесі праці, піддаючи її обробці.

Предмети праці бувають двох видів: надані самою при родою (наприклад, риба, яку ловлять; дерево, яке руба ють); ті, що підлягають попередньому обробленню (видобута руда, яку переплавляють на металургійному заводі).

Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною.

Засоби праці — створена за законами природи річ або комплекс речей,
якими людина діє на предмети праці.

Основними є механічні засоби праці (машини, устатку вання), робочі
будівлі, канали, дороги, земля, труби, бочки, посудини тощо. Залежно від
виконуваних у процесі праці функцій, певна річ може бути і предметом, і
засобом праці. Так, функціонуючий то карний верстат належить до засобів праці, а той, що перебуває в ремонті, — до предметів праці.

У процесі еволюції економічної системи основним продуктом діяльності стають інформаційні ресурси (інформація, знання тощо), то предметами праці є первинна інформація, а засобами праці — способи її перетворення, збереження і переда вання. Процес праці є органічною єдністю трьох названих моментів, і визначальна роль у ньому належить людині.

Якщо процес праці розглядати з погляду його результату — продукту,
то він є процесом виробництва, а засоби і предмети праці — засобами виробництва.
Фактори виробництва – це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і нематеріальних благ.

До них відносять:

1) працю;

2) капітал – це сукупність усіх реальних, матеріальних та грошових засобів, крім землі, які виробництві товарів та послуг;

3) землю – включає, крім земельних, сукупність природних ресурсів, які
використовуються в процесі праці, тобто земля, надра, вода, сонце,
вітер, ядерна енергія, вогонь;

4) науку – це специфічна форма людської діяльності, спрямована на
отримання та систематизацію нових знань про природу суспільство і мислення;

5) інформацію – систему збирання, оброблення та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах її життєдіяльності;
6) підприємницькі здібності – це здатність людини до організації продуктивної діяльності.

Продуктивні сили і виробничі відносини

До загальної для всіх суспільно-економічних формацій структури продуктивних сил належать засоби виробництва (засоби праці і предмети праці) і люди, які мають виробничий досвід і приводять у рух ці засоби. Головною продуктивною силою є людина.

Продуктивні сили – це фактори (передусім людина), які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

При цьому виникають такі форми організації праці, як кооперація,
поділпраці тощо.

Кооперація праці — форма організації праці, виконання робіт, за якої
значна кількість людей планомірно і спільно бере участь в одному або
різних пов’язаних між собою трудових процесах.

Завдяки такій кооперації праці виникла нова продуктивна сила. Було
побудовано гігантські піраміди, інші споруди ще в рабовласницькому суспільстві.
Поділ праці – процес відокремлення різних видів людської діяльності,
що виявляється у спеціалізації працівника на виготовленні одного продукту, окремих його деталей або на виконанні певної трудової операції.

Виробничі відносини — суспільна форма розвитку продуктивних сил,
змістом якої є відносини (зв’язки) між людьми у процесі виробниц тва,
обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ. Виробничі відносини є соціально-економічними відносинами – будуються у площині людина–людина (виробництво, перерозподіл, обмін, споживання).

Крім цього виробничі відносини ще мають назву відносин власності
на засоби виробництва, оскільки вони характеризують:

1) суспільний спосіб поєднання робітників із засобами виробництва;

2) відносини між людьми з приводу привласнення засобів та результатів виробництва;

3) умови розпорядження і використання факторів і результатів виробництва.
Отже, виробничі відносини визначають, у чиїх інтересах ведеться
виробництво, тип суспільства та класову й соціальну структуру. Це є
основою будь-якої економічної системи. Звідси випливає, що: продуктивні сили та виробничі відносини в їх діалек тичній єдності та взаємодії становлять суспільний спосіб виробництва, а особливості цієї взаємодії визначаються законом відповідності виробничих відносин рівню, характеру і структурі продуктивних сил.

Економічна система – сукупність усіх видів економічної діяльності
та економічних відносин між людьми в процесі їх взаємодії, спрямованих
на виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів і послуг, а також
на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Економічні відносини поділяються на:

1) організаційно-економічні – це сукупність форм та методів господарювання властивих усім галузям н/г, тобто економіці в цілому (кооперація, інтеграція, спеціалізація, глобалізація);

2) техніко-економічні відносини – це відносини між людьми з приводу
використання ними предметів та засобів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони створюють необхідні життєві блага.

Основними підсистемами економічної системи, які ут ворюються в
процесі взаємодії окремих елементів і займають проміжне становище між
ними і цілісною системою, є:

1) продуктивні сили – це сукупність засобів виробництва та працівників
з їх фізичними та розумовими здібностями;

2) техніко-економічні відносини – це відносини між людьми з приводу
використання ними предметів та засобів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони створюють необхідні життєві блага;

3) організаційно-економічні відносини – це відносини між людьми з
приводу застосування способів і методів організації виробництва та
управління ним;

4) виробничі відносини, або відносини економічної власності – це відносини привласнення між людьми у сфері безпосереднього виробництва, в обміні, розподілі та споживанні;

5) господарський механізм (система народного господарства) – це сукупність форм та методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб’єктів на основі використання економічних законів та правових норм.

4. Фази та сфери суспільного виробництва.

Основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних
і духовних благ: щоб жити, трудитися, створювати блага, люди повинні
їсти, пити, мати одяг, житло, тобто постійно споживати матеріальні і духовні блага. А споживати можна лише те, що створене людською працею.

Тому суспільство завжди має виробляти засоби до життя.

Процес виробництва матеріальних і духовних благ являє собою трудову діяльність людей.

Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких фаз:

1) власне виробництво;

2) розподіл;

3) обмін;

4) споживання.

