Антикріпацькі ідеї в Україні (перша половина XIX ст.) Економічні погляди М. Драгоманова

Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських заворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці не були одностайні. У товаристві утворилося два напрями: революційно-демократичний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші).

Представники революційно-демократичного напряму були прихильниками революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Вони закликали всіх членів товариства до активних дій, спрямованих на підготовку народного повстання і на повторення 1825 року, але в ширшому масштабі і з участю народу.

Значна частина членів товариства, яка стояла на ліберальних позиціях, заперечувала революційну боротьбу і виступала за еволюційний шлях розвитку. Основним засобом скасування кріпацтва вони вважали освіту народу в релігійно-християнському дусі і переконання поміщиків у необхідності проведення реформ.

Так, антикріпацькі ідеї того часу можна пов’язати з такими прізвищами:

В. Н. Каразін (1773—1842) — учений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету. У питанні ставлення до кріпацтва він стояв на позиціях дворянського лібералізму, тобто не виступав за повне і негайне звільнення селян, закликаючи лише до обмеження зловживань поміщиків.Як прогресивний мислитель і землевласник В. Каразін, проте, розумів неефективність старих форм господарювання на селі. Тому він виступає за реформування аграрних відносин. В.Каразін пропонує наділити селян землею у вічне користування, виступає за встановлення «межі залежності» селян від поміщиків, заявляє про доцільність заміни панщини грошовим оброком.

А. Скальковський не виступав з прямим засудженням кріпацтва і, водночас, не був запеклим противником його ліквідації. У вирішенні аграрного питання він виступає як захисник великого поміщицького землеволодіння. Основною проблемою, що непокоїла поміщиків Півдня, було забезпечення поміщицького господарства робочою силою. Саме під цим кутом зору поміщики Півдня розглядали питання скасування кріпацтва, наділення селян землею тощо.А. Скальковський виступає за наділення землею як селян-кріпаків, так і селян-переселенців. Отже, за А. Скальковським, селяни не могли стати власниками землі і фактично залишалися залежними від поміщиків. Відтак його аграрна програма обмежувалася збереженням напівкріпосницьких порядків.

Д. Журавський показує тяжке економічне становище селянства, більша частина якого не могла самостійно господарювати. Він констатує появу процесів диференціації селянства, виникнення явищ, не властивих колишньому феодальному господарству.

Особливу увагу Д. Журавський звертає на неефективність кріпацької праці. Це питання досить широко обговорювалось у пресі, але тільки Д. Журавський розкрив його науково, аналізуючи величезний статистичний матеріал. Він обгрунтовано довів не лише низьку продуктивність праці кріпаків, а й непродуктивне використання її поміщиками.

Д. Струков намагається з’ясувати умови успішного функціонування сільського господарства, перспективи його розвитку. Однак ці умови він не зв’язував із поліпшенням техніки, агротехніки тощо. Запоруку успішного розвитку сільського господарства він вбачає у вільній праці й забезпеченій власності, тобто в заміні феодальних відносин капіталістичними.

Критикуючи феодальні аграрні відносини, Д. Струков розумів, що дальший розвиток сільського господарства не може відбуватися на базі поміщицького господарства. Він скептично ставився до можливостей дворян розвивати сільськогосподарське виробництво, підкреслював їхню непрактичність, безвідповідальність та й брак капіталів.

Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895) — видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик.

Європейсько відомий український мислитель та вчений М. П. Драгомановзначну частину свого життя, а саме 19 років, змушений був провести закордоном, у еміграції. На жаль, на батьківщині, розділеній могутнішимидержавами, належного офіційного визнання його як інтелектуала,, прихильника і генератора ліберальних поглядів та ідей – годі було йсподіватися. Та й не дивно: Російська імперія побоювалася вільнодумства.І саме на чужині з’явилисяз-під пера кращі праці Драгоманова – вже зрілого мислителя.

Значне місце у науково-публіцистичній діяльності М. Драгоманова займаютьекономічні проблеми. Велику увагу приділяв він пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. М. Драгоманов розглядав як позитивний акт, вельми корисний для суспільства. Але водночас він підкреслював їїантинародну спрямованість, зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали лише особисту волю без землі. Реформа, писав він, не тільки не даласелянам землі, «а й відібрала ту, яка в них була». Це призвело до погіршання становища селянства, оскільки до феодальних формексплуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістичні її форми. Селяни, позбавлені землі, мусили «йти в найми», писав М. Драгоманов.Причину тяжкого економічного становища селянства М. Драгоманов вбачав у суспільно-політичних відносинах і рішуче виступав проти тих, хто такою причиною вважав пияцтво й ледарство самих селян. Пияцтво, писав він, «головним чином є наслідок тих причин, які зумовлюють горе, злість і т.п.».На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечував капіталістичного розвитку країни, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях. Він правильно зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму, такі як кризи, безробіття, що вже почали виявлятися в Росії. Для критичного аналізу капіталістичного виробництва М. Драгоманов намагається використати політичну економію. Високо оціюючифундаментальні праці з політичної економії західних економістів, він підкреслював необхідність їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки.Саме відсутність економічної літератури, зазначав він, негативно позначається на інтелектуальному розвитку молоді. Проте першочерговимзавданням він вважав не переклад Мілля, Маркса, Лассаля, а створення популярного курсу політичної економії, зрозумілого для трудящих мас.Приділяючи велику увагу тяжкому становищу робітничого класу за умов капіталізму, М. Драгоманов пропонує заходи для його поліпшення. Це,капіталізму, М. Драгоманов пропонує заходи для його поліпшення. Це, передусім, «освіта та спільність між бідними людьми, між робітниками».Крім того, писав він, необхідно домагатися підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці тощо.Найпершу умову радикальної зміни становища робітників і селян він бачив у знищенні приватної власності.Майбутнє суспільство М. Драгоманов зв'язував із соціалізмом (громадівством), як більш досконалим, ніж капіталізм, ладом. Під соціалізмом він розумів такий спосіб виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільським громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, не заперечуючи, проте, і можливості революційних виступів, «без яких інколи не можна обійтись».Водночас М. Драгоманов, який був обізнаний із працями К. Маркса і Ф.Енгельса, заперечував марксистську теорію класової боротьби, теорію соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм для нього був справою далекого майбутнього. На його думку, першочергове завдання соціалістів полягає в завоюванні політичних свобод і вже на цьому ґрунті — здійсненні соціально-економічних реформ.Можна з упевненістю сказати, що М. Драгоманов у розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його пізніші критики. Оцінюючи суспільно-економічні погляди М. Драгоманова в цілому, слід зазначити, що він був ідеологом дрібної буржуазії, але, як реформіст, змикався з буржуазним лібералізмом. 27. Охарактеризуйте революційно – демократичному та ліберально – народниций напрями в економічній думці України (друга половина XIX - початок XX ст.). Економічні погляди М. Подолінського, П. Червінського, М. Левитського. Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розвитку у пореформений період було революційне народництво. На відміну від революціонерів-демократів 50-60-тих років, які захищали інтереси дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні народники виступали з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпосництва.Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економічними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і народники Росії, вірили у самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою революції. Народники України організаційно були зв'язані з народницькими гуртками Росії. Але не зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній організаційній діяльності, котра існувала між українськими та російськими народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів - особливостей форм селянського землеволодіння в Україні та національних факторів.Перший фактор був пов'язаний з тим, що в Україні не було общинної форми землеволодіння, на відміну від російських губерній. Це зумовило певну різницю теоретичних засад російських та українських народників. Відповідно і соціалістичні ідеали селянства останні бачили не в общині, а у зрівняльному подушному переділі землі. Також слід зазначити, що деякі народницькі гуртки зв'язували питання політичної боротьби саме з різними формами землеволодіння. Вони вбачали, що позитивний кінець політичного перевороту пов'язаний з общинною формою землеволодіння.Другим фактором, що характеризував народницький рух в Україні, був зв'язок частини його учасників з іншими політичними угрупуваннями, такими як громадівцями, членами буржуазного національно-визвольного руху (особливо з представниками його лівого, демократичного крила), а також з ліберальними елементами та буржуазною інтелігенцією (особливо народникам подобались її конституційні домагання). Це було пов'язано зі спільними ідеями та цілями цих різних політичних течій та зі спільною їхньою діяльністю: пропаганда на селі і розповсюдження нелегальної літератури.До революційного-демократичного руху відносились С.А. Подолинський, В. Навроцький, О. Терлецький, М. Павлик, І. Франко та інші. Слід зазначити, що саме до цієї течії належали представники Західної України, які займалися економічними питаннями.Результати діяльності революційних народників були невдалими, вони не спромоглися викликати заворушень серед селянства та загальнодержавного повстання проти самодержавства. Боротьба за загальнодемократичні вимоги перетворилась на терористичні акти. Після вбивства царя Олександра І проти революційного народництва розпочалися реакція та репресії.Сергій Подолинський - видатний вчений, громадський діяч, творець теорії про працю як основного зберігача сонячної енергії. найбільше уваги до Подолинського як науковця привернуло його дослідження про збереження і перетворення сонячної енергії людською працею. Про це дослідження вчений надрукував 6 статей протягом 1880 і 1883 років французькою та німецькою по дві, російською та італійською по одній мовами під назвою «Праця людини та її відношення до розподілу енергії». Цю терію Подолинський називав самостійною, і яка допоможе визначити соціалізм і закони Маркса як необхідний наслідок загального закону збереження енергії, кількість якої повинно безмежно зростати.У цій праці він розкрив енергетичні відмінності органічної та неорганічної природи, проаналізував співвідношення, що існує між працею людини і розподілом енергії на поверхні Землі, розвинув «учення про енергію, її види, їх взаємне перетворення і про світове розсіювання6, нарешті, подав нове природничо-наукове визначення праці. На основі цих досліджень Подолинський робить такі висновки: праця дає змогу нагромаджувати енергію або зберігати її від розсіювання; найкращий вид корисної праці назване землеробство; праця здатна у десять разів більше зберегти енергію, ніж сама містить. Ці висновки означають, що існують величезні можливості задоволення людських потреб за рахунок зростання енергетичного бюджету Землі. Всупереч Мальтусу, Подолинський наголосив, що збільшення населення планети і підвищення продуктивності праці приведуть до нагромадження енергії, а відтак до прогресу людства. Проте, на думку вченого, капіталізм зумовлює нагромадження енергії, але при цьому відбуваються її витрати (війни, загибель людей, сильна диференціація доходів населення). У першому випуску цієї праці Подолинський визнає соціалізм як найкращий засіб для забезпечення найбільшого нагромадження енергії.Ці висновки Подолинський надсилає Марксу, щоб той висловив свою думку щодо розробленого питання. Маркс відгукнувся позитивно, але звернувся до Енгельса, якого вважав більш компетентним у цьому питанні. Оцінка Енгельсом висновків Подолинського була неоднозначною. Енгельс зазначав, що позитивом є висновок про здатність праці довше стримувати і довше працювати сонячну енергію, але друг Маркса негативно відгукнувся про спроби довести Подолинським природничу прерогативу соціалізму. Ця неоднозначна оцінка Енгельсом висновків Подолинського призвела до негативної інтерпретації його теорії збоку радянської історіографії та деяких дослідників діяльності нашого вченого. Проте саме зараз відбувається звернення до висунутих сто років тому теорій Подолинського. У 1984 році бельгієць російського походження І. Пригожин у своїй праці «Порядок із хаосу» порушив аналогічні проблеми і дістав такий же самий результат, що й Сергій Андрійович. За це Пригожин отримав Нобелівську премію, а про Подолинського забули.Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні у 70-тих роках. Його представники були зв'язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, ліберальні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян та виробників. Велике значення у зміцненні дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації.Характерна риса ліберальних народників була їхня участь в революційних рухах 70-тих років. Вони проповідували мирні шляхи розвитку, проте були за зміну суспільного устрою. Однак вже наприкінці 70-тих ліберальні народники поривають з революційним рухом, зближуючись із буржуазними лібералами, і починають пропагувати теорію «малих діл», вирішення найближчих проблем.До ліберального народництва відносились П.А. Червинський, земські діячі, статистики, зокрема О. Шлікевич, В. Варзар, О. Русов, а також М.В. Левитський, Т.І. Осадчий та інші.П.А. Червінський (1849-1931)1 - типовий представник ліберального народництва 70-тих років в Україні. У 1876-1890 роках він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земства. У своїх працях, як і всі народники в цілому, Червінський обстоює самобутній економічний розвиток Росії. При цьому вчений доводить можливість застосування вчення Маркса для російської дійсності, що більшість заперечувала.Економіка Росії, на думку Червінського, перебуває в перехідному стані між натуральним (особистим) і товарним виробництвом. Проте він не бачить в Росії розвиток великої промисловості, бо нема пролетаріату, виникнення якого перешкоджає за умов оббеземелення перешкоджає община, яку через це Червінський захищає. Вчений виступає проти капіталістичного розвитку Росії, вважаючи його тут штучним, на відміну від Заходу, де капіталізм має історичне підґрунтя розвитку. Розуміючи переваги великого виробництва над дрібним, майбутнє Росії вчений пов'язує зі новим «своєрідним типом» народного господарства, основою якого має бути община, яка використовує сучасну техніку і зберігає натуральне господарство.Микола Васильович Левитський (1859-1936) - найбільш відомий представник ліберального народництва в Україні. Будучи студентом юридичного факультету Харківського університету, який закінчив у 1885 році, брав активну участь у гуртку молодих українофілів. Але на початку 90-тих років у нього сформувались остаточно ліберально-народницькі погляди. Ці погляди були по-в'язані з критикою капіталізму, заперечення капіталістичного розвитку Росії. Як доказом цих поглядів використовувалась теорія відтворення Сісмонді. Проте ця критика капіталізму була однобічною і поверховою.