Насамперед, тісно пов’язані власне виробництво і споживання, тобто
дані фази збігаються у просторі й часі. Споживання являє собою використання створених благ. Воно буває двох видів: виробниче і особисте.

Виробниче споживання – це споживання засобів виробництва робочою силою працівника при виготовленні суспільно-необхідного продукту. Отже, цей вид споживання фактично означає виробництво.

З цим пов’язане і особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили.

Основною метою суспільного виробництва є задоволення особистих
потреб всіх членів суспільства. Якщо ж зв’язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає безглуздою, або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не для споживання.

Перед тим як увійти у фазу споживання, продукт має пройти стадії
розподілу і обміну.

Розподіл виступає в трьох видах:

1) розподіл засобів виробництва;

2) розподіл трудових ресурсів;

3) розподіл предметів споживання.

Для того щоб одержати саме те, що необхідно для задоволення потреб
суспільства, виробничого підрозділу (колективу) або людини, продукт
має пройти стадію обміну.

Обмін виступає в трьох видах:

1) обмін діяльністю і здібностями;

2) обмін засобами виробництва;

3) обмін предметами споживання.

За сферами економічної діяльності людей у суспільному виробництві
можна виділити три блоки галузей:

1) основне виробництво;

2) виробнича інфраструктура;

3) соціальна інфраструктура.

Основне виробництво – це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва.
Примноження суспільного багатства залежить саме від цих галузей, від
їх технічного рівня. Це: сировинний комплекс, паливно-енергетичний
комплекс, металургійний комплекс, АПК, хімічно-лісовий комплекс, виробництво товарів народного споживання, інвестиційний комплекс.

Інфраструктура – це комплекс галузей народного господарства, сфери матеріального і нематеріального виробництва, які обслуговують промисловість і сільське господарство. Інфраструктуру поділяють на два види:

1) виробнича інфраструктура;

2) соціальна інфраструктура.

Виробнича інфраструктура – являє собою комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечує ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і народному господарстві в цілому.

До цих галузей відносять:

1) транспорт, зв’язок, торгівля, кредитнофінансові заклади;

2) спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних та інших).

Соціальна інфраструктура – це нематеріальне виробництво, де створюється нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у розвитку трудящих, примноженні їх розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищення освітнього і культурного рівня.

Соціальна інфраструктура включає такі галузі:

1) охорона здоров’я і фізична культура;

2) загальна середня, спеціальна середня, професійнотехнічна і вища освіта, система підвищення кваліфікації;

3) житлово-комунальне господарство;

4) пасажирський транспорт і зв’язок;

5) побутове обслуговування;

6) культура і мистецтво;

7) наука.

Досвід показує, що соціальна інфраструктура в розвинутих країнах
перетворюється на основну сферу людської діяльності. В США в сфері
соціальних послуг створюється понад 50% ВВП, тоді як в Україні цей по
казник становить 33,6% ВВП.

5. Суть та характеристика людських потреб і благ.

Потреба – це об’єктивна умова існування людини. Зміст цієї категорії полягає в такому:

1) потреба – це категорія, що відображає відносини між людьми і умови
їхньої життєздатності;

2) потреби мають об’єктивно-суб’єктивний характер.

На сучасному етапі найбільш популярною класифікацією потреб є
теорія Абрахама Маслоу.

Абрахам Маслоу визначив два типи потреб:

1) первинні – це потреби, які виникають із народженням, без задоволення

яких людина взагалі не може нормально функціонувати. До таких
потреб відносять фізіологічні потреби та потреби в захисті;

2) вторинні – це потреби, що виникають як продовження і розвиток
первинних потреб. До них відносять соціальні потреби, потреби в самореалізації та творчості. Виникнення таких потреб зумовлене розвитком цивілізації.

Вторинні потреби не можуть бути задоволені без задоволення первинних потреб.
Потреба у творчості – це бажання людини показати найкращі якості, розвиватися творчо.

Самовираження (потреба в зростанні й повазі) – сюди відносяться інтелектуальний розвиток, професійний розвиток, кар’єра.

Соціальні потреби – це потреби в спілкуванні, наявності друзів,
наявності інформаційного забезпечення для людей.

Потреби в захисті – до них відносять потреби в роботі, задоволенні
матеріальних благ, потреби в безпеці життя та соціальному захисті
Фізіологічні потреби – це потреби, які даються разом з народженням і не
залежать від спадковості. Це потреба в їжі, світлі, воді і т. д.

Вторинні
Основним недоліком цієї теорії є те, що вона не враховує національного менталітету та психології окремо взятих людей.

За ступенем реалізації розрізняють:

1) абсолютні потреби – формуються відповідно до загального світового рівня розвитку виробництва і відображають максимально досягнутий у світовій економіці рівень задоволення потреб людини (ті потреби, які можуть бути досягнуті у світі);

2) реальні потреби – ті, що можуть бути задоволені при певному розвитку виробництва;

3) платоспроможні потреби – потреби, які людина може оплатити відповідно до свого матеріального стану;

4) задоволені потреби – потреби, які фактично задовольняються існуючими на ринку благами і послугами.

У механізмі відтворення економічні й соціальні потреби взаємопов’язані та рівнозначні.
Економічні потреби – це бажання споживачів придбати і використати різні товари і послуги, які приносять їм користь.

Соціальні потреби – стосуються потреб особистого розвитку, потреба
у здобутті освіти, самореалізації і творчої діяльності.

Виділяють три етапи розвитку потреб:

1) матеріально-речові потреби – розвиток даного етапу відбувається до середини 50-х років ХХ ст. Людина прагне задовольнити свої матеріальні потреби;

2) розвиток соціальних потреб або розвиток „економіки споживання” –
цей напрям формується із середини 50-х років до початку 80-х років
ХХ ст. В цей період почали формуватися такі соціальні потреби: побутове обслуговування, медицина, спорт, відпочинок;

3) початок 80 років ХХ ст. характеризується зародженням інформаційної революції і зростанням зацікавленості в духовних потребах, пов’язаних з творчістю і духовним розвитком особистості.

На цьому етапі в структурі потреб відбуваються такі принципові зміни:
1) перехід від домінування економічних суспільних потреб до соціальних потреб;

2) від задоволення елементарних потреб до задоволення потреб на основі індивідуалізованого виробництва;

3) від речової структури споживання до переважання в ній послуг гуманітарного характеру, які направлені на розвиток особистості.

Усе те, що задовольняє людські потреби, називають благами

БЛАГА

За економічним відношенням

За формою

За суб’єктами використання

За ступенем готовності

За власністю

- вільні

- економічні

- речові

- послуги

- виробничі

- споживчі

- початкові

- проміжні

- кінцеві

- приватні

- суспільні

Оскільки запаси виробничих благ суспільства обмежені, то в державі
можна виробити лише певну визначену кількість благ.

Крива виробничих потужностей відображає всі можливі комбінації
максимальних об’ємів випуску благ, які можуть бути вироблені в суспільстві при певних запасах виробничих факторів.

Будь-яка точка на кривій показує максимальний об’єм виробництва.

Якщо точка F знаходиться під кривою виробничих потужностей, то це
означає, що в державі виробничі блага використовуються неефективно.
Якщо точка К знаходиться поза кривою, то ця точка не може існувати, оскільки такої кількості виробничих благ немає в розпорядженні виробника, єдиний шлях – знайти нові виробничі блага.

При застосуванні нових технологій крива виробничих можливостей
пересувається вправо в криву А1 А.

Кількість інших продуктів, від якої доводиться відмовлятися, щоб
отримати деяку кількість іншого продукту, називається альтернативною
вартістю цього продукту.

Закон зростання альтернативної вартості полягає в тому, щоб отримати кожну додаткову одиницю потрібного продукту, ми повинні відмовлятися від дедалі більшої кількості іншого продукту.

Економічні інтереси – це категорія, що виражає усвідомлені економічні потреби окремих людей, соціальних верств, груп та класів, які виявляються у поставлених цілях, конкретних завданнях та діях щодо їх досягнення. Саме через інтереси як спонукальні мотиви і проявляються виробничі відносини, тому інтереси розглядають як рушійну силу економічного прогресу.

6. Характеристика суспільного продукту та його основні форми, розрахунок показників (національний дохід, валовий суспільний продукт, валовий внутрішній продукт, валовий національний продукт та інш).

Суспільний продукт (СП) – це сума усіх матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу, як правило за рік.

Однією з форм суспільного продукту є валовий суспільний продукт (ВСП).

Валовий суспільний продукт (ВСП) – це вартість усіх вироблених товарів та послуг у країні, включаючи і проміжні за певний період часу. Такі підрахунки проводять для того, щоб визначити, яка загальна кількість товарів суспільства є проміжними і кінцевими. Такий показник використовується як кінцевий суспільний продукт (КСП).

Кінцевий суспільний продукт (КСП) – це вся маса виробленої за певний час готової продукції, яка надходить у виробниче або особисте споживання, на відновлення спожитих засобів праці та нагромадження в готовому вигляді. Отже, КСП є лише частиною ВСП.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це макроекономічний показник, який виражає ринкову сукупність вартостей кінцевих товарів та послуг, які були вироблені всіма виробництвами за певний проміжок часу.

Валовий національний продукт (ВНП) – це макроекономічний показник, який виражає сукупну вартість кінцевих товарів та послуг, створених факторами виробництва, які є у власності громадян країни, і не лише в межах цієї країни, а й за кордоном.

Національний дохід (НД) – це чистий дохід, виміряний у цінах факторів виробництва або – це макроекономічний показник сукупних доходів усього населення країни за певний період.

Розрізняють вироблений та використаний НД.

Вироблений НД – це весь об’єм заново створеної вартості товарів та послуг (все вироблене).

Використаний НД – це вироблений національний дохід за мінусом витрат від усіх стихійних лих, втрат при зберіганні та зовнішньоторгівельного сальдо (використаний).

Оскільки національний дохід визначає добробут життя в країні, то його поділяють на необхідний та додатковий продукт.

Чистий продукт (ЧП) – являє собою частину ВНП. Визначається як різниця ВНП та вартості тих засобів праці, які витрачаються на відшкодування їхньої зношеної частини, тобто це реальний дохід, який суспільство може використати для особистого споживання, а також для розширеного виробництва. ЧП характеризують як НД.

Необхідний продукт – це та частина національного доходу, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили, тобто для підтримки її працездатності, включаючи й підготовку нового покоління працівників.

За рахунок необхідного продукту повинні покриватися витрати на харчування, одяг, утримання житла, здобуття освіти, задоволення культурних і соціальних потреб. Необхідний продукт характеризується таким показником, як мінімальна величина необхідного продукту – визначається життєвим мінімумом, що потрібен виробникові для відтворення робочої сили і нормального функціонування.

Додатковий продукт – це та частина національного доходу, яка виступає як надлишок над необхідним продуктом. Він може бути досягнутий лише при певному етапі розвитку суспільства, тобто лише тоді, коли робітник виробляє більше, ніж необхідно йому для життя.

Особистий дохід – це сума всіх доходів, які реально отримало населення в грошовій формі.