Розглядаючи розвиток капіталізму в Росії як штучне явище, яке Левитський закликав зупинити, у противагу йому він ставить дрібне виробництво і натуральне господарство селян і робітників, яким провіщає велике майбутнє. Свої теорії Левитський захищає на практиці. Він є автором численних проектів розвитку дрібного виробництва, які намагається втілити у життя. Вчений є прихильником створення різних форм кооперацій, сільськогосподарських виставок, надання дешевого кредиту виробникам тощо. Не забуває Левитський і про общину, називаючи її «запорукою майбутнього добробуту», бо вона полегшує перехід до суспільного господарства всієї громади, всього села. 28. Охаректеризуйте особливості державно – монополістичного розвитку країн Європейської цивілізації на початку XX ст. Світова економічна криза 1929 – 1933 рр. «Новий курс» Ф. Рузвельта 20-ті рр. ХХ ст. характеризувались досить стійкими темпами економічного розвитку в провідних країнах світу, що дозволило їм зробити значний крок на шляху структурної модернізації виробництва. При цьому найбільш високі показники економічного зростання притаманні США, в історію економіки країни цей період входить за назвою “проспериті”, тобто період процвітання. І хоча США, як і всі країни, що воювали в Першій світовій війні,переживали повоєнну кризу на попередньому етапі, викликану насамперед необхідністю конверсії та переведенням економіки країни на “мирні рейки”, але вже у 1923 р. індекс промислового виробництва у Сполучених Штатах на 42 % перевищував довоєнний рівень. Особливих успіхів досягли такі галузі промисловості, як автомобілебудування, авіаційна, хімічна, гумова, виробництва штучного шовку та радіоапаратури. Цьому сприяли розвиток серійного та масового виробництва, його спеціалізація, типізація та стандартизація. Успішно впроваджувалися у виробництво потокова та конвеєрна системи, велика увага приділялася раціоналізації процесу праці тощо. Також значними, хоча і менш вражаючими, були досягнення інших країн – Англії, Франції, Італії, Японії та ін.Більшість економістів вважали, що настала епоха “вічного” процвітання, але ж поза їх увагою залишалась низка факторів, як, наприклад, те, що поряд з процвітанням та прискореним розвитком нових галузей у деяких старих – вугільній, текстильній, суднобудівній, сільському господарстві – спостерігався справжній застій. Не зверталася також увага на відносну вузькість внутрішнього ринку та недостатню інвестиційну активність населення, яка була обумовлена вкрай нерівномірним розподілом доходів. Відродження господарства Німеччини та необхідність виконання рішень Версальської угоди вимагали серйозного реформування економіки країни. Серед перших нагальних завдань найголовнішим стає грошова реформа (1923 р.), в основу якої було покладено ідею припинення інфляції та стабілізації валюти. Проведена реформа дозволила досить швидко впорядкувати бюджет та протягом 1924 р. навіть досягти певного перевищення надходжень над видатками.Найважливішу роль у відбудові німецької промисловості й народного господарства в цілому відіграв так званий план Дауеса. У серпні 1924 р. на Лондонській конференції країн-переможниць була прийнята програма послаблення умов сплати репарацій, розроблена міжнародним комітетом експертів на чолі з чиказьким банкіром Ч. Дауесом. Саме ця програма отримала назву репараційного плану Дауеса. Згідно з планом, який набрав чинності 1 вересня 1924 р.Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини вже наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13 % перевищила його. Наприкінці 1928 р. Німеччина ставить питання про перегляд умов сплати репарацій та відміну деяких обмежень, що передбачалися планом Дауеса.У червні 1929 р. цей план замінено новим – планом Юнга (О. Юнг, президент електротехнічного тресту Моргана, один з авторів плану Дауеса, був призначений головою комітету експертів щодо репараційної проблеми. Запропонований ним проект було прийнято за основу). План Юнга визначав остаточну суму репарацій – 113,9 млрд. марок та граничний термін її сплати – 57 років, по 2 млрд. марок на рік. Крім того, змінювався й порядок вилучення репарацій: скасовувався репараційний податок, єдиним джерелом платежів були державний бюджет та прибутки залізниць; відмінявся контроль над німецькою економікою. Проте розгортання світової економічної кризи 1929-1933 рр. фактично відмінило новий репараційний план. Улітку 1931 р. за пропозицією американського президента Г. Гувера проголошується мораторій на щорічну сплату репарацій, а в 1932 р. переглядається й сума (її встановлюють у 3 млрд. марок і надають відстрочку у виплаті на 15 років).Світова економічна криза 1929-1933 рр., відома в історії як “Велика депресія”, охопила майже всі країни світу та відкинула їх економіку на декілька десятиріч назад, іноді до рівня межі XIX-XX ст., хоча вплив її на окремі країни був різним. Найбільше постраждали від кризи Сполучені Штати, але й в інших країнах вона мала надзвичайно жорсткий та нищівний характер. Суперечки про те, що стало причиною кризи, в економічній літературі ведуться й досі. Зовні ця причина – перевиробництво або, як говорять деякі вчені, – “перегрів” економіки, викликаний тим, що швидкі темпи зростання, притаманні світовій економіці в попередні роки, створювали численні диспропорції, які необхідно було ліквідувати. До кінця 20-х років ХХ ст. економічна система країн Заходу досягла такої складності, що механізм “незримої руки”, тобто ринкової саморегуляції, перестає діяти на повну силу, і його стає недостатньо для стійкого економічного та соціального розвитку, і необхідним стає втручання держави; відсутність же такого втручання спричинить поглиблення кризи та непередбачувані соціальні наслідки. Криза розпочалася наприкінці жовтня 1929 р. з краху на Нью-Йоркській біржі. До 1933 р. промислове виробництво в США скоротилося порівняно з 1929 р. на 46 %, при цьому виробництво сталі зменшилося на 76 %, автомобілів – на 81 %; криза боляче вдарила й по аграрному сектору (пшениці збирали на 36 % менше, кукурудзи – на 45 %). Збанкрутіли десятки тисяч промислових підприємств, більше 5 тис. банків, близько 1 млн. фермерських господарств. Різко знизилася заробітна плата, за рівнем економічного розвитку країну було відкинуто до рівня 1911 р. Найстрашнішим наслідком кризи стало всезростаюче безробіття: у пік кризи без роботи залишилась четверта частина працездатного населення. Не менш складно криза проходила в Німеччині, викликавши надзвичайно гостру реакцію та підготувавши ґрунт для приходу до влади. фашистів. До середини 1932 р. (пік кризи) промислове виробництво в Німеччині скоротилося більше ніж на 40 %, причому в суднобудуванні – у 5 разів. Залишилась без роботи майже половина всіх найманих робітників, майже вдвічі скоротилося ремісниче виробництво та дрібна торгівля. Світовий характер кризи зумовив скорочення кредитування промисловості міжнародними фондами, що також погіршило становище в країні. В Англії та Франції криза розпочалася дещо пізніше, та й рівень падіння обсягів виробництва не був таким значним: у Франції – на 30,9 %, в Англії – на 16,2 %. Особливо складний та затяжний харак-тер криза мала в країнах, економічно та політично залежних від світових економічних лідерів.Боротьба з кризою, пошуки нових методів та форм протидії їй визначили генеральну лінію політики урядів усіх країн. Спочатку антикризова політика базувалася на вже відомих методах. Але досить швидко стало очевидним, що доктрина “невтручання” держави в економічне життя, заснована на концепції ринкового саморегулювання, не приносить бажаних наслідків. На початку 30-х років ХХ ст. головним напрямком економічної політики стає посилення державного втручання в економічне життя в поєднанні з посиленням регулювання соціальних відносин. Проте в різних країнах державне регулювання визначалося особливостями економічного розвитку, рівнем та специфікою соціально-економічних та політичних відносин. Найбільш яскравою антикризовою політикою стала програма “нового курсу” президента Ф.