Національне багатство (НБ) – це сукупність матеріальних і нематеріальних благ, якими розпоряджається суспільство на визначену дату і які створені працею людини за весь попередній період.

Методи розрахунку ВНП

ВНП = ВВП + Сальдо первинних доходів, отриманих з-за кордону або переданих за кордон (до таких першим доходах зазвичай відносять оплату праці, доходи від власності у вигляді дивідендів)

Існують 3 способи вимірювання ВНП (ВВП):

1. За витратами (метод кінцевого використання).

2. За доданою вартістю (виробничий метод).

3. За доходами (розподільчий метод).

При розрахунку ВНП за витратами підсумовуються витрати всіх економічних агентів, що використовують ВНП (домогосподарств, фірм, держави та іноземців). Фактично мова йде про сукупний попит на вироблений ВНП.

Сумарні витрати можна розкласти на декілька компонентів:

ВНП = Y = C + I + G + NX,

де C - особисті споживчі витрати, які включають витрати домогосподарств на товари тривалого користування і поточного споживання, на послуги (крім витрат на покупку житла).

I - валові приватні внутрішні інвестиції. Включають виробничі капіталовкладення (інвестиції в основні виробничі фонди), інвестиції в житлове будівництво та інвестиції в запаси (ТМЦ).

G - державні закупівлі товарів і послуг (будівництво та утримання шкіл, доріг, армії, витрати на національну оборону, зарплату державних службовців і т.д.). Сюди не входять трансфертні платежі. Державні трансферти - це виплати, не пов'язані з рухом товарів і послуг. Вони перерозподіляють доходи держави через допомогу, пенсії, виплати по соціальному страхуванню.

NX - чистий експорт. Він дорівнює різниці вартісних обсягів експорту та імпорту.

Розрахунок валового національного доходу за доходами - це сума певних доходів від виробництва і продажів кінцевих благ.

ВНП (за доходами) = W + R + i + P,

де W - зарплата, R - рента, i - відсотки, Р - прибуток.

Розрахунок валового національного продукту за витратами - сума загальних витрат на конкретні блага.

ВНП (за витратами) = С + I д + G + Хn

де С - особисті споживчі витрати домашніх господарств на предмети споживання тривалого користування, товари поточного споживання та послуги, Iд - валові, приватні та внутрішні інвестиції, які включають в себе витрати фірм на обладнання, витрати на нове будівництво та зміна запасів фірм, G - державні закупівлі товарів і послуг, які включають в себе всі державні витрати на кінцеву продукцію і на пряму закупівлю ресурсів, які виробляються в домогосподарствах, Хn - чистий експорт - різниця між експортом та імпортом.

7. Економічна ефективність суспільного виробництва.

Економічна ефективність – це співвідношення між затраченими зусиллями та результатами, які отримало суспільство.

Один із найважливіших показників ефективності – продуктивність
праці.
Продуктивність праці – це відношення величини отриманого продукту до затрат праці, які були витрачені на його виробництво

Зворотній показник – трудомісткість праці – визначає затрати праці на виробництво одиниці продукції.

Продуктивність праці і трудомісткість праці – це показники, що характеризують ефективність використання трудових ресурсів.

Ефективність використання матеріальних ресурсів характеризують
показники матеріаловіддачі та матеріалоємності.

Матеріаловіддача – це відношення величини продукту до витрат матеріалів:

Матеріалоємність – це відношення затраченого матеріалу на виготовлення продукту; характеризує кількість витраченого матеріалу на
одиницю виробленого продукту.

Фондовіддача – це відношення кількості виробленого продукту до середньорічної вартості основних виробничих фондів, які є засобами праці.
Фондомісткість – обернений показник до фондовіддачі. Показує, скільки виробничих фондів було використано на виготовлення одиниці продукції.

Капіталовіддача – це показник, який характеризує, скільки основно-
го капіталу витрачено на виробництво одиниці продукції.

Капіталоємність – характеризує величину основного капіталу, яка
була використана у виробництві.

8. Суть власності, її економічний та юридичний зміст.

Відносини власності виникають між людьми з приводу при власнення
матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей
до певних речей, як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних істо ричних
звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юри дичні закони,
котрі визначали, за якими правовими нормами при власнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб’єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класа ми, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб’єктами прав володіння, користування і розпорядження.

На думку Карла Маркса власність – це ставлення індивідів один до
одного відповідно до їхнього ставлення до матеріалу, знарядь праці та
результатів праці, тобто суть власності полягає у взаємовідносинах між
людьми з приводу привласнення матеріальних благ.

На відміну від Маркса, західна економічна думка розглядає власність
лише з боку юридичного аспекту, тобто як ставлення людини до речей.
Згідно з Законом України „Про власність”, право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном. Це визначення поєднує два аспекти власності: юридичний (врегулювання відносин законом) та економічний (відносини з майном).

Отже, власність – це сукупність виробничих відносин між людьми
з приводу привласнення ними об’єктів власності, насамперед засобів
виробництва, що породжує право володіння, користування та розпорядження цими об’єктами та результатами їхнього функціонування.

Власність визначає таке:

1) суспільний спосіб поєднання робітників із засобами виробництва;

2) відносини між людьми з приводу привласнення засобів та результатів виробництва;
3) умови розпорядження і використання факторів і результатів виробництва.

Виділяють такі аспекти власності.

1. Економічна власність – це система виробничих відносин між людьми з приводу привласнення ними різноманітних речей (об’єктів) в усіх сферах суспільного відтворення. Економічна власність характеризується двома ознаками: кількісна та якісна.

Кількісна ознака – означає сукупність матеріальних благ, найважливішими з яких є засоби виробництва, предмети праці, предмети споживання, послуги, золото, гроші, цінні папери, ліцензії, патенти, використання людьми сил природи, технології, форми та методи організації виробництва, корисні копалини, інформація.

Якісна ознака – означає процес присвоєння різними суб’єктами власності тих чи інших об’єктів.

Привласнення здійснюється, насамперед, у процесі праці, при якому відбувається взаємодія людини з природою, пристосування предметів природи до потреб людини.

Система відносин власності охоплює цілий спектр причиннонаслідкових зв’язків, які знаходять своє відображення у володінні, розпорядженні, користуванні.
Володіння – означає можливості суб’єктів чинити з об’єктами власності на свій розсуд, розпоряджатися речами як завгодно, у своїх інтересах, якщо це не суперечить загальноприйнятим законам.

Розпорядження – означає, що суб’єкти мають право практично вільно застосовувати об’єкти власності, проте у межах повноважень, які були надані власником.

Користування – означає використання об’єктів власності лише в
межах задоволення своїх власних потреб з певною метою з обов’язковою умовою повернення об’єктів власникові.

2. Юридична власність – це загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі у юридичних актах, що, як правило, закріплюється угодами.

3. Юридична власність реєструє такі відносини:

1) ставлення однієї особи до іншої або до групи людей;

2) ставлення індивіда до речей.

4. Соціальний аспект власності розкриває процес фор мування і розвитку класів, соціальних верств і груп та їх взаємодію залежно від ставлення до засобів виробництва, способів отримання певної частки національного багатст ва.

5. Політичний аспект власності характеризує вплив на політику держави залежно від наявності певної частки власності, привласнення різних форм національного багатс тва.

6. Національний аспект власності розкриває наявність певної частини
власності на території політично незалежної країни в руках громадян цієї або іншої країни.

Так, в Україні значна частка стратегічних об’єктів опинилася у власності іноземного капіталу.

7. Психологічний аспект власності відображає наяв ність почуття господаря в людини-працівника або його від сутність, ставлення до власності як до своєї, нічийної або чужої. Внаслідок тотального одержавлення власності у СРСР переважна більшість працівників ставилася до неї як до чужої, що виявлялося в масовому розкраданні цієї власності.

У процесі роздержавлення і приватизації в Україні масштаби розкрадання значно зросли.

Виділяють такі функції власності:

1) функція управління суспільним виробництвом. Для ефективної реалізації цієї функції слід створювати такі умови: працюючі повинні бути власниками засобів виробництва; їх добробут повинен прямо залежати від вкладу в суспільне виробництво; вони повинні розпоряджатися суспільними виробництвом;

2) забезпечення необхідної конкурентної боротьби між різними формами суспільного виробництва;

3) потреба обміну діяльністю людей у різних формах (обмін досвідом,
професійною майстерністю, науково-технічними досягненнями, ідеями, товарами, послугами, інформацією);

4) забезпечення соціальної справедливості в суспільстві.

Типи, види та форми власності

Сучасне суспільство використовує два типи власності:

1) приватна власність;

2) суспільна власність.

Приватна власність – характеризується тим, що засоби виробництва,
а отже, і вироблені готові продукти належать приватним особам.

Відповідно до класичного визначення приватної власності, яке було дане французьким вченим Анрі Оноре, цей тип власності реалізується через такі права:

1) право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю над
благами;

2) право користування – право вирішувати, хто і як буде використовувати блага;

3) право доходу – право володіти результатами від використання благ;

4) право суверена – право на відчуження, споживання, заміну чи знищення благ;
5) право на безпеку – право на захист від експропріації благ і від псування з боку навколишнього середовища;

6) право на передачу благ у спадщину;

7) право на безстрокове володіння благами;

8) заборона на використання благ, які заподіюють шкоду навколишньому середовищу і суспільству;

9) право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та
інститутів, що забезпечують поновлення порушених правомочностей та потрібних благ.

Суспільна власність характеризується тим, що всі об’єкти власності є
належністю всіх суб’єктів разом, тобто належністю кожного її суб’єкта.
ТИПИ ВЛАСНОСТІ

Приватна власність

Суспільна власність

Нетрудова власність

Трудова власність

Власність народу

Колективна власність

Акціонерна власність

Кооперативна власність

Державна власність

Загальнонароднаь власність

Феодальне господарство

Рабовласницьке господарство

Ремісниче господарство

Одноосібне господарство

Власність господарських товариств

Власність громадських організацій

Дрібнотоварне фермерське господарство

Приватно-капіталістичне господарство

ВИДИ ВЛАСНОСТІ

ФОРМИ ВЛАСНОСТІ

Об’єктами власності є: природа, її елементи, матеріальні блага, насамперед засоби виробництва, національне багатство, в цілому продуктивні сили, праця, робоча сила, наукові відкриття, науково-технічна діяльність, інформація.

Суб’єктами власності є носії відносин власності.

Об’єктами суспільної власності є земля, її надра, вода, ліси.

Об’єктами державної власності є основні засоби, галузі промисловості, галузі сільського господарства – усі об’єкти комунальної власності.

Об’єктами кооперативної власності є майно цього кооперативу та результати його функціонування.

Об’єктами індивідуальної власності є матеріали, які забезпечують функціонування виробничої і невиробничої сфери індивідуального господарства. До них належать засоби ведення індивідуального, партнерського і колективного виробництва, а також предмети споживання, житло, одяг, побутові речі.

Головним носієм відносин власності виступає працівник, як господар
своєї держави, власник свого капіталу, виробничих фондів, цінних паперів, робочої сили, житла, землі, технологій.

9. Підприємництво та бізнес, суб’єкти підприємницької діяльності.