Д. Рузвельта в США. Теоретичною базою його реформ було вчення англійцяДж.М. Кейнса про необхідність втручання держави в економіку з метою стимулювання інвестицій та пом’якшення криз. Конгрес надав надзвичайні повноваження президенту Ф.Д. Рузвельту в проведенні реформ. Першою акцією нової адміністрації, яка приступила до виконання своїх обов’язків у лютому 1933 р., було проголошення надзвичайного стану та закриття всіх банків на “банківські канікули” до 5 березня 1933 р., коли був прийнятий Надзвичайний закон про банки. Він містив у собі такі заходи: надання Федеральною резервною системою позик банкам, наділення міністра фінансів правом попереджати масове вилучення вкладів, відкриття після “канікул” лише тих банків, які будуть визнані здоровими.Серед законів, прийнятих у перший період президентства Ф.Д. Рузвельта, найважливішими слід вважати Закон про відбудову національної промисловості (НІРА) та Закон про регулювання сільського господарства (ААА), прийняті в першій половині 1933 р. Відповідно до закону підприємці повинні були об’єднуватися в союзи, усередині яких діяли так звані “кодекси чесної конкуренції” – правила, які б регулювали умови конкуренції, зайнятості та найму та захищали інтереси споживачів.Досвід реалізації "нового курсу" мав важливе історичне значення: вперше в історії країни з розвинутою ринковою економікою спостерігалася підвищена роль державного регулювання в період кризового стану національного господарства; провідні країни Заходу діяли у напрямі соціально орієнтованої економіки, що зберігається і нині (зменшення до 7—8 годин робочого дня, визначення мінімуму заробітної плати та ін.); у європейських капіталістичних країнах вивчали досвід впливу США на ринкові відносини за допомогою заходів державного регулювання попиту, а не реформ власності; у країнах Заходу широко впроваджували практику "дефіцитного фінансування" державних витрат за прикладом США; це була нова інституціональна модель виходу зі світової економічної кризи країнами буржуазної демократії; встановлення дипломатичних і торговельних відносин із СРСР відігравало значну роль у роки Другої світової війни. 29. Економічне вчення Дж. М. Кейнса та його місце в економічній теорії. Наприкінці ХІХ ст. та в першій третині ХХ ст. в економіці найбільш розвинутих промислових країн відбулися значні зміни, які по суті означали завершення цілого ряду старих і відкриття нових технологічних горизонтів, зміну типу економічного зростання та механізмів регулювання ринкової економіки. Концентрація і централізація капіталу призвели до виникнення монополістичних утворень не лише в промисловості але й у фінансовій сфері. Посилення ролі профспілкового руху суттєво трансформували ринок праці. Розгортаються процеси інтернаціоналізації національних економік. Це все означало завершення періоду „класичної ринкової економіки” з притаманною їй досконалою конкуренцією, наявністю механізмів саморегулювання, економічною нейтральністю держави та політикою економічного лібералізму. Назріла необхідність нового підходу до пояснення суті економічних процесів, розробки нової концепції економічної політики держави. Це завдання виконала економічна теорія Джона Мейнарда Кейнса. Економічна теорія Кейнса обґрунтувала необхідність державного регулювання ринкової економіки, розробила основні принципи, форми та методи активної державної економічної політики, на досить тривалий період часу стала теоретичним підґрунтям діяльності більшості урядів розвинутих країн. Головне у методі дослідження Дж. М. Кейнса - те, що у процесі аналізу сукупних народногосподарських величин він прагнув з´ясувати причинно-наслідкові зв´язки, залежності та пропорції між ними. Цим було зміцнено засади того напряму в економічній науці, який сьогодні називають макроекономічним. Головною працею кейнсіанського економічного вчення стала „Загальнатеорія зайнятості, процента і грошей”. Відповідно до закону Сея, що був передумовою всієї неокласичної політекономії, власне процес виробництва товарів створює дохід, який дорівнює вартості вироблених товарів. Це означає, що виробництво будь-якого обсягу продукції автоматично забезпечує дохід, необхідний для закупівлі усієї продукції на ринку. Пропозиція породжує власний попит - головний постулат цього закону.Кейнс піддав сумніву дію автоматичного механізму як на ринку товарів, так і на ринку робочої сили й капіталу.По-перше, він поставив під сумнів існування в умовах монополістичного капіталізму вільного руху цін у напрямку зниження. Досвід свідчив, що за цих умов ціни залишаються незмінними навіть у період зниження зарплати і виробництва.По-друге, Кейнс показав неможливість безмежного зниження норми відсотка для стимулювання інвестицій. У зниженні норми відсотка є деяка межа, за якої заощаджувачі нададуть перевагу не передачі своїх заощаджень у позику, а будуть тримати їх у формі ліквідних засобів, щоб страхувати себе на випадок усіляких непередбачених ускладнень.По-третє, Кейнс поставив питання про неможливість зниження зарплати у зв´язку зі зростаючим впливом профспілок, що захищають економічні інтереси робітників.Виступаючи з критикою закону Сея, Дж. М. Кейнс на перше місце висунув проблему "ефективного попиту", тобто потенційно можливого і стимульованого державного попиту. Спираючись на власну методологію вивчення, Кейнс стверджував, що слід не допускати зниження зарплати державою як основної умови ліквідації безробіття, а також про те, що споживання через психологічно зумовлену схильність людини до заощадження зростає значно повільніше, ніж доходи.Отже, Дж. М. Кейнс у своєму дослідженні враховував вплив на економічне зростання неекономічних факторів:— держави (стимулювання попиту споживачів на засоби виробництва та нові інвестиції);— психології людей (надання переваг у взаємовідносинах господарюючих суб´єктів).Проте кейнсіанство є продовженням головних методологічних принципів неокласичного напряму економічної думки, оскільки його представники виходять з пріоритетного значення в економічній політиці, передусім, економічних факторів, визначаючи їхні кількісні показники і зв´язки між ними, як правило, на базі методів граничного і функціонального аналізу, економіко-математичного моделювання.Дж. М. Кейнс не заперечував впливу меркантилістів на концепцію державного регулювання економічних процесів, яку він створив. Вони мають такі спільні риси:— намагання збільшити масу грошей у країні (як засіб їх здешевлення і відповідно зниження ставок позичкового відсотка і заохочення інвестицій у виробництво);— схвалення зростання цін (як спосіб стимулювання розширення торгівлі і виробництва);— визнання того, що брак грошей спричиняє безробіття;— надання економічній політиці державного характеру.За оцінками багатьох економістів "Загальна теорія зайнятості..." Дж. М. Кейнса була поворотним пунктом в економічній науці XX ст. і значною мірою визначає економічну політику країн сьогодні. Основна ідея цієї праці полягає в тому, що система ринкових економічних відносин не є досконалою і саморегульованою, а максимально можливий рівень зайнятості та економічного зростання може забезпечити тільки активне втручання держави в економіку.У "Теорії зайнятості" чітко простежується думка про недоцільність надмірного заощадження та накопичення, і навпаки, можливої користі витрат, оскільки вони можуть бути спрямовані на збільшення попиту і зайнятості. За Кейнсом, психологічна схильність людини заощаджувати деяку частину свого доходу (психологічний аспект має не менше значення, ніж закони економіки) стримує збільшення доходу через скорочення обсягу капіталовкладень, від яких залежить отримання доходів, тоді як гранична схильність людини до споживання незмінна і тому може зумовлювати стійке співвідношення між збільшенням інвестицій і рівнем доходу.Водночас нарощування інвестицій і зумовлене цим зростання національного доходу і зайнятості населення може розглядатись як доцільний економічний ефект, який Кейнс назвав ефектом мультиплікатора. Суть мультиплікатора інвестицій полягає в тому, що коли відбувається приріст загальних інвестицій, то національний дохід збільшується на суму, котра в k разів перевищує приріст інвестицій. Причиною цього Кейнс важає "психологічний закон", згідно з яким відповідно до того, як реальний дохід зростає, суспільство бажає споживати частину, яка постійно зменшується.Аналогічно виявляється мультиплікаційний ефект щодо дії інших видів витрат, зокрема, державних видатків. В умовах недостатнього попиту підвищення урядових видатків призводить до посилення економічної діяльності. При цьому покриття різниці між пропозицією і попитом не потребує повного еквівалентного підвищення урядових видатків саме завдяки мультиплікаційному ефекту.Економічна теорія Дж. М. Кейнса, безумовно, містила новаторські ідеї. Її практична доцільність була підтверджена підчас подолання кризи 1929-1933 pp. у заходах господарської політики, зокрема США. Однак це аж ніяк не дає підстав говорити про кейнсіанську революцію, бо, по-перше, революції в історії економічної теорії не відповідають природі поступального розвитку; по-друге, чимало з того, що запропонував Дж. М. Кейнс, було відоме раніше, можливо, не з такою науковою аргументацією і прозорістю. В економічній теорії ніщо не виникає з нічого. Це істина, про яку доводиться нагадувати тим, які будь-яку незвичну концепцію оголошують революцією. Якби так було, то в історії економічної теорії було б надто багато революцій, бо вона має справу з постійним новаторським оновленням. Це, звичайно, не може применшити значення теоретичної системи Дж. М. Кейнса, який назавжди залишиться серед видатних економістів XX ст. 30. Розкрийте сутність неокейнсіанських теорій економічного зростання. Р. Харрод, Р. Солоу. Посткейнсіанство. Дж. Робінсон Т. Сраффа. Познайомившись із теорією Кейнса, деякі вчені стали викладати її по-своєму, розвивати її ідеї.Теорії Дж. М. Кейнса та його послідовників стали базою для розробки різних варіантів відновлення економіки провідних країн Заходу й після Другої світової війни. Національні економічні програми відродження при всій своїй розмаїтості мали й загальні риси, забезпечуючи високі стійкі темпи розвитку. Проблеми економічної динаміки - довгострокового економічного зростання й умов його забезпечення вийшли на перше місце. Вирішення питань економічної динаміки стало викликом часу й прийняло кейнсіанський напрямок, перетерпівши істотні зміни. Воно перетворилося в неокейнсіанстео.Виникли нові концепції, що розвивають спадщину Дж. М. Кейнса. До таких новацій відносяться насамперед теорії економічного зростання й циклічного розвитку Серед кейнсіанців-теоретиків, що розробили моделі зростання економіки, особливо виділяються англійський економіст Р. Харрод й американський вчений російського походження Е. Домар. Близькість їхніх поглядів дозволяє іноді говорити про єдину модель зростання Харрода-Домара. Однак пріоритет у формулюванні основних ідей тут, безумовно, належить Р. Харроду.Р.Харрод запропонував своє рівняння «гарантованого зростання». Воно має відно­шення до однопродуктової замкненої економіки: одна середня величина граничної схильності до заощадження, одна середня величина граничної продуктивності капіталу (обидві величини є константа­ми); заощадження та інвестиції є функціями тільки доходу; відсутня взаємозамінюваність факторів виробництва, не береться до уваги технічний.Модель зростання Р. Харрода є найбільш раннім та найбільш на­очним прикладом ідеї «нейтральності» технічного прогресу, яка бе­ре початок із тези про стагнацію 30-х рр.Р. Харрод розділив економіку на два сектори: сектор, що виробляє інвестиційні блага, та сектор споживацьких благ.Американський економіст Є. Домар, як і Харрод, протиставляю­чи економічну динаміку статичним теоріям, передовсім кейнсіанст-ву, розглядає принцип акселерації як теоретичне положення, що найбільш яскраво відображує динамізм економіки. Домар вважає інвестиції основним фактором і рушійною силою економічного зростання у зв'язку з їх подвійним ефектом («дохідний» та «вироб­ничий»). Інвестиції, на думку Домара, є необхідною умовою зрос­тання, оскільки збільшення потужності виробничого апарату забез­печується інвестиціями — так званий виробничий ефект. Але цього ще недостатньо, бо для перетворення можливості виробництва у дійсність необхідним є ефективний попит, який формується перева­жно тими самими інвестиціями з допомогою «дохідного ефекту», причому тут інвестиції відіграють роль стимуляторів наступних ін­вестицій. Формула економічного зростання Домара відображує ті самі закономірності, що й рівняння Харрода, але в іншій математичній інтерпретаціїДія принципу акселерації у моделях Домара та Харрода базується на тому, що зміни споживацького попиту зі зростаючою інтенси­вністю передаються на різні ступені виробництва, до того ж між змінами масштабів споживацького попиту та змінами розмірів інвестицій існують прямі кількісні залежності: відносно незначні зміни споживацького попиту приводять до відносно значних змін масшта­бів інвестицій. Американський вчений Р. Солоу виступив з критикою неокейнсіанської моделі Харрода-Домара в середині 50-х рр. Основи моделі зростання Солоу було викладено в праці „Внесок у теорію економічного зростання” (1956). Головним недоліком моделі Харрода-Домара, на думку вченого, є ігнорування нею можливих змін співвідношення капітальних благ і праці. Відповідно ж до принципів неокласичної теорії пропорції між капіталом і працею мають бути змінними і визначатися виробниками, які мінімізують витрати, залежно від цін на фактори виробництва.В центрі уваги Солоу опиняється заміщення праці уречевленим капіталом. Модель, яку створив вчений, використовуючи апарат диференційних рівнянь, не вважається антикейнсіанською, оскільки виходить зі „схильності до заощадження”, яка в свою чергу визначає частку національного доходу, що йде на заощадження. Капітал, як фактор виробництва зростає у ціні, за умови невисокої норми заощаджень і навпаки, здешевлення капіталу відбувається за її підвищення.Основний висновок, до якого схиляється Р. Солоу, зводиться до того, що зниження трудомісткості сприятиме зниженню залежності зростання виробництва від зростання пропозиції праці. Саме тому, вирішальним фактором економічного зростання у довготривалий період є зростання, як втілення технічного прогресу, а не зростання капіталовкладень.Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох наукових напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кембріджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон — загальновизнаний лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, Х. Мінскі та ін.).ДжоанРобінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства.З іменем Дж. Робінсон зв'язано розробку концепції розподілу, яка спирається на теорію відтворення та зростання Дж. М. Кейнса. Основні елементи посткейнсіанського підходу до цієї проблеми можна сформулювати так. По-перше, формування до­ходів не зв'язане з граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів. Проте, на думку посткейнсіанців, інтенсивність процесу інвестування зале­жить не від граничної схильності до заощадження з прибутку, а від комплексної оцінки підприємцями перспектив економічного розвитку. Важливу роль у формуванні теоретичної концепції лівого кейнсіанства, відіграводин із представників кембріджськоїшколи П’єро Сраффа. Його концепцію, викладену у книжці «Виробництво товарів за допомогою товарів» (1960)прихильники лівого кейнсіанства оцінюють як логічну підставу для побудови нової теорії розподілу. Сраффа відкидає неокласичну теорію формування вартості й розподілу, пориває з концепціями «граничної корисності» і «граничної продуктивності», повертаючись до теорії вартості Д. Рікардо. Майже ніхто, крім Мілля та Маркса, навіть не зрозумів, що мав на увазі Рікардо, шукаючи «незмінне мірило вартості», котре буде незалежним від змін як у зарплаті, так і в нормі прибутку. Сраффа ж прагнув довести, що мета Рікардо насправді може бути досягнутою і її досягнення зв’язане з глибокими висновками для сучасної економічної теорії. Вартість у Сраффи — це суто фізіологічні витрати праці на виробництво товару. Для обгрунтування своєї концепції він використовує пропорції простого і розширеного відтворення. 