Підприє́мництво, підприє́мницька дія́льність — самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Підприємці — це люди, які займаються підприємництвом.

Бізнес (також відомий як підприємство або фірма) є організацією, що бере участь в торгівлі товарами чи послугами споживачам. Компанії є переважаючими в капіталістичній економіці, де більшість з них приватні і започатковані з метою одержання прибутку для збільшення багатства їх власникам. Компанії також можуть бути не-для-прибутку або державними корпораціями.

Бізнес (англ. business — справа, діло) — підприємницька, комерційна чи будь-яка інша діяльність, що не може суперечити закону і спрямована на отримання прибутку.

Слід зазначити, що в Україні поняття «бізнес» і «підприємництво» сприймаються як слова-синоніми. Сутністю підприємництва є знаходження і апробація чогось нового, того, чого не було раніше в структурі виробництва, в соціумі чи суспільстві.

Суб’єкти підприємницької діяльності можна розділити на дві категорії:

- індивідуальне підприємництво фізичних осіб (громадян);

- підприємництво юридичних осіб.

Індивідуальна підприємницька діяльність здійснюється громадянином від свого імені і на свій ризик.

Юридичними особами визначаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права, нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді. На відміну від фізичної особи, юридичні особи не є живими істотами та існують незалежно від фізичних осіб, які їх утворили.

За обсягами господарської діяльності домінуюче місце серед суб’єктів підприємництва належить підприємству як юридичній особі.

Підприємство – основна організаційна ланка народного господарства України, самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Підприємство виникає в процесі об’єднання трудових ресурсів і майна, необхідних для здійснення господарської діяльності. Незважаючи на велику різноманітність підприємств (завод, фабрика, магазин, перукарня, банк, їдальня тощо), усім їм притаманні спільні риси.

По-перше, підприємство є технологічно відособленою сукупністю засобів виробництва та робочої сили.

По-друге, кожне підприємство – це ланка у національній або навіть міждержавній економіці. Воно зосереджується на виготовленні певних товарів, виконанні робіт, наданні послуг за окремим найменуванням або в асортименті. Тобто виробничі процеси в рамках підприємства набувають завершеності у вигляді кінцевого результату. Нехай в одному випадку це буде трактор, а в іншому – тільки деталь для цього трактора, але для відповідних підприємств то буде кінцева продукція.

По-третє, кожне підприємство характеризується економічною відособленістю. Все майно підприємства, з усіма засобами виробництва та технологіями є власністю його засновників. Підприємство розпоряджається своїм майном. На цій підставі воно самостійно складає свою виробничу програму, набирає кадри, здійснює управління виробничим процесом, реалізує одержану продукцію, відшкодовує свої витрати та отримує прибуток. В економіці підприємства в мініатюрі відбивається вся економіка, з усіма її головними процесами: виробництвом, обміном, розподілом.

По-четверте, підприємство – це соціальний осередок суспільства, певний колектив співробітників, що об’єдналися на професійній основі. Було б неправильно обмежити все життя підприємства лише технологічними та господарськими процесами. На підприємствах проходить важлива частина життя людини, через колектив відбувається її розвиток, духовне зростання.

Функцією кожного підприємства є максимально можливий випуск суспільно корисної продукції при найменших витратах.

По-п’яте, підприємство має самостійний баланс, розрахункові (поточні) та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також фірмовий (товарний) знак для товарів і послуг. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

По-шосте, підприємство здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства.

10. Реформування відносин власності на сучасному етапі розвитку України.

Змішана економіка – це економіка рівнозначного функціонування всіх форм власності в умовах ринкової економіки.

Закон України „Про власність” від 1994 року декларує 4 форми власності в Україні (схема 4.2):

1) індивідуальна (особиста і приватна);

2) колективна;

3) державна;

4) власність іноземних держав, спільних підприємств, іноземних громадян.
ФОРМИ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

Індивідуальна (особиста і приватна)

Колективна Державна Власність іноземних держав, спільних підприємств, іноземних громадян – особиста власність - власність орендованого
підприємства;

- власність кооперативу;

- власність громадських організацій;

- загально-державна власність;

- комунальна власність;

- власність держаних організацій;

- спільні підприємства;

- власність іноземних юридичних осіб;

- власність іноземних держав та міжнародних організацій для здійснення дипломатичних місій.

Перехід від однієї форми власності до іншої можливий проведенням
таких процесів, як роздержавлення та приватизація.

Роздержавлення – це поняття, що відображає цілий комплекс відно-
син щодо передачі державної власності в інші форми. Для ефективного
роздержавлення повинні бути вирішені такі проблеми:

1) подолання соціально-економічної монополії держави;

2) забезпечення альтернативності трудових відносин замість безальтернативного державного найму;

3) перехід до багатоканальних формувань економічного регулювання;

4) утворення соціальних гарантій і соціального захисту трудящих.

Приватизація – це лише етап роздержавлення, який передбачає передання працівникам символу власності на частину засобів виробництва або продаж їх у приватну власність.

Роздержавлення може проходити такими шляхами:

1) передача державних підприємств у власність колективу;

2) розподіл державної власності чи певної її частини між усіма членами суспільства;

3) продаж державного майна громадянам і недержавним юридичним особам.
Способи приватизації:

1) викуп об’єктів малої приватизації – це спосіб, за яким власником об’єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Цей спосіб приватизації не передбачає конкуренції серед працівників;

2) викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом продукції – це спосіб приватизації, за яким власником об’єкту стає товариство покупців, яке запропонувало план, альтернативний тому, який розробила комісія з приватизації;

3) викуп державного майна, зданого в оренду, – це спосіб, за яким власником майна стає орендар відповідно до договору оренди;

4) продаж на аукціоні та за контрактом (конкурсом) – це спосіб, за яким власником майна стає покупець, який на аукціоні запропонував максимальну ціну або на конкурсі – найкращі умови для подальшоъ експлуатації об’єкта, а за рівних умов – найбільшу ціну;

5) продаж акцій відкритих акціонерних товариств – це спосіб, за яким власниками акцій державних підприємств, перетворених на ВАТ на конкурсних засадах, стають ті покупці, які запропонували найбільшу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації частини їх на пільгових умовах.