31. Розкрийте зміст еволюції теорій трансформації капіталізму та їх еволюція. У. Ростоу, П. Друкер, Д. Гелбрейт. У1950-1970-х роках у світовій економічній думці поширилися теорії системної трансформації капіталізму. Домінували теорії соціально інституціональної (соціально-індустріальної) течії інституціоналізму, ознакою яких було поєднання економічної теорії та соціології.Основою теорій системної трансформації ринкового суспільства є твердження про його еволюційний розвиток під впливом різноманітних факторів, насамперед науково-технічного прогресу та державного регулювання. Необхідність втручання держави в економічні відносини, перетворення її на центр оптимізації економічного та суспільного розвитку пояснювалися:*зниженням функціональної спроможності ринку, що виявлялося в недостатньому реагуванні ринку на соціальні проблеми (соціальне забезпечення, соціальний захист, справедливий розподіл доходів), неспроможності вирішення довгострокових перспектив розвитку суспільства, розв'язання глобальних загальносвітових проблем;* потребою стимулювання та впорядкування конкуренції як умови відтворення економічної системи, попередження її негативних результатів.Концепція "управлінської революції", або революції менеджерів (П.Ф. Друкер, Дж. Бернхем, Т. Ніколс), обґрунтовує перехід влади у корпораціях від власників до управлінців-менеджерів, які керуються суспільними інтересами, а не мотивами прибутку.Теорія індустріального суспільства П.Ф. Друкера базується на твердженні, що системоутворювальними факторами розвитку є промислова корпорація, яка здійснює масове виробництво, профспілки, менеджмент і розвиток людини. Індустріальне суспільство має два різновиди: капіталістичне - вільне та соціалістичне - "рабське". Прогнозуючи економічну трансформацію, вчений виробив концепцію суспільства знань, в якому основними факторами виробництва є знання, технології та інновації.У 60-х pp. теорію «індустріального суспільства» розробляли американський соціолог і економіст ВолтРостоу.В. Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест» (1960), де виклав власну концепцію суспільного розвитку, альтернативну марксистській формаційній теорії. Він виділяє п'ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство; 2) підготовка передумов для піднесення; 3) піднесення; 4) рух до зрілості; 5) ера високого масового споживання. В. Ростоу дає характеристику кожній стадії, розкриває їх характерні риси. Найхарактернішою рисою п'ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання і добробут у найширшому розумінні».П'ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію розвитку. Майбутнє суспільство він пов'язує зі стадією «за споживанням», де переважатимуть сімейні та інтелектуальні цінності.У теорії суспільства достатку (суспільства масового споживання, суспільства масового благоденства) Дж.К. Гелбрейт у 1950-х роках обґрунтував тезу про вирішення у процесі трансформації капіталізму основних соціальних проблем (високий рівень споживання, відсутність соціальних конфліктів і "соціалізація" ринкового суспільства). Індустріальне суспільство - це багатополюсне "плюралістичне" суспільство з великою кількістю корпорацій та інших організацій, які виконують власні функції. Одночасно вчений зауважував, що виникла проблема забезпечення потреб духовного та інтелектуального розвитку людини. Наголошував на виключній ролі держави у забезпеченні рівноваги між центрами сили, приватним споживанням і задоволенням суспільних потреб, таких як освіта, охорона здоров'я, боротьба з бідністю, голодом тощо.У працях 1960-1970-х років у теоріях індустріальної системи та нової індустріальної держави Дж.К. Гелбрейт розглядав індустріальне суспільство як співіснування двох систем: планувальної, якою управляють найбільші корпорації, та ринкової з переважанням вільної конкуренції. У США це співвідношення становить приблизно 1000 корпорацій і 12 млн дрібних фірм у сільському господарстві, сфері послуг, торгівлі, будівництві. Обидві системи прагнуть до контролю економічного середовища, проте лише планувальній системі вдається підпорядкувати економіку і державу, ринкова - пристосовується. Вирішальною ознакою індустріальної системи є технізація виробництва, що потребує від корпорацій гігантських інвестицій, планування та контролю над споживчим попитом. Формується нова роль держави: перетворення на інструмент макроекономічного контролю корпорацій над цінами і ринками промислових товарів.У теорії регулювальної ролі держави (загальній теорії реформ) Дж.К. Гелбрейт наголошував, що держава зобов'язана звільнитися від влади планувальної системи та працювати в інтересах суспільства. Державні реформи мають охоплювати: вдосконалення механізмів посилення впливу та можливостей ринкової системи, піднесення рівня її розвитку стосовно планувальної системи (зменшення нерівності в доходах і поліпшення конкурентних можливостей); упорядкування цілей корпорацій щодо служіння суспільству і знищення привілеїв планувальної системи; управління економікою; реформування соціальних проблем, забезпечення гарантованого мінімуму доходів усім членам суспільства, розширення суспільних послуг; послаблення тиску військово-промислового комплексу. Здійснення реформ має ґрунтуватися на фінансово-бюджетній політиці (підвищення податків для багатих людей, зменшення дефіциту бюджету, зниження процентної ставки). Такі галузі, як охорона здоров'я, транспорт, міське будівництво, пропонувалося розвивати як державний сектор, що буде новим позаідеологічним соціалізмом.Майбутнє індустріального суспільства Дж.К. Гелбрейт пов'язував з діяльністю інтелігенції (а не техноструктури), яка керуватиметься економічними пріоритетами на користь суспільних інтересів. Вважав, що провести реформи могли б представники меритократії - професорсько-викладацької еліти, але це можливо лише за умови перетворення фундаментальних знань на найдефіцитніший ресурс, що дає владу.Теорія соціалістичного імперативізмуДж.К. Гелбрейта пропагує ідею нового соціалізму, змістом якого є організація галузей, які не можуть ефективно функціонувати в ринковій економіці, у межах державної власності. Такий соціалізм не бажає влади, він необхідний там, де наявний низький рівень розвитку. 32. Науково-технічна революція та її особливості на другому етапі розвитку (друга половина ХХ ст.). Дайте характеристику праць. Д. Белла, А Тоффлера, П. Дракера. Розвиток світових продуктивних сил наприкінці XIX - на початку XX ст. визначався другою науково-технічною революцією (НТР).Відбулася наукова революція, в результаті якої сформувались основи наукового мислення та єдина система наук. Наукова революція розпочалася у фізиці та охопила всі галузі наук. Найвидатнішими досягненнями були: квантова теорія М. Планка, теорія відносності А. Ейнштейна, розвиток гідро- й аеродинаміки, хімічної науки. Зв'язок науки з виробництвом набув системного характеру. Сформувалась нова галузь діяльності - науково-дослідна, завдання якої полягало у впровадженні наукових досягнень у виробництво через дослідницько-конструкторські розробки, виробничі, технологічні та інші дослідження. На рубежі XX ст. було створено низку великих наукових лабораторій та інститутів.Пришвидшився розвиток техніки і технологій. Було створено нову енергетичну базу виробництва - електричну. Винайшли технологію отримання, передачі та приймання електроенергії. Виробництво електроенергії було організовано на особливих підприємствах - електростанціях. Почалася електрифікація промисловості, транспорту та побуту. У1880-1890-х роках винайдено і вдосконалено двигуни внутрішнього згорання, які широко впроваджували в усіх галузях промисловості та транспорту. Однією з провідних галузей стала електротехніка - поширювалися електричне освітлення, засоби зв'язку, радіозв'язок, електроніка.Почалося становлення сучасної металургії. Змінювались конструкції та розмір доменних печей. На основі масового впровадження конвертерів Бессемера, Мартена і Томаса як підгалузь виокремилось сталеплавильне виробництво. У 1880-ті роки шляхом використання електролітичного методу отримання алюмінію започатковано кольорову металургію. Було винайдено новий спосіб зварювання металів - за допомогою електрики.Значного розвитку набула хімічна промисловість. Почалось виробництво і масове застосування штучних барвників, хімічних волокон - пластмас, ізоляційних матеріалів, штучного волокна. Було розроблено нові ефективні технології отримання сірчаної кислоти, соди та ін., запропоновано методи виготовлення аміаку - основи для азотних сполук, необхідних у виробництві барвників, мінеральних добрив та вибухових речовин. Винайдено метод переробки нафти при високих тиску і температурі для отримання синтетичного бензину.Військова промисловість теж активно розвивалася: автоматизовано стрілецьку зброю та артилерію (1883 р. винайдено кулемет Максимова, кілька типів автоматичних гвинтівок, бронеавтомобіль), упроваджено у виробництво вибухові засоби. Винайдення конвеєра і поточної системи виробництва сприяло використанню спеціалізованих верстатів для виготовлення деталей - гвинтів, шайб, болтів тощо. Вперше застосовано конвеєр на заводах Г. Форда в 1912-1913 рр. У текстильній промисловості з'явився автоматичний ткацький верстат.Революційні зміни відбулися у транспортній системі. У шляховому будівництві дедалі більше почали використовувати сталь (залізничні рейки, мости). У 1903 р. розпочали будівництво теплоходів (суден із двигуном внутрішнього згорання), танкерів (нафтоналивних суден). Розпочато електрифікацію залізничного транспорту. У 1890-х роках з'явилися приміські електричні залізні дороги та електричні лінії для міського трамвая. Відбулося становлення повітряного транспорту. З'явився новий вид транспорту - автомобільний. Високі темпи розвитку автомобілебудування спричинили будівництво шосейних доріг і тунелів.Підсумки другої НТР:o економічне зростання ґрунтувалося на регулярному впровадженні інновацій. Взаємозв'язок науки з технікою зумовив процес поступового перетворення науки у продуктивну силу суспільства;o пришвидшився процес формування індустріального технологічного способу виробництва. Техніка і технологія виробництва зазнали якісних змін, кількість винаходів позначали чотиризначними числами. Почали автоматизувати виробництво, широко впроваджувалась потокова система. Зростала продуктивність праці;o у національних економіках пришвидшились структурні зміни: галузі важкої індустрії значно випередили за темпами зростання легку промисловість; виникли нові галузі промисловості; транспорт і зв'язок сформувалися як окремі сектори господарства. Почалось різке зростання обсягів світового виробництва;o технічні та технологічні зміни зумовили укрупнення промислового виробництва, посилення концентрації та різке зростання обсягу капіталу, необхідного для організації підприємства. Додаткові капітали залучали шляхом випуску акцій і створення акціонерних товариств, що мобілізувало вільні кошти різних прошарків населення.Економічні, соціальні й політичні негаразди й потрясіння, пов'язані з комп'ютерною революцією, повністю проявилися у 1973-1982 роках, але відчуватися стали у США вже наприкінці 60-х років. Ідеї теорії індустріального суспільства й конвергенції двох систем були розвиті у працях П. Друкера, А. Тоффлера, Д. Белла та ін.Теорії суспільства П. Друкера. Теорія суспільства знань П. Друкера викладена у книзі "Епоха розриву поступовості" (1969). У ній П. Друкер підкреслює, що економічні теорії будуються на дідівській презумпції економічного еквілібріуму та ідеалу його збереження. Проте суть інновацій і підприємництва полягає у тому, щоб зірвати цей еквілібріум. Його прибуток - показник успіху у цій справі, показник прориву у майбутнє, "ціна" цього майбутнього. Це створює ситуацію безперервних і непередбачених якісних змін, ситуацію "розриву поступовості", яка принципово не піддається плануванню на багато років уперед. Успіх країни - у відновленні масового ризикуючого самостійного приватного підприємця, в деконцентрації виробництва й "приватизації" власності, а не в її усуспільненні.П. Друкер розробляє свою концепцію знань та їх впливу на економіку й суспільство, розкриваючи їх перетворювальний вплив на сільське господарство США (наукова агротехніка), на нагромадження "людського капіталу", на соціальну структуру й соціальні проблеми та конфлікти. Він називає нового працівника "розробник знань" (причому кожний такий професіонал у межах своєї компетенції має бути "керівником", що приймає рішення), але вважає його "нащадком вчорашнього найманого робітника конвеєра", а не "вільного професіонала" XIX ст. Статус, функції і становище цього робітника - центральна проблема суспільства. Визначаючи суспільство як "суспільство організацій", у яких зайнята переважна частина освічених людей, вчений показав необхідність законів, які б забезпечували їх права. Кожна організація у власних інтересах має наділяти максимальною відповідальністю своїх членів, залучати їх до управління там, де це дозволяють їх знання. Це було основою прогнозу майбутнього розвитку децентралізації прийняття рішень і розвитку "внутрішнього підприємництва" у великих корпораціях, без чого їх діяльність стане неефективною, незважаючи на досягнення наукового менеджменту. Рецепт був майже "крамолою", але сьогодні він - азбука ефективного управління.Загальну картину величезних змін і потрясінь показав А. Тоффлер у книгах "Шок майбутнього" (1970) та "Екоспазм" (1975). Він переконливо довів, що потрясіння, які відбуваються - це не просто "друга промислова революція" або перехід до "економіки послуг", а невимірно більше - народження принципово нової, невидимої людям цивілізації, яка змінює основи їх буття.Результат зазначених праць - це розкриття прихованого змісту важких економічних і соціальних потрясінь перехідного періоду як часу абсолютно необхідного, величезного і багатогранного розвитку переважної більшості населення. Ціна безконтрольності цього розвитку - втрата багатьма людьми віри у себе, енергії і життєвих сил, розпад сімей, різке зростання стресів, захворювань і смертності, алкоголізму, наркоманії, злочинів. "Шок майбутнього" - це очікуваний масовий катастрофічний прояв перерахованих соціальних бід і деформацій А. Тоффлер об'єднав у єдину "картину" зроблений багатьма вченими аналіз різних найновіших явищ, які "підривали" основи попереднього виробництва й суспільства. Проте при цьому на перший план виступили негативні наслідки розвитку НТР, а не негативні фактори, які уповільнюють її - відстаючі структури й відносини. Відповідно, виникло загальне стратегічне завдання - гальмування НТР ("моніторинг нововведень"), замість її всебічної підтримки.Теорія індустріально-технократичного суспільства Д. Белла була викладена у книзі "Прихід постіндустріального суспільства" (1973). Основна проблема індустріального суспільства - підпорядкування економічних функцій політичному порядку; центральний факт - незалежність економічного порядку від політики поступово зникає, контроль суспільства вже не стільки економічний, скільки політичний. Друга, не менш важлива зміна - втрата приватною власністю соціальної ролі визначення функцій людей. Функція стає незалежною.Майбутнє постіндустріальне суспільство характеризують такі ознаки:1) прихід індустрії на місце промисловості;2) панування переважно професійної і технічної праці, працівників якої Белл називає ієрархічно побудованим класом;3) фундаментальні теоретичні знання (як джерело нововведень і заходів соціальної політики);4) контроль над новою технологією і доступ до неї;5) застосування інтелектуальної технології прийняття рішень.