11. Форми суспільного виробництва.

Виділяють три основні форми суспільного виробництва:

1) натуральне;

2) товарне;

3) суспільне.

Натуральне виробництво – це виробництво, за якого продукти праці
призначаються для задоволення власних потреб виробництва, тобто не
для продажу, а для власного споживання.

Ознаки натурального виробництва:

1) замкнутий кругообіг продуктів, які, як правило, не виходили за межі
господарства;

2) кожна господарська одиниця повністю відокремлена та незалежна як
у виробництві, так і в споживанні. Саме через це споживання на 100%
залежало від власного виробництва;

3) суспільний поділ праці в натуральній формі розвинутий слабко;

4) слабо виражений суспільний характер виробництва.

Основною причиною виникнення товарного виробництва став суспільний поділ праці. Це спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. Поділ праці лише тоді стає основою формування товарного виробництва та обміну через ринок, коли відбувається відокремлення як самостійних виробників і як самостійних власників засобів виробництва.

Товарне виробництво – це форма організації суспільного виробництва, за

якої продукти виробляють окремі відособлені товаровиробники, які спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. В такому випадку продукти праці стають товарами.

Дві головні умови існування товарного виробництва:

1) суспільний поділ праці – це призводить до зростання продуктивності
праці, а відповідно і до кількості продукції;

2) економічна відособленість товаровиробників – це таке становище, за
якого виробники самі вирішують питання господарської діяльності:

що виробляти? якими засобами? які ресурси при цьому використовувати? Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження, привласнення, її використання в особистих інтересах.

Тому економічна відособленість невідривна від власності на засоби виробництва та на вироблену продукцію.

У товарному виробництві виділяють такі форми:

1) просте товарне виробництво – засноване на особистій праці власника засобів виробництва, характеризується прямим поєднанням виробника із засобами виробництва та відсутністю експлуатації.

Найхарактерніші ознаки:

1) відносно низький рівень суспільного поділу праці; функціонування робочої сили; приватна власність; маловідчутна конкуренція товаровиробників і стихійність. Просте товарне виробництво грунтується на власній праці і кінцевою метою вбачає задоволення потреб товаровиробника;

2) капіталістичне товарне виробництво – його характерними риси розвинутий суспільний поділ праці; функціонування найманих робітників та капіталістів, які діють з метою отримання прибутків; експлуатація капіталістом спільної, об’єднаної праці найманих працівників; жорстка конкуренція; стихійність формування ринків; підприємницько-капіталістична та колективно капіталістична форми власності на засоби і предмети праці;

3) соціально-орієнтоване ринкове господарство – характерні риси розвинутий суспільний поділ праці; формування сукупної суспільної робочої сили; різноманітність форм власності; державне регулювання економіки; соціальний захист товаровиробників і споживачів.

Виділяють дві стадії розвитку товарного виробництва:

1) бартерне – у бартерному господарстві будь-який товар можна обміняти на будь-який інший товар безпосередньо:

Т – Т;

2) грошове. Грошове господарство характеризується появою нового специфічного товару – грошей, які можна обміняти на будь-який інший товар:

Г – Т – Г.

Загальні специфічні ознаки товарного виробництва, які не залежать
від специфіки економічної системи:

1) суспільний поділ праці;

2) економічна відособленість товаровиробників;

3) еквівалентність відносин;

4) ринковий зв’язок між виробниками і споживачами;

5) визнання суспільного характеру праці через ринок;

6) здійснення економічних процесів у товарно-грошовій формі виробництва шляхом купівлі-продажу;

7) конкуренція.

Суспільне виробництво зародилося на початку ХХ ст. у найрозвинутіших країнах і поступово поширюється.

За суспільного виробництва відбувається поглиблення суспільного поділу праці, поліпшення організації виробництва у всіх сферах суспільного виробництва задоволення суспільних потреб.

12. Товар та його властивості.

Товар – це продукт природи і праці, який виготовляється для задоволення потреб суспільства, обміну на ринку або для продажу. Товар створений, щоб задовольняти певну потребу і здатний обмінюватися на інший товар у певних пропорціях чи за визначену ціну.

Товар має дві властивості споживча вартість і мінова вартість.

1. Споживча вартість товару – це його здатність задовольняти потреби людини.

Корисність товару зумовлена її властивостями. Категорія споживчої вартості дає змогу виявити взаємозв’язок між властивостями товару і потребами людини. Така можливість зумовлена двосторонністю цієї категорії: з одного боку, споживча вартість – це вся сукупність властивостей товару, а з іншого – це відношення властивостей товару до потреб людей.

Є два види споживчої вартості:

а) споживча вартість виробника – виникає в тому випадку, коли блага створюються для споживання самим виробником;

б) суспільна споживча вартість – виникає в тому випадку, коли блага створюються для когось іншого.

Послуги також відносять до споживчої вартості, але вони характеризуються унікальністю, яка полягає у наступному:

1) споживча вартість послуги не має речової форми;

2) оскільки послуги не мають речової форми, то їх не можна накопичувати, тобто вони не включаються до національного багатства;

3) споживча вартість послуги – це корисний ефект діяльності живої праці.

2. Мінова вартість – це здатність товару обмінюватись, це пропорція,
в якій один товар обмінюється на інший. В основі мінової вартості
лежить суспільний поділ праці та суспільна споживча вартість.

Двоїстий характер вартості пояснюється суперечністю між індивідуальною

та суспільною вартостями (внаслідок різниці індивідуальних та суспільноеобхідних витрат часу).

Індивідуальний робочий час – це час, який окремий товаровиробник витрачає на виробництво товару.

Суспільно необхідний робочий час СНРЧ – це час, потрібний для виготовлення

певної споживчої вартості для задоволення потреб суспільства
за існуючих суспільно нормальних умов виробництва і за середнього в
даному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці. СНРЧ тяжіє
до індивідуального на тих підприємствах де випускається основна маса
товару.
Продуктивність праці – це кількість продукції, виробленої за одиницю часу.

Інтенсивність праці – це витрати праці за одиницю часу.

Величина вартості перебуває в оберненій залежності від продуктивності праці і в прямій – від інтенсивності праці.

Розрізняють просту і складну працю.

Проста праця – це праця, при якій продукт виготовляється без попередньої підготовки працівника, тобто не має потреб у освіті та кваліфікації працюючих.
Складна праця – це праця, для виконання якої потрібна спеціальна підготовка, оволодіння певною професією або певною кваліфікацією.

Величина вартості товару – це кількість робочого часу, затраченного на виготовлення одиниці товару.

Карл Маркс стверджував, що праця, яка створює товар, є конкретною працею, при чому конкретна праця створює споживну вартість. Мінова вартість є представником абстрактної праці.

Конкретна праця – це суспільна праця, яка затрачена в певній корисній формі з використанням певних засобів і предметів праці, результатом якої є створення певної споживної вартості.

Абстрактна праця – це праця товаровиробника, яка взята як затрати
людської робочої сили взагалі, незалежно від її конкретної форми (витрати людської робочої сили з фізіологічного погляду, витрати людської енергії).

Між конкретною і абстрактною працею спостерігається відмінність: у
першому випадку йдеться про те, як здійснюється праця і що вона виробляє, у другому – скільки праці витрачається і скільки часу вона триває.

13. Суть грошей та їх функції.

Гроші за своєю сутністю — це загальний еквівалент. Розкриваючи сутність грошей, К. Маркс у своїй праці»Капітал» дав їм таке визначення:»Специфічний товарний вид, з натуральною формою якого суспільно зростається еквівалентна форма, стає грошовим товаром, або функціонує як гроші».

Функціональна сутність грошей мало змінилась у сучасних умовах, але форма вираження її зазнала суттєвих змін. Це, передусім, знайшло своє виявлення в трансформації товарної природи грошей у нетоварну, що зробило гроші більш еластичними у виконанні ними своїх функції і водночас значно ускладнило й посилило роль грошей як самостійного за своїм впливом на економіку елемента.

Сутність грошей як загального еквівалента виявляється в тому, що гроші:

- це економічна категорія, яка виражає певні притаманні товарному виробництву виробничі відносини між людьми;

- це загальноприйнятий засіб стихійного врахування кількості і якості уречевленої в товарі суспільно-необхідної праці;

- споживна вартість грошей (на тому етапові розвитку, коли вони були представлені товаром) подвоюється за рахунок задоволення потреби в загальному еквіваленті;

- поява грошей (у їх розвиненій формі) розколює увесь світ товарів на товар еквівалент як носій вартості та на всі інші товари як носії споживної вартості.

У процесі реалізації своєї сутності як загального еквівалента гроші виконують певні функції. У сучасній західній економічній літературі виділяють три функції грошей. Це дещо спрощений варіант. К. Маркс у своєму дослідженні походження і суті грошей виділяв п’ять функцій: міри вартості, засобу обігу, засобу нагромадження, засобу платежу і світові гроші.

Вивчення сутності грошей та еволюції їхнього розвитку становить базу монетарної теорії. Сутність грошей як економічної категорії проявляється в їх функціях.

Міра вартості	Служить еквівалентом вартості всіх товарів.
Засіб обігу	Служить посередником при обміні, стимулюють обмін товарів.
Засіб утворення скарбів (нагромадження)	Виступають як резерв багатства, регулюють грошовий обіг.
Засіб платежу	Забезпечують погашення боргових зобов¢язань.
Світові гроші	Виступають як: міжнародний засіб платежу; загальний купівельний засіб; сприяють матеріалізації багатства.

Єдність усіх функцій дає загальне уявлення про гроші, їх роль у суспільному відтворенні. Важливою умовою теоретичного пізнання функцій грошей є послідовне забезпечення діалектичного підходу до їх аналізу. В процесі розвитку товарно грошових відносин не лише ускладнюються дії функцій грошей, а й з¢являються нові і відмирають старі форми та ознаки грошей. У цьому і проявляється діалектика розвитку грошей як процесу, що динамічно розвивається, вдосконалюється.

14. Грошова система, закон грошового обігу, загальний закон кількості грошей в обігу.

Грошова́ систе́ма — це визначена державою форма організації грошового обігу, що історично склалася й регулюється законами цієї держави. Її основу становить сукупність економічних відносин та інститутів, які забезпечують її функціонування. Кожна промислово розвинена країна має власну грошову систему, яку розвиває й вдосконалює для розвитку національної економіки.

Кожна з нині діючих грошових систем мають багато спільних ознак та включають такі елементи:

· грошову одиницю;

· види державних грошових знаків;

· масштаб цін;

· валютний курс;

· порядок готівкової й безготівкової емісії та обігу грошових знаків;

· регламентацію безготівкового грошового обігу;

· правила вивозу й ввезенн