Стратегічну роль відіграють наука та еліта вчених. Розвиток науки потребує вкладення значних коштів, нагромаджених державою і корпораціями. Харизматична місія вчених - використовуючи ці засоби, не допустити підпорядкування досліджень інтересам політики або ринку.На цій основі Д. Белл передбачає майбутнє не як боротьбу класів, а боротьбу націй. Потрясіння 1973-1982 років дійсно майже підвели світ до такої ситуації, коли стало необхідним усвідомлення загальної долі, загальної кризи розвинених країн і країн, що розвиваються 33. Дайте загальну характеристика інституціоналізму та основним етапам його розвитку. Соціально-психологічний інституціоналізм Т.Веблена. Інституціоналізму належить провідна роль у сучасній економічній науці. Він виник на межі XIX—XX ст. у США. Його засновниками були Т. Веблен, Д. Коммонс, у. Мітчел та ін. Інституціоналізм з самого початку являв собою загальносвітову течію. Представники інституціоналізму розглядають економіку як систему, за якою відносини між господарюючими агентами складаються під впливом як економічних, так і соціальних, політичних та психологічних чинників. Об'єктом їх досліджень є інститути, під якими слід розуміти корпорації, профспілки, державу, а також різні юридичні, морально-етичні та психологічні явища, тобто звичаї, норми поведінки, інстинкти тощо.Інституціоналізму притаманні три основні ідеї.По-перше, надто широке трактування предмета економічної теорії. На думку інституціоналістів, економічна наука не повинна досліджувати суто економічні відносини. Це занадто вузько і часто призводить до самих лише абстракцій.Важливо враховувати весь комплекс умов та чинників, що впливають на господарське життя: правові, соціальні, психологічні, політичні. Правила державного управління становлять собою не менший, а, можливо, більший інтерес, ніж механізм ринкових цін.По-друге, слід вивчати не стільки функціонування, скільки розвиток і трансформацію суспільства. Досягнення рівноваги в системі можливе, на думку інституціоналістів, лише за умов соціального контролю над економікою, що дало б змогу ефективно використовувати всі переваги ринкового механізму, усувати його негативні риси та недоліки. Як вважають інституціоналісти, ринок не є нейтральним та універсальним механізмом розподілу ресурсів.По-третє, слід відмовитися від аналізу економічних відносин з позицій так званої економічної людини. Проти диктату підприємців необхідні дії не окремих членів суспільства, а спільні, скоординовані дії організацій, профспілок та державних органів. Держава має опікуватися екологією, освітою та медициною. У розвитку інституціоналізму виділяють три етапи.Перший етап - 20-30-ті роки XX ст. - характеризується формуванням основних положень інституціоналізму; родоначальниками цього етапу є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл.Другий етап - середина XX ст. - досліджуються демографічні проблеми, соціально-економічні суперечності капіталізму, була розроблена теорія профспілкового руху; типовими представниками є Дж. М. Кларк, А. Берлі, Г. Мінз.Третій етап - 60-70-ті роки XX ст. - цей етап називають неоінституціоналізмом. Тут економічні процеси ставляться в залежність від технократії, а також пояснюється значення економічних процесів у соціальному житті суспільства; видатними ідеологами цього етапу є Дж. Гелбрейт, Р. Коуз.ТорстейнВеблен (1857-1929) - американський економіст, соціолог. Основою розвитку суспільства Веблен вважав психологію колективу. Спираючись на це положення, він сформулював психологічну теорію економічного розвитку, де стверджував, що трактувати економічні явища треба із соціологічної й історичної позицій.Справа в тому, що Т. Веблен виступав проти панівного серед економістів із часів А. Сміта уявлення про те, що вся господарська діяльність зумовлена прагненням кожного її суб'єкта до найбільшої вигоди, тобто до максимізації особистої користі від наявних ресурсів. Веблен проголосив, що "homoeconomicus" (людина економічна) діє як рахункова машина, яка безупинно зіставляє корисність благ і тягарі з їх придбання, - це безнадійно спрощена модель. Поведінка людей у сфері економіки визначається численними і нерідко суперечливими мотивами. Тут поряд із природженими схильностями, такими як інстинкт чи наслідування, прагнення до суперництва, діють соціальні інститути: звичаї, традиції, норми поведінки тощо, закріплені здебільшого у вигляді правових настанов або суспільних установ. Із загальноприйнятого переконання, що кожен індивід прагне тільки до найбільшої вигоди, не можна пояснити такі незаперечні явища, як схильність до престижного споживання чи заощадження на шкоду задоволенню від безпосереднього споживання.Веблен критикує й індивідуалістичний підхід, метод "робінзонад", що використовувався його попередниками.Він переконаний, що вивчати потрібно не стільки дії індивідуума, скільки колективні дії, здійснювані на основі й у рамках групових інститутів - профспілок, підприємницьких об'єднань, політичних партій та ін.За Вебленом, епоха ринкового (грошового) господарства охоплює дві стадії. На першій стадії і власність, і реальна влада належать підприємцям. На другій - відбувається розкол між бізнесом та індустрією, що виявляється в антагонізмі інтересів фінансистів - власників капіталу й організаторів виробництва. Бізнес опиняється в руках підприємливого класу, зацікавленого лише в прибутку на свій капітал. Власники не вкладають цей капітал у виробництво, а надають у кредит. Безпосереднім джерелом доходів для бізнесмена стає не індустрія, а фінансова сфера. Власність капіталістів перетворюється на абсентеїстську (реально відсутню) - вона втілюється не в засобах виробництва, а в цінних паперах. У виробництві, у його розвитку і прогресі тепер зацікавлені лише організатори виробництва; технічні фахівці не мають свого капіталу і використовують надані їм у кредит засоби дозвільного класу.Щодо теоретичної моделі сучасної економіки Веблен категорично відкидає можливість її побудови на основі аналізу попиту та пропозиції. В умовах панування монополістичних корпорацій, що одержують можливість збільшення прибутку за рахунок навмисного скорочення виробництва і "роздмухування" цін, співвідношення попиту та пропозиції нічого не може пояснити. Увага Веблена зосереджена на можливостях монополій використовувати методи насильства і таємної змови для встановлення контролю над індустрією. Важливим фактором посилення монополій він вважав гіпертрофію кредиту. Збільшуючи за рахунок кредиту купівельні можливості, великі фірми втягуються у спекулятивні операції, а не в розширення виробництва. Утворюється піраміда кредиту, виникає гігантський розрив між грошовою оцінкою капіталу (оскільки майбутній, очікуваний прибуток капіталізується, виходячи з поточної ставки відсотка) і реальним капіталом. Починається кредитна інфляція, за якої неминуче випливає вимога негайного погашення позичок. Результатом стають спад ділової активності, банкрутство певних фірм, поглинання суперників найбільшими і найспритнішими корпораціями. За тривалістю фази депресії набагато перевершують фази піднесення.

34.Розкрийте зміст соціально-правового та кон’юнктурно-статистичного інституціоналізму. Дж. Р. Коммонс, У. Мітчелл. На початку XX ст. в США виник інституціоналізм, найвизначнішими представниками якого виступили Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл. Інституціоналізм — концепція економічної теорії, яка в економічній системі синтезує роль соціальних, правових, організаційних, політичних, етичних, ментальних, економічних інститутів у процесі їхнього функціонування.Методологія інституціоналістів передбачала: 1) широке використання описово-статистичного методу; 2) історико-генетичний метод; 3) як оригінал - категорію інституту (сукупність правових норм, звичаїв, звичок).